Україна домагається від США ліцензії на виробництво ракет-перехоплювачів для комплексів Patriot. The Atlantic стверджує, що частина американської оборонної індустрії може опиратися такій ідеї не лише через ризик витоку технологій: у Вашингтоні нібито побоюються, що українські підприємства навчаться виробляти ракети швидше й дешевше за заводи у США. Публічних доказів такого мотиву немає. Однак сама дискусія вказує на значно масштабнішу проблему: війна показала, що західна модель виробництва надскладної зброї в невеликих кількостях не відповідає потребам тривалого конфлікту. А Україна хоче перейти від залежності від поставок до власного виробництва одного з найдефіцитніших видів боєприпасів у світі.
Patriot став для України одним із найцінніших видів західного озброєння не стільки через дальність ураження літаків, скільки через здатність перехоплювати балістичні ракети. Саме тому проблема кількості комплексів поступово перетворилася на проблему кількості ракет до них.
Пускова установка без достатнього запасу перехоплювачів мало що змінює. Росія може виробляти та накопичувати балістичні ракети, планувати комбіновані удари і намагатися перевантажувати українську ППО, тоді як кожен запуск Patriot витрачає дорогий боєприпас, виробництво якого залежить від складного міжнародного ланцюга постачання.
Українська відповідь на цю проблему дедалі більше нагадує те, що вже сталося з дронами: не просити партнерів нескінченно збільшувати поставки, а отримати технології та почати виробляти потрібну зброю самостійно.
Саме на цьому тлі з’явилася історія про американські ліцензії.
Не просто купити Patriot, а навчитися його виробляти
Україна просить США про ліцензії на виробництво ракет для Patriot уже не перший місяць.
На початку липня 2026 року українська влада публічно закликала партнерів підтримати передачу таких ліцензій. Президент України наголошував, що нинішніх обсягів виробництва систем і ракет Patriot недостатньо для задоволення світового попиту на протиракетну оборону.
Після саміту НАТО в Анкарі риторика Києва змінилася. Українська сторона почала говорити вже не просто про переговори, а про політичну домовленість.
22 липня Офіс президента повідомив після зустрічі з послом США при НАТО, що серед результатів переговорів із Вашингтоном є домовленості щодо ліцензій на виробництво ракет для систем Patriot. Через день у Києві відбулася зустріч із делегацією Raytheon. За повідомленням української сторони, компанія продемонструвала готовність підняти співпрацю на новий рівень і перейти до спільного виробництва ракет.
28 липня питання знову обговорювалося на зустрічі президентів України та США у Вашингтоні. The Atlantic пише, що саме запит України на виробничу ліцензію був одним із центральних пунктів переговорів. 8 серпня Зеленський уже заявив, що домовленість про надання ліцензій із президентом США досягнута. Водночас американська адміністрація станом на 10 серпня публічно не оголосила остаточних параметрів такого рішення.
І це принципова різниця.
Політична згода, ліцензійна угода і фактичний запуск серійного виробництва — три різні етапи.
Між ними можуть бути місяці або навіть роки переговорів щодо інтелектуальної власності, доступу до документації, американського експортного контролю, сертифікації підприємств, походження компонентів, контролю якості та права України змінювати конструкцію ракети.
Саме тут і починається найцікавіша частина історії.
Що саме Україна хоче виробляти
Коли йдеться про «виробництво Patriot», легко уявити, що Україна хоче побудувати завод, який виготовлятиме весь комплекс — від радара до ракети.
Насправді публічні заяви Києва останніх тижнів стосуються насамперед ракет-перехоплювачів.
І тут необхідне ще одне уточнення: Patriot — це не одна ракета.
Це ціла система протиповітряної та протиракетної оборони, до складу якої входять радари, командні пункти, пускові установки, системи зв’язку та кілька типів перехоплювачів. Сама RTX описує Patriot як комплекс із сенсорів, засобів управління і різних типів ракет.
Серед найважливіших боєприпасів є дві різні родини.
PAC-2 GEM-T виробляє Raytheon, що входить до корпорації RTX. Ці ракети призначені для боротьби з літаками, крилатими та тактичними балістичними ракетами.
Інший ключовий перехоплювач — PAC-3 MSE, який виробляє Lockheed Martin. Він використовує принцип hit-to-kill — фізично знищує ціль прямим зіткненням і є одним із найважливіших засобів боротьби з балістичними ракетами.
Тому словосполучення «ліцензія на Patriot» може приховувати дуже різні моделі співпраці.
