ЄС хоче бачити Україну своїм членом, але називає проблемами корупцію та судову реформу. Франція і Німеччина пропонують поступову інтеграцію кандидатів. Що це означає для України та коли можливий вступ до ЄС
Європейський Союз хоче бачити Україну серед своїх членів, але водночас побоюється корупції, проблем із незалежністю судової системи та масштабів самого майбутнього розширення. Ця суперечність дедалі сильніше проявляє слабкість нинішньої моделі вступу до ЄС. На тлі війни, геополітичної конкуренції та зростання розчарування в країнах-кандидатах Брюссель починає обговорювати інший сценарій — поступову інтеграцію, за якої держави отримуватимуть частину переваг членства ще до формального вступу. Україна стала головним тестом для цієї моделі.
Питання вступу України до Європейського Союзу дедалі менше схоже на традиційний процес розширення, який десятиліттями будувався навколо технічного виконання сотень критеріїв, переговорних розділів і поступового узгодження законодавства.
Війна Росії проти України перетворила розширення ЄС на питання безпеки, геополітики і фактично майбутньої архітектури Європи.
Однак саме це створило для Брюсселя складну дилему.
З одного боку, більшість країн Євросоюзу стратегічно зацікавлені в тому, щоб Україна залишалася частиною західного політичного та безпекового простору. Українська армія є однією з найбільших і найбільш досвідчених у Європі, держава дедалі глибше інтегрується в економіку ЄС, а її майбутнє напряму пов’язане з європейською системою безпеки.
З іншого боку, повноправний вступ України означав би одну з найбільших трансформацій Європейського Союзу за останні десятиліття.
Financial Times пише, що ця суперечність уже змушує Брюссель і ключові європейські столиці замислюватися не лише над тим, чи готова Україна до вступу, а й над значно складнішим питанням:
чи готовий сам Європейський Союз до України та нового великого розширення?
Український дедлайн як «крик про допомогу»
Одним із каталізаторів дискусії стала заявлена Києвом мета домогтися членства в Європейському Союзі вже до 1 січня 2027 року.
У Брюсселі цю дату фактично не вважають реалістичною.
Високопосадовець ЄС, який бере участь у переговорах з Україною, у розмові з Financial Times назвав цю вимогу своєрідним «криком про допомогу».
За його оцінкою, президент Володимир Зеленський сам розумів, що завершити весь традиційний процес вступу до початку 2027 року практично неможливо.
Але політичний сенс вимоги був іншим.
Україна намагалася продемонструвати Брюсселю, що звичайної процедури, яка може тривати роками або навіть десятиліттями, для держави, яка веде війну і фактично захищає східний кордон Європи, недостатньо.
Це сигнал не лише європейським урядам, а й українському суспільству.
Якщо членство в ЄС залишається однією з головних стратегічних цілей країни, Київ повинен показувати громадянам, що цей процес має відчутний результат і не перетворюється на нескінченне очікування.
Саме тут і виникає головне протиріччя.
Брюссель не готовий просто скасувати критерії членства через війну. Але він одночасно дедалі краще усвідомлює політичні ризики ситуації, в якій Україна роками виконує вимоги ЄС, воює з Росією і залишається за межами Союзу без чіткої перспективи вступу.
Чому ЄС не готовий просто прискорити Україну
Головними проблемами, які європейські чиновники продовжують називати у випадку України, залишаються корупція, незалежність судової влади та дотримання фундаментальних принципів Європейського Союзу.
Один із співрозмовників FT сформулював проблему максимально жорстко.
За його словами, неможливо просто прийняти до Євросоюзу країну з населенням близько 40 мільйонів людей, яка перебуває на 104-й позиції у світовому рейтингу корупції, оскільки це поставило б під сумнів саму систему критеріїв членства.
Водночас, за його словами, Європа не може й «залишити Україну напризволяще».
Саме між цими двома позиціями Брюссель тепер намагається знайти політичний компроміс.
Україна є особливим кандидатом не лише через війну.
Її вступ матиме величезні наслідки для бюджету ЄС, сільськогосподарської політики, системи субсидій, регіонального фінансування, голосування всередині інституцій та балансу між великими й малими державами.
Фактично йдеться про вступ великої держави, яка після завершення війни потребуватиме масштабної відбудови, але водночас матиме значний економічний, аграрний, промисловий та військовий потенціал.
