Росія взялася переглядати військово-технічні угоди з двома найбільшими державами Центральної Азії — Казахстаном та Узбекистаном. Наприкінці липня путін доручив підготувати зміни до документів, які Москва уклала з Астаною ще у 2013 році, а з Ташкентом — у 2016-му.
На перший погляд, йдеться про технічне оновлення старих домовленостей. Але час для цього Кремль обрав показовий. Російська оборонна промисловість працює на війну проти України, підприємства та логістична інфраструктура дедалі частіше стають цілями українських ударів, західні санкції обмежують доступ до обладнання й компонентів, а позиції Росії на світовому ринку озброєнь різко погіршилися.
Саме тому зміст нових домовленостей може виявитися значно важливішим, ніж формальне переписування старих угод. Москва потенційно зацікавлена не лише у продажу зброї Казахстану й Узбекистану, а й у ремонті техніки, виробництві окремих компонентів, спрощенні військових поставок і використанні промислових потужностей Центральної Азії.
Втім, поки що це лише гіпотези. Астана і Ташкент не розкривають деталей переговорів, а експерти по-різному оцінюють справжні мотиви Кремля — від спроби перенести частину військового виробництва за межі Росії до прагнення просто продемонструвати, що Москва не втратила впливу на колишні радянські республіки.
Що саме переглядає Москва
Чинні угоди про військово-технічне співробітництво визначають значно ширше коло відносин, ніж звичайна торгівля зброєю.
Вони можуть охоплювати постачання озброєння та військової техніки, ремонт і модернізацію, передачу технологій, виробничу кооперацію, обмін продукцією військового призначення та виконання спільних контрактів.
Російська угода з Казахстаном діє з 2013 року, з Узбекистаном — з 2016-го. Тепер Москва хоче змінити обидва документи.
Але які саме положення планують переписати, невідомо.
Міністерство оборони Казахстану заявило Радіо Свобода, що не коментуватиме зміст документів до завершення роботи над ними. Узбецьке оборонне відомство на запит журналістів не відповіло.
Тому ключове питання полягає не стільки в самому факті перегляду угод, скільки в тому, чого Росії зараз бракує і що вона може спробувати отримати від сусідів.
Війна змінила логіку російського ВПК
Коли укладалися чинні домовленості, Росія передусім виступала постачальником.
Москва продавала державам Центральної Азії літаки, гелікоптери, бронетехніку, системи ППО, боєприпаси, запасні частини та послуги з ремонту.
Тепер ситуація інша.
Після початку повномасштабної війни проти України російський військово-промисловий комплекс фактично перейшов на обслуговування власних Збройних сил. Виробникам доводиться одночасно компенсувати втрати техніки, забезпечувати фронт боєприпасами та нарощувати випуск нових систем.
До цього додалася ще одна проблема — війна поступово прийшла на територію самої Росії.
Українські безпілотники атакують нафтопереробні заводи, промислові підприємства, склади та інші об’єкти. Для російської воєнної економіки це означає не лише прямі втрати, а й ризик порушення логістики та виробничих ланцюжків.
Тому географія виробництва стає фактором безпеки.
Саме звідси походить одна з головних версій щодо нових домовленостей із Казахстаном та Узбекистаном: Москва може шукати можливість винести окремі операції за межі власної території.
Чи може Росія перенести частину військового виробництва до Центральної Азії
Таку можливість допускає голова лондонської аналітичної організації Central Asia Due Diligence Алішер Ільхамов.
На його думку, Росія може бути зацікавлена в тому, щоб використовувати казахстанські та узбецькі підприємства для окремих етапів виробництва, ремонту або обслуговування військової техніки.
Для цього існує промислова база.
У Казахстані працює, зокрема, підприємство «Семей инжиниринг», яке займається ремонтом і модернізацією бронетехніки, включно з танками Т-72.
Авіаремонтний завод №405 в Алмати спеціалізується на обслуговуванні гелікоптерів сімейства Мі-8 та Мі-17.
В Узбекистані Чирчикський авіаремонтний завод має досвід ремонту й модернізації Мі-8, Мі-17, Мі-24 та штурмовиків Су-25.
Для Росії такі підприємства потенційно цікаві одразу з кількох причин.
По-перше, частину робіт можна виконувати далеко від українських ударних безпілотників.
По-друге, виробничі потужності Центральної Азії можуть компенсувати проблеми всередині російського оборонного комплексу.
