Результат парламентських виборів у Росії 18–20 вересня майже напевно не поставить під загрозу владу «Єдиної Росії». Але значення матиме інше: де Кремлю доведеться найбільше мобілізувати виборців, наскільки результат правлячої партії відірветься від її реального рейтингу, що станеться в регіонах із найвищими військовими втратами і куди підуть голоси людей, позбавлених можливості проголосувати за єдину партію з відкритою антивоєнною програмою. Саме ці другорядні на перший погляд цифри можуть виявитися одним із небагатьох доступних індикаторів накопиченої в Росії втоми від війни.
18–20 вересня Росія проведе перші вибори до Держдуми після початку повномасштабної війни проти України. Формально виборцям належить сформувати весь 450-місний парламент. Половина депутатів — 225 — обирається за партійними списками, ще 225 — в одномандатних округах. Офіційно вибори призначені на 20 вересня, але голосування триватиме три дні.
Інтриги щодо того, хто контролюватиме Держдуму, практично немає. «Єдина Росія», яка нині має 312 депутатів із 450, має всі передумови залишитися домінантною силою. Опозиційні парламентські партії діють у політичній системі, де можливості реальної конкуренції суворо обмежені, а єдиний федеральний список, що відкрито виступав за припинення війни, — список партії «Яблуко» — був знятий із виборів Верховним судом.
Саме тому британський аналітик Марк Галеотті у The Times пропонує дивитися на ці вибори не як на змагання за владу, а як на діагностичну процедуру для самого Кремля. Офіційний результат можна скоригувати. Політичних конкурентів можна не допустити. Виборців бюджетних установ можна організовано привести на дільниці. Але навіть у такій системі залишаються регіональні відмінності, проблеми з явкою, реальні рейтинги, необхідний масштаб адміністративного тиску та поведінка виборців там, де зберігається хоча б обмежена конкуренція.
Тому головне питання цих виборів звучить не так: чи проголосують росіяни проти війни?
Значно цікавіше інше: наскільки важко Кремлю стане створити переконливу картину суспільної підтримки продовження нинішнього курсу?
Втома від війни не означає масового переходу в антивоєнний табір
Спершу важливе застереження: зростання суспільної втоми від війни не тотожне масовому відкиданню самої війни.
Серпневе опитування «Левада-центру» добре демонструє цю суперечність. 68% опитаних заявили, що підтримують дії російських військ в Україні. Водночас 59% виступили за перехід до мирних переговорів, тоді як за продовження бойових дій — 31%.
Ці показники не суперечать один одному настільки, як може здатися.
Людина може схвалювати армію, повторювати державні аргументи про причини війни і водночас бажати її завершення. В умовах авторитарної держави з кримінальним переслідуванням за антивоєнні висловлювання така конструкція ще й значно соціально безпечніша за відкриту опозицію.
Тому запит на переговори не слід автоматично читати як підтримку України або готовність Росії погодитися на українські умови миру.
Але він показує дещо інше: дедалі значніша частина суспільства хотіла б повернення до життя, в якому війна не є центральною подією.
Особливо промовистою є відповідь на запитання, наскільки війна зачепила самих респондентів. У серпні 61% опитаних заявили, що війна так чи інакше вплинула на них або їхні сім’ї, а 19% — що вплинула дуже сильно. Серед тих, хто відчув сильний вплив, 43% згадували загибель родичів чи знайомих, 23% — участь близьких у бойових діях.
Reuters додає ще один пласт. Із кінця квітня більш як половина учасників майже всіх щотижневих опитувань державного ФОМ описувала настрої людей навколо себе як тривожні. Цей індикатор тримається біля найвищих рівнів із часу мобілізації восени 2022 року. Росіяни купують страхування від ударів безпілотників, встановлюють протиуламкові плівки на вікна, а частина чоловіків знову виїжджає з країни через страх нової мобілізації після виборів.
Отже, Росія входить у голосування не в стані масового антивоєнного повстання. Вона входить у нього в іншому стані — нормалізованої, але дедалі дорожчої війни.
