Колонка Олександра Роднянського у The Wall Street Journal б’є в болючу точку: підтримуючи Україну як щит від Росії, Європа ризикує заплющити очі на те, що відбувається з українськими інституціями під тиском великої війни. Саме в цьому може ховатися найнебезпечніший післявоєнний сценарій.
Європа сьогодні допомагає Україні не лише тому, що та стала жертвою російської агресії. Вона допомагає ще й тому, що Україна виграє для неї час. Час на переозброєння, на перегляд безпекових доктрин, на підготовку до довгого протистояння з Москвою. Але в цій логіці є небезпечна пастка: коли країну починають бачити передусім як буфер, дуже легко відсунути на другий план питання її внутрішньої якості — стану демократії, сили інституцій, верховенства права й меж допустимого під час війни. Саме цю незручну думку у своїй колонці для The Wall Street Journal формулює Олександр Роднянський. І проблема тут не в різкості формулювання, а в тому, що воно влучає у нерв європейської політики щодо України.
Текст Роднянського — це не заклик згорнути підтримку України. Це радше попередження: якщо Європа допомагатиме Києву лише як фронтиру, а не як майбутній повноцінній державі-члену європейського політичного простору, наслідки можуть виявитися відкладеними, але дуже серйозними. Бо війна не тільки гартує держави. Вона також спотворює їх, концентрує владу, послаблює процедури й створює спокусу пояснити будь-яке відхилення від норм словом “війна”. Офіційні документи ЄС, до речі, теж не заперечують цього ризику: вони одночасно підтримують Україну масштабними пакетами допомоги й наголошують на необхідності зберігати демократичні механізми, верховенство права та антикорупційні запобіжники.
Коли підтримка перестає бути лише моральною
Після 2022 року в Європі дедалі рідше говорять про Україну винятково мовою солідарності. Тепер це ще й мова прямого інтересу. У самій архітектурі нової допомоги це видно дуже чітко: затверджений ЄС Ukraine Support Loan на 2026–2027 роки передбачає 90 млрд євро, з яких 30 млрд ідуть на макрофінансову стабільність і бюджетну підтримку, а 60 млрд — на посилення оборонних спроможностей і доступ до критичних оборонних продуктів. Тобто Європа не просто “допомагає жертві”, а інвестує в те, щоб Україна залишалася здатною стримувати Росію й надалі.
У цьому немає нічого аморального. Проблема виникає в іншому місці: коли безпековий інтерес починає затьмарювати політичну й інституційну оптику. Коли головним критерієм успішності стає не те, наскільки життєздатною, підзвітною і правовою буде держава після війни, а те, наскільки ефективно вона тримає фронт зараз. Саме це і є центральною тривогою тексту в WSJ: Європа може настільки зосередитися на функції України як щита, що не помітить, у якому стані цей щит увійде в мирний період.
Європа не сліпа — але часто занадто терпляча
Сказати, що Брюссель повністю “закриває очі”, було б перебільшенням. Офіційна позиція ЄС формально прямо протилежна. У європейських документах допомога Україні прив’язується до збереження ефективних демократичних механізмів, багатопартійної парламентської системи, верховенства права та боротьби з корупцією. Окремо підкреслюється, що фінансова підтримка має спиратися на сильну умовність, включно із заходами для зміцнення верховенство права та антикорупційної політики в межах Ukraine Plan.
Але між офіційною умовністю і реальною політичною практикою часто виникає розрив. Партнери можуть фіксувати ризики, робити застереження, висловлювати занепокоєння — і водночас відкладати жорсткі політичні висновки, якщо вважають, що зараз “не момент розгойдувати човен”. У цьому сенсі теза Роднянського звучить не як буквальний опис позиції ЄС, а як влучний діагноз європейської спокуси: бачити проблему, але переносити її розв’язання на “після війни”.
Війна деформує державу — і Україна тут не виняток
Найсильніша частина всієї цієї дискусії полягає в тому, що вона не про “хорошу” чи “погану” Україну. Вона про природу великої війни. Європейська комісія у своєму звіті щодо України за 2025 рік прямо вказує: у сфері боротьби з корупцією Україна має певний рівень підготовки, але прогрес був обмеженим. При цьому спеціалізовані антикорупційні органи — НАБУ, САПО, ВАКС — продовжували працювати та нарощувати практику розслідувань, обвинувачень і рішень у справах щодо топкорупції.
Та в тому ж документі зафіксовано і значно тривожніший момент: у липні 2025 року парламент ухвалив закон, який демонтував важливі гарантії незалежності НАБУ і САПО та підпорядковував їхню операційну роботу політично призначеному генпрокурору. Єврокомісія прямо пише, що ці зміни могли б серйозно послабити антикорупційну систему, а незалежність інституцій була швидко відновлена лише після внутрішніх протестів і жорсткої реакції міжнародних партнерів. Це — майже ідеальна ілюстрація того, про що говорить WSJ: фронтова реальність не скасовує ризик інституційного відкату, а іноді навіть полегшує його.
