Розбір ключових тез інтерв’ю з Філліпсом О’Брайєном — істориком воєн і професором стратегічних досліджень Університету Сент-Ендрюс.
Світ входить у «епоху воєн», а Україна — в епоху складних рішень
Філліпс О’Брайєн описує війну РФ проти України не як ізольований конфлікт, а як частину ширшого зсуву: перерозподіл сил у світі знімає табу на застосування військової сили. Звідси його базова установка: попереду — більше регіональних воєн, більше непередбачуваності, менше «гарантів порядку».
В українському контексті він відразу відкидає прості фінали. Його діагноз прагматичний: Росія, на його думку, не здатна “завоювати Україну”, але й Україна не отримує достатньої підтримки, щоб швидко зламати російську воєнну машину. Це і формує найімовірніший формат завершення.
Головна теза О’Брайєна: найімовірніше — не мир, а перемир’я
О’Брайєн говорить, що війни зазвичай закінчуються домовленістю не тому, що сторони “прозрівають”, а тому що продовження стає надто обтяжливим — економічно і соціально. Для російсько-української війни він бачить саме таку логіку: колись обидві сторони можуть погодитися “знизити конфлікт”, але називати це “миром” він не береться. Швидше — перемир’я чи пауза.
Ключова думка тут не в слові “перемир’я”, а в наслідку: пауза не дорівнює розв’язанню проблеми. Це означає, що стратегія України має будуватися так, ніби після паузи можливий новий виток — якщо стримування буде слабким.
Три «червоні лампочки» для України, які він просить не ігнорувати
О’Брайєн навмисно концентрується на трьох факторах, які, на його думку, найбільше впливають на те, коли й як може настати пауза:
1) Китай дедалі більше допомагає Росії
Це не просто “про дипломатію”. Для РФ це підсилює здатність тримати тривалу війну — грошима, технологіями, комплектуючими, ринками.
2) США більше не є надійною опорою України
Формулювання жорстке: він радить не покладатися на США ні як на партнера у цій війні, ні як на глобального гаранта порядку. У його логіці американська політика стає дедалі транзакційнішою і зосередженою на власній півкулі та внутрішніх пріоритетах.
3) Європа допомагає, але не дає «дорожньої карти до перемоги»
Він визнає: європейська підтримка здатна допомогти Україні триматися (принаймні на горизонті року), але проблема — у політичній меті. Якщо мета — “щоб Україна не впала”, це один рівень. Якщо мета — “щоб Україна виграла”, потрібен інший набір рішень і ризиків.
Європа не однакова: хто хоче поразки Росії, а хто — «угоди»
О’Брайєн ділить Європу на групи:
- Прифронтові держави / Північ / Балтія / Польща — прагнуть поразки РФ, бо сильна Росія це пряма загроза.
- Франція та Велика Британія — радше “посередині”: підтримують, але можуть шукати формат угоди.
- Країни, для яких війна — не головний пріоритет – він згадує Іспанію як приклад.
- Ключова держава — Німеччина: сильна в риториці та оборонних рішеннях, але, на його погляд, не демонструє готовності допомогти Україні саме виграти.
- «Пропутінська Європа» (в його інтерпретації) — група країн, які політично грають на пом’якшення позиції щодо РФ.
Цей розклад важливий не як “перелік симпатій”, а як пояснення: європейська підтримка — це завжди результат внутрішньої боротьби інтересів. Тому її стабільність і масштаб — змінні.
Як він визначає «перемогу України» — і чому вона впирається в дальню дію та економіку
О’Брайєн обережний із словом “перемога”, але описує її як примус Росії погодитися на угоду, що відповідає інтересам України, через підвищення ціни війни для РФ.
Його логіка двоколійна:
- Поле бою: утримувати для РФ високі втрати, водночас мінімізуючи власні.
- Економічний тиск: бити по вразливих місцях російської економіки (настільки, наскільки дозволяє арсенал і союзницькі обмеження).
Він підкреслює, що Україна вже продемонструвала здатність атакувати російські вразливості, але їй бракує масштабованих спроможностей, які могли б системно “паралізувати” воєнну економіку РФ. Звідси — його теза про обмеженість нинішньої підтримки: вона допомагає триматися, але не завжди дає інструменти для зміни рівня гри.