Саме це може проявитися у виборчих цифрах.
Найважливіша карта виборів — не партійна, а географічна
Один із центральних аргументів Галеотті стосується регіонів.
Повномасштабна війна розподілила людські втрати Росії дуже нерівномірно.
Дані Mediazona, яка веде поіменний підрахунок загиблих російських військових, показують: приблизно дві третини підтверджених загиблих походять із малих міст, селищ і сіл. Ця диспропорція особливо помітна у бідніших регіонах, де військова служба за контрактом стала одним із небагатьох способів швидко отримати дохід, недоступний на місцевому цивільному ринку праці.
У Башкортостані, який був серед регіонів із найбільшою абсолютною кількістю підтверджених загиблих, на села припадало 55% втрат, хоча частка сільського населення становила близько 40%. У Татарстані — приблизно третина загиблих при частці сільського населення менш як чверть.
Ще виразніша картина з’являється при перерахунку втрат на кількість населення. За даними Mediazona, серед найбільш уражених територій були Тива, Бурятія, Забайкальський край та Республіка Алтай. На момент оприлюднення аналізу показник для Тиви сягав 476 підтверджених загиблих на 100 тисяч жителів, для Бурятії — 400, для Забайкалля — 362.
Це означає, що війна в Москві, Петербурзі та невеликому сибірському селі існує в різних соціальних реальностях.
Для мешканця столиці вона може означати дорожчий бензин, перебої мобільного інтернету або повітряну тривогу через дрони.
Для села на Далекому Сході — кількох загиблих чоловіків із однієї вулиці.
«Левада-центр» фіксує схожу відмінність: серед мешканців сіл частка тих, хто заявляє, що війна вплинула на їхнє життя дуже сильно, сягає 26%.
Тому простого федерального показника «Єдиної Росії» буде недостатньо.
Потрібно буде порівнювати регіони.
Якщо в територіях із високими військовими втратами одночасно буде нижчою природна явка, гіршим результат правлячої партії або, навпаки, аномально великим адміністративно забезпечений результат, це стане значно цікавішим сигналом, ніж середній відсоток по Росії.
І тут виникає парадокс авторитарних виборів: масштаб маніпуляції сам може бути політичним показником.
Кремль уже кілька разів змінював цифру, яку хоче побачити
Саме історія з виборчими KPI робить нинішню кампанію особливо показовою.
Навесні кремлівська адміністрація орієнтувала регіони на результат «Єдиної Росії» приблизно у 55% при явці близько 50%. За інформацією Meduza від джерел у регіональних адміністраціях, неофіційно початкові очікування могли бути навіть вищими — до 60% голосів при явці 55%.
Потім показники почали знижувати.
Улітку для «середніх» регіонів планка опустилася приблизно до 45%. Джерела Meduza пояснювали зміну погіршенням рейтингів влади, зростанням цін, паливними проблемами та втомою населення від війни.
А на початку вересня Кремль знову підвищив вимоги.
За даними Meduza, для звичайних регіонів KPI «Єдиної Росії» підняли з 45% до 47%, для територій із кращими можливостями адміністративної мобілізації — до 52–53%, а загальнонаціональний результат тепер очікують вище 50%. Джерела видання прямо говорили, що для цього доведеться посилювати так звану корпоративну мобілізацію та закладати більшу частку «коригування» результатів.
Це одна з найважливіших цифр усієї кампанії.
Якщо рейтинг партії падає, а бажаний результат адміністративно підвищують, то фінальний відсоток перестає бути чистим показником популярності.
Але різниця між рейтингом і потрібним результатом — це вже самостійний індикатор.
Чим більше адміністративних ресурсів необхідно для виробництва переконливої перемоги, тим менше сама перемога говорить про суспільну підтримку влади.
«Яблуко» стало експериментом, який Кремль вирішив припинити
Особливе місце у виборах посідає історія «Яблука».
