На тлі зниження темпів російського наступу, українських ударів по глибокому тилу РФ та проблем із мобілізацією Кремль знову вдається до ядерного шантажу, намагаючись замінити реальні військові успіхи демонстрацією стратегічної сили.

Заяви путіна про випробування міжконтинентальної ракети «Сармат» прозвучали не в момент російського тріумфу, а на тлі очевидних проблем Кремля. Росія не змогла без нервозності провести парад 9 травня, її тилові об’єкти дедалі частіше стають цілями українських ударів, а наступ на фронті не дає очікуваних результатів. Саме тому ядерна риторика Кремля виглядає не як ознака сили, а як спроба приховати слабкість.

Росія знову вдається до ядерного шантажу — цього разу на тлі дедалі очевиднішої вразливості власного тилу, проблем із забезпеченням безпеки навіть символічних заходів у Москві та зниження темпів наступу на фронті. Заяви путіна про міжконтинентальну ракету РС-28 «Сармат», «Орешник», «Посейдон» і «Буревісник» виглядають не стільки як демонстрація сили, скільки як спроба перекрити іншу картину: українські удари вглиб РФ стають системнішими, російський весняно-літній наступ не дає очікуваних результатів, а Кремлю доводиться дедалі активніше шукати людей для війни — навіть серед студентів, яких формально вербують у технологічні підрозділи, але можуть кидати у штурми.

Кремлівська демонстрація сили після слабкого місця 9 травня

Оцінка російської наступальної кампанії за 12 травня 2026 року показує важливу зміну в поведінці Кремля: Москва намагається компенсувати військові й політичні провали гучними заявами про стратегічне озброєння.

12 травня путін заявив про успішне випробування надважкої міжконтинентальної балістичної ракети РС-28 «Сармат». У російській риториці ця ракета давно подається як один із головних символів стратегічної могутності. путін окремо наголошував на її дальності, корисному навантаженні та майбутньому розгортанні. За його словами, перші ракети мають стати на бойове чергування у складі 62-ї ракетної дивізії в Красноярському краї до кінця 2026 року.

Але саме час появи цих заяв є показовим. Вони пролунали одразу після параду до Дня Перемоги 9 травня — події, яка традиційно використовується Кремлем для демонстрації імперської сили, військової спадковості та внутрішньої мобілізації російського суспільства. Цього разу, за оцінкою ISW, Росія не змогла повністю гарантувати безпеку параду без фактичного звернення до України щодо припинення ударів.

Інакше кажучи, Москва змушена була рахуватися з українською ударною кампанією навіть під час найважливішого символічного дня російського політичного календаря. Це серйозний удар по іміджу держави, яка намагається позиціонувати себе як неприступна ядерна фортеця.

Саме тому «Сармат» у цій ситуації працює не лише як військова тема, а передусім як інформаційно-політичний інструмент. Кремль намагається перевести увагу з питання «чому Росія не може надійно захистити власну столицю?» на питання «наскільки потужною є російська ядерна зброя?».

“Сармат” як ширма: не перший раз Кремль обіцяє швидке розгортання

Риторика навколо «Сармата» не є новою. Російські посадовці вже неодноразово заявляли, що ракета буде найближчим часом розгорнута або поставлена на бойове чергування. Подібні заяви звучали ще у грудні 2021 року, потім у червні 2022-го, далі у червні 2023-го. Тепер Кремль знову переносить акцент на майбутнє — до кінця 2026 року.

Ця повторюваність важлива. Вона показує, що для Кремля «Сармат» є не лише елементом стратегічного арсеналу, а й частиною політичного спектаклю. Щоразу, коли Росії потрібно продемонструвати силу або відвернути увагу від проблем, у публічний простір повертаються розмови про нову «непереможну» зброю.

