Перші дні 2026 року раптом дали світові сюжет, який ще вчора виглядав би політичним трилером: американські спецпідрозділи провели операцію у Венесуелі, вивезли Ніколаса Мадуро до США, а в Каракасі почався перехід влади. За повідомленнями Reuters, операція супроводжувалася ударами по військових об’єктах і відключеннями електроенергії в частині столиці, а питання її законності винесли на обговорення в Радбезі ООН.
Для України ця історія небезпечна тим, що стирає «моральну різницю» між агресором і союзником у площині міжнародного права — принаймні в очах тих, хто й так шукає аргументи “а всі однакові”. Для Кремля — це одночасно й подарунок для пропаганди, і стратегічний ляпас: у «їхньому» партнерському Каракасі американці продемонстрували те, що Москва любить називати «рішучістю» — але зробили це швидше, демонстративніше і без довгої війни.
А ще ця подія повернула на поверхню давню, майже цинічну логіку “сфер впливу”, яку Росія намагалася нав’язати США ще під час першої каденції Трампа: мовляв, ви робите що хочете у Венесуелі, а ми — в Україні. І тут найважливіше запитання: якщо така логіка колись звучала в коридорах політики, то що змінилося тепер — і чи справді Путін “втратив” щось від венесуельської операції?
Що сталося у Венесуелі: коротка хронологія, яка розхитала міжнародне право
Операція США й ООН. США захопили Мадуро в суботу (3 січня 2026 року), після чого тема одразу перейшла в площину міжнародного права: 5 січня Рада Безпеки ООН зібралася на засідання, а генсек ООН через речника назвав операцію “небезпечним прецедентом”. Також наводяться позиції правників, які вважають дії США незаконними через відсутність мандату Радбезу, згоди Венесуели і підстав для самооборони.
Аргумент США: самооборона за Статтею 51. Американський постпред в ООН посилався на статтю 51 Статуту ООН (право на самооборону), описуючи Мадуро як “наркокінгпіна” та загрозу США. Але опитані юристи заперечували: контрабанда наркотиків не є “збройним нападом”, який відкриває двері для застосування сили.
Аргумент критиків: “якщо нормалізувати викрадення лідера — ніхто не в безпеці”. Associated Press цитує виступи венесуельських посадовців, які прямо називають те, що сталося, загрозою глобальній стабільності та суверенітету, — і паралельно фіксує, що Мадуро в Нью-Йорку заявив про невинуватість і не визнав провину в суді.
Окремий удар по легітимності: позиція ООН з прав людини. 6 січня Управління Верховного комісара ООН з прав людини заявило, що світ “менш безпечний” після такого застосування сили, і що майбутнє Венесуели мають визначати самі венесуельці.
Чому ця історія автоматично “про Україну”: не через географію, а через прецедент
Ключова проблема для союзників України — не симпатії до Мадуро (їх небагато), а ціна вибірковості.
Reuters прямо описує, що союзники США можуть “витончено ухилятися” від жорсткої оцінки у Радбезі, навіть якщо загалом закликають “дотримуватися міжнародного права”. Це саме той простір, у який Росія любить заганяти дискусію: “коли вам можна — то чому нам не можна?”. Guardian у колонці називає це “путінізацією” зовнішньої політики США — демонтажем правил, а не просто їхнім “підгинанням”.
Для України це небезпечно не “морально”, а операційно:
- будь-яка розмита норма підсилює країни, які хочуть зменшити підтримку Києва;
- будь-який прецедент “силового вирішення” підвищує ставки для Москви: вона отримує аргумент, що світ уже живе не за правилами, а за правом сильного;
- будь-яке “виключення” із міжнародного права в руках союзника сьогодні — завтра може бути використане супроти нас у чужій інтерпретації.
“Бартер Венесуела—Україна”: як Росія намагалася торгуватися ще у 2019-му
Цей сюжет — не вигадка коментаторів заднім числом. Він зафіксований у свідченнях Фіони Гілл, тодішньої старшої директорки з питань Європи та Росії в Раді нацбезпеки США.
У стенограмі її закритого допиту (жовтень 2019 року) є буквально формулювання про “дуже дивну угоду обміну між Венесуелою та Україною” — у контексті того, що Росія нібито сигналізувала США: якщо Ви посилаєтеся на “доктрину Монро” і хочете “щоб Росія забралася з вашого подвір’я”, то “ви на нашому подвір’ї в Україні”.
Тут важливо зрозуміти: це не про Венесуелу як самоціль. Це про російську вимогу визнати, що:
- США мають “право” на контроль у Західній півкулі;
- Росія має таке саме “право” в пострадянському просторі;
- Україна — лише маркер, через який Москва хоче легалізувати власну “сферу впливу”.
Саме тому будь-який крок США, який виглядає як одностороння силова дія, Кремль сприймає як матеріал для торгу: не обов’язково зараз, але як політичний актив на майбутнє.