29 липня Центральна виборча комісія спочатку зареєструвала федеральний список партії. До нього входили 269 кандидатів, ще 135 людей партія висунула в одномандатних округах. «Яблуко» йшло на вибори з відкритим закликом до миру та припинення війни.
А вже 10 серпня Верховний суд за позовом прокремлівської «Родины» зняв федеральний список партії з виборів.
Reuters назвав «Яблуко» єдиною офіційно зареєстрованою партією, яка відкрито виступала проти війни. Біля Верховного суду тоді зібралися сотні прихильників партії, значна частина з них — молодь.
17 серпня Верховний суд залишив рішення в силі.
Але є важливе уточнення: «Яблуко» не було повністю усунене від усіх виборів.
Партія окремо висувала кандидатів у 135 одномандатних округах. Після судових рішень частину з них також зняли, однак станом на 11 вересня, за підрахунком Meduza на основі партійних даних, у перегонах залишалося 119 одномандатників.
Саме ці округи можуть стати одним із найцікавіших елементів виборів.
У федеральному бюлетені виборець не матиме очевидного антивоєнного варіанта. В окрузі, де кандидат «Яблука» залишився, — матиме.
Тому варто буде порівнювати результати таких округів із сусідніми територіями, де кандидатів партії немає.
Навіть кілька статистично помітних відхилень можуть показати, наскільки великий прихований попит на альтернативу.
Наскільки великим міг бути цей попит
Тут з’явилася одна цікава, хоча й така, яку потрібно трактувати обережно, цифра.
Незалежний дослідницький проєкт ExtremeScan оприлюднив проміжні результати телефонного опитування 4–10 вересня. На момент публікації було опитано 800 із запланованих 1600 респондентів, а заявлена похибка становила близько 3,5 відсоткового пункту.
Без «Яблука» 23,9% усіх опитаних називали «Єдину Росію», 16% — КПРФ, 10,8% — «Нових людей». Майже п’ята частина не змогла визначитися або відмовилася відповідати.
Але дослідники також запитали, як люди голосували б, якби «Яблуко» залишилося у бюлетені.
У такій моделі за партію заявили готовність голосувати 18% усіх дорослих респондентів, або 24,6% серед тих, хто визначився з партією.
Це надзвичайно високий показник порівняно з результатом «Яблука» на виборах 2021 року, коли партія офіційно отримала лише близько 1,3%.
Але з нього не можна робити висновок, що чверть російських виборців стала переконаними противниками війни.
По-перше, це проміжне опитування з відносно невеликою вибіркою.
По-друге, голос за «Яблуко» міг означати не лише антивоєнну позицію, а й протест проти влади, економічне невдоволення або бажання підтримати єдину дозволену альтернативу.
По-третє, сама заборона партії могла підвищити її символічну привабливість.
Проте навіть із цими застереженнями дослідження дає важливу підказку: усунення «Яблука» не ліквідує його потенційний електорат — воно лише робить його статистично менш видимим.
За оцінкою ExtremeScan, після зняття «Яблука» помітна частина його потенційних прихильників переходить до КПРФ та «Нових людей».
Тому зростання цих партій не обов’язково означатиме зростання комуністичних чи ліберально-технократичних переконань.
Частково це може бути замасковане протестне голосування.
Чому результат «Єдиної Росії» треба читати разом з явкою
У 2021 році офіційна явка на виборах до Держдуми становила 51,72%, а «Єдина Росія» отримала 49,82% голосів за партійним списком. Завдяки перемогам в одномандатних округах партія перетворила цей результат на 324 із 450 депутатських місць.
Ця конструкція важлива й зараз.
Російська виборча система паралельна: мандати за списками не компенсують результати в одномандатних округах. Тому партія може отримати близько половини голосів за федеральним списком, але значно більшу частку місць у парламенті завдяки домінуванню в округах.
Отже, навіть відносно слабший партійний результат не означає втрати контролю над Держдумою.
