Українські далекобійні удари дедалі глибше пробивають російську оборону — від Ленінградської області до Чувашії, тоді як Кремль змушений одночасно захищати парадну символіку, нафтопереробку, оборонні заводи, аеропорти й фронтову логістику.
Оцінка російської наступальної кампанії за 5 травня 2026 року фіксує важливий злам: війна, яку Москва роками намагалася утримувати як «дистанційну» для власного суспільства, дедалі відчутніше повертається всередину Росії. Українські удари по об’єктах у глибокому тилу — нафтопереробних заводах, підприємствах оборонно-промислового комплексу, складах, системах ППО та логістичних вузлах — демонструють, що російська територіальна глибина більше не є гарантованою перевагою.
Для Кремля це створює одразу кілька проблем: військову, економічну, політичну й психологічну. Росія не може одночасно надійно прикрити фронт, Москву, великі промислові центри, нафтопереробку, аеропорти та символічні події на кшталт параду 9 травня. Україна, навпаки, поступово перетворює далекобійні удари на системну кампанію виснаження російської воєнної машини.
Звіт за 5 травня показує дві паралельні реальності війни.
Перша — українська: удари по Кірішах, Чебоксарах, Туапсе, Дзержинську, окупованих районах Луганщини, Донеччини, Запоріжжя та Криму.
Друга — російська: масовані комбіновані атаки по українській енергетиці та цивільній інфраструктурі, спроби просування на Сумщині, Харківщині, Донеччині й півдні, а також адаптація тактики ударів із використанням балістичних ракет, дронів і планерних авіабомб.
У центрі цієї оцінки — питання не лише про те, хто і де просунувся на фронті. Головне питання ширше: чи здатна Росія захистити власну воєнну інфраструктуру, коли Україна дедалі частіше переносить бойове навантаження у глибокий тил агресора?
Українська далекобійна кампанія переходить у нову фазу
Ключова теза оцінки — тривалі українські далекобійні удари по містах у глибокому тилу Росії демонструють нездатність Москви надійно захищати великі міста та критичні об’єкти європейської частини РФ.
У ніч проти 5 травня українські сили, за повідомленнями Генштабу ЗСУ, ГУР та Сил безпілотних систем, атакували два важливі об’єкти:
1. Нафтопереробний завод «Кірішінефтеоргсинтез» у Ленінградській області.
Це один із найбільших НПЗ Росії, з річною потужністю переробки близько 20–21 млн тонн нафти. Удар по такому об’єкту має не лише тактичний, а й економічний сенс: він б’є по паливній базі держави, яка веде війну на виснаження.
2. Завод «ВНІІР-Прогрес» поблизу Чебоксар у Чувашії.
Це підприємство важливе не як «звичайний завод», а як елемент російської системи виробництва навігаційних компонентів. Воно виготовляє приймачі та антени для ГЛОНАСС, GPS і Galileo, а також компоненти «Комета», стійкі до радіоелектронної боротьби. Такі елементи використовуються у російських безпілотниках і ракетах далекого радіусу дії.
Особливо показовою є відстань. Президент Володимир Зеленський заявив, що для удару по «ВНІІР-Прогрес» Україна застосувала ракети F-5 «Фламінго», запущені з дистанції понад 1500 км. Якщо ця інформація підтверджується у ширшому військовому контексті, це означає, що Україна нарощує власний потенціал далекобійного ураження не лише дронами, а й ракетними засобами.
Чому Чебоксари — це не просто географія, а стратегічний сигнал
Удар по Чебоксарах має окреме значення. Місто розташоване приблизно за 300 км від спеціальної економічної зони «Алабуга» в Татарстані — одного з ключових російських центрів виробництва ударних дронів типу Shahed.
Це означає, що українська далекобійна кампанія дедалі ближче підходить до промислового ядра російської дронової війни. Йдеться не лише про знищення готової техніки або складів. Ідеться про удари по виробничому ланцюгу: компоненти, навігація, електроніка, логістика, пальне, заводські потужності.
