Заява керівника Центру протидії дезінформації Андрія Коваленка про три можливі сценарії дій Росії важлива не лише як новина дня. Вона добре вкладається у ширшу картину: Москва не демонструє готовності до швидкого завершення війни, натомість дедалі виразніше мислить категоріями довгого виснаження, керованого замороження і паралельного тиску на НАТО. 16 квітня 2026 року Коваленко окреслив саме таку триаду:
- продовження війни до 2028 року,
- дрейф до припинення вогню і заморожування,
- а також продовження війни проти України з виходом у ширшу гібридну конфронтацію із Заходом.
У публічному просторі такі заяви легко сприймаються як “пророцтво” або як уже затверджений у Кремлі план. Насправді йдеться радше про набір сценаріїв, які Москва може комбінувати залежно від ситуації на фронті, внутрішніх ресурсів, реакції Заходу і темпів власного переозброєння. Але головний висновок від цього не стає м’якшим: Росія, схоже, не думає про війну як про кризу, яку треба швидко завершити. Вона думає про неї як про довге протистояння, в якому військова кампанія, дипломатичний маневр, пропаганда, шантаж і гібридні операції є частинами одного процесу.
Чому ця заява важлива
Слова Коваленка важливі не лише тому, що вони описують наміри Кремля. Вони важливі тому, що збігаються з тим, як Росію дедалі частіше описують західні оцінки безпеки. У березневій Annual Threat Assessment 2026 американська розвідка прямо зазначила, що протягом останнього року Росія зберігала перевагу у війні проти України і “бачить мало причин припиняти бойові дії”, доки її війська просуваються. Там само сказано, що Москва прагне відновити власну сферу впливу та не допустити подальшого розширення НАТО, особливо в українському напрямку. Тобто йдеться не про коротку кампанію, а про стратегічну лінію, в якій війна проти України є лише центральним елементом ширшого ревізіоністського курсу.
Саме тому теза про “три сценарії” звучить переконливо. Вона не суперечить жодному з ключових спостережень про сучасну Росію: Москва зберігає наступальну логіку, продовжує переозброєння, активно використовує сірі й гібридні інструменти, а свою конфронтацію із Заходом не вважає тимчасовою. Генсек НАТО Марк Рютте у січні 2026 року прямо сказав, що Росія залишається найбільшою загрозою для Альянсу, а Москва “шукає довгострокової конфронтації”.
Сценарій перший: затяжна війна щонайменше до 2028 року
Перший сценарій, озвучений у ЦПД, — це продовження війни щонайменше до 2028 року. За словами Коваленка, Росія зараз робить ставку на весняно-літню кампанію 2026 року, але сам горизонт 2028-го не виглядає реалістичним без нових рішень щодо мобілізаційного ресурсу. Це дуже важливе уточнення: навіть у самій українській оцінці цей сценарій подається не як гарантований, а як умовний — можливий лише за наявності ресурсної бази.
Чому ж тоді саме 2028 рік? Тому що ця дата вже давно з’являється у західному безпековому плануванні. Ще у квітні 2024 року головний інспектор Бундесверу Карстен Бройєр заявив, що Росія виробляє багато військової техніки і не все відправляє безпосередньо на фронт, а отже, “у 2029 році ми маємо бути готові”; він також говорив про горизонт загрози у п’ять-вісім років. У листопаді 2025 року інший високопоставлений німецький військовий, генерал Александр Зольфранк, сказав, що Росія потенційно здатна на обмежену атаку на територію НАТО “хоч завтра”, а на масштабніший напад може бути спроможна вже до 2029 року, якщо темпи озброєння збережуться.
Це не означає, що Кремль уже має чіткий календар війни до 2028-го. Але це означає, що сам горизонт у кілька років цілком присутній у стратегічному мисленні — і російському, і західному. Для Москви затяжна війна є логічною, якщо вона вірить, що час працює на неї: західна єдність може коливатися, українське суспільство виснажуватиметься, а російська економіка, попри санкції, ще здатна утримувати військове виробництво. Водночас американська розвідка додає до цього принципову обмовку: Росія справді залишається стійкою до санкцій, але ціною зростання бюджетних дефіцитів, недоінвестованої цивільної економіки і глибшої залежності від Китаю. Іншими словами, затягування війни для Кремля можливе, але не безкоштовне.
Сценарій другий: дрейф до припинення вогню і заморожування фронту
Другий сценарій — це не мир, а керована пауза. У ЦПД його називають “дрейфом” до припинення вогню і заморожування війни. За словами Коваленка, російська пропаганда вже підводить аудиторію до пояснення, у якому Путін начебто був погано поінформований, а війна зайшла в глухий кут через брехню генералів. Це не виглядає випадковою медійною тезою. Це виглядає як спроба заздалегідь підготувати внутрішню версію подій, яка дозволить Кремлю пояснити паузу не як поразку, а як наслідок “помилок виконавців”.
У такому сценарії Росія не відмовляється від стратегічних цілей. Вона лише змінює інструмент. Припинення вогню тут може бути не завершенням війни, а формою оперативної перерви: для перегрупування, доукомплектування військ, адаптації оборонної промисловості, накопичення ракетного й дронового ресурсу, а також для політичної роботи із зовнішньою аудиторією. Це особливо небезпечно тим, що частина світу завжди схильна сприймати паузу як деескалацію, хоча на практиці вона може стати лише переходом до наступного циклу війни. Такий висновок добре узгоджується з оцінкою американської розвідки про те, що Москва бачить мало причин зупинятися, поки вважає себе здатною нав’язати Україні врегулювання на власних умовах.