По-третє, Москва може спробувати використовувати міжнародну кооперацію для доступу до обладнання та компонентів, які складніше закуповувати безпосередньо через санкції.
Але саме тут починається найбільший ризик для Казахстану й Узбекистану.
Санкційний обхід може дорого коштувати Астані й Ташкенту
Західні санкції проти Росії давно вийшли за межі прямої заборони на продаж готової зброї.
Під обмеження потрапили промислове обладнання, електроніка, верстати, компоненти та товари подвійного призначення, які можуть використовуватися у військовому виробництві.
Тому для Москви дедалі важливішими стають треті країни.
Військовий аналітик Forecast International Дерек Бісаччо звертає увагу на досвід Киргизстану.
Росія вже переглядала з Бішкеком угоду про військово-технічну співпрацю. Відомі положення передбачали спрощення процедур підготовки контрактів, постачання, ремонту та модернізації військової продукції.
Пізніше Киргизстан потрапив під додаткові європейські обмеження, зокрема щодо постачання окремих видів верстатів із числовим програмним керуванням та радіообладнання.
Цей приклад показує, якою може бути ціна тіснішої співпраці з російським ВПК.
Якщо Казахстан або Узбекистан почнуть виконувати замовлення для російської оборонної промисловості, допомагати з компонентами чи брати участь у схемах обходу санкцій, ризик вторинних обмежень різко зростатиме.
А це вже безпосередньо зачіпає економічну модель обох країн.
Астана і Ташкент останніми роками намагаються розширювати співпрацю з Європейським Союзом, США, Туреччиною, Китаєм та державами Перської затоки. Потрапляння під масштабні вторинні санкції суперечило б цій стратегії.
Безпечна територія для російського ВПК
У версії з перенесенням виробництва є ще один важливий аспект — військовий.
Навіть якщо Україна здатна завдавати дальніх ударів по об’єктах на території Росії, атаки на військове виробництво в Казахстані чи Узбекистані означали б зовсім інший політичний рівень ескалації.
Бісаччо вважає, що Москва це розуміє.
Розміщення певних виробничих операцій у Центральній Азії потенційно створювало б для них своєрідний геополітичний захист: Україні довелося б враховувати відносини з Астаною і Ташкентом, міжнародні наслідки та ризик втягування третіх держав.
Саме тому навіть ремонтні підприємства або виробництво окремих компонентів поза Росією могли б бути для Кремля привабливими.
Проте підтверджень, що саме такий сценарій зараз обговорюється, немає.
Росія втрачає світовий ринок зброї
Є й простіше пояснення перегляду угод — Москва намагається втримати традиційних клієнтів.
За даними Стокгольмського міжнародного інституту дослідження проблем миру, у 2021–2025 роках російський експорт озброєнь скоротився приблизно на 64% порівняно з попереднім п’ятирічним періодом.
Частка Росії у глобальному експорті зброї впала з приблизно 21% до 6,8%.
Для країни, яка десятиліттями була одним із двох-трьох найбільших експортерів озброєнь у світі, це системна зміна.
Причин декілька.
Російські заводи насамперед забезпечують власну армію.
Частина клієнтів побоюється санкцій.
Війна продемонструвала сильні та слабкі сторони російської техніки.
Деякі держави також зіткнулися із затримками поставок.
Наприклад, Індія, яка багато років була одним із головних покупців російського озброєння, поступово диверсифікує постачальників.
На цьому тлі Казахстан і Узбекистан стають для Москви ще ціннішими.
Це країни з великою часткою радянської та російської техніки, а отже, вони потребують запасних частин, ремонту, модернізації та боєприпасів.
Для Кремля збереження цих ринків — не лише економічне, а й політичне завдання.
Але Центральна Азія вже шукає інших постачальників
Проблема Росії полягає в тому, що її колишня майже монополія на військове співробітництво з Центральною Азією поступово руйнується.
Казахстан та Узбекистан дедалі активніше розвивають контакти з Туреччиною, Китаєм, європейськими державами та іншими виробниками озброєнь.
Особливо помітна роль Анкари.
Туреччина співпрацює з Узбекистаном у модернізації армії, підготовці військових кадрів і постачанні техніки.
Казахстан, своєю чергою, домовлявся про локалізацію виробництва турецьких безпілотників Anka.
