Найнеприємніше для Дональда Трампа в близькосхідному турне Володимира Зеленського — не сам факт українських дронів. І навіть не самі оборонні угоди із Саудівською Аравією, Катаром чи ОАЕ. Найбільша проблема для Трампа в іншому: Україна перестає бути лише об’єктом торгу між великими гравцями і починає сама торгувати безпекою, технологією та впливом. А для політика, який мислить міжнародні відносини як систему домінування, дозволів і залежностей, це завжди подразник. Фактично Київ заходить у регіон, який десятиліттями вважався частиною американської безпекової архітектури, і пропонує там не моральну підтримку, а те, чого бракує навіть старим союзникам США: перевірену війною експертизу проти дронів, ракет і морських загроз.
Наприкінці березня 2026 року Зеленський провів серію візитів до країн Перської затоки. Україна підписала з Саудівською Аравією рамкову домовленість про оборонну співпрацю, з Катаром — 10-річну міжурядову угоду в оборонному секторі, а з ОАЕ узгодила співпрацю у сфері безпеки й оборони; паралельно тривали контакти з Йорданією, Кувейтом, Бахрейном і Оманом. Сам Зеленський назвав ці домовленості “історичними” і наголосив, що Україна експортує не лише окремі зразки озброєнь, а систему, навички й знання, набуті за роки повномасштабної війни.
У цьому і є головний злам. Ще донедавна Україна у світовій оптиці була передусім країною, яка просить ракети, ППО і гроші. Тепер вона намагається закріпити іншу роль: країни, яка сама продає рішення безпеки. І саме це вписує турне Зеленського у значно ширший контекст — не просто української дипломатії, а перебудови світового ринку війни, безпеки й політичного впливу.
Читайте також: “Антидронова дипломатія України: як війна відкрила двері до нового партнерства з Затокою”
Затока перестає бути лише американським “двором”
Щоб зрозуміти, чому це могло дратувати Трампа, треба почати з простого: країни Перської затоки не є “вільним ринком”, де будь-хто приходить і продає будь-що. Це простір, глибоко вбудований у американську військово-політичну систему. У Катарі розташована авіабаза Аль-Удейд — передовий штаб Центрального командування США і найбільша американська база на Близькому Сході. У Бахрейні базується П’ятий флот ВМС США. В ОАЕ діє база Аль-Дафра. У Саудівській Аравії американські військові забезпечують повітряну і протиракетну оборону, а також роботу американської авіації, зокрема на Prince Sultan Air Base.
Після іранських ударів по країнах Затоки ця залежність від США не зменшилась, а в багатьох випадках навіть посилилась. Reuters повідомляв, що Катар після атак Ірану хоче посилити оборонне партнерство зі США, вважаючи такі зв’язки головним стримувальним фактором. Водночас самі удари підштовхнули держави Затоки до жорсткішої координації з Вашингтоном: аналітики, опитані Reuters, говорили, що Іран, атакуючи економічні та енергетичні артерії регіону, фактично штовхнув його ближче до США.
Але саме тут виникає нова реальність. Так, Затока залишається в американській орбіті. Проте війна показала, що однієї старої американської архітектури вже недостатньо. Країнам регіону потрібні не лише дорогі великі системи, а й швидкі, дешевші, гнучкі рішення проти масованих дронових і ракетних атак. І тут раптом з’ясувалося, що найбільш практичний досвід має не Пентагон і не західні корпорації, а Україна.
Читайте також: “Катар зробив ставку на Україну: чому про цю угоду ще говоритимуть”
Україна приїхала не просити, а продавати досвід
Що саме продає Україна? Не тільки безпілотники як “залізо”. Зеленський і українські посадовці підкреслювали, що йдеться про цілу систему: підготовку людей, інтеграцію ППО, РЕБ, дронів-перехоплювачів, командних систем, кіберкомпоненту, захисту критичної інфраструктури та навіть морських безпілотників. Київ направив 228 спеціалістів на Близький Схід для консультацій і допомоги в перехопленні дронів та побудові протиповітряного захисту. Сам Зеленський прямо сказав Reuters: Україна ділиться “експертизою, якої на Близькому Сході немає”, і що “експертиза — це не дрон, а навичка, стратегія, система, де дрон — лише частина оборони”.
Офіс президента деталізував цю формулу ще чіткіше. У Катарі 10-річна угода охопила спільні проєкти оборонної промисловості, ко-виробництво, повітряну оборону, антидронові спроможності, військову підготовку, кібербезпеку, штучний інтелект і системи управління. Тобто Київ не пропонує “купіть партію БПЛА”. Він пропонує увійти в спільний цикл безпеки й виробництва.
Ще важливіше, що українська пропозиція не обмежується небом. 2 квітня Зеленський публічно запропонував партнерам українську експертизу щодо свободи судноплавства і захисту морських шляхів у контексті Ормузької протоки. Він прямо послався на досвід Чорного моря, де Україна змогла за допомогою асиметричних рішень, включно з морськими дронами, стримати російський флот і відновити морський рух. Це означає, що Київ заходить у регіон уже не лише як антидроновий консультант, а як постачальник нової морської безпеки.
