Європа вже проходила через «дешевий газ за мир». Виграла Росія, програла – Україна й сам ЄС.
Тепер Кремль тестує ту саму схему на Вашингтоні – але в дорожчій, арктичній версії та через людей з найближчого оточення Дональда Трампа.
Швейцарська Neue Zürcher Zeitung описала, як росіяни намагаються завести бізнес-інтереси команди Трампа в Арктику, рідкісноземельні метали та газові проєкти на кшталт Arctic LNG 2. Ідея проста: «мир» в Україні на умовах Кремля в обмін на обіцянку великих ресурсних угод для американських друзів президента.
Як влаштована ця пастка, чому вона економічно сумнівна, але політично небезпечна, й які уроки тут для України та Європи?
Москва спокушає ресурсами
П’ять годин за зачиненими дверима Кремля, три години очікування – і жодного прориву. Переговори Володимира Путіна зі спецпосланцем Дональда Трампа Стівом Віткоффом і зятем президента Джаредом Кушнером завершилися глухим кутом: Москва не пішла на суттєві поступки щодо війни проти України.
Але насправді говорили не лише про мир. Радник Путіна Юрій Ушаков публічно натякнув, що у фокусі – «величезні перспективи майбутньої економічної співпраці між США та Росією». Кремль уже кілька місяців паралельно з політичними розмовами продає американцям візію масштабної енергетично-сировинної угоди після завершення війни.
Схема проста:
- Путін хоче зафіксувати по факту контроль над окупованими територіями й повернутися в ролі ключового постачальника енергоресурсів до Європи та Азії.
- Трамп прагне продемонструвати «мир» і водночас підписати гучні угоди для бізнесу, близького до нього.
- Ключові фігури з оточення Трампа розглядають російські активи як дешеві, хоч і токсичні, можливості для заробітку.
За даними Wall Street Journal та європейських спецслужб, російські олігархи з близького кола Путіна (Тімченко, Ковальчук, брати Ротенберги) надсилали до американців емісарів з пакетами пропозицій: частки в Arctic LNG-2, газові родовища на Далекому Сході, рідкісноземельні метали в Сибіру, ідеї перезапуску «Північного потоку-2».
Цей «ресурсний трек» – паралельна дипломатія, яка має одну мету: зробити так, щоб у Вашингтоні побачили в угодах із Кремлем не загрозу безпеці, а бізнес-можливість, а Україну – як розмінну монету.
Легше продавати те, що під землею: чому російська пропозиція порожня
Кирило Дмитрієв, випускник Стенфорда і Гарварда, колишній консультант McKinsey і Goldman Sachs, сьогодні – головний «продажник» путінської економічної візії. Він відповідає за те, щоби упакувати російські ресурси в красиві презентації для американських інвесторів.
На папері все виглядає привабливо: 144 млн споживачів, «недооцінені активи», «майбутній бум» після зняття санкцій. У реальності – це ринок:
- з низькою купівельною спроможністю порівняно з ЄС;
- де частину західного бізнесу просто експропріювали або змусили піти після 2022 року;
- де прогалини, які залишили західні бренди, вже заповнені російськими та китайськими компаніями.
До повномасштабного вторгнення США експортували до Росії товарів приблизно на $10–11 млрд на рік – менше 1% від загального експорту. У 2024 році цей показник впав до трохи більш як $0,5 млрд – майже в двадцять разів менше, ніж на піку, що напряму пов’язано із санкціями й експортним контролем.
Російський ринок для великих американських корпорацій сьогодні означає:
- правову невизначеність (ризик повторної експропріації);
- санкційні ризики (вторинні санкції, кримінальна відповідальність у США);
- конкуренцію з Китаєм, який зайняв нішу постачальника технологій, не ставлячи політичних запитань.
Це не «новий Ельдорадо», а високотоксична юрисдикція з погано прогнозованими правилами гри.