Тому питання України автоматично стало питанням реформування самого Євросоюзу.
Парадокс України: дуже потрібна Європі, але дуже складна для вступу
У стратегічному сенсі аргументи на користь членства України надзвичайно сильні.
Після повномасштабного російського вторгнення розширення ЄС перестало бути лише бюрократичним процесом.
Воно стало елементом європейської безпеки.
Україна має одні з найбільших і найбільш загартованих у бойових діях збройних сил на континенті. У ЄС розуміють: після війни Київ стане одним із ключових військових центрів Європи незалежно від того, коли саме відбудеться формальне членство.
Financial Times описує цю логіку достатньо прямолінійно: країни Євросоюзу хочуть бачити Україну та її потужні збройні сили всередині своєї системи, а не розчарованою державою на периферії Європи.
Особливо це важливо на тлі дедалі складнішої міжнародної ситуації.
Європейський Союз змушений одночасно реагувати на російську агресію, конкуренцію великих держав і невизначеність щодо майбутньої ролі США у європейській безпеці.
Тому членство України дедалі частіше розглядають не лише як політичну винагороду за реформи.
Це потенційна інвестиція у стратегічну спроможність самої Європи.
Але саме масштаб України одночасно посилює побоювання європейських столиць.
Проблема вже не лише в Україні
Протягом багатьох років логіка розширення ЄС була простою: країна-кандидат повинна виконати критерії, реформувати законодавство і поступово наблизитися до європейських стандартів.
Якщо процес затягувався, відповідальність здебільшого покладали на саму державу-кандидата.
Тепер ця схема дедалі очевидніше перестає працювати.
Головне питання, яке звучить у дискусії про Україну: що станеться, якщо кандидат буде готовий, а Євросоюз — ні?
Саме це, за словами одного з високопосадовців ЄС, найбільше продемонструвала Україна.
Її кандидатура показала масштаб внутрішніх проблем Союзу, які раніше можна було відкладати.
Розширення означатиме необхідність переглядати процедури ухвалення рішень, бюджет, розподіл коштів і, можливо, принцип одностайності, який уже сьогодні дозволяє окремим країнам блокувати ключові рішення.
Інакше ЄС із понад 30 членами ризикує стати ще складнішим в управлінні.
Тому європейські чиновники дедалі частіше говорять: поряд із реформами країн-кандидатів необхідні й внутрішні реформи самого Європейського Союзу.
Чому стара система розширення перестає працювати
ЄС уже понад десятиліття не приймав нових членів.
Тривала пауза спричинила серйозне розчарування на Західних Балканах, де деякі держави роками або навіть десятиліттями перебувають у статусі кандидатів.
Після вторгнення Росії в Україну ситуація змінилася.
У Брюсселі знову почали говорити про розширення як про стратегічне завдання.
Україна та Молдова розпочали переговорний процес. Просуваються переговори Чорногорії та Албанії.
За наведеними FT даними, із грудня 2024 року країни-кандидати сумарно закрили 18 переговорних розділів. За попереднє десятиліття таких було лише чотири.
Формально процес значно прискорився.
Але політична проблема залишилася.
Кандидати не завжди вірять, що виконання реформ справді завершиться членством.
У результаті виникає своєрідне замкнене коло.
ЄС дорікає кандидатам за недостатні реформи.
Кандидати відповідають, що не хочуть проводити політично болючі зміни без упевненості, що Брюссель виконає власну частину домовленостей.
Саме тому аналітик Інституту гуманітарних наук у Відні Ілір Деда називає нинішній момент фактично вибором «зараз або ніколи» для політики розширення.
Якщо Євросоюз знову не продемонструє реальної готовності приймати нових членів, довіра до його політики може бути підірвана не лише серед кандидатів, а й усередині самого ЄС.
Франція та Німеччина пропонують іншу модель
На цьому тлі Париж і Берлін почали просувати ідею поетапного членства.
Суть підходу полягає в тому, щоб відійти від нинішньої моделі, де країна фактично має пройти майже весь шлях, перш ніж отримати головну винагороду — повноправне членство.
Натомість кандидати могли б поступово інтегруватися до окремих політик та інституцій Європейського Союзу в міру виконання реформ.
Тобто логіка могла б виглядати приблизно так:
виконання певного набору вимог — доступ до конкретних переваг ЄС;
наступний етап реформ — глибша економічна та політична інтеграція;
завершення всього процесу — повноправне членство.
