Європейський Союз виключив Алішера Усманова і Михайла Фрідмана зі свого санкційного списку, одночасно продовживши обмеження проти більш ніж 3000 інших фізичних та юридичних осіб одразу на три роки. Для російських мільярдерів це стало приводом уважніше придивитися до двох різних способів тиску на санкційну систему ЄС: політичного торгу між державами та багатомільярдних юридичних позовів. Але повторити ці кейси буде значно складніше, ніж може здатися.
22 вересня 2026 року Європейський Союз ухвалив незвичне рішення. Персональні санкції, пов’язані з російською агресією проти України, продовжили не на традиційні шість місяців, а одразу на 36 місяців — до 22 вересня 2029 року. Вони охоплюють понад 3000 фізичних та юридичних осіб і передбачають замороження активів, заборону на надання їм коштів та економічних ресурсів, а для фізичних осіб — обмеження на в’їзд до ЄС.
Проте одночасно Рада ЄС вирішила не продовжувати санкційні записи щодо трьох фізичних осіб та однієї організації. Найрезонанснішими серед них стали російські мільярдери Алішер Усманов і Михайло Фрідман. За даними Reuters, компроміс щодо них просували відповідно Франція та Люксембург.
Саме ця комбінація — зняття санкцій із двох дуже відомих російських бізнесменів в обмін на довгострокове продовження обмежень проти тисяч інших — і викликала найбільше суперечок.
А для інших російських мільярдерів створила нове питання: чи можна перетворити випадки Усманова і Фрідмана на інструкцію з виходу з-під європейських санкцій?
Санкції не скасував суд — їх вирішили не продовжувати
Передусім важливо розрізняти дві різні речі: скасування санкцій судом та політичне рішення держав ЄС не поновлювати санкційний запис.
Формально 22 вересня Рада ЄС не оголосила, що санкції проти Усманова та Фрідмана були незаконними. Вона скористалася процедурою перегляду персональних обмежень і просто не продовжила їх.
Для санкцій Євросоюзу це принципово.
Рішення у сфері спільної зовнішньої та безпекової політики ухвалюються Радою ЄС одностайно. Тобто достатньо одній із 27 держав не погодитися із продовженням — і виникає політична проблема, яку доводиться вирішувати переговорами.
Саме тому періодичне поновлення санкцій завжди створювало момент потенційної вразливості: держави могли висувати власні умови щодо окремих прізвищ.
Цього разу суперечка зайшла настільки далеко, що санкції спочатку довелося тимчасово продовжити лише на сім днів — до 22 вересня, поки посли держав ЄС шукали компроміс. Reuters повідомляв, що одним із головних предметів спору вже тоді було можливе виключення Усманова.
У результаті ЄС фактично обміняв два резонансні делістинги на значно більшу передбачуваність усієї санкційної системи: наступний великий перегляд тепер має відбутися лише через три роки.
І це важливе обмеження для тих російських бізнесменів, які хотіли б повторити такий сценарій: вікно для політичного торгу стало набагато вужчим.
Випадок Усманова: санкції стали частиною значно більшої дипломатичної гри
Історія Усманова виявила одну з найбільш незручних для ЄС особливостей санкційної системи: рішення, створене як інструмент зовнішньої політики щодо Росії, може стати частиною переговорів із зовсім іншою державою.
Reuters ще 16 вересня повідомляв із посиланням на дипломатів, що Франція виступила за виключення Усманова зі списку, а Париж пояснював свою позицію питаннями національної безпеки та відносин із міжнародними партнерами. За словами співрозмовників агентства, важливу роль відігравав Азербайджан, де перебували затримані громадяни Франції. Азербайджан заперечував таке трактування.
Після того як ЄС погодився не продовжувати санкції проти Усманова, президент Азербайджану Ільхам Алієв помилував громадянина Франції Мартіна Раяна, якого було засуджено за шпигунство. Париж назвав це гуманітарним кроком і публічно не встановлював прямого зв’язку між двома рішеннями. Водночас джерела Reuters стверджували, що французька сторона приватно говорила партнерам про тиск Баку у справі Усманова.
Саме ця частина історії найбільше непокоїть критиків рішення.
