У Вашингтоні все ще роблять вигляд, що Росію можна “заспокоїти” територіальними поступками. Це небезпечна ілюзія. Бо Кремль воює не за ще один шматок Донбасу — він воює за право вирішувати, чи має Україна право бути по-справжньому вільною.
П’ятий рік великої війни починається не лише під гуркіт фронту, а й під знайомий дипломатичний самообман. На Заході знову шукають формулу “реалістичного компромісу”, ніби проблема зводиться до лінії розмежування, кількох міст і чергового пакета домовленостей. Але саме тут і криється головна помилка: Росія веде цю війну не за карту. Росія веде її за право перекреслити український суверенітет.
Саме на це вказує The Telegraph у матеріалі Оуена Меттьюза. Його головна теза проста й жорстка: Дональд Трамп не розуміє, чого насправді хоче Володимир Путін. Президент США, за логікою автора, дивиться на війну як на конфлікт, який можна “розрулити” через торг — віддати Кремлю ще один шматок території і отримати гучну мирну угоду. Але Путін хоче не просто землю. Він хоче, щоб Україна назавжди залишалася державою з обмеженою свободою — формально незалежною, але політично підвішеною на російському гачку.
Не лише територія: у чому The Telegraph бачить справжню мету Кремля
І це принципова різниця. Територія для Кремля — лише інструмент. Справжня мета — механізм контролю. Москва хоче не квадратні кілометри як такі, а право втручатися в те, якою буде Україна завтра: якою мовою вона говорить, яку церкву визнає, які союзи обирає, що пам’ятає про власну історію і кого обирає до влади. Інакше кажучи, Путіну потрібне не тільки військове захоплення, а політичне вето на українське майбутнє.
Саме тому будь-яка спроба звести цю війну до торгу за території — це або наївність, або свідома втеча від реальності. Кремль роками маскує свою справжню мету під “безпекові занепокоєння”, “історичну близькість”, “захист російськомовних” і нескінченні розмови про “нейтралітет”. Але суть не змінюється: Росія не терпить самої ідеї вільної, прозахідної України. Для Путіна така Україна — не сусід, а загроза самому принципу існування його режиму.
У цьому немає нічого нового. Ще задовго до повномасштабного вторгнення Москва сигналізувала: саме право України на власний геополітичний вибір вона вважає неприйнятним. І саме тому нинішня війна — це не “спір за території”, а спроба силою нав’язати Україні обмежений суверенітет. Росія хоче не просто відкусити частину країни. Вона хоче, щоб решта жила під постійною загрозою нового втручання — політичного, військового, гібридного.
Ось чому переговори буксують. Не тому, що бракує посередників. Не тому, що сторони “ще не дозріли”. І не тому, що не знайдено красивої дипломатичної формули. Переговори заходять у глухий кут, бо Київ бореться за гарантії власної свободи, а Москва — за інструменти її обмеження. Україна хоче безпеки, яка унеможливить нову війну. Росія хоче такої “угоди”, яка зробить новий тиск легальним, зручним і вбудованим у післявоєнну конструкцію.
Чому Трамп, на думку автора, помиляється
Саме тому будь-які розмови про “швидкий мир” без чесної відповіді на питання, що саме Кремль вважає перемогою, приречені. Якщо у Вашингтоні й далі виходитимуть з того, що Путіну треба лише “ще трохи території”, то США щоразу запізнюватимуться на один крок. Бо Москва торгується не за фронт — вона торгується за право диктувати Україні межі допустимого.
І тут головний парадокс цієї війни. Путін починав її, щоб повернути Україну під контроль. Натомість отримав країну, яка після років бомбардувань, окупації, різанини і воєнних злочинів стала ще більш антиросійською, ще більш політично зрілою і ще більш непримиренною до будь-якого “братнього” диктату. Кремль не зламав українську державність — він остаточно поховав ілюзію, що Україну можна повернути в російську орбіту через внутрішній реванш.
У матеріалі також наголошується, що через окупацію значної частини російськомовних територій на сході країни решта України стала ще більш політично консолідованою, ще більш виразно українською за самоідентифікацією і ще більш антиросійською у суспільних настроях.
Тобто Кремль, намагаючись повернути Україну під контроль, фактично остаточно закріпив її стратегічний розрив із Росією.
Але саме через це Москва тепер ще агресивніше намагається вибити собі хоча б інше: не любов, не лояльність, не симпатію — а право на страх. Право зберігати над Україною постійну тінь майбутнього вторгнення. Право, щоб будь-яка українська влада знала: надто різкий рух на Захід може знову обернутися війною.
