Уряд ухвалив демографічну стратегію, що викликала значні дискусії серед українських економістів. Forbes поспілкувався про це з однією з авторок документа – заступницею міністра соціальної політики Дариною Марчак. Як повернути українців та збільшити темпи народжуваності? І що треба врахувати при залученні іноземних мігрантів?
30 вересня Кабмін затвердив Стратегію демографічного розвитку України до 2040 року, яка пояснює основні проблеми та причини скорочення населення і пропонує шляхи їх розвʼязання. Ключові цілі уряд бачить у мінімізації відтоку українців за кордон, підтримці внутрішніх переселенців та створенні стимулів для повернення трудових мігрантів.
Документ критикують за загальні формулювання та відсутність конкретних заходів, які мають забезпечити досягнення заявлениих цілей. «Додатком до стратегії буде окремий документ – План заходів, який міститиме детальний набір завдань і кроків з їх досягнення», – пояснює Forbes заступниця міністра соціальної політики Дарина Марчак.
В уряду вже є план, як виправити погану демографічну ситуацію, каже Марчак. Якщо тренд не змінити, у 2041-му в Україні житиме 29 млн людей, а у 2051-му – 25 млн, йдеться в стратегії. Ухвалення такого документу до кінця вересня передбачено планом Ukraine Facility, за яким Україна отримує фінансування від ЄС.
Як держава планує повертати українців, що виїхали за кордон, як стимулюватиме народжуваність в Україні та яку політику проводитиме щодо мігрантів з інших країн?
Інтервʼю скорочено та відреаговано для ясності
Як би ви переказали документ людині, яка, за задумом цієї стратегії, має виховати зараз щонайменше двох дітей, аби сповільнити негативну динаміку з народжуваністю?
Документ дає бачення того, що маємо зробити, аби кожній українській родині хотілось жити, народжувати та виховувати дітей, самореалізовуватись в Україні; створити умови, коли якомога більше людей будуть «українцями за вибором», зокрема – обиратимуть повертатись чи переїжджати до України з інших країн.
Чи реалістично підвищити темпи народжуваності до такого показника?
Це скоріше ідеал, до якого маємо прагнути. Світова практика свідчить, що майже немає країн, які змогли настільки збільшити показник народжуваності. Тому розвинені країни розвʼязували проблему поганої демографії не тільки через зусилля щодо покращення народжуваності, але і через продуману політику із залучення мігрантів.
Але все одно Україні потрібно подолати негативний тренд зі зниження народжуваності та вийти щонайменше на довоєнні показники (У 2020-му напередодні пандемії коронавірусу сумарний коефіцієнт народжуваності в Україні становив 1,22 на одну жінку проти 1,53 у 2012-му. Ціль стратегії – досягнути коефіцієнта 1,5 в Україні до 2040-го, – Forbes), а згодом – хоча б на середньоєвропейські показники народжуваності.
Стратегію вже критикують через відсутність конкретного плану дій. Що ви можете на це відповісти?
Стратегія – це урядовий документ, який описує високорівневі цілі. Додатком до стратегії буде окремий документ – План заходів, який міститиме детальний набір завдань і кроків з їх досягнення, відповідальних за це. Цей план уряд має затвердити вже до кінця жовтня.
Саме тому стратегія наразі не виглядає такою деталізованою, як багато хто хотів би бачити.
В документі зазначається, що прямі виплати за народження дитини не завжди працюють, бо, як правило, вони є ключовим стимулом лише для малозабезпечених верств населення. Які ще є інструменти?
Якщо подивитись міжнародний досвід, то стимулювання народжуваності – це насамперед упевненість жінки, родини, що вона зможе дитину виховати й економічно забезпечити упродовж всього періоду дорослішання.
Найкраще, що може зробити держава, аби стимулювати народжуваність, – це створення зручної безбарʼєрної інфраструктури для виховання дитини поряд з домом.
Наприклад, чи зможе родина забезпечити самостійно, без участі держави, хороший дитячий садочок та якісну медицину? У великому місті з розвиненою інфраструктурою, де є приватні оператори, це ще можливо. Але якщо це невеликий населений пункт, така інфраструктура відсутня – і цю проблему не вирішать жодні грошові виплати.
Важливо розуміти, що і прямі грошові виплати родинам, і інвестиції на розбудову зручної інфраструктури для виховання дитини – це значні видатки держави та місцевих громад.
Грошові виплати при народженні дітей є і будуть. Але крім них, дуже важливо інвестувати в розбудову якісної соціальної інфраструктури: садочки, школи, медичні заклади, забезпечення інклюзивної освіти, можливості родин отримати індивідуальне житло, зокрема, через надання соціального житла, розвиток іпотеки тощо.
Крім того, важливий не тільки сам факт народження дитини, а й інвестиції у її якісне виховання, навчання, здоровʼя.
І третє – з точки зору демографічної політики треба, щоб, коли дитина виросла, вона хотіла повʼязати своє майбутнє, професійний розвиток з Україною.
Одна з найбільших проблем, яка проговорюється в документі, – втрати від виїзду дітей та підлітків. Що насамперед може і повинна запропонувати Україна цим людям, щоб вони залишились?
Ключове – завершення війни, безпека. Це найважливіше для багатьох родин. Другий фактор – це комфорт для виховання дитини.
Третє – потрібно надавати цільову підтримку родинам з дітьми не лише на етапі народження, а й до моменту, коли дитина стає повністю незалежна. Щоби будь-яка родина, яка планує дитину, знала, що якщо вона опиниться у скруті, держава допоможе, підтримає, в тому числі фінансово, допоки родина цю скруту не подолає.