Це дозволило б кандидатам отримувати відчутні результати значно раніше.
Для України така модель теоретично могла б означати ще глибший доступ до внутрішнього ринку ЄС, окремих програм, фондів та політик ще до формального вступу.
Водночас вона створює очевидний ризик.
Тимчасова модель може стати постійною.
Членство «на півдорозі» — компроміс чи пастка
Саме цього побоюються деякі країни-кандидати.
Поступова інтеграція виглядає привабливо, якщо вона справді є дорогою до повноправного членства.
Але вона може перетворитися на систему, за якої ЄС отримує політично стабільних і економічно інтегрованих сусідів, не надаючи їм повних прав членів.
Інакше кажучи, може виникнути багаторівнева Європа.
У центрі перебуватимуть повноправні члени.
Навколо них — держави, які беруть участь у значній частині європейських програм та політик, але не мають усіх прав під час ухвалення рішень.
Ще далі — країни-партнери.
Для України такий сценарій є особливо чутливим.
Київ наполягає, що кінцевою метою процесу повинно залишатися повноправне членство, а не особливий статус чи постійне перебування у проміжній категорії.
FT зазначає, що ставлення кандидатів до цієї концепції відрізняється.
Україна загалом скептично сприймає варіанти, які можуть стати альтернативою повному вступу.
Натомість Сербія демонструє більшу відкритість до поетапної моделі.
Єврокомісія готує власні пропозиції
Ідеї Франції та Німеччини вже стали частиною ширшої дискусії.
За інформацією FT, реакція інших держав-членів поки була досить стриманою, однак Брюссель готується представити власне бачення реформи процесу розширення.
Комісарка ЄС з питань розширення Марта Кос говорить про необхідність оцінити, як збільшення кількості держав вплине на роботу та політику Союзу.
Фактично ЄС має одночасно відповісти на два запитання.
Перше — як швидше інтегрувати кандидатів.
Друге — як зробити так, щоб після такого розширення сам Союз залишався керованим.
Кос називає нинішнє розширення частиною значно більшого процесу — переформатування європейської політичної та безпекової архітектури, яке повинно дозволити Європі конкурувати з іншими великими світовими центрами сили.
Таким чином, мова вже йде не просто про прийняття кількох нових держав.
ЄС намагається зрозуміти, яким він має бути у світі, де геополітична конкуренція знову стала одним із визначальних факторів міжнародної політики.
Де зараз Україна
Український шлях до Євросоюзу формально розпочався задовго до повномасштабної війни.
Після Революції гідності у 2014 році Україна та ЄС підписали Угоду про асоціацію. У повному обсязі вона набула чинності 1 вересня 2017 року.
У лютому 2019 року курс на членство в Європейському Союзі та НАТО був закріплений у Конституції України.
Після початку повномасштабного вторгнення процес різко прискорився.
28 лютого 2022 року Україна офіційно подала заявку на вступ до ЄС.
У червні того ж року Європейська комісія рекомендувала надати Україні статус кандидата, а 23 червня 2022 року лідери Євросоюзу ухвалили відповідне рішення.
Наприкінці 2023 року ЄС погодив початок переговорів.
Формально вони стартували у 2024 році.
Наступним складним етапом стало відкриття переговорних кластерів, яке тривалий час блокувала Угорщина.
Після зміни позиції Будапешта у червні 2026 року 17-місячне блокування було знято.
15 червня 2026 року всі 27 держав-членів погодили відкриття першого переговорного кластера — «Основи».
Він є особливо важливим, оскільки стосується верховенства права, демократичних інституцій, державного управління, економічних критеріїв і фундаментальних прав.
Далі процес різко прискорився.
До середини липня Україна відкрила всі шість переговорних кластерів.
Однак саме після цього стає особливо очевидною різниця між технічним прогресом переговорів і політичним рішенням щодо членства.
Відкриття кластерів ще не означає автоматичного наближення дати вступу.
Чому 2030 рік виглядає реалістичніше за 2027-й
Комісарка Марта Кос наголошувала, що система вступу до ЄС взагалі не передбачає автоматичної дати членства.
Країна повинна виконати весь комплекс зобов’язань.
Водночас, якщо Україна продовжуватиме необхідні реформи, її готовність до членства до 2030 року в Єврокомісії вважають цілком можливою.