Якщо санкційний статус конкретної людини може перетворитися на предмет торгу в переговорах між третьою країною та державою-членом ЄС, то виникає стимул шукати не лише юридичні аргументи проти санкцій, а й державу-посередника, яка має власний важіль тиску на Брюссель або одну з європейських столиць.
Британський фінансист Біл Браудер, коментуючи рішення Reuters, назвав це відкриттям «скриньки Пандори» і припустив, що інші підсанкційні російські бізнесмени тепер шукатимуть зовнішні важелі, які могли б переконати окремі європейські уряди підтримати їхній делістинг. Це його оцінка, а не встановлений наслідок рішення ЄС.
Показово, що самі російські мільярдери, опитані Bloomberg, оцінюють можливість повторити сценарій Усманова скептично. За даними агентства, вони вважають його результатом надто специфічного поєднання обставин.
І це логічно: дипломатичний важіль такого масштабу неможливо просто створити за допомогою юридичної фірми чи лобістської кампанії.
Фрідман обрав іншу зброю — суди й інвестиційний арбітраж
Кейс Михайла Фрідмана потенційно цікавіший іншим російським бізнесменам, оскільки його інструменти значно легше відтворити.
Йдеться про судові оскарження санкцій та інвестиційні арбітражі проти держав, які заморозили активи.
Ще у квітні 2024 року Загальний суд ЄС скасував включення Фрідмана та Петра Авена до санкційних списків за період від лютого 2022-го до березня 2023 року. Суд вирішив, що представлені Радою ЄС матеріали не були достатніми для обґрунтування тодішніх санкційних підстав.
Але це не означало автоматичного звільнення Фрідмана від санкцій.
ЄС тим часом ухвалював нові рішення про продовження його санкційного статусу на інших правових підставах і за новими періодами. Тому Фрідман залишався під обмеженнями навіть після перемоги в суді.
Саме ця деталь показує, наскільки складною є санкційна боротьба: виграти справу щодо конкретного рішення Ради ЄС ще не означає домогтися повного делістингу.
Фрідман пішов далі.
У 2024 році він ініціював проти Люксембургу інвестиційний спір приблизно на $16 млрд, стверджуючи, що замороження його активів порушило угоду про захист інвестицій, укладену ще 1989 року між СРСР та Бельгійсько-Люксембурзьким економічним союзом. Він запропонував проводити арбітраж за правилами UNCITRAL у Гонконгу.
Розмір вимог має значення не тільки юридично.
Для невеликої держави на кшталт Люксембургу позов на $16 млрд створює значний фінансовий і політичний ризик — навіть якщо його кінцевий успіх далеко не гарантований.
У вересні 2026 року саме Люксембург підтримав виключення Фрідмана зі санкційного списку після того, як Франція домоглася аналогічного рішення щодо Усманова. Reuters повідомляв, що питання багатомільярдного арбітражу було одним із факторів, які стояли за позицією Люксембургу.
І саме цей сценарій тепер уважно аналізують інші російські мільярдери.
За даними Bloomberg, щонайменше двоє опитаних бізнесменів планують докладно вивчити справу Фрідмана, розраховуючи використати її як орієнтир для власних судових стратегій.
Чи справді великий позов може змусити державу домовлятися
Юрист Сергій Гландін із московської BGP Litigation заявив Bloomberg, що інвестиційний арбітраж може використовуватися для тиску на уряди та стимулювання переговорів, а масштаб вимог здатний впливати на готовність держави шукати компроміс.
Але з цього не випливає, що схема «подати гігантський позов — отримати зняття санкцій» автоматично працюватиме.
По-перше, для міжнародного інвестиційного арбітражу потрібна юридична основа — наприклад, чинний або застосовний двосторонній договір про захист інвестицій.
По-друге, потрібно довести, що конкретні активи справді підпадають під захист відповідного договору.
По-третє, санкції ухвалює не Люксембург, Франція чи будь-яка інша держава окремо, а Рада ЄС. Тому навіть якщо певна держава зацікавлена в компромісі, для виключення особи зі списку необхідна політична згода всього Євросоюзу.