Саме тому Кремль може дозволити собі певний спад підтримки, але не хоче демонструвати різке зниження.
У такій системі особливо важлива явка.
Низька явка сама по собі не є антивоєнним протестом. Люди можуть не прийти через апатію, переконання, що результат наперед визначений, байдужість до парламенту або побутові причини.
Проте якщо влада витрачає значні ресурси на примусову чи напівпримусову мобілізацію працівників держструктур і великих компаній, а явка все одно виявляється проблемою, це вже політично значущий сигнал.
За даними Meduza, цього року на великих підприємствах використовують спеціальних відповідальних за мобілізацію груп працівників — від десяти до кількох десятків людей.
Тобто аналізувати потрібно не лише кінцеве число.
Потрібно запитувати: якою ціною це число було отримано?
Ще одна проблема — електронне голосування
Додатково ускладнює аналіз дистанційне електронне голосування.
ЦВК дозволила його у 33 суб’єктах Росії. У цих регіонах живуть близько 48,4 млн виборців. У 32 регіонах використовується федеральна система, Москва має окрему регіональну платформу.
Це величезний масив голосів.
Для Кремля електронне голосування зручне через можливість збільшувати участь виборців, зокрема тих, кого роботодавець чи адміністрація активно мотивує проголосувати.
Для незалежного зовнішнього аналізу воно створює протилежну проблему: стає складніше відрізнити природну мобілізацію виборця від організованої.
Тому особливу увагу варто звертати на різницю між результатами традиційних дільниць та електронного голосування.
Якщо розрив буде великим і систематично працюватиме на користь влади, це матиме не менше аналітичне значення, ніж загальнонаціональний результат.
Сім показників, за якими варто стежити 18–20 вересня
Саме тут вибори перетворюються з передбачуваної політичної вистави на цікаве джерело непрямих даних.
Перший показник — явка.
Базова точка порівняння — офіційні 51,72% у 2021 році. Особливо важлива не стільки загальна цифра, скільки території, де явку доведеться різко піднімати в останні години голосування.
Другий — результат «Єдиної Росії» в «середніх» регіонах.
Саме там адміністративний KPI останніми місяцями рухався від приблизно 50% до 45%, а потім назад до 47%. Якщо велика кількість таких регіонів майже магічно опиниться біля встановленої планки, це буде ознакою того, наскільки результат формується адміністративно.
Третій — регіони з найбільшими військовими втратами.
Башкортостан, Бурятія, Тива, Забайкалля, Алтай та інші території з непропорційно великим людським навантаженням війни варто порівнювати з Москвою та великими містами.
Необов’язково чекати там антивоєнного голосування.
Цікавішим може стати зниження ентузіазму: слабша явка без адміністративної мобілізації, вищий протестний результат або більша потреба у «корекції».
Четвертий — одномандатні округи, де залишилися кандидати «Яблука».
Це фактично природний експеримент.
Якщо в низці таких округів антивоєнні кандидати отримають значно кращий результат, ніж передбачала довоєнна електоральна база партії, це стане прямішим сигналом, ніж будь-яке голосування за федеральні списки.
П’ятий — КПРФ та «Нові люди».
Після усунення «Яблука» саме вони можуть стати головними реципієнтами частини протестних голосів. Значне зростання цих партій у великих містах або серед молодших виборців не варто автоматично трактувати як ідеологічний зсув. Воно може означати пошук будь-якої доступної альтернативи «Єдиній Росії».
Шостий — розрив між електронним та паперовим голосуванням.
Особливо в регіонах, де офлайн-дільниці демонструватимуть слабший результат влади, а ДЕГ різко його покращуватиме.
Сьомий — масштаб адміністративної мобілізації та подальшого «коригування».
Це найпарадоксальніший, але, можливо, найцінніший показник.
Якщо для отримання результату понад 50% потрібно дедалі більше тиску на бюджетників, контрольованої явки та статистичних аномалій, то офіційна перемога може приховувати погіршення реального становища влади.