І це важлива різниця.
«Бути готовою до вступу» і «вступити» — не тотожні поняття.
Навіть після виконання Україною технічних критеріїв необхідна політична згода держав Європейського Союзу.
Тому майбутній календар залежатиме не лише від Києва.
Не менш важливими будуть внутрішні реформи самого ЄС, позиції ключових держав і готовність європейських суспільств до нового великого розширення.
Україна стала тестом на майбутнє Європейського Союзу
Дискусія навколо українського членства показала фундаментальну проблему.
Раніше процес розширення будувався передусім навколо питання:
«Чи достатньо країна-кандидат змінилася, щоб вступити до ЄС?»
Тепер дедалі важливішим стає інше:
«Чи достатньо змінився сам ЄС, щоб прийняти нових членів?»
Україна зробила цю проблему неможливою для ігнорування.
Її населення, економіка, аграрний сектор, потреби післявоєнної відбудови та величезний військовий потенціал означають, що її вступ не буде просто черговим розширенням Союзу.
Він змінить сам ЄС.
Саме тому європейські столиці дедалі активніше обговорюють поступову інтеграцію, реформування процесу вступу та нову архітектуру самого Союзу.
Для України тут виникає складний баланс.
З одного боку, нова модель може дозволити отримати частину переваг членства швидше, не чекаючи завершення багаторічного переговорного процесу.
З іншого — Києву доведеться стежити, щоб «поступова інтеграція» не перетворилася на політично комфортну для Брюсселя заміну повноправного членства.
Головний ризик — нескінченна приймальня ЄС
Найгіршим сценарієм для України було б не формальне уповільнення переговорів.
Набагато небезпечніше — створення системи, за якої країна стане майже членом ЄС економічно та політично, але роками залишатиметься без права повноцінно впливати на рішення Союзу.
Саме тому нова модель розширення потребуватиме чітких гарантій.
Якщо ЄС запровадить поступову інтеграцію, кожен її етап повинен мати зрозумілі критерії, конкретні переваги та чіткий зв’язок із кінцевою метою — членством.
Інакше недовіра кандидатів до Брюсселя лише посилиться.
Для самої України це означає, що стратегія має працювати одразу на двох рівнях.
Київ повинен продовжувати реформи — передусім у сфері верховенства права, боротьби з корупцією та незалежності судової системи — щоб не давати європейським столицям формальних аргументів для затримки.
А паралельно Україна має домагатися, щоб дискусія про нову модель ЄС не завершилася появою для неї особливого, але неповноцінного статусу.
Європейський вибір тепер стоїть і перед самим ЄС
Таким чином, нинішня затримка вступу України пояснюється не однією причиною.
Це одночасно українські проблеми з реформами, побоювання щодо корупції та судової системи, економічні наслідки великого розширення, складність ухвалення рішень у ЄС і політична неготовність частини європейських суспільств до появи нових членів.
Але головне відкриття нинішньої дискусії полягає в іншому.
Процес вступу України дедалі менше є лише українським іспитом.
Це вже іспит для самого Європейського Союзу.
Після вторгнення Росії європейські лідери фактично визнали, що розширення є частиною політики безпеки. Україна, Молдова та держави Західних Балкан отримали новий шанс на просування.
Тепер Брюсселю доведеться довести, що за цією політичною декларацією стоїть реальна готовність змінюватися.
Україна, ймовірно, не стане членом ЄС до 1 січня 2027 року. Але сама ця вимога вже досягла частини своєї політичної мети: вона змусила Європу говорити про те, чого протягом багатьох років намагалися уникати.
Що робити з державами, які ЄС стратегічно не може залишити за своїми межами, але поки що не готовий швидко прийняти всередину?
Саме від відповіді на це питання залежатиме не тільки швидкість української євроінтеграції.
Від неї значною мірою залежить, яким буде сам Європейський Союз у наступному десятилітті: закритим клубом, який нескінченно відкладає розширення, багаторівневою системою з різними ступенями членства — чи політичним союзом, готовим перебудувати власні правила відповідно до нової геополітичної реальності.
І у цій дискусії Україна вже не просто один із кандидатів.
Вона стала головним тестом на те, чи здатний Європейський Союз перетворити розширення з багаторічної бюрократичної процедури на справжню стратегічну політику.