До того ж путін згадав не лише «Сармат», а й інші зразки озброєння — балістичну ракету середньої дальності «Орешник», підводний безпілотний апарат «Посейдон» та крилату ракету з ядерним двигуном «Буревісник». Усі ці назви мають працювати на один ефект: створення образу Росії як держави, яка нібито має безмежний стратегічний запас міцності.

Проте за цією демонстрацією стоїть інша реальність. Росія не може надійно захистити глибокий тил від українських ударів. Її військово-промислова, енергетична, логістична й ремонтна інфраструктура дедалі частіше опиняється під загрозою. І саме це, а не ядерна риторика, сьогодні дедалі більше впливає на здатність РФ вести затяжну війну.

Українські удари по тилу РФ: нова ціна російської війни

Один із головних сюжетів оцінки ISW — продовження української кампанії ударів по російських військових і промислових об’єктах у глибокому тилу.

12 травня з’явилися кадри, які, ймовірно, показують уламки українського безпілотника в Оренбурзі. Російське опозиційне видання Astra повідомляло, що ціллю міг бути об’єкт ВАТ «Виробниче об’єднання “Стріла”» — підприємства російського військово-промислового комплексу, пов’язаного з виробництвом надзвукових протикорабельних крилатих ракет та компонентів для винищувачів.

Над російським містом Оренбург помітили ударний дрон, який прямував до оборонного підприємства «Стрела».

Атаку підтвердив губернатор Оренбурзької області Євген Солнцев. За його словами, один із дронів влучив у житловий будинок.

«Постраждалих унаслідок атаки ворожого БПЛА на багатоквартирний будинок в Оренбурзі немає», — заявив Євген Солнцев.

За даними аналітиків ASTRA, дрон влучив у будинок, розташований за 4 кілометри від російського оборонного підприємства «Стрела».

На цьому підприємстві виробляють крилаті ракети та компоненти для літаків Су та МиГ.

За даними ASTRA, в останній момент дрон різко відхилився від початкової траєкторії.

Це важливо не лише як окремий удар, а як частина ширшої логіки. Україна дедалі послідовніше працює не тільки по передовій, а й по тих елементах, які забезпечують російську здатність воювати: виробництву, ремонту, логістиці, управлінню, складах, пунктах дислокації та інфраструктурі забезпечення.

Супутникові знімки також надали оновлену інформацію про наслідки удару по Брянському хімічному заводу в Сельці. Крім того, геолокаційні матеріали показували дим поблизу трубопровідної інфраструктури в Пермі після ймовірного українського удару.

Сенс цієї кампанії полягає не лише в знищенні окремих об’єктів. Україна змушує Росію розтягувати ресурси протиповітряної оборони, охорони, ремонту й логістики. Кожен новий удар у глибині РФ ставить перед Москвою складний вибір: прикривати фронт, захищати столицю, обороняти підприємства ВПК, охороняти нафтогазову інфраструктуру чи тримати ППО біля військових аеродромів.

Усе одночасно Росія якісно прикрити не може. І саме це руйнує один із базових міфів російської пропаганди — міф про недосяжність російського тилу.

Фронтова динаміка: російський наступ втрачає темп

На тлі ядерних заяв путіна ситуація на фронті виглядає для РФ значно менш переконливою, ніж це подає російська пропаганда.

За оцінкою ISW, темпи російського просування щомісяця знижуються з жовтня 2025 року. Це означає, що попри постійні заяви про «ініціативу», «просування» та «тиснення по всій лінії фронту», Росія дедалі важче конвертує людські втрати і витрачені ресурси в реальні територіальні здобутки.

Більше того, у квітні 2026 року російські війська фактично зазнали чистої втрати території на театрі бойових дій — вперше після української операції в Курській області у 2024 році. Це надзвичайно важливий маркер. Він свідчить, що українські сили не лише утримують оборону, а й здатні повертати ініціативу на окремих ділянках.

