Косово запровадило санкції проти Росії, приймало українських журналістів, навчало саперів, передавало військову допомогу та долучилося до підготовки українських військових. Сербія санкцій проти Москви не запровадила і зберігає з нею тісні зв’язки. Проте Київ визнає територіальну цілісність Сербії і не визнає незалежність Косова. Після візиту Володимира Зеленського до Белграда ця суперечність знову стала очевидною. Але українська позиція має значно довшу історію — і змінити її складніше, ніж здається.
Візит Володимира Зеленського до Белграда 7–8 серпня мав цілком прагматичний порядок денний: економіка, енергетика, продовольча безпека, європейська інтеграція та відбудова. Україна зацікавлена в нормальних відносинах із Сербією, яка підтримує територіальну цілісність України й, попри формальний військовий нейтралітет, стала помітним джерелом боєприпасів, що через посередників потрапляють на український ринок.
Проте найбільший резонанс на Балканах спричинила не економіка.
Під час пресконференції Зеленського запитали, чи може Белград і надалі розраховувати на українську позицію щодо Косова. Президент відповів, що Україна поважає територіальну цілісність своїх партнерів і міжнародне право, а її позиція щодо одностороннього проголошення незалежності Косова залишається незмінною. Водночас він подякував Сербії за підтримку територіальної цілісності України, включно з Кримом.
Для Белграда це було дипломатично вигідно. Для Приштини — болісно.
Наступного дня в центрі Приштини зняли великий український прапор із написом Free Ukraine, який висів там від початку повномасштабної війни. Мер столиці Перпарім Рама пояснив цей жест необхідністю поваги до Косова. Міністр закордонних справ Косова висловив жаль через слова Зеленського, хоча наголосив: підтримка суверенітету України не припиняється.
Так виник парадокс: країна, яку Україна дипломатично не визнає, поводиться щодо Києва як союзник. А держава, територіальну цілісність якої Україна продовжує підтримувати, зберігає особливі відносини з Москвою і не приєдналася до санкцій проти Росії.
Саме цей парадокс колишній керівник апарату президента Косова Блерім Вела називає «сліпою плямою» української політики.
Втім, зводити проблему лише до Зеленського було б неправильно.
Невизнання Косова почалося задовго до Зеленського
Україна не змінила позицію після приходу Зеленського у 2019 році. Вона не визнала незалежність Косова ще після її проголошення у лютому 2008-го.
Причина була фундаментальною: Київ традиційно максимально обережно ставився до будь-яких односторонніх змін кордонів і сепаратистських проєктів.
Ще під час обговорень майбутнього статусу Косова в Раді Безпеки ООН українські представники попереджали, що нав’язане рішення або одностороння зміна кордонів міжнародно визнаної держави може створити небезпечний прецедент. У 2008–2010 роках українська дипломатія остаточно закріпила принцип: Україна не визнає Косово так само, як не визнає Абхазію та Південну Осетію.
Після 2014 року ця логіка стала ще важливішою.
Росія окупувала Крим, організувала там невизнаний міжнародною спільнотою «референдум» і оголосила півострів частиною РФ. Генеральна асамблея ООН у резолюції 68/262 підтвердила територіальну цілісність України та заявила, що кримське голосування не може бути підставою для зміни статусу півострова.
Відтоді для української дипломатії захист принципу непорушності міжнародно визнаних кордонів перестав бути абстрактною юридичною концепцією. Це одна з основ боротьби проти російської агресії.
Тому в Києві роками побоювалися логіки: якщо Україна визнає одностороннє відокремлення Косова від Сербії, Москва використає це як аргумент щодо Криму, Абхазії, Південної Осетії або окупованих районів України.
Росія саме так і робить.
Проблема полягає в іншому: Косово і Крим юридично та історично не є однаковими кейсами.
Що насправді сталося в Косові
Щоб зрозуміти українську дилему, потрібно повернутися не у 2008-й, а щонайменше у 1990-ті.
За влади Слободана Мілошевича автономія Косова була різко обмежена, а протистояння між Белградом і косовськими албанцями поступово переросло у війну. У 1998–1999 роках сербські та югославські сили воювали з Армією визволення Косова. Конфлікт супроводжувався масовими злочинами, насильством проти цивільного населення та примусовим переміщенням людей. За оцінкою AP, загинули приблизно 13 тисяч людей, більшість із них — етнічні албанці.
