Середина грудня 2025-го перетворилася на дипломатичний «коридор прискорення». До Берліна прибули американські представники Трампа — Стів Віткофф і Джаред Кушнер, а також стартує серія зустрічей української, американської та європейської команд, покликаних «підшити» рамку політичної домовленості.
Формально це ще не «мирна угода», а спроба зафіксувати політичну конструкцію: що саме вважається припиненням війни, якими будуть гарантії безпеки, як зняти ризик повторного нападу й хто за що відповідає на «наступний день». Сам Зеленський у публічних коментарях робить акцент саме на другому компоненті: мир має бути “гідним” і з гарантіями, що Україну не атакують знову.
І тут з’являється головний вузол: Донбас і демілітаризована зона.
Що таке «демілітаризована/вільна економічна зона» і чому це звучить привабливо — на папері
У медійних витоках та описах переговорів фігурує ідея: частину східних територій (насамперед у Донецькій області) оформити як демілітаризовану або «вільну економічну зону» — буфер між арміями, де Україна відводить війська, а доступ російських сил нібито блокується (або обмежується).
Для Вашингтона це може виглядати як компроміс, який:
- дає «видимий» механізм зниження інтенсивності боїв;
- зменшує ризик прямого зіткнення військ у найгарячішій зоні;
- дозволяє продати угоду як «практичну», бо вона має простий геометричний образ — зона між двома сторонами.
Але як тільки ця схема виходить із презентації на реальну землю Донбасу, виникає питання №1: хто контролює порожнечу?
Чому Європа називає це «троянським конем» для РФ
За описом Bloomberg, європейські чиновники дедалі більше занепокоєні тим, що демілітаризована зона у запропонованому США форматі може дати Кремлю «прикриття» для прихованого розгортання сил у спірному районі — а потім стати трампліном для повторного вторгнення на сході України.
Це не теоретична параноя. Проблема демілітаризованої зони у тому, що вона може зламатися двома способами:
- “Повзуча” окупація без танків
Якщо зона слабко контрольована, туди заходять не «батальйони», а люди без шевронів, “цивільні адміністратори”, охорона, «поліція», приватні структури, агентура, гуманітарні мережі — все, що створює фактичний контроль без формального вторгнення. - Керований інцидент як привід
Bloomberg згадує ризик гібридних методів, включно з операціями «під чужим прапором», щоб дискредитувати гарантії та створити привід для нового силового заходу.
Саме тому для Європи демілітаризована зона без жорсткої архітектури нагляду — це не «буфер миру», а “сіра зона”, в якій Росії простіше зібратися на новий удар, ніж у ситуації, де українська армія стоїть на позиціях.
Російська позиція: «виведіть війська» + свої умови «безпеки» в Донбасі
Публічні зведення західних медіа сходяться на головному: Росія вимагає, щоб Україна вивела війська з територій Донецької області, які ще контролює Київ. Україна це відкидає.
Ба більше, у деяких описах переговорного поля РФ просуває ідею, за якою російські сили залишаються в Донецькій області навіть у разі демілітаризованого режиму/буферу — що для України виглядає як «демілітаризована зона, але під російським ключем».
Українська відповідь: “так, але…” як спосіб вимагати механіку, а не лозунг
WSJ описує тактику Зеленського як «так, але…»: не відштовхнути Трампа прямим “ні”, а розібрати пропозицію на деталі, в яких і ховається ризик. Зокрема, якщо Україна відводить війська з потенційної демілітаризованої зони, то:
- що конкретно зупинить РФ від просування?
- як не допустити заходу росіян «під виглядом цивільних»?
- хто і як забезпечує режим?
Тобто Київ переводить розмову з «намалюємо зону» у «хто контролює, хто перевіряє, що буде при порушенні».
У чому суть тактики «так, але…» (і навіщо вона йому)
- Формально “так” — щоб не зірвати діалог із Трампом
Зеленський демонструє конструктивність: готовність говорити про вибори, ЗАЕС, обмеження чисельності армії — але не як “поступки”, а як частини пакета з умовами. Це важливо, бо паралельно США тиснуть на швидке “закриття угоди” (логіка “припиніть війну швидко”), і жорстке “ні” легко продається як “Зеленський не хоче миру”. - “Але…” — перетворення політично токсичних вимог на технічні питання, де без відповідей план зависає
Ключовий прийом: вимагати конкретики механізмів. Наприклад, якщо ідея США — вивести ЗСУ з частини Донеччини і зробити там “вільну економічну / демілітаризовану зону”, Зеленський не відкидає одразу, а ставить питання: хто гарантує, що РФ не зайде завтра; як зона контролюється; що вважається порушенням; яка відповідь союзників?
Це одночасно знімає з нього тавро “я проти миру” і підвішує ініціативу доти, доки США не принесуть реальний “контур безпеки”. - Умовна згода як “фільтр”: не відмовлятися від червоних ліній, але не сваритися з автором плану
Тобто: “готові до виборів, але потрібне припинення вогню і законний шлях через парламент”; “ЗАЕС — не російська, але якщо США в управлінні, давайте деталі контролю й безпеки”; “обмеження армії можливе, але не нижче рівня, який дозволяє стримування”. Логіка проста: без гарантій будь-які “жести” виглядають як запрошення РФ до повторної атаки. - Сек’юріті + економіка як “якір” для Трампа
Зеленський (разом із європейцями) підсовує Трампу рамку, де мир — це не “поступка територій”, а пакет із трьох частин: (а) власне мирний документ, (б) гарантії безпеки, (в) план відновлення/економічної реконструкції.