Російський весняно-літній наступ 2026 року розпочався ще в середині березня. Його головною метою був тиск на український фортечний пояс — систему укріплених районів, яка має критичне значення для оборони сходу України. Проте, за оцінкою ISW, ці зусилля не призвели до значних оперативних проривів.

Українські війська не тільки стримували атаки, а й проводили контратаки. Зокрема, вони відбили значну частину Куп’янська, звільнили понад 400 квадратних кілометрів на півдні України взимку та навесні 2026 року, а наприкінці квітня звільнили кілька населених пунктів у західній Запорізькій області.

Це змушує Росію діяти в умовах дедалі більшого дефіциту вибору. Якщо Москва концентрує сили на одному напрямку, вона ризикує втратити позиції на іншому. Якщо намагається тиснути по всій лінії фронту, то розмиває ударні можливості й збільшує втрати.

Кремлівська “теорія перемоги” дає тріщини

В основі російської стратегії лежить проста, але виснажлива логіка: тиснути по всьому фронту, змушувати Україну витрачати резерви, демонструвати поступове просування й переконувати Захід, що час нібито працює на Москву.

Це і є кремлівська «теорія перемоги»: Росія має виглядати як сила, що невпинно рухається вперед, навіть якщо темп цього руху мінімальний, а ціна — величезна.

Проблема для Кремля в тому, що ця картинка дедалі гірше збігається з реальністю. Українські оборонні лінії не руйнуються. Українські сили продовжують завдавати ударів у тил. Російська логістика й командні пункти перебувають під постійним тиском. А на окремих напрямках українська армія не лише стримує наступ, а й проводить контратаки.

Особливо незручним для Москви є те, що українські сили змушують російське командування реагувати. Тобто Росія вже не всюди нав’язує власний темп. На низці ділянок вона змушена витрачати сили на оборону, прикриття, відновлення позицій і перекидання підрозділів.

Це і пояснює, чому путіну так важливо підтримувати фасад сили. Якщо на фронті немає великої перемоги, її потрібно замінити великою заявою. Якщо парад довелося проводити в умовах підвищеної загрози, це треба перекрити розмовами про «Сармат». Якщо мобілізаційна система дає збій, суспільству треба показати не втрати, а ракети.

Слов’янський напрямок: Україна просувається, Росія пробує інфільтрацію

На Слов’янському напрямку ISW фіксує одразу дві тенденції: українські просування та російські спроби інфільтрації.

Геолокаційні кадри, опубліковані 11 травня, свідчать, що українські війська нещодавно просунулися в центральній частині Різниківки на схід від Слов’янська. Це має значення в ширшому контексті боротьби за підступи до слов’янсько-краматорської агломерації — одного з ключових оборонних і логістичних вузлів України на Донеччині.

Водночас геолокаційні відео від 12 травня показують російські атаки на українські позиції на південний схід від Рай-Олександрівки. ISW оцінює ці дії як місію з проникнення. Тобто російські війська не обов’язково здійснювали повномасштабний штурм із подальшим закріпленням, а могли намагатися просочитися малими групами, виявити слабкі місця й створити локальну загрозу.

Ця тактика стає дедалі помітнішою. Коли великий прорив не вдається, російські підрозділи використовують інфільтрацію: малі групи, атаки на стиках, проникнення в забудову, спроби закріпитися в окремих будівлях або лісосмугах. Це дешевше за масштабний механізований наступ, але все одно потребує значної кількості людей і часто супроводжується високими втратами.

Окремо українські військові повідомляли, що росіяни продовжують бити FPV-дронами по логістичних пунктах у тилу біля Слов’янська та Краматорська. Російські джерела також визнають, що удари спрямовані по українських наземних лініях комунікації, зокрема трасах за 15–20 кілометрів від агломерації.

Це означає, що Росія намагається не лише просуватися фізично, а й ускладнювати українське забезпечення: підвезення боєприпасів, ротацію, евакуацію, ремонт і постачання.