Навесні 1999 року НАТО розпочало 78-денну військову операцію проти Союзної Республіки Югославія.
Тут важлива юридична деталь, яку іноді гублять у політичних дискусіях: операція НАТО не мала окремої прямої санкції Ради Безпеки ООН на застосування сили, тому її правомірність досі є предметом дискусій у міжнародному праві. Це один із моментів, які Москва постійно використовує у власній пропаганді.
Але подальший розвиток подій принципово відрізняється від російської схеми в Україні.
Після війни Косово не було приєднане до США, Великої Британії, Німеччини або будь-якої іншої держави НАТО. Резолюція Ради Безпеки ООН №1244 створила міжнародну цивільну адміністрацію та міжнародну безпекову присутність. Косово фактично перейшло під управління ООН, а його остаточний статус залишили невирішеним.
Цей режим існував роками.
Потім почався переговорний процес щодо остаточного статусу. Спеціальний посланник генерального секретаря ООН Мартті Ахтісаарі після переговорів Белграда і Приштини дійшов висновку, що життєздатним варіантом є незалежність Косова під міжнародним наглядом. Його план не отримав схвалення Ради Безпеки через суперечності між постійними членами, але став важливим елементом подальшої моделі косовської державності.
17 лютого 2008 року Косово проголосило незалежність.
Її визнали понад сто держав, включно зі США, Великою Британією, Німеччиною, Францією та більшістю країн ЄС. Водночас п’ять членів Євросоюзу — Іспанія, Кіпр, Румунія, Словаччина та Греція — Косово досі не визнають.
Тобто українська позиція не є унікальною навіть усередині Європейського Союзу.
Що насправді вирішив Міжнародний суд ООН
Окрема плутанина виникає навколо рішення Міжнародного суду ООН 2010 року.
Його часто спрощують до фрази: «Суд визнав незалежність Косова законною». Це не зовсім точно.
Суду поставили значно вужче питання: чи порушувала міжнародне право сама декларація незалежності Косова від 17 лютого 2008 року.
Суд відповів: ні.
Він дійшов висновку, що декларація не порушила загальне міжнародне право, резолюцію Ради Безпеки №1244 або створену ООН конституційну систему Косова.
Проте суд не постановив, що міжнародне право встановлює універсальне право будь-якого регіону на одностороннє відокремлення. Він також не зобов’язав держави визнавати Косово.
Саме тому після рішення 2010 року залишилися можливими обидві політики: США, Німеччина чи Франція визнають Косово, а Іспанія, Румунія або Україна — ні.
Це важливо для української дискусії: рішення Міжнародного суду послаблює аргумент про нібито очевидну «незаконність» самого проголошення незалежності Косова, але автоматично не робить українське дипломатичне визнання юридичним обов’язком.
Чому Косово — це не Крим
Москва десятиліттями намагається провести між ними пряму паралель: якщо Захід визнав Косово, то чому Росія не могла «визнати» Крим або окуповані території Грузії та України?
У цій конструкції випадає кілька принципових відмінностей.
Перша — застосування сили та анексія.
У Криму російські військові захопили стратегічні об’єкти та українські органи влади, після чого під фактичним російським військовим контролем був організований «референдум». Потім Росія не просто визнала окрему кримську державу — вона приєднала територію до себе. Генасамблея ООН прямо закликала держави не визнавати цю зміну статусу.
Косово не стало частиною США, Албанії чи держав НАТО.
Друга — міжнародна адміністрація.
Між війною 1999 року та незалежністю 2008-го минуло майже дев’ять років. У цей час територія перебувала під міжнародним режимом, створеним відповідно до резолюції Ради Безпеки ООН.
У Криму між появою російських військових без розпізнавальних знаків і оголошенням анексії минули лічені тижні.
Третя — переговори про остаточний статус.
Майбутнє Косова роками обговорювали Белград, Приштина, ООН, США, ЄС і Росія. Сторонам так і не вдалося домовитися, але перед проголошенням незалежності існував окремий міжнародний процес визначення статусу.