Для України це, мабуть, найскладніший сценарій у політичному сенсі. Затяжна війна — очевидна загроза. А от “заморожування” часто продається міжнародній аудиторії як компроміс, який нібито знижує ризики. Насправді ж, якщо Росія зберігає військовий потенціал, інформаційний тиск і ревізіоністські цілі, то припинення вогню без надійних механізмів стримування може перетворитися на відкладений етап тієї самої війни. Саме тому західні безпекові оцінки дедалі частіше говорять не лише про мир, а про те, яким має бути порядок стримування після можливої паузи.
Сценарій третій: війна проти України плюс гібридна війна проти НАТО
Третій сценарій — найбільш тривожний, бо виводить конфронтацію за межі українського театру. За версією Коваленка, Росія може продовжувати війну проти України і паралельно переходити до гібридної війни з НАТО ближче до 2028 року. У його описі фігурують країни Балтії, можливі дронові атаки, перекидання невеликих диверсійних груп чисельністю до 20 осіб і розкручування наративу про нібито небезпеку для Росії з боку військових підприємств на території країн Альянсу. На цьому ж тлі згадується й російський законопроєкт, який дозволяє використовувати армію за кордоном під приводом “захисту громадян Росії”; у середині квітня 2026 року про його просування повідомляв ТАСС.
Цей сценарій звучить гучно, але він не є фантастичним у самій своїй логіці. НАТО прямо визначає гібридні загрози як поєднання військових і невійськових, прихованих і відкритих методів — дезінформації, кібератак, економічного тиску, саботажу, використання нерегулярних груп і регулярних сил. Альянс окремо наголошує, що такі дії можуть бути спрямовані на підрив політичних інститутів, вплив на громадську думку і розмивання межі між миром і війною. А в Annual Threat Assessment 2026 США прямо вказують, що російські інструменти “сірої зони” включають кібератаки, дезінформацію, операції впливу, енергетичний шантаж, військове залякування і саботаж.
Більше того, сама Балтика вже давно не є “спокійною периферією” у західному баченні безпеки. НАТО вказує, що після актів саботажу проти критичної підводної інфраструктури Альянс у січні 2025 року запустив місію Baltic Sentry для посилення захисту Балтійського моря. Це свідчить про те, що ризик операцій нижче порога великої війни вже давно сприймається серйозно. А німецький генерал Зольфранк у листопаді 2025 року прямо говорив, що російські дронові інциденти та інші гібридні дії слід бачити як частину цілісної стратегії — вони потрібні Москві, щоб провокувати, тестувати реакцію НАТО, сіяти страх і зондувати слабкі місця Альянсу.
Що в цих сценаріях реалістичне, а що — радше елемент шантажу
Найреалістичнішим виглядає не якийсь один із трьох сценаріїв, а їхня комбінація. Кремль не зобов’язаний обирати між затяжною війною, заморожуванням і гібридним тиском. Він може рухатися одразу кількома треками: продовжувати бойові дії, одночасно готувати внутрішню аудиторію до паузи, а назовні — підвищувати напругу через диверсії, дрони, інформаційні кампанії та демонстраційні правові кроки. Саме так і працює сучасна російська стратегія: не через одну лінійну траєкторію, а через нашарування інструментів. Це вже не просто українська оцінка, а висновок, який підтримують і формулювання НАТО про гібридну війну, і американська оцінка про широкий набір російських “сірих” засобів.
Водночас важливо не переоцінювати всесильність Кремля. Та сама американська розвідка прямо пише, що стійкість Росії до санкцій має свою ціну: бюджетні дефіцити, застій цивільної економіки, залежність від Китаю. Крім того, навіть у західних оцінках одночасно співіснують дві тези: з одного боку, російські наземні сили зросли попри втрати, а авіація й флот залишаються в основному збереженими; з іншого — великі сценарії прямої конфронтації з НАТО залежать від темпів подальшого нарощування, політичної волі Москви та рівня стримування з боку самого Альянсу. Іншими словами, ризик високий, але автоматизму в ньому немає.
Що це означає для України
Для України головний урок з цієї історії полягає в тому, що Росія не перейшла у фазу стратегічного виснаження настільки, щоб автоматично шукати вихід. Навпаки, вона все ще мислить категоріями примусу: змусити Україну прийняти невигідні умови, змусити Захід сумніватися, змусити європейські суспільства боятися ширшої ескалації. Тому будь-яка розмова про майбутнє війни має виходити не з надії на “втому” Кремля, а з розуміння, що Москва намагається розтягнути час і перетворити тривалість на зброю. Це прямо узгоджується з оцінкою ODNI, що Росія поки не бачить причин зупиняти бойові дії, і з позицією НАТО, що Москва орієнтується на довгу конфронтацію.
Саме тому для Києва небезпечні не лише російські наступи, а й російські “мирні” маневри. Пауза без гарантій може бути прологом до нового удару. Затяжна кампанія без достатньої підтримки партнерів — спробою вимотати країну. А гібридна активізація проти Балтики чи іншого сегмента європейської безпеки — способом розширити поле шантажу і змусити союзників розпорошувати увагу. У цьому сенсі три сценарії Кремля — це не три різні історії, а три способи змінити баланс на свою користь.
Заява ЦПД про три сценарії Кремля важлива не тим, що вона нібито відкриває “секретний план Путіна”. Її значення в іншому: вона дуже точно вловлює логіку, в якій зараз діє Росія. Це логіка довгої війни, гнучких переходів між фронтом і дипломатичною паузою, а також готовності виносити конфронтацію за межі України через гібридні інструменти. Якщо звести все до одного речення, воно звучатиме так: Москва не шукає завершення війни — вона шукає форму, у якій зможе продовжити тиск і виграти час.
За матеріалами nv.ua
