Риторика Москви щодо Естонії, Латвії та Литви помітно загострюється. путін знову говорить про нібито порушення прав російськомовних у Балтії, російські державні медіа допускають уже не абстрактне «протистояння із Заходом», а війну з конкретною державою НАТО, а європейські спецслужби одночасно попереджають про подальше нарощування російських гібридних операцій.
Але між цими фактами й твердженням, що Кремль уже ухвалив рішення розпочати «нову СВО» проти Балтії, залишається велика дистанція.
Станом на кінець вересня 2026 року у відкритих джерелах немає підтверджень підготовки Росією найближчого повномасштабного вторгнення до Литви, Латвії чи Естонії. Водночас дедалі більше ознак вказують на інше: Москва систематично розширює простір допустимої ескалації — від інформаційного тиску й диверсій до порушень повітряного простору та погроз обмеженим застосуванням військової сили. Данська військова розвідка 24 вересня сформулювала це особливо чітко: Росія, ймовірно, посилюватиме гібридну війну проти НАТО вже найближчими місяцями; ризик обмежених військових атак оцінюється як низький, але такий, що зростає; повномасштабне вторгнення до країни НАТО залишається малоймовірним, хоча його вже не вважають сценарієм, який можна повністю виключити.
Тобто питання сьогодні полягає не стільки в тому, чи побачить Європа повторення 24 лютого 2022 року на балтійському напрямку, скільки в тому, де Кремль спробує провести нову межу між миром і війною — і наскільки далеко НАТО дозволить цю межу посунути.
Читайте також: “Від диверсій до «обмеженого удару»: НАТО посилює обмін розвідданими, а Данія попереджає про новий рівень російської загрози”
Від «ми не нападемо» до розмов про «дуже коротку СВО»
25 вересня путін заявив, що Росія не збирається нападати на Європу, а побоювання європейських держав назвав «роздмухуванням» ситуації. Практично в тому самому виступі він заговорив про становище російськомовних у країнах Балтії: Москва, за його словами, нібито знає про порушення їхніх прав і вже «виробила певний підхід» до реагування — поки що «у гуманітарному плані» та через міжнародне право.
У вакуумі така фраза могла б виглядати як черговий дипломатичний випад. Проте вона пролунала на тлі значно агресивнішої російської інформаційної кампанії.
Того ж 25 вересня державне агентство «РИА Новости» опублікувало колонку із заголовком про те, що на Росію чекає «ще одна СВО» і вона нібито буде «дуже короткою». Автор розглядав сценарій протистояння з Литвою та допускав застосування ракети з ядерною бойовою частиною. Згодом матеріал видалили, а керівник агентства Дмитро Кисельов назвав публікацію «технічною помилкою». Сам факт появи такого тексту на одному з головних державних інформаційних ресурсів Росії, однак, став частиною ширшої дискусії про радикалізацію російської риторики щодо Балтії.
Тут важливо розрізняти дві речі.
Публікація колонки не є доказом ухваленого військового плану. Державна пропаганда може навмисно тестувати реакцію, залякувати суспільства сусідніх країн, формувати внутрішню підтримку конфронтації або просто розширювати рамки того, про що дозволено говорити публічно.
Але й ігнорувати такі сигнали як звичайний телевізійний шум після досвіду України було б помилково. Адже одна з характерних рис російської зовнішньополітичної комунікації полягає саме в тому, що радикальні сценарії спочатку багаторазово проговорюються, нормалізуються і лише потім — якщо Кремль вирішує діяти — використовуються як елемент політичного виправдання.
«Захист співвітчизників» — не нова формула Кремля
Для країн Балтії найбільш тривожною частиною останніх заяв є навіть не погроза з боку одного російського автора, а повернення путіна до теми «захисту російськомовних».
Це один із давно сформованих елементів російської зовнішньополітичної доктрини.
Дослідники російської політики щодо пострадянського простору простежують цю конструкцію щонайменше з 2000-х років: Москва дедалі активніше проголошувала себе захисником росіян, російських громадян і ширше — російськомовних громад за межами РФ. Під час війни з Грузією у 2008 році Кремль посилався, серед іншого, на необхідність захищати російських громадян у Південній Осетії. Після 2014 року риторика про захист російськомовних стала одним з аргументів, які Москва використовувала для виправдання своїх дій проти України.