У випадку Криму такого процесу не було.
Тому твердження, що Косово й Крим — абсолютно однакові випадки «самовизначення», надмірно спрощує дві різні історичні та правові ситуації.
Але існує і зворотна крайність: робити вигляд, що косовський кейс узагалі не створив складних питань для міжнародного права. Створив. Саме тому Косово через 18 років після проголошення незалежності все ще не має універсального дипломатичного визнання.
Чому ж Київ не змінює позицію
Пояснення лише юридичними принципами недостатнє. Є і політичний розрахунок.
Сербія Україні потрібна
Белград не приєднався до санкцій ЄС проти Росії і продовжує підтримувати економічні та енергетичні відносини з Москвою. Водночас Сербія засудила російське вторгнення, підтримує територіальну цілісність України і не визнає російської анексії українських територій.
До того ж за роки великої війни Сербія стала непрямим, але важливим джерелом боєприпасів.
Financial Times у 2024 році оцінювала вартість сербських боєприпасів, які через треті держави опинилися в Україні, приблизно у €800 млн. Александар Вучич тоді називав таку оцінку загалом правильною, наголошуючи, що Белград продає продукцію західним покупцям і формально не контролює її подальшу долю. У серпні 2026 року він знову заперечував прямі поставки Україні.
У липні 2026-го під час візиту до Києва Вучич також обіцяв додаткову гуманітарну, фінансову й енергетичну допомогу та участь у відбудові. Reuters оцінював сербську невійськову допомогу Україні від початку великої війни приблизно у €60 млн.
Для країни, яка веде виснажливу війну, це не дрібниці.
Київ отримує від Белграда те, що вважає політично й практично корисним: голоси за територіальну цілісність України, гуманітарну підтримку, економічні контакти й доступ до продукції потужної сербської оборонної промисловості.
Невизнання Косова — частина цієї дипломатичної рівноваги.
Для України небезпечна сама мова «прецедентів»
Є і друга причина.
Українська дипломатія багато років будує позицію навколо дуже простого правила: кордони не можна змінювати силою.
Щойно Київ починає пояснювати, чому в одному випадку одностороннє відокремлення можна визнати, а в іншому — ні, аргументація стає складнішою. Юридично такі відмінності пояснити можливо. Політично — значно важче, особливо коли Москва систематично маніпулює косовським прецедентом.
Тому найконсервативніша дипломатична стратегія для України — просто не відкривати цю дискусію.
Саме вона й переважала багато років.
Але після 2022 року з’явилася інша проблема
Якщо дивитися не на формальні дипломатичні статуси, а на поведінку сторін після 24 лютого 2022 року, картина стає менш зручною для Києва.
Керівництво Косова в перший день повномасштабного вторгнення беззастережно засудило російську агресію, підтримало територіальну цілісність України й оголосило про приєднання до санкцій проти Росії. В окремій заяві косовська влада прямо відкинула російські спроби використовувати Косово як виправдання війни проти України.
Далі почалася практична допомога.
У березні 2022 року Косово вирішило прийняти до 20 українських журналістів, оплативши житло, робочі приміщення та інші витрати, щоб вони могли продовжувати роботу у вигнанні.
У Косові проходили підготовку українські сапери. Уже влітку 2022-го Reuters описував чотиритижневий курс для групи українських військових і цивільних, яких навчали працювати з мінами та нерозірваними боєприпасами фахівці з власним досвідом після балканської війни.
У 2024 році Косово долучилося до британської Operation Interflex — багатонаціональної програми підготовки українських військовослужбовців у Великій Британії. Британське Міноборони офіційно називало Косово серед країн, які тренують українських військових.
Приштина також оголошувала пакети військової допомоги з мінометними боєприпасами, вантажівками та броньованою технікою.
І все це відбувалося без дипломатичного визнання з боку України.
У 2024 році тодішня очільниця косовської дипломатії Доніка Гервалла-Шварц прямо говорила AP, що підтримка України залишається безумовною попри позицію Києва щодо Косова.
Саме тут стара українська доктрина починає стикатися з новою політичною реальністю.
Сербія і Косово помінялися місцями — але лише частково
Було б занадто просто поділити історію на «проросійську Сербію» і «проукраїнське Косово».