Рідкісноземельна казка: що насправді продає Москва
Одна з ключових пропозицій Кремля – рідкісноземельні елементи. Це група з 17 металів, які потрібні для магнітів, акумуляторів, військової електроніки, смартфонів і дисплеїв. Сьогодні Китай контролює основну частину видобутку й переробки, періодично використовуючи це як політичний важіль.
Росія ж стверджує, що має «величезні запаси» – у тому числі на окупованих українських територіях – і готова запропонувати їх США в рамках ширшої економічної угоди.
Але є кілька нюансів:
- Частка РФ у глобальній пропозиції рідкісноземельних металів – мала. За даними Геологічної служби США, підтверджені російські запаси суттєво відстають від китайських.
- Єдина реально працююча виробнича ланка – комбінат у Мурманській області, який Кремль у 2022 році передав під контроль «Росатому». Розробка нових родовищ в Арктиці та Сибіру буксує, зокрема через санкції та складну логістику.
- Видобуток рідкісноземельних елементів – брудний, дорогий і технологічно складний бізнес із різкими ціновими коливаннями. Навіть у стабільних юрисдикціях інвестиції окуповуються не завжди.
Інакше кажучи, російська «рідкісноземельна карта» – радше політичний аргумент у переговорах, ніж реальний мегапроєкт із гарантованою рентабельністю.
Спокуса нафтою та газом Арктики
Другий «пряник» Кремля – арктичний нафтогаз. Ідея в тому, щоби повернути в Росію досвідчені американські компанії (на кшталт ExxonMobil), які до 2014 року були ключовими партнерами «Роснєфті» в арктичних проєктах, а потім змушені були піти через санкції.
У пакеті для друзів Трампа – насамперед:
- Arctic LNG-2 на Ямалі (оператор – «Новатек», частково пов’язаний із Тімченком). За даними WSJ та інших медіа, техаський інвестор Джентрі Біч, давній знайомий Дональда Трампа-молодшого та донор кампанії Трампа, обговорював можливість купівлі близько 9,9% у цьому проєкті – після зняття санкцій.
- Газопровід «Північний потік-2», який так і не запрацював повноцінно: американський фінансист Стівен Лінч просив OFAC (Управління з контролю за іноземними активами) видати йому ліцензію на переговори щодо купівлі та «дерусифікації» оператора Nord Stream 2 AG.
Для Кремля це ідеальне комбо:
- повернутися на європейський газовий ринок, але вже через «американську прокладку»;
- показати російському суспільству, що санкції – не назавжди, а «Америка сама прийшла просити угод»;
- прив’язати інтереси частини американських еліт до збереження російських ресурсних потоків.
Для України та Європи це означає повторення старого сценарію: безпека в обмін на дешевий газ, який зрештою фінансує нову війну.
«Корупція Трампа гірша»: як пояснює це Енн Епплбаум
На цьому тлі журналістка The Atlantic Енн Епплбаум пропонує важливий ракурс: корупція навколо Трампа – інша й небезпечніша, ніж традиційні схеми в Україні.
Як вона розкладає різницю:
- У Росії корупція – це персональне збагачення Путіна та його оточення. Справи на кшталт розслідування Олексія Навального про «Палац Путіна» показували масштаб «особистої вертикалі» грошей. За це Навального зрештою посадили, а потім він помер у колонії в Арктиці за обставин, які його родина вважає отруєнням.
- В Україні корупція є, але нинішні скандали – зокрема «Операція Мідас» у енергетиці – демонструють, що держава здатна розслідувати дії навіть найбільш впливових фігур, включно з міністрами та бізнесменами часів Януковича. Це болісний, але оздоровчий процес.
- У США за Трампа, на думку Епплбаум, корупція набуває іншої форми: мова не про конверти з готівкою, а про перетворення державної політики на інструмент заробітку для вузького бізнес-кола, пов’язаного з родиною президента – від нерухомості до угод із недемократичними режимами.
Звідси її формула: «корупція Трампа гірша» – тому що вона змінює самі правила гри, підпорядковує зовнішню політику приватному інтересу й підриває довіру союзників, у тому числі України.