Костянтинівка-Дружківка: боротьба за тактичну ініціативу

Ще один важливий район — тактична зона Костянтинівка-Дружківка. Тут ISW також фіксує українські просування та російські місії з інфільтрації.

Геолокаційні кадри від 12 травня показують, що російські війська обстрілювали українські позиції на схід від Костянтинівки. Це свідчить, що російські сили не контролюють район, який раніше могли подавати як зону свого просування. Інші кадри, опубліковані 8 травня, показують удари по українських позиціях у західній Костянтинівці — також у районі, де російські джерела раніше заявляли про власну присутність.

Це типовий приклад інформаційної розбіжності між російськими заявами та фактичною картиною. Російські мілблогери часто оголошують про «закріплення» або «просування» ще до того, як воно стає реальним і стабільним. Потім геолокаційні матеріали показують, що ситуація значно складніша: позиції можуть бути спірними, тимчасовими або взагалі не утримуватися російськими силами.

Один із російських мілблогерів стверджував, що українські війська увійшли до Часового Яру та його околиць і захопили багатоповерхові будинки. Якщо ця інформація відповідає дійсності хоча б частково, вона вказує на серйозну проблему для російських сил у районі, який Москва довго намагалася подати як напрямок власного успіху.

Водночас російські війська проводили інфільтраційні дії у східній частині Молочарки та на південь від Костянтинівки. Це знову демонструє, що замість широкого прориву РФ дедалі частіше працює через просочування малими групами.

Покровський, Новопавлівський і Запорізький напрямки: багато атак, мало результату

На Покровському напрямку російські війська продовжували наступальні операції на північ, захід, південний захід та північний захід від міста. Українські війська, зі свого боку, контратакували на північ від Покровська.

Важливим є повідомлення про зміну логістичних підходів на Покровському та Добропільському напрямках. Російські й українські сили дедалі частіше використовують легші, менш помітні транспортні засоби, наземні роботизовані системи та важкі безпілотники для доставки вантажів у межах одного кілометра від лінії фронту.

Це показує, наскільки фронт став насиченим дронами, сенсорами та засобами ураження. Класична логістика великими машинами дедалі небезпечніша. Навіть коротка дистанція до передової може бути смертельно ризикованою для техніки, якщо вона помітна з повітря.

На Новопавлівському напрямку ISW також фіксує російські місії з інфільтрації. Геолокаційні кадри від 11 і 12 травня показують українські удари по російських позиціях у районах Біляківки та Філії після ймовірних спроб проникнення.

На напрямку Олександрівки російські війська продовжували наступ, але не просунулися. У західній Запорізькій області росіяни також проводили обмежені наземні атаки, але без підтверджених успіхів.

Особливо показовим є те, що Росія перекидала додаткові підрозділи у західну Запорізьку область, зокрема мотострілецькі та десантні полки, але це не призвело до значних результатів. Попри підсилення, російські війська не змогли зупинити українське просування на цьому напрямку.

Це ще один удар по російській логіці «тиснути масою». Перекидання нових підрозділів саме по собі вже не гарантує успіху, якщо українські сили мають ефективну розвідку, дрони, артилерію, далекобійні засоби й здатність бити по складах, пунктах управління та місцях скупчення особового складу.

Українські удари по окупованих територіях: по командуванню, ремонту і логістиці

Окремий блок оцінки ISW стосується українських ударів по російських військових об’єктах на окупованих територіях.

У Луганській області українські сили завдали удару по російському ремонтному підрозділу поблизу окупованого Розквіту — приблизно за 118 кілометрів від лінії фронту. Також українські війська безпілотних систем повідомляли про удар по тимчасовому майданчику механіків поблизу окупованих Ровеньків, приблизно за 125 кілометрів від фронту.

Це дуже важливий тип цілей. Ремонтні підрозділи — це не просто допоміжна інфраструктура. Вони повертають у стрій пошкоджену техніку, підтримують темп наступальних операцій, забезпечують життєздатність механізованих частин. Удар по ремонту — це удар по здатності росіян відновлювати бойову потужність.