Саме тому заяви про Балтію сприймаються інакше, ніж звичайна суперечка навколо мовної політики.
В Естонії та Латвії існують великі російськомовні громади. Одночасно обидві держави після відновлення незалежності проводять політику посилення ролі національних мов, а після повномасштабного вторгнення Росії в Україну питання мови, громадянства, освіти та російського інформаційного впливу дедалі сильніше переплітаються із проблемами національної безпеки. Дослідники прямо описують те, як Кремль використовує тему нібито «русофобії» та дискримінації для роботи з російськомовними аудиторіями в Балтії.
Але тут необхідне важливе уточнення.
Чи справді у російськомовних у Балтії немає проблем із правами?
Картина складніша за кремлівську формулу «росіян гноблять» — але й складніша за твердження, що жодних суперечок навколо прав меншин не існує.
Наприклад, Консультативний комітет Ради Європи з Рамкової конвенції про захист національних меншин у 2024 році критикував окремі рішення Латвії щодо скорочення використання мов меншин у системі освіти. Експерти Ради Європи рекомендували владі переглянути деякі аспекти переходу на навчання латиською мовою та звертали увагу на можливі наслідки для російськомовних дітей.
Щодо Естонії комітет у попередньому циклі моніторингу також закликав забезпечувати доступ до російської як мови навчання та вести активніший діалог із представниками російської меншини.
Тобто міжнародні структури справді мають претензії й рекомендації до балтійських держав у сфері мовної та освітньої політики.
Однак із цього не випливає кремлівська теза про систематичне «переслідування росіян».
Європейський суд з прав людини, наприклад, у справі Djeri and Others v. Latvia у 2024 році одностайно не знайшов дискримінації в реформах, що збільшували використання латиської мови в дошкільній освіті. Суд визнав, що заходи переслідували легітимні цілі — зокрема забезпечення знання державної мови та функціонування єдиної системи освіти — і були пропорційними.
Тому важливе розмежування звучить так: реальні дискусії про права меншин існують і є предметом контролю європейських інституцій, але їхня наявність сама по собі не підтверджує кремлівську версію про «гноблення», а тим більше не створює жодного права Росії втручатися у справи сусідніх держав силовими методами.
Саме тут пропагандистська конструкція стає особливо ефективною. Кремлю не обов’язково вигадувати проблему з нуля. Достатньо взяти реальну дискусію про мову чи освіту, вирвати її з правового контексту, назвати «переслідуванням співвітчизників» і перетворити внутрішнє питання іншої держави на російську проблему безпеки.
Найреальніша загроза вже не майбутня: гібридна війна триває
Якщо сценарій російських танків у Вільнюсі чи Таллінні залишається гіпотетичним, то гібридне протистояння вже не є прогнозом.
29 вересня Естонія звинуватила російські спецслужби в організації підпалу в Таллінні об’єкта компанії Milrem Robotics — виробника наземних безпілотних систем, який співпрацює з Україною. У справі затримали трьох громадян Латвії. Москва звинувачення відкинула.
Данська військова розвідка описує російську стратегію ще ширше: Москва використовує диверсії, кібератаки, інформаційні операції та окремі військові засоби таким чином, щоб отримувати стратегічні переваги, але по можливості не перетинати очевидний поріг відкритої війни з НАТО. Одне із завдань такої діяльності — перевіряти згуртованість Заходу та поступово зміщувати межу того, на що союзники готові реагувати колективно.
Саме тому для Балтії небезпечний не лише сценарій класичного вторгнення.
Проміжних сходинок значно більше: диверсія проти оборонного підприємства, кібератака, пошкодження інфраструктури, інформаційна операція серед російськомовного населення, порушення повітряного простору, провокація на кордоні, навмисно неоднозначний інцидент із військовими.
Кожен окремий епізод може бути недостатнім для війни.
Разом вони поступово змінюють середовище безпеки.
Financial Times цього тижня повідомила, що ЄС уже обговорює окремий Emergency Security Protocol для системнішої реакції саме на диверсії, кібератаки та інші операції нижче порога прямої війни — сферу, де традиційний механізм статті 5 НАТО застосувати значно складніше.