І нарешті, великий розмір позову не означає, що позивач його виграє.
Кейс Фрідмана став особливо сильним через поєднання кількох факторів: масштабних активів у Люксембурзі, старої міжнародної інвестиційної угоди, попередньої судової перемоги в ЄС і великої суми заявлених збитків.
Повторити всі ці умови зможе далеко не кожен російський мільярдер.
Чому суди залишаються слабким місцем санкцій
Санкції ЄС відрізняються від політичної декларації тим, що мають витримувати судову перевірку.
Рада повинна не просто вважати певну особу пов’язаною з російською владою, а показати, що вона відповідає конкретним критеріям, визначеним санкційним законодавством.
Саме через недостатність доказової бази Фрідман і Авен свого часу змогли домогтися скасування старих рішень щодо себе.
Усманов теж роками оскаржував санкції, хоча його результати були іншими. У лютому 2024 року Загальний суд ЄС відхилив його позов щодо початкових санкцій, а у вересні 2025-го — ще один позов щодо подальшого продовження обмежень. Апеляції щодо частини цих рішень залишалися в судовій системі ЄС.
Тобто двоє бізнесменів прийшли до одного результату — делістингу — абсолютно різними маршрутами.
Фрідман накопичував юридичний тиск. Усманову допоміг передусім політичний фактор.
Саме тому говорити про один універсальний «прецедент Усманова—Фрідмана» було б спрощенням.
Насправді виникли щонайменше два різні прецеденти.
Чому інші мільярдери все одно уважно дивляться
Попри унікальність обох справ, рішення вересня 2026 року змінило сприйняття санкцій.
До цього для багатьох російських бізнесменів санкційні обмеження могли виглядати як політична реальність без зрозумілого кінця.
Тепер з’явилися два приклади, які демонструють, що вихід теоретично можливий.
Перший шлях — довести юридичну вразливість санкцій, оскаржувати докази, підстави та процедури, а паралельно створювати для держав значні арбітражні ризики.
Другий — знайти політичного союзника всередині ЄС, готового під час наступного перегляду санкцій порушити питання про конкретне прізвище.
Але обидва варіанти надзвичайно ресурсомісткі.
Потрібні роки судових процесів, великі юридичні бюджети, активи або інвестиційні структури в потрібних юрисдикціях, доступ до урядів і, головне, обставини, за яких хоча б одна держава ЄС матиме власний інтерес у делістингу.
Цим і пояснюється парадоксальна реакція російських мільярдерів, про яку пише Bloomberg: вони уважно вивчають результат, але переважно не бачать швидкого способу застосувати його до себе.
Чому ЄС погодився на такий компроміс
Найсильнішим аргументом прихильників угоди було не становище двох мільярдерів, а доля решти санкційного списку.
Якби держави ЄС не домовилися, під загрозою опинилося б продовження обмежень проти приблизно 3000 фізичних та юридичних осіб.
Система потребує одностайності, а отже, конфлікт через одне або два прізвища теоретично може заблокувати значно ширше рішення.
У підсумку ЄС пішов на делістинг Усманова й Фрідмана, зате продовжив усю решту режиму одразу на три роки.
Саме трирічний строк можна розглядати як спробу зменшити ризик повторення такого торгу кожні шість місяців. Раніше персональні санкції регулярно поновлювали на пів року: наприклад, у березні 2026 року Рада продовжила їх ще на шість місяців.
Тепер велика частина цього політичного ризику відкладена до вересня 2029 року.
Тому рішення має двоїстий ефект.
З одного боку, два дуже відомі бізнесмени вийшли з-під санкцій ЄС.
З іншого — близько трьох тисяч інших санкційних записів стали значно стабільнішими.
Чого Усманов і Фрідман не отримали
Виключення зі списку ЄС не означає автоматичного зникнення всіх санкційних ризиків.
Санкційні режими ЄС, США, Великої Британії та інших держав юридично незалежні один від одного.
Станом на кінець вересня 2026 року і Усманов, і Фрідман залишалися у санкційному списку американського OFAC.
Велика Британія також має власний режим щодо Росії; наприклад, у червні 2026 року британська влада окремо оновлювала запис Фрідмана, зазначаючи, що він і надалі залишається під санкціями.
