Поки Росія не досягає своїх стратегічних цілей, Україна перехоплює темп локально. Але головна битва 2026 року — не лише за кілометри фронту, а за далекобійність, критичну інфраструктуру і здатність витримати ще одну довгу кампанію.
Оцінка російської наступальної кампанії, оприлюднена ISW 3 березня 2026 року, важлива не лише як щоденний фронтовий зведений аналіз. Насправді це значно ширший документ — про стратегію війни у 2026 році, про межі російських можливостей, про нову логіку українських контратак і про те, чому найближчі місяці можуть стати для обох сторін не моментом вирішального прориву, а моментом жорсткого перегрупування.
Головний нерв цього звіту — не в окремих селах, які хтось “узяв” або “не взяв”, і не в чергових гучних заявах російських військових блогерів. Суть значно глибша: Росія не змогла реалізувати ключові цілі своєї зимової кампанії, Україна отримала локальні, але символічно важливі успіхи, а Кремль, попри це, не знижує ставок і продовжує мислити категоріями довгої війни.
Це означає, що 2026 рік входить у фазу, де на перший план виходять не лише штурми, а й три великі питання:
- хто краще адаптується до війни виснаження;
- хто зможе бити глибше й болючіше по тилу;
- хто швидше навчиться захищати власну критичну інфраструктуру від нової хвилі ударів.
Головний сюжет звіту: Україна воює без того інструмента, який міг би змінити логіку тилової війни
ISW починає свою оцінку з, на перший погляд, зовнішнього сюжету — спільної ударної кампанії США та Ізраїлю по іранських об’єктах виробництва ракет і безпілотників. Але насправді це не “відволікання” від України, а дуже чітка рамка: інститут проводить пряму паралель між тим, що союзники роблять щодо Ірану, і тим, чого, на думку ISW, не дали Україні зробити щодо Росії.
Суть аргументу проста: якщо США та Ізраїль знижують тиск на свою ППО, знищуючи виробничі й складські потужності противника в глибині його території, то Україна такої можливості довгий час не мала в повному обсязі. Так, Київ уже навчився бити далекобійними дронами по важливих цілях у російському тилу. Так, Україна розвиває власну ракетну програму. Так, окремі удари по “Алабузі” або по Воткінському заводу доводять, що дальність більше не є абсолютним бар’єром.
Але ISW підкреслює інше: без важчого, потужнішого, стабільнішого інструмента ураження такі удари лишаються важливими, проте обмеженими за ефектом. Вони можуть пошкодити, ускладнити, дезорганізувати, але не завжди здатні гарантовано вивести з ладу великі, захищені або розосереджені об’єкти.
Саме тому в центрі цього блоку — теза про те, що відмова США передати Україні крилаті ракети типу Tomahawk, за логікою ISW, стала не просто рішенням щодо номенклатури озброєнь. Вона стала рішенням, яке зберегло для Росії частину її виробничої безпеки в глибокому тилу.
Це одна з найсильніших і найгостріших тез усього документа. Вона фактично зводиться до простого висновку: Росія могла вести зимову кампанію терору по українській енергетиці та цивільній інфраструктурі ще й тому, що її ключові вузли виробництва ракет і дронів не були зруйновані у масштабі, який міг би радикально скоротити темп цих атак.
І тут ISW підводить до дуже неприємної для Заходу думки: асиметрія допомоги має прямі наслідки на полі бою і в тилу. Якщо союзники визнають ефективність глибоких ударів по іранських потужностях, але роками відмовляють Україні у схожому інструменті щодо Росії, то це не просто суперечність. Це стратегічна прогалина.
Лютий 2026-го: перший психологічно важливий перелом після довгої фази оборони
Одна з найважливіших частин звіту — оцінка динаміки фронту в другій половині лютого. ISW стверджує, що українські сили за цей період вперше з часів літнього контрнаступу 2023 року звільнили більше території, ніж втратили.
Це формулювання не варто читати як анонс великого перелому. Сам інститут обережний: він не каже, що Україна переходить у широкий стратегічний наступ. Він не описує ці події як початок нової масштабної кампанії на зразок очікувань 2023 року. Навпаки — ISW прямо зазначає, що локальні успіхи навряд чи автоматично переростуть у великий контрнаступ.
Але значення цієї тези все одно величезне.
Після довгого періоду, коли головний сюжет фронту описувався як повільний, кривавий, виснажливий російський тиск, з’явився проміжок часу, в якому Україна не просто стримувала, а відвоювала більше, ніж віддала. Це важливо з трьох причин.
По-перше, це б’є по російському наративу “невідворотного наступу”
Росія протягом багатьох місяців намагалася нав’язати і зовнішньому світу, і власному суспільству картину, в якій українська оборона нібито тільки відступає, а російська армія — хай повільно, але стабільно розгортає наступальну машину. Будь-які локальні українські контратаки в такій рамці подавалися або як незначні епізоди, або взагалі ігнорувалися.
Оцінка ISW ламає цю картину. Вона показує: так, фронт лишається надзвичайно важким, але твердження про “односторонній рух” — хибне.