Саме така логіка робить українські удари особливо небезпечними для Росії. Москва може відновлювати окремі дрони, ракети чи склади, але коли під удар потрапляють вузли виробництва, ремонту, навігації та постачання, це створює накопичувальний ефект.
Інакше кажучи, Україна намагається бити не тільки по «наслідках» російської війни, а й по її промислових передумовах.
Нафтопереробка як слабке місце російської воєнної економіки
Удар по Кірішському НПЗ вписується в ширшу кампанію проти російської нафтової та портової інфраструктури. Звіт також згадує попередні українські атаки по Туапсинському НПЗ у Краснодарському краї у квітні та 1 травня. За даними українського Генштабу, збитки для нафтопереробного заводу та інфраструктури порту Туапсе перевищили 300 млн доларів.
Це важливо з трьох причин.
По-перше, нафта — фінансова база війни
Російський бюджет значною мірою залежить від енергетичних доходів. Удари по НПЗ, експортній інфраструктурі, терміналах і портах не обов’язково миттєво паралізують економіку, але вони збільшують витрати, ускладнюють ремонт, знижують стабільність постачання і створюють тиск на внутрішній ринок пального.
По-друге, паливо — це кров військової логістики
Армія РФ потребує величезної кількості пального для бронетехніки, вантажівок, артилерійських перевезень, авіації, генераторів, евакуації та інженерних робіт. Навіть часткові перебої можуть впливати на темп операцій.
По-третє, НПЗ складно повністю захистити
Нафтопереробні заводи — великі, технологічно складні й пожежонебезпечні об’єкти. Їх неможливо «сховати». Навіть якщо Росія посилює ППО навколо окремих підприємств, вона не може однаково якісно прикрити всю мережу НПЗ, портів, терміналів і складів.
Саме тому українські атаки на енергетичну інфраструктуру РФ стають довгостроковим інструментом воєнно-економічного тиску.
Російська ППО не встигає за масштабом загрози
Один із головних висновків звіту — Росія змушена приймати складні рішення щодо розподілу засобів протиповітряної оборони. І ці рішення дедалі частіше виглядають невдалими.
Росія має прикривати:
- Москву та політично важливі центри;
- великі НПЗ;
- оборонні заводи;
- військові аеродроми;
- склади боєприпасів і пального;
- логістичні маршрути;
- окуповані території;
- фронтові райони;
- Крим;
- об’єкти на кшталт «Алабуги».
Це надто велика площа для гарантованого захисту. Україна використовує саме цю проблему: що ширший простір загрози, то складніше Кремлю передбачити, куди саме доведеться перекидати ППО.
Показовим стало одночасне закриття аеропортів у 15 російських містах 5 травня, а також обмеження в усіх чотирьох московських аеропортах. Окремо згадана перша авіаційна тривога у Ханти-Мансійському автономному окрузі — регіоні, розташованому більш ніж за 2000 км від українського кордону.
Навіть якщо ISW не виявила доказів українських спроб удару по Ханти-Мансійському округу, сам факт такої тривоги демонструє психологічне розширення війни всередині Росії. Тепер небезпека, реальна чи очікувана, перестає бути проблемою лише прикордонних областей.
Парад 9 травня як символ вразливості Кремля
Окреме місце у звіті займає реакція Росії на можливі загрози Москві перед Днем Перемоги. Міністерство оборони РФ заявило, що дотримуватиметься одностороннього «припинення вогню» до 9 травня, водночас звинувативши Україну в нібито погрозах удару по Москві.
ISW підкреслює: доказів того, що Володимир Зеленський прямо погрожував ударом по параду, немає. Його заява була радше політичною: Росія оголосила парад і боїться, що над Червоною площею можуть пролетіти дрони.
Але саме російська реакція показова. Кремль перетворив питання параду на елемент інформаційної кампанії, бо сам розуміє: символічний центр російської влади вже не є недосяжним.
Парад 9 травня для путіна — це не просто церемонія. Це ритуал легітимації війни, спроба прив’язати нинішню агресію проти України до радянського міфу про перемогу у Другій світовій. Тому будь-яка вразливість Москви напередодні цієї дати має для Кремля величезне політичне значення.