Сербія справді не запровадила санкцій проти Росії та зберігає з нею важливі зв’язки. Але Белград водночас підтримує територіальну цілісність України, надає гуманітарну допомогу і фактично дозволяє своїй оборонній продукції потрапляти до українських партнерів через треті країни.
Косово, своєю чергою, перебуває у значно чіткішому західному безпековому таборі й беззастережно підтримує Україну, проте має власні складні суперечки із західними партнерами щодо відносин із сербською меншиною та ситуації на півночі країни.
Тобто перед Києвом немає вибору між «хорошим Косовом» і «поганою Сербією».
Є складніше завдання: як підтримувати важливі відносини з Белградом, не ігноруючи Приштину, яка в питаннях російської агресії фактично поводиться як союзник України.
І навіть без визнання простір для маневру величезний
Саме тут аргумент Блеріма Вели виглядає найсильніше.
Україні необов’язково завтра визнавати незалежність Косова, щоб змінити характер відносин.
Між невизнанням і повною дипломатичною ізоляцією існує широкий спектр форматів.
Київ міг би започаткувати регулярні політичні консультації з Приштиною, розвивати парламентські контакти, посилити оборонну взаємодію, співпрацю саперів і військових інструкторів, контакти медіа та громадянського суспільства.
Можливий і постійний контактний або представницький механізм без формального встановлення дипломатичних відносин.
Така модель не була б чимось екстраординарним. Навіть відносини між Белградом і Приштиною давно не вкладаються у просту формулу «визнає — не визнає». У домовленості про нормалізацію відносин, погодженій за посередництва ЄС у 2023 році, сторони взяли на себе зобов’язання визнавати документи та національні символи одна одної й розвивати нормальні добросусідські відносини, не вирішивши при цьому питання формального сербського визнання незалежності Косова.
Інакше кажучи, Київ може суттєво зблизитися з Приштиною, не переходячи негайно найчутливішу межу — юридичне визнання.
Дискусія про визнання вже є і в самій Україні
Показово, що питання давно перестало бути суто балканською дискусією.
Ще у серпні 2022 року у Верховній Раді зареєстрували проєкт постанови №7638 про визнання державного суверенітету та незалежності Косова. Його автором став депутат Олексій Гончаренко.
Документ роками не просувався, але 10 лютого 2026 року був включений до порядку денного сесії. Станом на серпень він усе ще перебуває на опрацюванні в комітеті.
Після заяв Зеленського в Белграді Гончаренко знову назвав невизнання політичною помилкою. Навіть голова парламентського комітету із зовнішньої політики Олександр Мережко, депутат президентської «Слуги народу», заявив RFE/RL, що скептично ставиться до аргументів проти визнання Косова.
Тобто абсолютного внутрішнього консенсусу щодо старої дипломатичної доктрини вже немає.
То чи справді Зеленський має «сліпу пляму» щодо Косова
Точніше було б сказати інакше.
Це не стільки особиста сліпа пляма Зеленського, скільки інерція української зовнішньої політики, сформованої ще до російської анексії Криму.
Колись вона мала зрозумілу логіку: країна з власними потенційними сепаратистськими ризиками не хотіла підтримувати односторонню зміну чужих кордонів.
Після 2014 року ця обережність стала ще сильнішою.
А після 2022-го ситуація змінилася знову.
Косово опинилося серед тих європейських партнерів, які без дипломатичних застережень стали на бік України, запровадили санкції проти Росії та перейшли від політичних декларацій до конкретної допомоги.
Сербія тим часом проводить набагато складнішу політику балансування: підтримує українську територіальну цілісність і співпрацює з Києвом, але не запроваджує санкцій проти Москви та не розриває з нею особливих відносин.
Саме тому після Белграда питання вже звучить не лише як «чому Україна не визнає Косово?»
Набагато практичніше інше:
чи потрібно невизнання автоматично перетворювати на політичну дистанцію?
Для цього немає очевидної необхідності.
Україна може не відмовлятися від своєї юридичної позиції щодо Косова, але водночас перестати поводитися так, ніби невизнання означає відсутність партнера.
І, можливо, саме тут проходить межа між дипломатичною обережністю та справжньою «сліпою плямою».