Для Москви це означає не тільки втрату контрактів.
Військова залежність десятиліттями була одним із механізмів російського політичного впливу в Центральній Азії.
Якщо армії регіону переходять на турецькі, китайські або західні платформи, поступово зменшується залежність від російських запасних частин, боєприпасів, ремонту, навчання та технічної підтримки.
Тому перегляд угод може бути також спробою закріпити присутність Росії на ринку на роки вперед.
Чому Москва досі має важелі впливу
Попри всі зміни, говорити про повний розрив Центральної Азії з Росією передчасно.
Казахстан особливо тісно пов’язаний із російською військовою системою. Країна є членом Організації Договору про колективну безпеку, а значна частина її техніки має радянське або російське походження.
Замінити такі системи швидко неможливо.
Необхідно перебудовувати навчання, логістику, ремонтну базу, склади боєприпасів і систему постачання запасних частин.
Крім того, обидві держави мають значні економічні зв’язки з Росією.
Для Казахстану особливо важливою є транспортна інфраструктура. Значна частина експорту традиційно проходить маршрутами, пов’язаними з російською територією.
Узбекистан також залежить від регіональної логістики, торгівлі та трудової міграції.
Через це Москва має можливість поєднувати економічні стимули з політичним тиском.
Ільхамов описує можливу російську тактику як поєднання тиску та матеріального зацікавлення.
Для промислових підприємств Казахстану й Узбекистану російські оборонні замовлення означали б гроші, інвестиції та завантаження виробничих потужностей.
Але водночас вони створювали б значно більшу залежність від Москви.
Чи можуть Казахстан та Узбекистан просто сказати «ні»
Теоретично — так.
Обидві держави проводять дедалі більш багатовекторну зовнішню політику та намагаються демонструвати суверенність.
Особливо після початку повномасштабної війни Росії проти України Центральна Азія активізувала контакти з Китаєм, Туреччиною, ЄС та США.
Але відмова від російських пропозицій має свою ціну.
Країни регіону не мають прямого виходу до світового океану, залежать від сухопутних транспортних коридорів і десятиліттями були інтегровані в російську економічну та промислову систему.
Тому реальна політика Астани й Ташкента полягає не в різкому розриві, а в поступовому балансуванні.
Вони прагнуть отримувати вигоди від співпраці з Росією, одночасно мінімізуючи політичну залежність і санкційні ризики.
Нові військові угоди можуть стати черговим тестом цієї стратегії.
Ще одна версія: Росія просто демонструє вплив
Не всі аналітики вважають, що за переглядом домовленостей приховується велика військово-промислова схема.
Колишній російський військовий, нині аналітик асоціації російських дезертирів і колишніх військових «Прощай, оружие!» Олексій Альшанський називає розмови про можливе перенесення російського ВПК до Центральної Азії перебільшенням.
На його думку, якщо Кремль справді захоче убезпечити оборонні підприємства від українських ударів, логічніше переміщувати їх углиб Росії — наприклад, до Сибіру.
У такому разі політичне значення нових угод може бути важливішим за економічне.
Для путіна демонстрація того, що Росія продовжує домовлятися про військову співпрацю з іншими країнами, дозволяє підтримувати тезу про відсутність міжнародної ізоляції.
Особливо це важливо на тлі скорочення російського експорту зброї та посилення присутності інших держав у Центральній Азії.
Тобто Москва може намагатися продемонструвати, що залишається центральним військовим партнером регіону, навіть якщо її реальний вплив поступово зменшується.
А якщо перегляду угод хочуть самі Казахстан та Узбекистан
Є ще одна версія, яка змінює саму логіку історії.
Колишній казахстанський військовий Галимжан Садвакасов припускає, що саме країни Центральної Азії можуть бути зацікавлені у зміні старих домовленостей.
Причина — технологічна.
Війна в Україні різко змінила уявлення про сучасне поле бою. Безпілотники, системи радіоелектронної боротьби, цифрове управління, розвідка та високоточне озброєння стали не менш важливими за традиційні танки, артилерію й авіацію.
Астана й Ташкент спостерігають за цими змінами та можуть прагнути диверсифікувати власні арсенали.
Якщо російські системи перестають задовольняти частину їхніх потреб, старі домовленості справді доведеться переглядати — але вже не для посилення залежності від Москви, а для її поступового скорочення.