Німецький аналітичний центр SWP формулює цю ж проблему ще жорсткіше: війна Росії не поклала край корупції в Україні, а сама модель управління досі не відповідає повною мірою вимогам верховенства права. У публікації SWP прямо сказано, що липневий епізод 2025 року засвідчив: політичне керівництво країни все ще не можна вважати остаточно і беззастережно відданим верховенству права як принципу. Це не означає краху держави. Але це означає, що небезпечно будувати політику, виходячи з припущення, ніби інституційні деформації автоматично зникнуть після завершення бойових дій.
Найнебезпечніша ілюзія — “після війни все виправимо”
Саме ця думка є ключовою. Війна не просто відкладає реформи. Вона створює нові звички влади. Звичку діяти в режимі винятку. Звичку концентрувати повноваження. Звичку підміняти процедуру необхідністю. Звичку пояснювати нестачу прозорості національною безпекою. Частина таких рішень справді буває неминучою. Але біда в тому, що інструменти надзвичайного часу мають властивість переживати сам надзвичайний час. Це і є той ризик, якого боїться Роднянський: Європа може одного дня побачити на своєму кордоні не просто виснажену війною країну, а добре озброєну, травмовану й політично крихку державу з ослабленими стримуваннями і противагами.
І тут важливо сказати прямо: це не аргумент проти підтримки України. Це аргумент проти лінивого мислення. Проти уявлення, що оборона і реформи — це дві різні колії, які колись потім можна буде звести докупи. Європейські документи самі показують протилежне: фінансова й військова допомога вже зараз подається разом із вимогами до демократії, правової держави і боротьби з корупцією. Отже, сама логіка ЄС підказує, що безпека і якість інституцій не можна розривати. Питання лише в тому, чи готовий Брюссель проводити цю логіку послідовно, коли йдеться про політично незручні моменти.
Де теза WSJ особливо болюча для Європи
Колонка в The Wall Street Journal неприємна для європейських столиць не тому, що вона “антиукраїнська”, а тому, що вона підсвічує їхній власний прагматизм. Європа давно вже не сприймає війну Росії проти України як зовнішню кризу десь на периферії. Вона розуміє, що йдеться про її власний безпековий час, який зараз купується українською кров’ю. Але якщо це так, тоді чесна політика мала б починатися з чесної мови: ми підтримуємо Україну і тому, що це правильно, і тому, що це критично для нас самих. А отже, нам не байдуже, у якому політичному стані ця країна вийде з війни.
Найгірше, що може зробити Європа, — це продовжувати мислити короткими циклами: ще один пакет допомоги, ще одна відстрочка незручної розмови, ще одна надія, що інституційні ризики не матеріалізуються. Бо тоді Україну можна підтримати як військовий проєкт, але прогавити як політичний проєкт. А саме в цьому — історичний сенс її євроінтеграції.
Що означає “чесна підтримка” України
Чесна підтримка — це не менше зброї. І не менше грошей. Навпаки: в нинішніх умовах вона означає довгу, масштабну й передбачувану допомогу. Але одночасно — чітку відмову від поблажливості до всього, що може ослабити правову державу. Якщо ЄС справді мислить Україну як майбутнього члена європейського простору, він має інвестувати не тільки в ППО, снаряди й оборонну промисловість, а й у незалежність інституцій, підзвітність влади, судову спроможність, парламентський контроль і захист громадянського суспільства. Власне, саме це вже закладено в європейських формулюваннях про умови підтримки — питання в політичній волі дотримуватися цих принципів послідовно, а не вибірково.
Для України ж ця дискусія має ще жорсткіше значення. Бо найнебезпечніша пастка — не критика Заходу і не жорсткі сигнали від партнерів. Найнебезпечніша пастка — внутрішньо погодитися, що під час війни інституційна якість держави нібито перестає бути першочерговою. Саме з цього починається повзуча нормалізація деформації. Саме так формується післявоєнна крихкість. І саме тому розмова, яку провокує колонка WSJ, — не про репутацію України. Вона про її майбутню стійкість.
Європа справді дедалі більше підтримує Україну як фактор власної безпеки. Це природно і навіть неминуче. Але в цьому прагматизмі вже схований ризик: якщо бачити в Україні лише форпост, можна не помітити, якою державою вона стане після війни. А тоді проблема повернеться до самої Європи — вже не у вигляді російського прориву, а у вигляді нестабільності на її східному порозі. Саме тому сьогоднішня підтримка України має бути подвійною: максимально сильною у військовому сенсі й максимально вимогливою в усьому, що стосується інституцій, права та підзвітності. Бо буфер може виграти час. Але лише нормальна держава здатна гарантувати мир.
За матеріалами wsj.com