Читайте також: “Чи може Україна допомогти знову відкрити Ормузьку протоку”
Чому це б’є по світогляду Трампа
Тут і починається найцікавіше. У публічних заявах Трампа щодо війни з Іраном дуже виразно видно його стиль: не союзництво як горизонтальна коаліція, а політика сили, наказу й розподілу ролей. У зверненні 1 квітня Трамп казав країнам, які не можуть отримати паливо через Ормузьку протоку, щоб вони, по-перше, “купували нафту у США”, а по-друге — “йшли до протоки і просто брали її”. Там же він повторив свою типовість: “у нас всі карти, у них — жодної”. Це мова не партнерства, а монополії на рішення.
AP, описуючи його поведінку в останні дні, прямо зазначало, що Трамп перейшов на дедалі більш роздратований тон щодо Європи через недостатню підтримку американсько-ізраїльської війни проти Ірану. Видання також писало, що провідні радники Трампа, серед них Марко Рубіо, підсилювали цю жорстку, антиальянсну риторику. Це важливо не тому, що тут є прямий доказ злості через Зеленського, а тому, що це показує загальну модель мислення: союзник має підлаштовуватися під американський сценарій, а не будувати власні траєкторії сили.
І от у цю модель раптом вривається Україна. Не через Вашингтон. Не в статусі молодшого прохача. А напряму — до Ер-Ріяда, Дохи, Абу-Дабі, а далі ще й до Туреччини, Йорданії та Сирії — з пропозицією безпеки, технологій і спільного виробництва. Це не обов’язково означає, що Трамп боїться саме українських дронів як виробу. Набагато точніше сказати інакше: його дратує сам факт, що Україна вчиться діяти поза американським дозволом як центр сили.
Читайте також: “Ормузька протока: Трамп просить союзників рятувати, але відкидає допомогу України.”
Не дрони як такі, а контроль над дронами
Парадокс у тому, що сам Трамп не відкидає українські технології як такі. Навпаки: ще в липні 2025 року Reuters повідомляв, що він і Зеленський обговорювали “мегаугоду”, за якою США могли б купувати випробувані на війні українські дрони в обмін на американську зброю для Києва. Це дуже показовий штрих: проблема не у факті існування української дронової школи. Проблема в тому, хто саме контролює канали її експорту, політичну рамку і кінцевий ринок.
Reuters окремо наголошував, що Зеленський під час близькосхідного турне спеціально підкреслював: такі продажі мають вирішуватися на урядовому рівні, а не напряму між бізнесами. Це теж сигнал. Україна не хоче просто віддати технологію у приватний обіг. Вона хоче, щоб дроновий експорт став інструментом державної суб’єктності. А це вже не тільки бізнес — це геополітика.
Є ще один незручний вимір — гроші і конфлікт інтересів
Додатковий шар дискомфорту для американської сторони створює й інший сюжет. AP 3 квітня повідомило, що компанія Powerus, пов’язана з Дональдом Трампом-молодшим і Еріком Трампом, просуває продажі дронів-перехоплювачів країнам Затоки, які зазнають атак Ірану. Це саме по собі не доводить, що Білий дім формує політику під бізнес сім’ї. Але такий збіг інтересів робить будь-яке питання про хто саме буде продавати безпеку в Затоці надзвичайно чутливим. На тлі появи України на цьому ринку така історія виглядає політично токсичною.
Тому українські дрони та турне Зеленського дратують Трампа ще й тому, що вони вбудовуються в дуже конкретну боротьбу за майбутній ринок. Якщо Україна заходить туди напряму — як держава, зі своїми угодами, ко-виробництвом і довгими політичними пакетами, — вона відтинає частину простору, який Вашингтон звик вважати своїм, а пов’язані з американською елітою гравці — перспективно прибутковим. Це вже не абстрактна дипломатія, а конкуренція за контроль над архітектурою безпеки і грошовими потоками.
Чому Київ робить це саме зараз
Час для цієї стратегії теж не випадковий. За кілька днів до близькосхідного турне Reuters опублікувало інтерв’ю із Зеленським, у якому він заявив, що США прив’язують питання гарантій безпеки до територіальних поступок у Донбасі, а також що Трамп тисне на Україну, прагнучи швидкого завершення війни. Паралельно через іранську кризу зросла конкуренція за Patriot та інші критичні системи. Тобто Київ отримав чіткий сигнал: не можна покладатися лише на один центр сили.
У цьому сенсі турне Зеленського — не примха і не іміджева екзотика. Це спроба створити собі додаткові канали опори: оборонні, енергетичні, фінансові, виробничі. Під час цих поїздок обговорювалися енергетичні питання, зокрема постачання дизелю, критично важливого для української армії й аграрного сектору. Іншими словами, Київ не просто продає досвід — він обмінює його на ресурси виживання.
Отже, якщо винести за дужки гучні формули, суть проста. Трампа дратують не стільки “українські дрони” самі по собі. Його дратує значно глибша річ: Україна виходить із ролі країни, яку або рятують, або змушують, і входить у роль держави, яка сама продає безпеку, укладає довгі угоди, заходить на чутливі ринки і вибудовує прямі стратегічні зв’язки там, де США звикли бути головним диспетчером.
Саме тому візити Зеленського до країн Перської затоки мають значення, яке виходить далеко за межі кількох меморандумів. Це не просто дипломатія воєнного часу. Це заявка України на новий статус — не периферійного одержувача допомоги, а виробника сили, досвіду і політичної суб’єктності. А для Трампа — політика, який звик, що всі ключові маршрути сили ведуть через нього, — саме така Україна є найбільш незручною.
За матеріалами nv.ua