Читайте також: “«Гібридна стаття 4»: як ЄС хоче відповідати на російські диверсії, кібератаки та провокації”
А чи вистачить Росії сил для звичайної війни?
Це головний аргумент проти сценарію негайного російського вторгнення.
Військовий аналітик Давид Шарп у коментарі Радіо Свобода звертає увагу, що значна частина російських сухопутних ресурсів залишається прив’язаною до війни проти України. За його оцінкою, Росія має проблеми з особовим складом, авіацією та боєприпасами, а великі ударні угруповання зараз не розгорнуті біля кордонів Балтії. Перекидання туди значних сил означало б або використання резервів, або їхнє зняття з українського фронту.
Політолог Сергій Шелін у тому самому матеріалі також наголошує: публічних ознак того, що Кремль уже ухвалив рішення найближчим часом атакувати Литву, немає. Його аргумент, однак, полягає в іншому — відсутність такого рішення сьогодні не означає, що Москва не прагне зберегти подібну опцію на майбутнє.
Ця оцінка перегукується з висновками данської розвідки.
Ще у своєму стратегічному прогнозі вона зазначала, що Росія відновлює й нарощує військовий потенціал для можливого конфлікту з НАТО. Це не означає, що рішення про війну ухвалено. Але ризик, за оцінкою служби, залежить від того, чи буде війна в Україні завершена або заморожена, наскільки згуртованим залишиться НАТО і як швидко європейські країни нарощуватимуть власні сили.
Інакше кажучи, сьогоднішнє ресурсне обмеження Росії не слід автоматично переносити на 2028-й чи 2030-й рік.
Балтія 2026 року — це не Україна 2022-го
Водночас фундаментальна різниця між Україною перед повномасштабним вторгненням і нинішніми державами Балтії полягає в НАТО.
Естонія, Латвія і Литва є членами Альянсу, а будь-яка пряма атака ставить питання про колективну оборону відповідно до статті 5.
Після 2014-го, а особливо після 2022 року, НАТО суттєво збільшило військову присутність на східному фланзі. Станом на 2026 рік Альянс має дев’ять багатонаціональних сухопутних бойових груп — зокрема в Естонії, Латвії, Литві, Польщі та вже у Фінляндії. Британія очолює угруповання в Естонії, Канада — в Латвії, Німеччина — у Литві.
У Латвії присутність уже розгортається на рівні бригади. У Литві Німеччина створює постійно дислоковану бронетанкову бригаду, яка має зрости приблизно до 5 тисяч військових і цивільних працівників та досягти повної оперативної готовності у 2027 році. У червні 2026-го бригада провела свої перші масштабні маневри Freedom Shield 26 за участю 2 900 військових і 800 одиниць техніки восьми держав НАТО.
НАТО також продовжує Baltic Air Policing, у межах якого винищувачі союзників цілодобово контролюють повітряний простір Естонії, Латвії та Литви. Після серії порушень повітряного простору 2025 року Альянс запустив Eastern Sentry, додавши літаки, системи ППО, кораблі та інші засоби на східному фланзі.
Тобто удар по Балтії з самого початку означав би зіткнення не лише з трьома невеликими державами, а з уже розгорнутими там військами кількох союзників.
Це принципово інша стратегічна задача.
Читайте також: “США повертають велику військову ротацію до Балтії. Чому рішення щодо Литви й Естонії важливіше за кількість солдатів”
Але географія Балтії нікуди не зникла
Наявність НАТО не усуває вразливості регіону.
Балтійські держави мають невелику територіальну глибину й географічно відділені від основної частини європейського простору НАТО вузькою сухопутною ділянкою між Польщею і Литвою — Сувальським коридором. З одного боку від нього розташована російська Калінінградська область, з іншого — Білорусь.
Саме тому сили НАТО в Польщі окремо тренуються для оборони та посилення цього напрямку. Альянс називає Сувальський коридор стратегічною ділянкою, що забезпечує сухопутний зв’язок держав Балтії з іншими членами НАТО.
Таке розташування створює й іншу проблему: Кремлю теоретично не обов’язково планувати захоплення всієї Литви чи Естонії, щоб створити кризу для Альянсу.
Набагато небезпечнішим із політичного погляду був би обмежений, навмисно неоднозначний інцидент, під час якого союзникам довелося б дуже швидко визначати, чи йдеться про випадковість, гібридну операцію або початок збройного нападу.