Чого вибори не покажуть
Водночас було б помилкою перетворювати вересневі результати на своєрідний референдум про війну.
Вони ним не є.
У виборця немає вільного спектра позицій. Найпомітнішу антивоєнну партію прибрали з федерального бюлетеня. Публічний антивоєнний активізм карається. Телебачення контролюється державою. Значна частина адміністративного апарату працює на потрібну явку та результат.
Крім того, російська громадська думка залишається суперечливою.
59% можуть підтримувати переговори і водночас 68% — дії російської армії. Людина може хотіти завершення війни, але не вважати її помилкою. Може боятися мобілізації, але підтримувати окупацію українських територій. Може бути незадоволена цінами, але покладати відповідальність за них на санкції Заходу, а не на Кремль.
Тому навіть слабший результат влади не означатиме появи демократичної чи проукраїнської більшості.
Він означатиме лише те, що вартість підтримання нинішньої політичної рівноваги збільшується.
Це принципово інший висновок.
Чи можуть ці цифри змінити воєнну політику Кремля
Саме тут аргумент Галеотті стає найбільш дискусійним.
The Times припускає: Кремль використовуватиме вибори як ще один внутрішній датчик суспільних настроїв і може враховувати отриману інформацію при формуванні подальшої політики щодо війни.
Логіка зрозуміла.
Авторитарний режим не потребує чесних виборів, щоб збирати інформацію.
Навпаки, йому життєво необхідно знати те, що приховано за офіційною пропагандою: де населення перестає реагувати на мобілізаційні кампанії, які губернатори не можуть забезпечити потрібний результат, де зростає протестне голосування, наскільки сильно людей лякає нова мобілізація.
Але звідси не випливає, що поганий результат автоматично змусить Кремль шукати миру.
Є й протилежний сценарій.
Ознаки втоми можуть переконати владу не припинити війну, а ще сильніше закрити політичну систему, відкласти непопулярні рішення до завершення голосування, посилити репресії або спробувати досягти нового військового успіху, який можна продати суспільству як виправдання понесених втрат.
До того ж у серпні частка прихильників переговорів у дослідженні «Левада-центру» залишалася високою — 59%, але з початку року знизилася на вісім відсоткових пунктів, тоді як частка прихильників продовження бойових дій зросла.
Тобто російське суспільство не рухається прямою лінією від підтримки війни до її відкидання.
Воно адаптується, тривожиться, втомлюється — і водночас частково радикалізується.
Саме тому парламентські вибори цікаві не як момент, коли росіяни скажуть «так» або «ні» війні.
Такої можливості їм фактично не дали.
Головний результат може бути не на табло ЦВК
20 вересня «Єдина Росія», майже напевно, оголосить про перемогу. Кремль отримає контрольовану Держдуму дев’ятого скликання, а змішана виборча система допоможе перетворити перевагу правлячої партії на значно більшу частку парламентських мандатів.
Це найпередбачуваніша частина виборів.
Набагато цікавіше відбуватиметься під нею.
Скільки людей доведеться організовано вести голосувати.
Скільки регіонів не вкладуться в бажані KPI без «корекції».
Наскільки відрізнятимуться електронні голоси від паперових.
Що станеться там, де війна забрала непропорційно багато чоловіків.
Чи покажуть кандидати «Яблука» в одномандатних округах результат, якого влада не хотіла бачити на федеральному рівні.
І чи виявиться перемога «Єдиної Росії» настільки переконливою, що для її створення знадобиться дедалі більше адміністративних зусиль.
У цьому й полягає парадокс російських виборів 2026 року.
Чим менше вони здатні чесно показати, кого росіяни хочуть бачити при владі, тим уважніше варто дивитися на те, що владі доводиться приховувати.
Саме там — у провалах явки, регіональних відмінностях, протестних голосах, страху перед мобілізацією і масштабах необхідного адміністративного втручання — може виявитися реальний індикатор того, скільки політичного ресурсу Кремлю ще коштує війна.