У такому разі Кремль може опинитися в оборонній позиції: намагатися зберегти якомога більшу частину ринку, пропонуючи вигідні ціни, модернізацію та локалізацію виробництва.
Чотири можливі цілі Кремля
Поки зміст майбутніх документів не оприлюднений, можна говорити щонайменше про чотири сценарії, які не виключають один одного.
Перший — збереження ринку зброї.
Росія намагається прив’язати Казахстан і Узбекистан до своїх озброєнь, ремонту та боєприпасів на тлі різкого падіння експорту.
Другий — промислова кооперація.
Москва може бути зацікавлена в ремонті техніки, виробництві компонентів або виконанні окремих оборонних замовлень на підприємствах Центральної Азії.
Третій — послаблення санкційного тиску.
Росії потрібні нові канали доступу до обладнання й технологій, які складно закуповувати безпосередньо.
Четвертий — геополітичний контроль.
Кремль прагне не допустити остаточного переходу Казахстану та Узбекистану до турецьких, китайських і західних військових стандартів.
Реальна домовленість може поєднувати відразу кілька цих напрямків.
Найбільша дилема — для Казахстану й Узбекистану
Для Астани та Ташкента нові угоди можуть дати короткострокові вигоди.
Це замовлення для підприємств, інвестиції, дешевший ремонт старої техніки, запасні частини та можливий доступ до окремих російських технологій.
Але довгострокові ризики значно серйозніші.
Поглиблення співпраці з російським ВПК може призвести до вторинних санкцій, ускладнити відносини із Заходом і ще сильніше прив’язати оборонні комплекси країн до Москви.
Водночас повністю відмовитися від Росії вони поки що не можуть.
Саме тому Центральна Азія дедалі більше нагадує поле складного геополітичного торгу.
Росія намагається втримати старі механізми впливу.
Туреччина пропонує нові оборонні технології та локалізацію виробництва.
Китай посилює економічну присутність.
Європейський Союз і США пропонують альтернативні торговельні та інвестиційні зв’язки.
А самі держави регіону намагаються отримати максимум від усіх партнерів, не потрапивши в надмірну залежність від жодного.
Що покаже справжні наміри Москви
Зрозуміти масштаб змін можна буде лише після оприлюднення текстів нових протоколів.
Найважливішими будуть кілька деталей.
Передусім — чи з’являться положення про спрощений порядок постачання військової продукції та комплектувальних.
Друге питання — чи розшириться перелік робіт із ремонту та модернізації російської техніки на підприємствах Казахстану й Узбекистану.
Третє — чи передбачатимуть домовленості спільне виробництво або локалізацію окремих компонентів.
І нарешті, принципове значення матиме можливість передачі технологій і механізми контролю за кінцевим використанням продукції.
Саме ці пункти дозволять зрозуміти, чи йдеться про звичайне оновлення старої нормативної бази, чи про спробу створити нову промислову модель співпраці під потреби війни.
Війна змінює баланс сил у Центральній Азії
Росія десятиліттями мала в регіоні перевагу, яку важко було оскаржити.
Армії Центральної Азії використовували радянську техніку, офіцери навчалися за близькими стандартами, підприємства були інтегровані в єдині виробничі ланцюги.
Але війна проти України прискорила процес, який почався значно раніше: поступове зменшення російської монополії.
Москва все ще має важелі — військові, економічні, транспортні та політичні. Проте тепер їй доводиться конкурувати за те, що раніше здавалося гарантованим.
Саме в цьому контексті варто розглядати перегляд угод з Казахстаном та Узбекистаном.
За ним може стояти і прагнення врятувати частину російського військового експорту, і пошук нових виробничих потужностей, і спроба обійти наслідки санкцій, і бажання не допустити подальшого посилення Туреччини та Китаю.
Поки деталі документів засекречені, жодну з цих версій не можна вважати доведеною.
Але сам момент переговорів уже показовий.
Росія, яка колись пропонувала Центральній Азії зброю з позиції домінуючого постачальника, тепер сама може бути зацікавлена у виробничих можливостях, ринках і політичній лояльності сусідів.
Для Казахстану й Узбекистану це відкриває нові можливості для торгу з Москвою.
І водночас створює нову небезпеку: що, намагаючись балансувати між Росією, Заходом, Туреччиною та Китаєм, вони опиняться втягнутими в російську воєнну економіку значно глибше, ніж планували.