Особливо промовисто виглядає твердження російського мілблогера про те, що Кремль нібито вирішив не включати військову техніку до параду вперше з 2007 року через її вразливість на відкритому майданчику. Якщо це відповідає реальності, то парад, який мав демонструвати силу, навпаки підсвічує страх.
Російські мілблогери дедалі частіше критикують Кремль
У звіті важливий не лише військовий, а й інформаційний аспект. Російські ультранаціоналістичні мілблогери, які зазвичай є частиною провоєнного середовища, дедалі різкіше критикують владу.
Одна з претензій — Міністерство оборони РФ погрожує Києву не через системні українські удари по російській військовій, оборонній і нафтовій інфраструктурі, а через потенційну загрозу параду. Мілблогер назвав це пріоритетом «марнославства».
Це важлива тріщина в російській пропагандистській конструкції. Для ультранаціоналістів головне — ефективність війни. Для Кремля — ще й збереження символів влади. Коли ці цілі конфліктують, провоєнне середовище починає дорікати владі не за саму війну, а за її неефективне ведення.
Інший мілблогер закликав краще розподілити ППО та формувати регіональні добровольчі підрозділи протиповітряної оборони. Це фактично визнання: централізована система захисту не справляється з новою реальністю.
Росія відповідає комбінованими ударами по Україні
Паралельно з українською кампанією у глибокому тилу РФ Росія продовжує масовані атаки по Україні. 4 травня протягом дня та в ніч проти 5 травня російські війська запустили:
- одну балістичну ракету «Іскандер-М» і 88 ударних дронів удень 4 травня;
- ще 11 ракет «Іскандер-М» і 164 дрони вночі;
- дрони типу Shahed, «Гербера», «Італмас» та інші апарати.
Українська ППО, за повідомленням Повітряних сил, збила одну ракету та 219 безпілотників. Водночас дев’ять ракет і 28 дронів досягли цілей або спричинили ураження щонайменше у 14 місцях.
Ці атаки були спрямовані переважно проти енергетичної інфраструктури в Полтавській, Харківській, Дніпропетровській, Запорізькій і Київській областях.
Особливо цинічним епізодом став подвійний ракетний удар по газовидобувному об’єкту в Полтавській області, коли другий удар припав по рятувальниках, які реагували на наслідки першого. Така тактика має не лише військову, а й психологічну мету: збільшити втрати серед тих, хто ліквідовує наслідки атаки, і посилити страх серед цивільних служб.
Росія змінює тактику ударів: менше засобів — більше шкоди
ISW звертає увагу, що серія ударів 4–5 травня завдала значної шкоди, хоча загальний ударний комплекс не був рекордно великим. Це свідчить про зміну російської тактики.
Росія дедалі частіше комбінує:
- балістичні ракети;
- далекобійні ударні дрони;
- денні й нічні хвилі атак;
- удари по енергетиці;
- атаки по рятувальниках;
- виснаження ППО перед ракетними ударами.
Ключовий фактор — дефіцит перехоплювачів Patriot. Україна може ефективно збивати значну частину дронів, але балістичні ракети залишаються значно складнішою ціллю. Для їх перехоплення потрібні західні системи, насамперед Patriot.
Тому російська логіка виглядає так: спершу запускати дрони, щоб розтягнути й виснажити українську ППО, а потім застосовувати балістичні ракети по важливих об’єктах. Це не нова ідея, але її частота й інтенсивність зростають.
Ця тактика має дві мети: зруйнувати українську інфраструктуру та підготувати умови для російського весняно-літнього наступу 2026 року.
Сумщина: Росія намагається створити «буферну зону»
На північній осі російська мета залишається незмінною: створити обороноздатні буферні зони вздовж міжнародного кордону в Сумській області.
Звіт фіксує одночасні локальні просування обох сторін. Українські війська, за геолокаційними кадрами, підняли прапор у центрі Миропілля. Водночас інші відео свідчать про просування росіян у районі Рясного.