Чому Венесуела була важливою для Кремля: енергія та символіка “в американському дворі”
Енергетика: не “золота жила”, але реальний важіль
У листопаді 2025 року, венесуельський парламент схвалив 15-річне продовження спільних підприємств між PDVSA та підрозділом російської Росзарубежнефть — на двох родовищах, з оціненими інвестиціями та плановими обсягами видобутку.
Це важливо з двох причин:
- для Росії — це присутність у нафтовій екосистемі, яка потенційно може впливати на потоки, схеми, переговорні позиції;
- для США — це точка тиску: якщо Вашингтон справді прагне “перезібрати” венесуельську нафтову інфраструктуру, то російські активи там опиняються під ризиком політичного обнулення.
Паралельно російський енергетичний дискурс у 2025 році прямо підкреслював вагу “енергетичної трійки” (РФ–Венесуела–Іран) у світових запасах і видобутку — це видно і з матеріалів самої “Роснефти” про енергетичні ринки.
Символіка: “Росія в Латинській Америці”
Венесуела для Кремля — це ще й геополітична вивіска: мовляв, Росія здатна мати союзників під боком США. Тому факт, що Вашингтон зміг провести операцію й фізично вивезти Мадуро, для російських еліт читається як демонстрація: “ваші домовленості, ППО, гарантії — не зупинили США”. Саме цю думку активно обговорювала західна аналітика після події.
То Путін виграв чи програв? Насправді — і те, і інше
Що Кремль “виграв” – у короткій дистанції
1) Пропагандистський джекпот: “подвійні стандарти”.
Навіть якщо Європа обмежиться евфемізмами, сама ситуація працює на російський наратив: Захід вчить інших міжнародного права, але порушує його, коли вигідно. Reuters прогнозує саме таку еквівалентну лінію союзників США на майданчиках ООН.
2) Можливість торгу у стилі “сфери впливу”.
Після 2019 року логіка “Венесуела в обмін на Україну” вже має документальне коріння. Тепер Кремль може намагатися оживляти її як “реалістичний підхід” у закритих переговорах: мовляв, ви самі дієте силою в своєму регіоні — не заважайте нам “вирішувати питання” поруч із нами.
Що Кремль “програв” – і це стратегічніше
1) Втрата партнерського режиму як інструменту тиску.
Якщо в Каракасі утверджується влада, готова співпрацювати з Вашингтоном, російський плацдарм у Латинській Америці слабшає.
2) Ризик по нафтових зв’язках і доходах.
Російські структури мають оформлені угоди у венесуельській нафті. Будь-яка “перезбірка” венесуельського нафтового сектору під впливом США робить ці угоди або токсичними, або порожніми. Додатково — якщо санкційні режими та інфраструктурні обмеження зміняться так, що Венесуела реально збільшить експорт, це може створити тиск на ціну, а отже — боляче вдарити по РФ, для якої нафта є базою бюджету (цей ризик прямо обговорює європейська аналітика).
3) Демонстрація американської “ескалаційної волі”.
У російській зовнішній політиці залякування — інструмент. Але в цій історії залякування спрацювало не з боку Кремля. США не лише провели операцію, а й можуть заблокувати будь-які наслідки в Радбезі завдяки праву вето. Це теж демонстрація сили — інституційної й військової.
Що це означає для України: три дуже практичні висновки
Висновок 1. Міжнародне право — поле бою не менше, ніж фронт.
Росія використає Венесуелу як аргумент “про лицемірство”. Це не знімає відповідальності РФ за Україну, але ускладнює дипломатичну роботу Києва там, де підтримка тримається на “правилах”.
Висновок 2. Кремль підштовхуватиме Захід до “угод про двори”.
Стенограма Фіони Гілл показує, що росіяни вже мислили про Україну як об’єкт обміну у логіці “ваш двір / наш двір”. Після Каракаса вони спробують зробити цю логіку менш токсичною для Вашингтона: мовляв, ви теж так робите.
Висновок 3. Українська стратегія має ще жорсткіше прив’язувати переговори до безпеки, а не до “симетрій”.
Навіть прихильні Україні європейські уряди можуть опинитися в пастці: або засудити США (і посваритися з Вашингтоном), або промовчати (і дати Кремлю козир). Reuters прямо описує цю дилему в ООН.
Операція США у Венесуелі повернула на поверхню стару логіку, яку Москва просувала ще у 2019-му: “сфери впливу” й неформальний бартер «Венесуела в обмін на Україну» — тобто вам свобода дій у вашому “дворі”, нам — у нашому.
Для Путіна це одночасно плюс і мінус. Плюс — Кремль отримав сильний пропагандистський аргумент про “подвійні стандарти” та можливість тиснути на Захід у дискусіях про міжнародне право. Мінус — США показово зруйнували один із зовнішніх опорних режимів РФ у Латинській Америці й поставили під ризик російські енергетичний вплив у венесуельському нафтовому секторі.
Для України головне: це не “кнопка проти Путіна”, але це зміна тла — Москва спробує використати венесуельський прецедент, щоб просувати “угоди про двори” і розмивати морально-правову рамку підтримки Києва, тоді як союзникам доведеться балансувати між лояльністю до США і принципами, на яких тримається коаліція.
За матеріалами bbc.com