Україна може отримати право лише на остаточне складання ракет із американських компонентів. Можлива поступова локалізація окремих деталей. Може йтися про спільне підприємство американського та українського виробника. Нарешті, теоретично можлива значно глибша модель, за якої Україна отримує технології для виробництва більшої частини ракети.
Ці варіанти дають абсолютно різний рівень незалежності.
Звідки взялася історія про «страх» Raytheon і Lockheed Martin
Саме цій темі присвячений матеріал The Atlantic від 9 серпня.
Видання цитує неназваного представника Республіканської партії, який підтримує передачу Україні ліцензій.
За його версією, Raytheon і Lockheed Martin можуть офіційно аргументувати обережність необхідністю захисту інтелектуальної власності та ризиками передачі чутливих технологій.
Але співрозмовник The Atlantic припускає інший мотив: американські корпорації нібито побоюються, що українські інженери зможуть удосконалити ракети, організувати їх серійне виробництво та врешті випускати їх швидше і дешевше, ніж чинні американські виробничі лінії.
Ця заява звучить ефектно, але має суттєве обмеження.
Це слова одного анонімного джерела, а не підтверджена позиція Raytheon чи Lockheed Martin.
Публічних заяв компаній про те, що вони бояться української конкуренції, немає.
Навпаки, українська сторона після переговорів із делегацією Raytheon у липні заявляла про готовність компанії рухатися до спільного виробництва.
Тому історію The Atlantic коректніше розглядати не як викриття доведеного корпоративного спротиву, а як опис дискусії, що точиться навколо майбутньої моделі Patriot.
Адже питання справді принципове.
Одне — розмістити в Україні складальну лінію, яка залишиться залежною від американських компонентів.
Зовсім інше — створити нового повноцінного виробника ракет.
Чи справді Україна могла б виробляти Patriot дешевше
Теоретично — так.
Але доказів, що конкретний український Patriot уже розрахований і гарантовано коштуватиме дешевше за американський, немає.
Для такого висновку потрібна виробнича модель, якої у відкритому доступі не існує.
Україна потенційно має кілька переваг.
Перша — нижча вартість праці порівняно зі США.
Друга — значно коротший цикл між фронтом, інженерами та виробником. Український оборонний сектор за роки великої війни навчився вносити зміни в озброєння набагато швидше, ніж традиційна процедура багаторічних американських оборонних програм.
Третя — інший масштаб виробничих вимог. В умовах війни пріоритетом є максимальна кількість працездатної зброї за мінімальний час, тоді як американські виробничі програми формувалися десятиліттями навколо іншої моделі закупівель, бюджетування, сертифікації та планування.
Але Patriot — не FPV-дрон.
Значну частину його вартості визначатимуть не зарплати працівників складального цеху, а дорогі високотехнологічні компоненти, матеріали, електроніка, системи наведення, двигуни та контроль якості.
Якщо критичні елементи й надалі постачатимуться зі США, українська збірка не усуне головних вузьких місць виробництва.
Тому справжнім питанням є не те, де буде стояти завод, а те, наскільки глибокою буде локалізація.
Американські заводи вже не справляються зі старими темпами
Водночас аргумент України про недостатність нинішньої виробничої моделі має цілком реальне підґрунтя.
Попит на перехоплювачі Patriot різко зріс.
Їх потребує не лише Україна. Запаси поповнюють США, європейські союзники, Японія та інші оператори системи.
У результаті американський ВПК уже проводить масштабне збільшення виробництва.
Lockheed Martin у 2025 році поставила 620 ракет PAC-3 MSE. У січні 2026-го компанія та американський уряд домовилися про програму, яка має збільшити річну виробничу потужність приблизно з 600 до 2000 перехоплювачів на рік. Програма розрахована на сім років.
Тобто навіть сам Вашингтон фактично визнає, що попереднього масштабу виробництва недостатньо.
Аналогічна ситуація з GEM-T.
У квітні 2026 року Raytheon повідомила про контракт на $3,7 млрд на постачання Україні перехоплювачів GEM-T. Компанія при цьому прямо заявила, що інвестує у збільшення виробничих потужностей, розширює коло постачальників і створює додаткові виробничі можливості.
Одна з нових виробничих ліній знаходиться взагалі не у США.
Patriot уже виробляють за межами Америки
Це ще одна деталь, яка робить українську дискусію особливо цікавою.
Передача виробництва Patriot союзнику сама по собі не є революційною ідеєю.
Raytheon разом із MBDA працює через спільне підприємство COMLOG у німецькому Шробенгаузені. Нова виробнича база в Німеччині має відігравати важливу роль у випуску GEM-T, зокрема для виконання українських замовлень.