По-друге, це зриває частину російської підготовки до весняно-літньої кампанії
Інститут прямо пов’язує українські успіхи з тим, що Росії доведеться тепер не просто готувати нові наступальні дії, а спершу стабілізувати власні позиції. Це означає додатковий час, додаткові резерви, додаткове логістичне навантаження і, можливо, перегляд темпу окремих ділянок фронту.
Інакше кажучи, Україна не лише “відбила кілька позицій”. Вона змусила противника витратити ресурс на відновлення стійкості там, де той хотів накопичувати ресурс для нового ривка.
По-третє, це важливий морально-політичний сигнал
У війні виснаження сама можливість продемонструвати, що ініціативу можна не лише втрачати, а й перехоплювати, має величезне значення. Для суспільства, для армії, для партнерів. Це не перемога в стратегічному сенсі, але це доказ того, що фронт не зацементований у логіці виключно російського тиску.
Кремль живе в режимі “максимуму”: цілі залишаються нереалістичними, але політично незмінними
Ще один фундаментальний блок оцінки — характеристика російського військово-політичного мислення. ISW фактично каже: російське командування продовжує діяти так, ніби реальні обмеження ресурсів, втрати, темп виснаження особового складу та логістичні провали не мають значення.
У звіті це сформульовано жорстко: російське командування діє в альтернативній реальності, встановлюючи нереалістичні терміни й завдання.
Йдеться не просто про пропаганду. Йдеться про сам спосіб постановки воєнних цілей. Навіть після чотирьох років великої війни Кремль, за логікою ISW, не відмовляється від максималістської картини: повне захоплення решти Донеччини і Луганщини, подальший тиск у Запорізькій і Херсонській областях, а в ширшому плані — збереження апетиту до просування в бік Одещини.
Практичний зміст цієї частини дуже важливий.
Росія, по суті, не подає жодного сигналу, що її влаштовує “заморожування” фронту в наявній конфігурації. Навпаки: навіть якщо реальний ресурс не відповідає заявленим амбіціям, політична рамка лишається експансіоністською.
Це означає, що будь-які спроби читати російську поведінку в категоріях “втоми”, “готовності зупинитися”, “переходу до обмежених цілей” лишаються вкрай небезпечними ілюзіями. У Кремлі можуть змінювати темп, коригувати тактику, зрушувати пріоритети між ділянками фронту. Але сама логіка війни для них залишається незмінною: не фіксувати лінію, а шукати нові можливості для розширення контролю.
Проблема для Росії в тому, що між цією політичною логікою і реальними бойовими можливостями пролягає дедалі більша прірва.
ISW прямо нагадує: Москва неодноразово ставила дедлайни щодо захоплення Донеччини і раз по раз їх зривала. Російські війська роками витрачають величезні людські та матеріальні ресурси, але не досягають того темпу, який політичне керівництво хоче показати як “історично неминучий”.
Тобто Росія не знижує вимог не тому, що може собі це дозволити, а тому, що Кремль не хоче політично визнати межі власної армії.
Зимова кампанія ракет і дронів: Росія завдала болю, але не досягла головного
Окремий і дуже показовий висновок ISW стосується зимової повітряної кампанії РФ проти української енергетики та цивільної інфраструктури.
Тут важливо уникнути двох крайнощів. Перша — применшувати шкоду. Друга — перебільшувати стратегічний успіх Росії.
ISW займає значно точнішу позицію: Росія справді завдала Україні серйозних уражень, створила важкі умови для мільйонів людей, посилила тиск на енергосистему, спробувала розбалансувати нормальне життя великих міст і створила довгі місяці напруги для економіки та муніципального виживання.
Але, за оцінкою інституту, Кремль не досяг головних цілей цієї кампанії.
Не зламав українську енергосистему остаточно.
Не розділив країну на “енергетичні острови”, які втратили б керованість.
Не зупинив розвиток українського оборонного виробництва.
Не зламав суспільну стійкість настільки, щоб українці самі вимагали припинення боротьби на будь-яких умовах.
Це, по суті, дуже принциповий висновок: російська стратегія терору знову показала здатність завдавати великого тактичного болю, але не змогла конвертувати цей біль у політичний злам.
І саме тут з’являється одна з найнебезпечніших думок усього звіту: якщо Росія не досягла головного ефекту ударами по енергетиці, вона може змінити головну цільову категорію.
ISW звертає увагу на ризик нової хвилі атак уже не стільки по енергетичній, скільки по водній інфраструктурі. Це означає можливий перехід до ще більш соціально чутливої моделі тиску: не тільки світло й тепло, а й вода як базова умова щоденного виживання міст.
Це тривожний сигнал, бо водні системи, як і енергетичні, часто мають стару, вразливу, критично важливу інфраструктуру. І навіть обмежені за потужністю дронові удари можуть мати непропорційно великий ефект, якщо влучають у правильні вузли.
Отже, Росія, ймовірно, не відмовиться від логіки “терору по тилу”. Вона просто може переналаштувати її на іншу болючу сферу.