Еволюція української стратегії: менше людей у «м’ясорубці», більше машин
Один із найпозитивніших моментів у його оцінці — зміна підходу України за останні місяці:
- менше спокуси “переламати фронт” ціною великої кількості особового складу;
- більше акценту на технологічних рішеннях, дронах, системах ураження та розвідки;
- чіткіше розуміння цінності дальніх ударів.
Він вважає це тверезішою моделлю війни на виснаження: зберегти людей, змусити воювати машини.
Чому Росія «адаптується», і що Україні потрібно пришвидшити
О’Брайєн визнає: Україна інноваційніша як демократичне суспільство, але Росія часто копіює і масштабує. Авторитарні системи можуть програвати в креативності, але вигравати в концентрації ресурсів на вже знайденому рішенні.
Тому його практичний висновок: Україні потрібно прискорити цикл: ідея → тест → виробництво → масштабування → впровадження на фронті. Не просто вигадувати краще, а впроваджувати швидше.
Війна по тилу: енергетика як інструмент тиску і як ризик для виробництва
Російські удари по енергетиці він трактує як стратегію тиску на тил — холод, побутові втрати, деморалізація. Але додає важливий критерій: це стає військово критичним тоді, коли починає помітно бити по військовому виробництву та загальній продуктивності економіки.
Тобто це не лише “терор”, а й спроба знизити спроможність України довго вести війну.
«Найслабше місце Росії» на фронті: просування лише ціною великих втрат
О’Брайєн вважає, що у Росії обмежені можливості для якісного маневру: просування вперед переважно означає великі втрати. Він також говорить про проблеми з поповненням: навіть якщо РФ певний час набирає приблизно стільки ж, скільки втрачає, це важко підтримувати нескінченно.
Звідси його ключова рекомендація в логіці виснаження:
- утримувати для Росії високу ціну атак,
- і паралельно мінімізувати власні втрати.
Гарантії безпеки після «паузи»: він ставить на власні ЗСУ плюс Європу, а не на США
Найрезонансніша частина інтерв’ю — його фраза про недовіру до США. Суть аргументу така:
- Найкраща гарантія — власна сила України (армія, ВПК, мобілізаційна й економічна стійкість).
- Інституційна інтеграція в Європу (ЄС як ресурс і рамка, плюс європейські безпекові формати).
- Реальна участь європейців у стримуванні — що більше їхньої присутності та залучення, то вища ціна повторної агресії.
Це важка програма, бо вона дорога, політично ризикована і потребує довгої дисципліни. Але в його логіці — іншого “залізного” механізму стримування він не бачить.
Матриця сценаріїв: як може виглядати 2026 рік у його системі координат
Якщо перетворити його тези на практичну матрицю, вийде приблизно так:
Сценарій А: «Пауза на умовах сили» – кращий для України
- Європа збільшує довгострокову допомогу і дає інструменти, що змінюють баланс виснаження.
- Україна швидко масштабує інновації.
- РФ погоджується на паузу, бо ціна продовження зростає.
Сценарій B: «Пауза на умовах невизначеності» – ризиковий
- Допомога тримає фронт, але не формує переваги.
- Перемир’я приходить як “втома”, а не як результат примусу.
- Високий ризик повторного загострення.
Сценарій C: «Затяжна війна низької або середньої інтенсивності»
- Фронт стабілізується.
- Війна переходить у режим тривалої мобілізації ресурсів, ударів по тилу й економічного виснаження.
Формула О’Брайєна — «пауза неминучіша за мир, а перемога можлива лише як примус»
О’Брайєн не дає “дедлайну миру” і не обіцяє швидкої розв’язки. Його картина твереза й жорстка:
- найімовірніше завершення найближчими роками — перемир’я або пауза, а не фінальний мир;
- результат паузи залежить не від риторики, а від реальної архітектури стримування;
- ключова змінна — Європа і її готовність діяти як суб’єкт безпеки;
- стратегічна помилка — будувати план так, ніби США гарантовано “витягнуть”;
- практична ставка України — власна сила та технологічне масштабування при системній європейській інтеграції.
За матеріалами nv.ua