Для Трампа це зручно: можна продавати угоду як “інвестиційну угоду”, а не як “я здав Україну”. - Позиційна підпора: Європа + військова ситуація
WSJ прямо прив’язує зміцнення позицій Зеленського до успіхів під Куп’янськом: це додає аргументу “ми не на межі колапсу, тож не мусимо підписувати будь-що”. Паралельно він опирається на європейських лідерів і спільне редагування пропозицій — щоб відповідь виглядала не як “Україна впирається”, а як узгоджений західний контур.
Що це дає Зеленському
- Не спалює міст із Трампом: у публічній площині — “ми за мир, давайте деталі”.
- Зсуває торги з “території/капітуляційних формул” на “механізми стримування РФ”.
- Купує час для консолідації ЄС і формалізації гарантій.
- Вимушує США “дописувати” слабкі місця плану, замість того щоб Україна одразу виглядала стороною, яка все відкинула.
Ризики цієї тактики
- У таборі Трампа це можуть подати як затягування (“Україна не хоче підписувати”).
- РФ використовує паузи, щоб тиснути на фронті/інфраструктурі й піднімати ставки.
- Якщо США не дадуть чітких гарантій, “так, але…” може зависнути в сірій зоні, де всі говорять, але “плану виконання” нема.
“Гарантії як стаття 5” — головний важіль, який (теоретично) може зробити демілітаризовану зону не пасткою
На цьому тлі Axios повідомляє: США нібито готові обговорювати юридично зобов’язуючі гарантії безпеки для України, подібні до статті 5 НАТО, із винесенням на затвердження Конгресу.
Важливо розуміти логіку: якщо на столі є конструкція на кшталт демілітаризованої зони, то єдина причина, чому вона не перетворюється на «коридор реваншу», — це висока ціна порушення.
Тому європейський страх у Bloomberg читається як вимога: не можна підписувати «тишу на папері», якщо вона відкриває Росії дешевий шлях до нової атаки.
Якою має бути “демілітаризована зона із запобіжниками”: чекліст без якого зона — небезпека
З того, як описані ризики (Bloomberg) і як Україна ставить питання (WSJ), випливає практичний чекліст. Якщо його немає — демілітаризована зона стає токсичною.
- Симетричність і верифікація
Не «Україна відійшла — Росія пообіцяла», а синхронні кроки з перевіркою. - Міжнародний нагляд із реальним доступом
Без режиму інспекцій і присутності, які здатні бачити порушення не постфактум, а в моменті, зона швидко заповнюється “сірою силою”. - Технічний моніторинг і прозорі звіти
Супутникові дані, БпЛА-спостереження, сенсори — як «страховка» від провокацій і маніпуляцій. - Автоматичні наслідки за порушення
Якщо відповідь на порушення щоразу потребує нового політичного голосування — Росія отримує стимул тестувати межі. Якщо наслідки автоматичні — стимул зникає. Тут і з’являється сенс «гарантій рівня статті 5» як “тригера стримування”.
Берлінський раунд: що на кону для всіх сторін
Для США — довести рамку до “політичної угоди”, показати прогрес і керованість процесу (про що сигналізує сама відправка посланців до Берліна).
Для Європи — не допустити угоди, яка формально зупиняє стрілянину, але стратегічно:
- слабить українську оборону на ключовому напрямку,
- створює «сіру зону» для гібридної гри РФ,
- і знімає з Москви ціну реваншу.
Для України — виторгувати не красиві формулювання, а механізми, які роблять повторний напад невигідним: гарантії + контроль + наслідки. І паралельно не розірвати контакт із Вашингтоном, тому й працює «так, але…».
Для Росії — отримати максимум із мінімальними зобов’язаннями: вимога відведення українських сил із Донбасу в різних варіаціях звучить як спроба домогтися кращої стартової позиції “перед паузою”.
Чим може закінчитися історія з демілітаризованою зоною
Сценарій 1 (працює): “дорога” демілітаризована зона
Зона існує лише в пакеті з верифікацією, міжнародним доступом, технічним контролем і гарантіями, де порушення автоматично підвищує ціну для РФ. Тоді демілітаризована зона може бути тимчасовим інструментом стабілізації.
Сценарій 2 (підвішений): “порожня” демілітаризована зона
Зона оголошена, але контроль слабкий і політичний. РФ отримує простір для «повзучого» заходу, а Захід — нескінченні суперечки про те, що саме є порушенням.
Сценарій 3 (пастка): демілітаризована зона як плацдарм
Україна відводить війська, гарантії розмиті, наслідки за порушення не визначені. Тоді справджується те, чого боїться Європа: зона стає прикриттям для прихованих сил і запуском нового раунду агресії.
Суть нинішньої дискусії — не в слові «демілітаризація». Суть у відповіді на три питання:
- Хто контролює “сіру” територію?
- Як виявляються порушення — і хто має право діяти?
- Яка ціна порушення для Росії — одразу, автоматично, без політичної тяганини?
Поки на ці питання немає чітких відповідей, демілітаризована зона на Донбасі для Європи виглядає не як «інструмент миру», а як умова для наступної війни.
За матеріалами news.liga.net