Кремль готується не до швидкого фіналу, а до політичного пакування довгої війни
Ще одна сильна частина звіту — блок про внутрішньополітичні сигнали з Росії. За наведеними в оцінці інсайдерськими повідомленнями, Кремль розглядає сценарії, в яких війна триває щонайменше до виборів у Держдуму у вересні 2026 року.
Це не обов’язково означає, що в Москві “точно знають”, як саме буде розвиватися фронт. Але це дуже важливий індикатор мислення російської влади.
Сенс тут такий: Кремль уже не просто веде війну — він вбудовує її у внутрішньополітичний календар. Він намагається зробити війну частиною передвиборчої, пропагандистської і керованої суспільної реальності. Не як тимчасову кризу, а як норму, яку можна пояснювати, обслуговувати й використовувати як інструмент мобілізації лояльності.
Для України це означає одну дуже тверезу річ: розрахунок на те, що Росія ось-ось “видихнеться” і сама почне шукати вихід будь-якою ціною, виглядає ризиковано. Кремль, навпаки, готує свою систему до продовження конфлікту і намагається оформити це як політично керований, прийнятний для власного населення стан.
Тобто горизонт війни, за цим аналізом, — не “ще кілька тижнів напруги”, а довша фаза адаптованого виснаження.
Що показує фронт: жодного обвалу, жодного великого прориву, але дуже жорстка боротьба за темп
На тактичному рівні ISW фіксує дві важливі, хоч і не симетричні події: українське просування в районі Новопавлівки і російське просування на слов’янському напрямку.
Ці зміни не варто романтизувати і не варто недооцінювати.
З одного боку, вони не означають, що одна зі сторін знайшла “ключ до фронту”. Немає ознак стрімкого обвалу оборони чи неминучого оперативного прориву. З іншого — вони підтверджують, що фронт залишається пористим, маневровим у межах локальних секторів і надзвичайно залежним від тактики малих груп, інфільтрації, роботи дронів, погоди, рельєфу і логістики.
Це дуже характерно для нинішньої фази війни. Бій уже давно не виглядає як лінійний рух суцільної маси військ. Це швидше постійне змагання за вікна можливостей: хтось знаходить слабку ділянку, хтось заходить малими групами, хтось намагається закріпитися, хтось вибиває противника контратакою або дроновими ударами по логістиці.
Саме тому навіть невеликі просування можуть мати більше значення, ніж це видно на карті. Вони показують, де одна сторона втратила тактичний ритм, а інша — навпаки, нав’язала свій.
Головний висновок для України: вирішальною стає не лише лінія фронту, а архітектура війни
Якщо звести весь звіт до одного великого висновку, він звучить так: Україна увійшла в 2026 рік не як сторона, що програє темп безповоротно, але й не як сторона, яка вже переламала війну.
Ситуація складніша і водночас важливіша.
Україна показує здатність:
- локально відвойовувати ініціативу;
- зривати частину російської підготовки до нових наступів;
- зберігати функціональність держави навіть після важких ударів по тилу;
- продовжувати нарощення власного оборонного виробництва;
- витримувати модель війни, в якій противник робить ставку на виснаження.
Але водночас звіт підштовхує до дуже прагматичної думки: без вирішення кількох ключових системних питань ця стійкість може залишатися лише оборонною перевагою, а не інструментом для стратегічного зламу.
Йдеться насамперед про:
1. Далекобійність
Поки Росія зберігає глибокий виробничий тил, вона здатна відновлювати цикл ударів. Війна 2026 року дедалі більше залежить від того, чи зможе Україна не лише перехоплювати дрони над собою, а й руйнувати джерела їхнього виробництва і накопичення.
2. Захист критичної інфраструктури
Якщо Росія справді переносить акцент із енергетики на водну систему, це означає новий фронт внутрішньої оборони країни. Не символічної, а буквально міської, комунальної, щоденної.
3. Стійкість до довгої війни
Кремль, за логікою ISW, готується не до компромісу, а до тривалого циклу. Отже, Україні та її партнерам потрібна стратегія не “короткого ривка”, а довгого утримання ресурсу — військового, промислового, соціального, політичного.
Росія не виграла зиму, але це не означає, що весна буде легшою
Оцінка ISW дає для України стримано сильний, але не заспокійливий сигнал.
Росія не змогла дотиснути головні цілі зимової кампанії.
Україна продемонструвала, що здатна локально переламувати темп.
Кремль не відмовився від максималістських цілей, але дедалі виразніше стикається з межами власних можливостей.
Війна входить у нову фазу, де вирішальним стає не лише контроль над селом чи посадкою, а контроль над логікою виснаження.
І саме в цьому — головна правда звіту.
Не йдеться про “великий перелом” у класичному сенсі. Йдеться про інше: Росія не змогла нав’язати Україні сценарій безперервного стратегічного просідання, але й Україна ще не отримала всіх інструментів, які дозволили б перетворити свою стійкість на масштабну зміну ходу війни.
Тому головна битва найближчих місяців — це не просто битва за кілька квадратних кілометрів.
Це битва за те, хто швидше навчиться виснажувати противника системно, а не лише стримувати його тактично.
За матеріалами understandingwar.org