Ось чому помилка Трампа — якщо це справді його логіка — не просто аналітична. Вона стратегічно небезпечна. Бо коли один бік говорить про суверенітет, а інший — про торг, виграє той, хто краще маскує свої справжні наміри. І поки в Білому домі шукають “компроміс” по землі, Кремль проштовхує значно небезпечнішу річ: легітимізацію права Росії втручатися в українське майбутнє.
Автор також згадує, що російська сторона нібито намагається зацікавити оточення Трампа великими економічними обіцянками, зокрема ідеєю масштабної “мегаугоди” щодо корисних копалин. Ці сигнали, за логікою матеріалу, мають створити враження, що Москва готова до великої домовленості, якщо буде досягнуто вигідного для неї політичного результату.
Ця логіка не нова: попередження Бернса ще у 2008 році
Щоб показати, що нинішній конфлікт не виник раптово, автор повертається до 2008 року. Тоді Вільям Бернс, який на той момент був послом США в Москві, а згодом очолив ЦРУ, у секретній телеграмі до Вашингтона попереджав: прагнення України до членства в НАТО є для Росії “емоційним та невралгічним” питанням.
За словами Бернса, які наводяться в матеріалі, Кремль сприймав рух України на Захід як “гострий нерв”, а сам Путін побоювався “оточення”. У телеграмі також ішлося про те, що Москва потенційно може дійти до рішення про втручання, якщо вважатиме, що її базові безпекові інтереси поставлено під загрозу.
Через 18 років, констатує автор, цей сценарій не лише не втратив актуальності, а й реалізувався у найбільш руйнівній формі — через повномасштабну війну.
Кіпрський сценарій як модель для майбутнього тиску
Одним із найтривожніших моментів у статті є теза про те, що під час нещодавніх переговорів у Швейцарії Москва нібито орієнтувалася на модель Кіпрської угоди 1960 року.
Ідеться про Договір про гарантії, укладений під час створення незалежної Республіки Кіпр, за яким держави-гаранти отримували особливу роль у забезпеченні конституційного порядку. Згодом Туреччина послалася на цю систему гарантій під час втручання 1974 року, яке завершилося фактичним відокремленням частини острова.
На думку автора, Росія могла б прагнути подібного формату і щодо України — такого, який юридично або політично залишав би Москві можливість у майбутньому втручатися під приводом “захисту” певного порядку або “гарантування” безпеки.
Для Києва така модель є неприйнятною, адже означала б не завершення війни, а лише закріплення постійної загрози нового втручання.
Чому переговори зайшли в глухий кут
У статті підкреслюється: нинішній переговорний тупик пояснюється не лише жорсткістю позицій сторін, а насамперед їхньою принциповою несумісністю.
Україна, яка вже має досвід порушених домовленостей і російської агресії, прагне максимально надійних, обов’язкових гарантій безпеки. Для Києва будь-яка майбутня угода має не просто зупинити бойові дії, а унеможливити повторення війни.
Натомість Росія, за оцінкою автора, не відмовляється від своєї базової мети — не допустити існування вільної, прозахідної України, яка може самостійно обирати союзи, зокрема з ЄС чи НАТО.
Саме тому щоразу, коли українська сторона демонструє готовність до певної гнучкості, Москва не рухається назустріч, а підвищує ставки. У результаті дипломатичний процес дедалі більше нагадує саму війну: виснажливий, затяжний і без відчутного прориву.
Що це означає для подальших спроб миру
Головний висновок, який випливає з матеріалу The Telegraph, полягає в тому, що будь-яка спроба досягти миру через суто територіальний компроміс не вирішить суті конфлікту.
Якщо Кремль справді домагається не просто контролю над землею, а права визначати межі українського суверенітету, тоді жодна угода, побудована лише навколо лінії фронту, не гарантуватиме стабільності. Вона може дати паузу, але не принесе тривалого миру.
Саме тому, за логікою автора, ключ до розуміння нинішнього тупика — у визнанні реальної мети Москви. Поки у Вашингтоні чи інших столицях вважатимуть, що йдеться лише про торг за території, Кремль і далі просуватиме значно ширшу задачу: зберегти за собою можливість впливати на майбутнє України.
На цьому тлі заяви президента Володимира Зеленського про те, що Путін “грає” з Дональдом Трампом і використовує переговорний процес для послаблення позицій Києва, звучать як пряме попередження: Росія не демонструє готовності відмовитися від війни як інструменту тиску, а дипломатію розглядає передусім як ще один спосіб добитися політичних поступок.
У підсумку головний урок цієї війни залишається незмінним. Мир не настане лише тому, що хтось красиво перекроїть карту. Мир можливий лише тоді, коли буде зруйнована сама логіка російського вето на існування незалежної України. Все інше — не мир. Це лише пауза перед наступним ударом.
За матеріалми telegraph.co.uk