«Операція Мідас» і детектив Абакумов: як Україна лікує себе під час війни
У статті The Atlantic центральною фігурою українського блоку стає старший детектив НАБУ Олександр Абакумов. Його історія – концентрат того, як війна та корупція переплітаються.
- До 2014 року – поліцейський у Луганську.
- Після російської окупації – вимушений переселенець у Києві.
- З 2016 року – детектив НАБУ, який сприймає боротьбу з корупцією як частину оборони країни, а не лише «про гроші».
«Якщо толерувати корупцію під час війни – це шлях до поразки і на фронті, і за столом переговорів, і під час відбудови», – переказує його логіку Епплбаум.
«Операція Мідас», яку розслідує команда Абакумова, стосується можливої схеми впливу на стратегічні держпідприємства – насамперед «Енергоатом» – із боку групи чинних і колишніх посадовців та відомого бізнесмена. НАБУ і САП говорять про «високорівневу злочинну організацію», яка вибудувала довгостроковий контроль над контрактами в енергетиці.
Наслідки вже відчутні:
- проведені обшуки в міністрів та високих посадовців;
- відставки двох урядовців;
- втеча за кордон пов’язаного з кейсом бізнесмена;
- політичні наслідки для людей із найближчого оточення Банкової (відставка Єрмака).
Українські антикорупційні активісти, як-от Дарія Каленюк, наголошують: така справа може зробити Україну сильнішою, якщо її довести до вироків, а не «замилити». Вона показує і реальні проблеми, і здатність інституцій – НАБУ, САП, ВАКС – працювати навіть проти «недоторканних».
На цьому тлі будь-які версії про те, що «розслідування Мідасу» – це нібито витівки адміністрації Трампа, Епплбаум вважає необґрунтованими: навпаки, саме за Трампа США скоротили підтримку українських антикорупційних програм і звузили співпрацю з правоохоронними органами.
Чим відрізняються корупція в Росії, США та Україні
Якщо звести все до короткої схеми, виходить так:
- Росія – зріла клептократія.
Розслідування на кшталт «Палацу Путіна» показують корупцію як спосіб персонального збагачення керівника держави та його кола. Спроба це викривати закінчується в’язницею або смертю – як у випадку Навального. - США за Трампа – корупція через захоплення політики.
Йдеться не про «традиційну» корупцію, а про конфлікти інтересів і монетизацію державної влади через бізнес-проєкти родини й близьких партнерів президента – від нерухомості до угод із авторитарними режимами та енергетичними диктаторами. Це б’є по міжнародній репутації США й безпеці їхніх союзників. - Україна – поле бою між старою корупційною культурою і новими інституціями.
Корупція нікуди не зникла, але:- вона стає предметом публічних розслідувань;
- з’явилась інфраструктура – НАБУ, САП, ВАКС, яку важко повністю «вимкнути»;
- суспільство й активісти тиснуть, вимагаючи не просто гучних справ, а вироків.
Епплбаум фактично говорить: українська корупція небезпечна, але українська антикорупція – реальна. У США ж, коли мова про Трампа, корупція проявляється як спроба змінити правила так, щоб корисливі схеми стали «легальною політикою» – в тому числі щодо України.
Це вже було: гіркі уроки Німеччини
Історія зі спокусою арктичним газом для американців дуже нагадує німецьку Ostpolitik другого покоління – часів «Північних потоків», дешевої енергії й віри в те, що бізнес автоматично принесе безпеку.
Німеччина десятиліттями будувала модель win-win: дешевий російський газ + експорт машинобудування в РФ. Після 24 лютого 2022 року стало очевидно, що це була пастка:
- Кремль використав енергозалежність як політичний важіль;
- німецький бізнес втратив мільярди, а юридичний захист контрактів виявився фікцією, коли Москва почала експропріювати активи.
Європейські еліти заплатили за урок власними грошима та репутацією. Тепер Москва пропонує схожу гру оточенню Трампа – лише з поправкою на Арктику, LNG і рідкісноземельні метали.