Ще показовіший приклад — Японія.
Mitsubishi Heavy Industries прямо повідомляє, що є головним підрядником ліцензійного виробництва Patriot у Японії. Компанія десятиліттями розвиває відповідні компетенції, а ще у 2000-х почала ліцензійне виробництво PAC-3.
Отже, сама формула «американська ракета, вироблена союзником за ліцензією» вже існує.
Це важливий контраргумент проти твердження, що Вашингтон принципово не може передати Україні такі технології.
Може.
Питання полягає у політичній готовності, масштабі передачі технологій і статусі України всередині американської системи оборонної кооперації.
Чому тоді рішення таке складне
Patriot — не просто комерційний продукт, який виробник може передати партнеру за звичайним контрактом.
Йдеться про один із ключових елементів американської протиракетної оборони.
Тому передача ліцензії зачіпає одразу кілька рівнів.
По-перше, інтелектуальну власність компаній.
По-друге, американський контроль за експортом оборонних технологій.
По-третє, питання безпеки документації та технологій.
По-четверте, контроль над майбутнім експортом ракет, якщо Україна одного дня вироблятиме їх більше, ніж потрібно власним Силам оборони.
І саме останній пункт може мати найбільші довгострокові наслідки.
Бо Київ фактично пропонує Вашингтону зовсім іншу модель відносин.
Не «дайте нам ракети».
А:
«Дайте нам технологію — і ми допоможемо виробляти ракети для всіх».
Україна хоче перейти від споживача до постачальника
The Atlantic будує свій матеріал навколо ширшої тези: Україна поступово перестає бути лише країною, якій США повинні постачати зброю.
За роки війни вона накопичила досвід, якого немає у більшості армій НАТО: масове застосування дронів, протидія РЕБ, автоматизоване виявлення повітряних цілей, швидка модернізація техніки безпосередньо під потреби фронту.
Видання згадує, зокрема, передачу українського досвіду американським партнерам у боротьбі з іранськими безпілотниками та використання систем виявлення дронів за акустичними сигналами й алгоритмами штучного інтелекту.
У цій моделі американсько-українське оборонне партнерство стає двостороннім.
США мають те, чого поки немає Україна: доступ до низки критичних ракетних технологій, величезний капітал, глобальні ланцюги постачання та десятиліття розробки складних систем протиракетної оборони.
Україна має інше: воєнний досвід, швидкий цикл модернізації, інженерні кадри, виробничу мотивацію та найбільший у Європі практичний досвід боротьби з сучасними російськими ракетами й дронами.
Саме поєднання цих двох моделей потенційно може бути значно ціннішим, ніж проста передача чергової партії ракет.
Чому Patriot принципово відрізняється від українських дронів
Однак не варто переносити успіх української безпілотної індустрії безпосередньо на Patriot.
FPV-дрон можна суттєво модернізувати за тижні або місяці. До його виробництва можуть залучатися десятки приватних компаній.
Протиракета класу PAC-3 — набагато складніший продукт.
Виробництво вимагає високоточної промисловості, спеціалізованих матеріалів, складної електроніки, багаторівневого контролю якості та випробувань.
Помилка у дроні може коштувати кілька тисяч доларів і невиконаного бойового завдання.
Помилка в протиракеті може означати непряме влучання російської балістичної ракети в місто.
Тому навіть після отримання ліцензії Україна навряд чи зможе перейти до повного серійного виробництва Patriot миттєво.
Реалістичнішою виглядає поетапна схема.
Спочатку — складання і виробництво окремих деталей.
Потім — збільшення української частки компонентів.
Далі — глибша локалізація, власні постачальники та потенційна модернізація окремих елементів у співпраці з американським виробником.
Саме так працюють багато міжнародних оборонних програм.
І що в цій історії може найбільше непокоїти американський ВПК
Проблема може бути навіть ширшою, ніж Patriot.
Американська оборонна промисловість десятиліттями працювала в системі, де відносно невелика кількість великих корпорацій отримувала багаторічні державні контракти на надзвичайно технологічні, але часто дорогі системи озброєння.
Війна в Україні повернула у військове планування інше поняття — масу.
Виявилося, що навіть технологічно досконала система не вирішує проблему, якщо ракет до неї недостатньо.
Дешевий засіб нападу може змусити витрачати значно дорожчий засіб перехоплення.
А держава, яка здатна виробляти більше боєприпасів, отримує стратегічну перевагу навіть без абсолютної технологічної переваги.
Тому американські військові самі намагаються перебудувати систему закупівель.