У Донецькій області українські війська били по скупченню російських сил у Донецьку, по командно-спостережних пунктах і пункту управління поблизу окупованого Селидового. Також зафіксовано удари по логістичному складу в Бойківському.

Дрони ССО уразили склади, логістику, командний пункт і ремонтну базу росіян на Донеччині, Луганщині, Запоріжжі, а також у Бєлгородській області РФ.

Для ударів застосовували дрони типу Middle-strike, повідомили у ССО. Операції провели до 5 травня.

У Сартані поблизу Маріуполя на Донеччині безпілотники уразили склади боєприпасів ворожих підрозділів.

У Бойківському було уражено склад матеріально-технічного забезпечення та логістичний центр противника.

У Запорізькій області українські сили завдали ударів по складу техніки в Новополтавці та по скупченню військ в Охрімівці.

Разом це формує цілісну картину: Україна системно працює по елементах, без яких російська армія не може ефективно наступати. Це не лише «удари у відповідь», а стратегія виснаження російської воєнної машини.

Російські війська безпілотних систем і смерть студента: симптом кадрової кризи

Один із найпоказовіших епізодів оцінки — повідомлення про першу підтверджену смерть російського студента університету, завербованого до лав російських військ безпілотних систем.

Російська служба BBC повідомила про загибель Валерія Аверіна, який на початку січня 2026 року підписав контракт із Міністерством оборони РФ для служби у військах безпілотних систем. За даними його матері, після навчання оператора безпілотників його фактично кинули у штурм. Він завершив підготовку 24 березня, востаннє зв’язався з матір’ю 2 квітня, а загинув 8 квітня — лише через два тижні після завершення навчання.

Цей випадок важливий не лише як особиста трагедія. Він демонструє, як працює російська прихована мобілізація. Студентів і молодих людей можуть вербувати під обіцянки служби в технологічних, відносно престижних або нібито менш ризикованих підрозділах. Але на практиці, в умовах нестачі піхоти, їх можуть переводити або використовувати у штурмових діях.

Російські мілблогери вже раніше критикували кампанію набору до військ безпілотних систем саме через ризик, що новобранців не використовуватимуть за спеціальністю. Побоювання виявилися небезпідставними.

Це симптом глибшої проблеми: російська армія потребує дедалі більше людей для підтримки наступу, але якість поповнення знижується, а рівень втрат залишається високим. За оцінкою ISW, рівень набору російських військ у січні 2026 року вперше за війну опустився нижче рівня заміщення. Тобто Росія вже не набирає достатньо людей, щоб повністю компенсувати втрати.

Саме тому Кремль змушений розширювати вербувальні кампанії, шукати нові категорії рекрутів і маскувати мобілізаційні практики під добровільний контракт.

216 дронів за ніч: російський терор тилу триває

Попри проблеми на фронті, Росія зберігає здатність до масованих ударів по Україні. У ніч з 11 на 12 травня російські війська запустили 216 безпілотників різних типів — «Шахед», «Гербера», «Італмас» і дрони-приманки «Пародія».

Українські Повітряні сили повідомили про збиття 192 безпілотників. Водночас 25 дронів вразили 10 об’єктів, уламки падали ще в кількох місцях. Під ударами опинилися енергетична та залізнична інфраструктура, житлові будинки, об’єкти в Харківській, Чернігівській, Київській, Донецькій, Херсонській, Запорізькій та Дніпропетровській областях. У Києві було пошкоджено дитячий садок. Повідомлялося про загиблих і поранених серед цивільних.

Цей епізод показує дві паралельні реальності війни.

Перша: Україна суттєво підвищила ефективність протидії російським дроновим атакам. Збиття 192 із 216 безпілотників — це високий показник, який свідчить про роботу багаторівневої системи оборони.