Росія також здійснила приблизно взводний моторизований штурм із залученням щонайменше 18 військових, восьми квадроциклів і двох мотоциклів. Це відображає загальну тенденцію: російські сили дедалі частіше використовують малі мобільні групи, легку техніку, мотоцикли та квадроцикли для швидких атак або інфільтрації.
Сумщина для РФ має не лише тактичне, а й політичне значення. Кремль намагається показати, що здатний тиснути на нових напрямках, розтягувати українські резерви й створювати загрозу прикордонним районам.
Харківщина: інфільтрація замість великого прориву
На Харківському напрямку російські війська продовжили операції на північ і північний схід від Харкова, але без підтвердженого значного просування. Основна тактика — малі групи інфільтрації.
Українські підрозділи повідомляють, що російські військові намагалися перетинати кордон із районів Тишанки та Старого в Бєлгородській області у напрямку Землянок. Переважно йдеться про невеликі групи, часто по двоє людей, іноді із застосуванням мотоциклів.
Це свідчить, що Росія не має достатніх умов для великого механізованого прориву на цьому напрямку, але намагається постійно тестувати українську оборону, шукати слабкі місця й змушувати Україну тримати сили біля кордону.
Мета залишається тією ж: відтіснути українські війська від міжнародного кордону, створити буфер із Бєлгородською областю та наблизити Харків до зони артилерійського тиску.
Донеччина: Покровськ, Костянтинівка і тактика малих груп
На Донеччині головною метою РФ залишається захоплення всієї області та просування до Дніпропетровщини. Однак звіт не фіксує великих проривів. Натомість простежується постійне тактичне напруження на кількох напрямках.
Костянтинівка — Дружківка
Російські війська провели місію інфільтрації в районі Костянтинівки. Українські сили виявили й уразили російського військового в західній частині міста. Такі епізоди показують, що РФ намагається проникати вглиб українських позицій малими групами, не завжди маючи змогу вести класичний наступ великими силами.
Командир українського батальйону також повідомив, що росіяни адаптують тактику залежно від погоди: використовують тепловізійні пончо для нічних атак і більші групи тоді, коли погода заважає роботі дронів.
Це дуже показова деталь. Погода, видимість, ніч, туман, вітер і робота БпЛА стали факторами, які прямо визначають формат штурму.
Покровський напрямок
На Покровському напрямку російські війська намагалися проникнути на захід і північний захід від Покровська, зокрема поблизу Гришиного. Водночас українські війська просунулися в південній частині Білицького на північ від Покровська.
Покровськ залишається одним із ключових вузлів війни на Донеччині. Для Росії це ворота до подальшого тиску на українську оборону в регіоні. Для України — важливий рубіж, утримання якого дозволяє стримувати ширший оперативний задум РФ.
Україна б’є по російській логістиці на окупованих територіях
Окрім ударів по глибокій Росії, Україна активно продовжує кампанію середньої дальності по російських об’єктах на окупованих територіях.
Серед цілей:
- склади пально-мастильних матеріалів у районі Довжанська та Ведмежого на Луганщині;
- артилерійські склади біля Новоселівки та Кипучого;
- тимчасовий пункт дислокації російської 3-ї загальновійськової армії біля Кадіївки;
- потяг поблизу Райгородки;
- пункт управління дронами біля Новогродівки;
- логістичний склад на околиці окупованого Донецька;
- склад безпілотників у Донецьку;
- польовий склад боєприпасів біля Вільного;
- комплекс ППО «Панцир-С1» біля Нового Світу;
- склади дронів і боєприпасів в окупованій Запорізькій області;
- командно-спостережний пункт і РЛС Каста-2Е.
Це важлива частина української стратегії: бити не лише по передовій, а й по всій системі забезпечення російських військ. Склади, пункти управління, радари, ППО, дронові центри й логістика — це нервова система армії. Її ураження не завжди одразу видно на карті, але воно впливає на здатність РФ наступати.
Крим і південь: Україна продовжує тиск на російську військову інфраструктуру
На південній осі російські війська продовжували обмежені наземні атаки в Запорізькій та Херсонській областях, але без підтвердженого просування.