Домовленість із Lockheed Martin щодо збільшення виробництва PAC-3 MSE з приблизно 600 до 2000 одиниць на рік фактично є спробою перейти від обмеженого мирного виробництва до значно більшого масштабу.
На цьому тлі поява ще одного великого виробничого центру — в Україні — могла б бути одночасно і викликом для традиційної моделі, і можливістю для США.
Для США український завод може бути не конкурентом, а страховкою
У короткостроковій перспективі американські виробники могли б побоюватися втрати частини замовлень.
У стратегічній — ситуація може виглядати протилежно.
Світовий попит на системи протиракетної оборони настільки великий, що додатковий завод не обов’язково відбирає роботу в американського підприємства.
Він може збільшити загальну пропозицію.
Саме така логіка вже стоїть за німецькою виробничою лінією GEM-T.
Європейські країни купують до 1000 таких перехоплювачів через програму НАТО, а COMLOG розширює потужності для задоволення попиту.
Українське підприємство могло б стати ще одним елементом цієї мережі.
Особливо після завершення війни.
The Atlantic прямо пропонує розглядати Україну як майбутній виробничий центр, який міг би виготовляти перехоплювачі не лише для власних потреб, а й для США та союзників.
Це принципово інша роль України в західній системі безпеки.
Що отримала б Україна
Для Києва локальне виробництво Patriot означало б значно більше, ніж економію грошей.
Насамперед — меншу залежність від політичних рішень союзників.
Сьогодні дефіцит ракет може виникнути навіть тоді, коли партнер готовий допомогти: потрібного боєприпасу просто немає на складі або його виробництво вже розписане між кількома замовниками.
Власна виробнича лінія дозволила б Україні формувати стратегічний запас.
Друга перевага — швидкість.
Виробник знаходився б у країні, яка сама використовує ракети і безпосередньо бачить, проти яких загроз вони працюють.
Третя — технологічний ефект.
Виробництво систем такого класу тягне за собою розвиток десятків суміжних напрямів — матеріалознавства, електроніки, двигунів, точної механіки, програмного забезпечення та випробувальної інфраструктури.
А отже, мова йшла б не просто про один завод.
Йшлося б про перехід українського ОПК на інший технологічний рівень.
Але Patriot made in Ukraine завтра не з’явиться
Саме тут важливо не перебільшувати значення нинішніх переговорів.
Навіть якщо політична домовленість із Вашингтоном справді існує, Україна ще не отримала публічно оголошеної повної виробничої ліцензії.
Не відомі її параметри.
Не відомо, який саме перехоплювач вона охоплюватиме.
Не відомий рівень локалізації.
Не відомо, які компоненти дозволять виробляти в Україні, а які залишаться американськими.
Так само немає підтверджених розрахунків, що український завод справді вироблятиме ракети дешевше або швидше за американські підприємства.
Тому гучна теза про те, що Raytheon і Lockheed Martin «бояться української конкуренції», залишається твердженням анонімного співрозмовника The Atlantic, а не встановленим фактом.
Але значно важливіше те, що сама можливість такого сценарію вже обговорюється у Вашингтоні.
Від «дайте нам Patriot» до «давайте виробляти Patriot»
Ще кілька років тому головне українське питання звучало просто: де знайти додаткову батарею Patriot і ракети до неї.
Тепер Київ намагається поставити питання інакше.
Як зробити так, щоб ракет було достатньо незалежно від того, скільки їх сьогодні лежить на американських складах?
Відповідь — виробництво.
Американський ВПК теж уже рухається в цьому напрямі: Lockheed Martin планує більш ніж утричі збільшити потужності PAC-3 MSE, Raytheon розширює виробництво GEM-T, у Німеччині створюються нові потужності, а Японія давно має досвід ліцензійного виробництва Patriot.
Тому українська пропозиція не суперечить глобальній тенденції. Навпаки, вона вкладається в неї.
Захід повертається до світу, де однієї технологічної переваги недостатньо. Потрібна ще й здатність виробляти зброю тисячами одиниць.
І саме тут український досвід війни може виявитися конкурентною перевагою.
Якщо Київ справді отримає глибоку ліцензію, Patriot стане значно більшим проєктом, ніж просто ще одна програма локалізації західної зброї.
Це означатиме, що США фактично допустили Україну до одного з найбільш технологічно чутливих сегментів своєї оборонної промисловості.
А Україна вперше отримає шанс перейти від країни, яка стоїть у черзі за дефіцитними протиракетами, до країни, яка допомагає закривати цей дефіцит для всього західного світу.