Тому рішення Брюсселя саме по собі не перетворює цих бізнесменів на осіб, вільних від західних обмежень.
Воно лише припиняє дію конкретного санкційного режиму ЄС.
Київ хоче відповісти новими прізвищами
Україна відреагувала на делістинг різко.
Уповноважений президента з питань санкційної політики Владислав Власюк після рішення ЄС запропонував звернути увагу на інших великих російських бізнесменів, які досі не перебувають під персональними санкціями Євросоюзу.
Серед них — Володимир Потанін, пов’язаний із «Норнікелем», та Володимир Лісін, який контролює НЛМК. За словами Власюка, введення персональних санкцій проти них могло б суттєво обмежити доступ їхніх компаній до європейського ринку.
Ці два випадки водночас демонструють іншу фундаментальну проблему санкційної політики.
Компанії таких бізнесменів настільки глибоко інтегровані у європейські виробничі ланцюги, що санкції можуть створювати витрати вже для самого ЄС.
НЛМК має виробничі активи у кількох європейських державах. «Норнікель» є великим постачальником нікелю та паладію — металів, важливих для європейської промисловості. Саме економічні інтереси окремих держав та галузей є однією з причин, чому щодо таких прізвищ у ЄС роками немає консенсусу.
Отже, проблема санкцій виходить далеко за межі питання, наскільки конкретна людина близька до російської влади.
Йдеться також про те, скільки сама Європа готова заплатити за її ізоляцію.
ЄС готує нові санкції
Після скандалу Брюссель намагається наголосити, що загальний курс на санкційний тиск не змінюється.
За даними Reuters, зовнішньополітична служба ЄС запропонувала близько 1600 нових позицій для потенційного внесення до санкційних списків. Представники ЄС також заявляють про підготовку подальших заходів проти російського військово-промислового комплексу та «тіньового флоту».
Протягом 2026 року Євросоюз уже істотно розширював обмеження. Зокрема, 21-й пакет санкцій, ухвалений у липні, містив 218 нових персональних та корпоративних позицій і був спрямований на енергетику, фінансові послуги, криптовалюти, військово-промисловий комплекс і «тіньовий флот».
Отже, делістинг двох бізнесменів не означає загального демонтажу санкційної політики.
Проте він створює важливий політичний сигнал: санкційний список ЄС не є абсолютно незмінним навіть під час війни.
То чи з’явилася інструкція зі зняття санкцій?
Швидше — набір уроків.
Історія Фрідмана показує, що варто роками атакувати санкції юридично, змушувати Раду ЄС щоразу підтверджувати доказову базу та за наявності міжнародно-правових підстав створювати для окремих держав великий арбітражний ризик.
Історія Усманова показує інше: персональні санкції можуть опинитися всередині значно ширшої дипломатичної угоди, якщо одна із ключових держав ЄС вирішить, що її власний національний інтерес важливіший за збереження конкретного прізвища у списку.
Проте жоден із цих шляхів не є простим.
Для першого потрібні роки дорогих судових процесів і сприятлива юридична конструкція. Для другого — унікальні політичні обставини та держава, готова витрачати свій дипломатичний капітал.
До того ж ЄС уже змінив одну з умов гри: наступний регулярний великий перегляд персональних санкцій відсунули до вересня 2029 року.
Тому найважливіший наслідок справ Усманова і Фрідмана полягає не в тому, що тепер російським мільярдерам стало легко виходити з-під санкцій.
Він у тому, що вони побачили: санкції можна атакувати одночасно в судах, арбітражах і через політичні переговори — і за виняткових обставин ця комбінація здатна дати результат.
Саме це й пояснює, чому російські багатії тепер так уважно вивчають два вересневі делістинги.
А для Європейського Союзу головне питання тепер інше: чи залишаться випадки Усманова і Фрідмана винятком, породженим унікальним збігом обставин, чи вони стануть першими прикладами нової тактики, за якої підсанкційні бізнесмени намагатимуться перетворити персональні обмеження з покарання на предмет багаторічного юридичного й політичного торгу.