І нарешті – хороша освіта і можливості для подальшого успішного працевлаштування з професійним і карʼєрним розвитком, гідною оплатою.
У документі великий діапазон оцінки, скільки українців можуть повернутись – від 1,3 млн до 3,3 млн. Як зробити так, щоб ми були ближче до другої цифри?
Очевидно, що це залежить від тривалості війни. Від того, як швидко зможемо побудувати інфраструктуру для повернення людей з-за кордону. Наприклад, допомога з працевлаштуванням, пошук житла тощо.
Друга після безпеки причина небажання українців повертатись – відсутність роботи. При цьому зараз на ринку праці в Україні серйозний дефіцит людей. Чому виникає такий дисбаланс?
У різних галузях є великий попит на робітників, але, з іншого боку, Мінсоцполітики працює зі значною кількістю людей у складних життєвих обставинах, які не мають роботи.
Хтось хотів би знайти роботу, але з певних причин не має змоги працювати. Наприклад, коли є члени родини, за якими потрібен догляд. Крім того, часто виникає питання кваліфікації людини, коли вона незатребувана в одному регіоні, а в іншому могла б працювати.
Наприклад, чоловіки-шахтарі з Донбасу переїжджають у сільську місцевість десь на заході України, де немає для них роботи за фахом. І їм важко сприйняти роботу не за фахом, ще й за менші гроші. Натомість у Шептицькому (колишній Червоноград, – Forbes) може бути дефіцит шахтарів.
Питання збалансованості ринку праці полягає у поєднанні попиту і пропозиції. А з іншого боку, якщо людина справді не може знайти роботу за фахом, це питання інвестицій в її навчання чи перенавчання. Уряд вже запустив низку таких програм.
У стратегії йдеться про дефіцит працівників у 4,5 млн. Але в документі дуже обережно згадується можливість залучення іноземних мігрантів, насамперед через залучення студентів. Чому?
У стратегії немає застережень щодо залучення мігрантів: навпаки, вона розглядається як один з інструментів вирішення демографічних проблем. Але також пропонуємо враховувати кілька важливих факторів, при формуванні міграційної політики.
По-перше, стратегія передбачає, що зусилля держави потрібно докладати передусім на повернення українців і залучення до України «закордонних українців».
По-друге, – на залучення до ринку праці українських громадян, які сьогодні живуть в Україні, але з різних причин виключені з нього. Передусім це працездатні непрацевлаштовані ВПО. Станом на лютий поточного року таких було близько 700 000 людей. Також – особи з інвалідністю, велика кількість осіб старшого віку, а в майбутньому, після демобілізації – велика кількість ветеранів.
Критично важливо, аби кожен громадянин, який може працювати – мав цю можливість. Тим самим забезпечуючи собі гідний дохід, інтеграцію в соціально-економічне життя, а також сплату податків.
По-третє, є значний міжнародний досвід міграції,який демонструє як успішні, так і неуспішні кейси. Тому у стратегії пропонуємо підхід, який має дозволити отримати переваги від зовнішньої міграції з мінімізацією ризиків. Залучення іноземних мігрантів передбачає аналіз – мігрантів з яких країн, в які галузі економіки залучаємо, яким чином будемо забезпечувати їх інтеграцію в українське суспільство тощо.
Людина, яка приїхала з іншої країни, повинна мати не тільки роботу, а житло, її діти повинні навчатися у школі, вивчити українську мову хоча б на базовому рівні тощо. Залучення іноземних мігрантів потребує інвестицій, зусиль, часу (і, найімовірніше, коштів) на побудову ефективних механізмів не тільки залучення мігрантів, але й інтеграції їх в соціально-економічне життя України.
Інакше існує низка ризиків – з досвіду інших країн бачимо, яке соціальне напруження може виникати, якщо іноземні мігранти недостатньо інтегровані в суспільстві.
Як вступ України в ЄС може вплинути на можливості залучення мігрантів і, навпаки, ризики міграції з України?
Вступ до ЄС має збільшити економічну привабливість України для іноземних мігрантів. Щодо ризиків – в країнах Східної Європи вступ в ЄС зазвичай призводив до суттєвого відтоку громадян в заможніші країни. Бо ЄС – це зокрема можливість вільного руху людей.
Але внаслідок повномасштабного вторгнення українці (за виключенням військовозобовʼязаних) фактично вже мають можливість отримати право на проживання в країнах ЄС. Тобто цей фактор у нас значною мірою вже спрацював.
Після вступу України в ЄС ця мобільність населення стане «новою нормою». І тому для нас важливо створювати умови, коли люди захочуть бути «українцями за вибором». Ціль – щоби Україна була країною, в якій хочеться жити.
Ключове питання – де брати кошти на реалізацію цієї стратегії, враховуючи, що бюджет глибоко дефіцитний?
Є різні інструменти. Перший – використання коштів, які вже закладено в державному, місцевих бюджетах, але з більшим фокусом на цілі, передбачені стратегією.
Другий – активне залучення фінансування від міжнародних партнерів і коштів приватного сектору. Уряд може залучати приватний сектор до програм корпоративної соціальної відповідальності бізнесу для співфінансування певних аспектів стратегії, зокрема у будівництві соціального житла, розвитку публічної інфраструктури (скажімо, публічних бібліотек, прогулянкових маршрутів тощо).
Ще частина кроків, необхідних для реалізації стратегії, – це в чистому вигляді регуляторна політика. Наприклад, коли йдеться про доступ родин до житла, питання полягає не лише у будівництві нового житла, але й у доступі до оренди, юридично захищених і прогнозованих орендних відносин, що також могло б ефективно вирішувати проблему.
За метеріалами forbes.ua