Друга: навіть невелика частина дронів, яка проривається, може завдати серйозної шкоди. Саме тому Росія продовжує використовувати масовані комбіновані атаки — не лише для фізичного руйнування, а й для виснаження української ППО, психологічного тиску на цивільних і створення постійного навантаження на енергетику та транспорт.

Росія може втрачати темп на фронті, але вона не відмовляється від стратегії терору тилу. Навпаки, що менше переконливих результатів на полі бою, то більше значення для Кремля мають удари по містах, інфраструктурі та цивільному життю.

Чому парад 9 травня став політичною пасткою для Кремля

Особливу увагу варто звернути на символічний вимір подій. Парад 9 травня для путіна — це не просто військова церемонія. Це центральний ритуал російської державної ідентичності, який пов’язує сучасну війну проти України з радянським міфом про перемогу у Другій світовій.

Саме тому будь-яка вразливість цього параду має для Кремля непропорційно велике значення.

Якщо Росія змушена скорочувати формат параду, посилювати заходи безпеки, рахуватися з українськими далекобійними спроможностями і фактично шукати гарантій ненападу, це руйнує головну картинку: образ держави, яка сама диктує умови.

У цій логіці путінова ядерна риторика після 9 травня є спробою повернути контроль над інформаційним порядком денним. Кремль хоче, щоб світ говорив не про вразливу Москву, не про українські дрони, не про скорочений парад і не про слабкість ППО, а про «Сармат» і російський стратегічний арсенал.

Але ця спроба має обмежений ефект. Бо ядерні заяви не скасовують реальних військових проблем: падіння темпів наступу, дефіцит особового складу, удари по тилу, втрату техніки, потребу перекидати резерви та неспроможність досягти оперативних проривів.

Росія сильна у погрозах, але слабшає у темпі війни

Оцінка ISW за 12 травня 2026 року демонструє не один окремий епізод, а цілу систему тріщин у російській воєнній кампанії.

Росія все ще небезпечна. Вона має великі ресурси, продовжує масовані атаки дронами, тисне на фронті, використовує інфільтрацію, б’є по логістиці й цивільній інфраструктурі. Вона здатна вести затяжну війну і завдавати Україні значних втрат.

Але водночас вона дедалі частіше змушена компенсувати відсутність великих перемог інформаційним шумом. Ядерна риторика стає не ознакою впевненості, а симптомом нервозності. «Сармат» у цьому контексті — не просто ракета, а політична декорація, покликана приховати незручну реальність.

Ця реальність така:

• українські удари досягають дедалі глибших російських тилів;
• російська ППО не може повністю прикрити критичні об’єкти;
• весняно-літній наступ РФ не дає значних оперативних результатів;
• українські сили контратакують і місцями перехоплюють тактичну ініціативу;
• російська армія стикається з проблемами поповнення особового складу;
• Москва змушена розтягувати ресурси між фронтом, тилом, столицею, ВПК та окупованими територіями.

путін намагається говорити мовою стратегічного страху, але війна дедалі більше вимірюється не гучністю погроз, а здатністю підтримувати темп, ремонтувати техніку, захищати логістику, поповнювати втрати й утримувати ініціативу.

І саме в цих практичних вимірах Росія стикається з дедалі більшими труднощами. Україна, попри постійні російські атаки, не лише тримає оборону, а й змушує Кремль реагувати — на фронті, в тилу, в інформаційному просторі та навіть у символічному центрі російської влади.

Росія залишається небезпечним противником, здатним до масованих атак і тривалого тиску на фронті. Але оцінка ISW показує іншу важливу тенденцію: Кремль дедалі частіше змушений компенсувати брак реальних перемог гучними погрозами. Українські удари по тилу, локальні контратаки, проблеми з поповненням особового складу та відсутність значних проривів підривають російський образ непереможності. Ядерний шантаж у цій ситуації стає не символом сили, а ознакою політичної та військової нервозності Москви.

За матеріалами understandingwar.org