Чого в цій історії хоче Кремль насправді
Якщо відкинути обгортку про «мир» і «спільну вигоду», російська стратегія виглядає так:
- Закріпити територіальні здобутки за рахунок України через «мирний договір переможених».
- Повернутися в глобальну енергетику» – через Arctic LNG-2, відновлення трубопроводів і нові маршрути постачання ЗПГ.
- Розколоти Захід, підсадивши частину американських еліт на російські ресурси й поставивши їх у потенційний конфлікт із ЄС.
- Переписати повоєнну архітектуру безпеки так, щоби питання відповідальності РФ за агресію, репарацій і міжнародних трибуналів було максимально розмито.
У цьому сенсі друзям Трампа нічого не пропонують безкоштовно. Вони отримують опцію заробити на сумнівних активах – натомість Москва хоче змінити фундаментальні правила для України, Європи й усієї системи безпеки.
Що це означає для України
Поєднання двох сюжетів – ресурсного «миру» від Кремля та «трампівської» корупції, яку описує Епплбаум – створює дуже конкретні ризики для України:
- мирний план може перетворитися на великий пакет угод про ресурси, де питання територій і безпеки – лише додаток до бізнес-інтересів;
- позиція адмінстрації Трампа щодо антикорупційних реформ в Україні може стати більш цинічною: їм вигідніше бачити тут просто «керовану державу» з ресурсами, а не сильні інституції;
- внутрішні справи, на кшталт «Операції Мідас», Кремль і пропаганда на Заході будуть намагатися виставити як «доказ тотальної корумпованості», а не як приклад того, що Україна здатна сама чистити свої еліти.
Сильний аргумент України у відповідь – саме те, про що пише Епплбаум: навіть у розпал війни Україна здатна розслідувати своїх міністрів і топ-бізнесменів. Це радикально відрізняє її від Росії й має відрізняти від будь-яких «угод по-трампівськи», де бізнес кількох людей важливіший за правила.
Що робити Україні та Європі
Щоби не опинитися заручниками чужих ресурсних угод, Україна й європейські партнери мають кілька очевидних кроків:
- Максимальна публічність навколо Операції “Мідас” та інших гучних справ.
Не замовчувати скандали, а показувати, що навіть найбільш болючі розслідування доводяться до кінця, а не «зливаються». - Прив’язати будь-які формати «миру» до чітких юридичних рамок – репарації, відповідальність за агресію, механізм використання заморожених російських активів без зняття санкцій із ресурсних секторів.
- Працювати з американськими елітами поза «трампівською» бульбашкою.
Пояснювати на конкретних прикладах Німеччини, «Північних потоків», нинішнього падіння доходів РФ від експорту нафти й палива, чому повернення до «бізнесу як завжди» з Росією – це не інвестиція, а довгостроковий ризик. - Усередині України – довести до кінця архітектуру антикорупції.
Вироки у справах на кшталт «Мідасу», посилення інституційної незалежності НАБУ, САП і ВАКС, мінімізація політичних втручань – це не «вимоги Заходу», а частина нашої обороноздатності.
Кремль сьогодні грає в довгу гру: він не просто торгується за лінію фронту, а намагається переписати правила повоєнного світу, спираючись на слабкі місця західних демократій – жадібність, короткий політичний горизонт і спокусу «великою угодою».
Ресурси Арктики, рідкісноземельні метали, газопроводи й LNG-танкери – це лише декорації. Справжній сюжет – про те, чи дозволять США, Європа й Україна перетворити корупцію на головний інструмент переписування кордонів.
Україна має єдиний переконливий контраргумент – власну суб’єктність: військову, політичну й антикорупційну. Саме тому історія детектива Абакумова й «Операції Мідас» – не «соромний скандал», а доказ того, що країна, яка воює, все одно здатна чистити власні інституції. І це те, чого бояться і Путін, і всі, хто вірить у «легкі гроші» на російських ресурсах.
За матеріалами liga.net