Водночас Україна підтвердила попередній далекобійний удар по російських військових об’єктах в окупованому Криму. За повідомленням ГУР, у квітні було знищено або виведено з ладу:
- протичовновий літак-амфібію Бе-12 «Чайка»;
- три десантні та штурмові катери проєкту 05060;
- судно постачання;
- ангар для зберігання десантних і штурмових катерів.
Крим залишається для Росії не лише окупованою територією, а й військовою платформою. Звідти підтримуються операції в Чорному морі, на півдні України та в логістичному контурі російської армії. Тому удари по Криму мають стратегічну вагу навіть тоді, коли не змінюють лінію фронту негайно.
Планерні бомби: ще одна загроза для української оборони
Окремо звіт фіксує різке зростання використання Росією керованих авіабомб КАБ. За даними Міноборони України, у березні 2026 року російські війська скинули майже 8000 таких бомб, а у квітні — майже 7000.
Це найбільший і другий за величиною показники від початку повномасштабного вторгнення.
Планерні бомби — один із ключових інструментів російського тиску на фронті. Вони дозволяють бити по укріпленнях, містах, логістиці та позиціях, не входячи безпосередньо в зону ураження багатьох українських засобів ППО.
Зростання кількості КАБів означає, що Росія намагається компенсувати обмеженість наземних проривів масованим вогневим тиском із повітря. Для України це створює потребу не лише в додатковій ППО, а й у засобах ураження російської авіації, аеродромів, складів авіабомб і командної інфраструктури.
Війна технологій: дрони, перехоплювачі й адаптація сторін
Цікава деталь звіту — російський мілблогер заявив, що ефективність українських дронів-перехоплювачів змушує РФ частіше використовувати Shahed не по дальніх тилових цілях, а по прифронтових об’єктах.
Це може свідчити про зміну балансу в дроновій війні. Україна не лише обороняється класичними засобами ППО, а й розвиває дешевші й масовіші рішення для перехоплення ударних дронів. Якщо такі системи стають ефективними, Росія змушена змінювати маршрути, висоти, цілі та саму логіку застосування безпілотників.
Той самий мілблогер критикував російську кампанію дальніх ударів як непослідовну: цілі часто змінюються, кампанії не доводяться до кінця, а збільшення кількості боєприпасів не вирішує проблему без чіткої стратегії.
Це ще один симптом того, що війна дедалі більше стає змаганням не лише ресурсів, а й систем управління, розвідки, адаптації та технологічної гнучкості.
Росія втрачає монополію на глибину
Найважливіший стратегічний висновок із оцінки за 5 травня полягає в тому, що Росія поступово втрачає одну з головних переваг — відчуття безпечного тилу.
У перші роки великої війни Москва намагалася діяти з позиції асиметрії: російська армія могла бити по всій території України, тоді як власна промислова, енергетична й транспортна інфраструктура РФ залишалася відносно захищеною. Тепер ця асиметрія зменшується.
Україна не має такого ж обсягу ракетних ресурсів, як Росія. Але вона компенсує це точковістю, винахідливістю, дронами, власними далекобійними розробками та вибором цілей, які мають системний ефект.
Кремль опиняється перед дилемою: або знімати ППО з фронту та окупованих територій для захисту глибокого тилу, або залишати вразливими заводи, НПЗ, аеропорти й символічні центри. Обидва варіанти погані для Росії.
Оцінка за 5 травня показує, що війна входить у фазу дедалі глибшого взаємного виснаження, але з важливою зміною: Україна системно переносить тиск у російський тил. Удари по Кірішах, Чебоксарах, Туапсе, Дзержинську, окупованій Луганщині, Донеччині, Запоріжжю та Криму формують нову реальність для Москви — більше немає гарантовано безпечної відстані.
Росія, своєю чергою, намагається відповісти комбінованими ударами по українській енергетиці, балістичними ракетами, дронами, планерними бомбами та тактикою виснаження ППО. Але саме реакція Кремля на загрозу Москві й параду 9 травня демонструє головне: українська далекобійна кампанія б’є не лише по заводах і НПЗ, а й по російському відчуттю контролю.
За матеріалами understandingwar.org