Саме така невизначеність є природним середовищем для стратегії перевірки «червоних ліній».
Як могла б виглядати ескалація без «великого вторгнення»
Якщо Кремль вирішить збільшувати тиск на Балтію, прямий марш російських військ через кордон не є єдиним і навіть не обов’язково найбільш імовірним першим кроком.
Данська розвідка у вересневій оцінці фактично описує три різні рівні ризику.
Перший — гібридна війна, яка вже триває і, за прогнозом служби, найближчими місяцями посилюватиметься.
Другий — обмежене застосування військової сили проти держави НАТО. Його ймовірність розвідка називає низькою, але такою, що зростає навіть за умови продовження війни в Україні.
Третій — повноцінне вторгнення, яке зараз оцінюється як малоймовірне, хоча можливість такого сценарію більше не відкидається повністю.
Це важлива градація, тому що поняття «напад Росії на НАТО» часто створює хибну картину лише двох станів: або миру, або багатотисячного бронетанкового наступу.
Насправді між ними існує широкий спектр силових дій.
І саме в ньому зараз відбувається найбільша частина протистояння.
Які ознаки справді свідчили б про підготовку війни
Інформаційна агресивність сама собою недостатня для висновку, що вторгнення вже готується.
Набагато серйознішими сигналами були б масштабні й тривалі зміни у військовому розгортанні: створення великих сухопутних угруповань біля Естонії, Латвії чи Литви; накопичення боєприпасів і пального; розгортання тилових, ремонтних і медичних потужностей; перекидання значної авіації та ППО; формування логістичної інфраструктури; мобілізаційні заходи, очевидно не пов’язані з українським фронтом.
Перед великими сучасними сухопутними операціями таку підготовку приховувати значно складніше, ніж інформаційну кампанію чи диверсію.
І саме цього компонента в оприлюднених зараз оцінках немає. Навпаки, Associated Press, посилаючись на західних посадовців, повідомляє, що незвичайного концентраційного руху російських сил біля кордонів НАТО наразі не зафіксовано.
Це одна з причин не змішувати нинішню ситуацію із зимою 2021–2022 років, коли навколо України місяцями накопичувалися десятки тисяч військових та величезні обсяги техніки.
Навіщо тоді Кремлю нагнітати тему Балтії
Навіть без готовності до великої війни така кампанія може виконувати одразу кілька функцій.
Вона допомагає російській владі підтримувати внутрішню картину тривалого протистояння із Заходом; створює психологічний тиск на населення прикордонних держав; дозволяє перевіряти реакцію НАТО на дедалі агресивніші дії; підсилює російські інформаційні операції серед російськомовних громад; збільшує політичну ціну європейської підтримки України.
Саме тому одна й та сама Москва може одночасно заявляти, що «не збирається нападати на Європу», погрожувати країнам НАТО через державні медіа та проводити операції, які західні уряди кваліфікують як диверсійні.
Ці твердження не обов’язково суперечать одне одному в логіці гібридної стратегії.
Її сенс якраз полягає в тому, щоб тиснути, не визнаючи тиск війною; атакувати, заперечуючи відповідальність; погрожувати, залишаючи можливість заявити, що це була лише риторика.
То Кремль готує «нову СВО»?
На кінець вересня 2026 року найбільш обережна відповідь така: публічних доказів уже ухваленого плану найближчого російського вторгнення до країн Балтії немає. Це узгоджується і з оцінками експертів Радіо Свобода, і з новою оцінкою данської військової розвідки.
Проте це не означає повернення до довоєнної безпеки.
Росія нарощує військовий потенціал, зберігає можливість майбутнього конфлікту з НАТО, активізує гібридні операції, тестує повітряні та політичні межі Альянсу й одночасно повертає до публічної риторики один із найнебезпечніших своїх старих аргументів — «необхідність захистити російськомовних за кордоном».
Для Балтії тому головне питання звучить уже не як «чи буде друга Україна».
Набагато точніше запитувати: яку форму ескалації Кремль вважатиме достатньо болісною для Європи, але недостатньо очевидною, щоб гарантовано отримати жорстку колективну відповідь НАТО?
Саме на цій території між диверсією і війною зараз, схоже, проходить найбільш небезпечна лінія європейської безпеки.
