17–18 лютого 2026 року в Женеві відбувся черговий раунд тристоронніх переговорів між Україною, США та Росією. Формально — це ще один крок у бік зупинки війни. По суті — черговий доказ того, що дипломатія поки не здатна наздогнати реальність фронту.
Публічна картина після Женеви роздвоїлася. Володимир Зеленський говорить про відсутність достатнього результату й підозру, що Москва затягує процес. Стів Віткофф після першого дня заявляє про “значний прогрес”. А керівник російської делегації Володимир Мединський називає переговори “важкими, але діловими”. Ці три репліки не суперечать одна одній — вони описують різні площини однієї історії.
Нижче — розбір того, що насправді відбулося в Женеві, чому військовий трек рухається швидше за політичний, як у цій конструкції працює фактор Дональда Трампа, і чому для України ключовим стає повернення Європи “за стіл” не як гостя, а як співучасника.
Два дні переговорів: що відомо про рамку і теми
Переговори тривали два дні й завершилися 18 лютого — джерела низки медіа повідомляли, що фінал припав приблизно на полудень за київським часом, після чого українська група доповідала президентові.
Читайте також: “У Женеві завершився перший день тристоронніх перемовин: що відомо про формат, порядок денний і «вузли», на яких усе буксує”
За змістом сторони працювали у двох “кошиках”:
- військовий блок — технічні параметри потенційного припинення вогню, верифікація, моніторинг, механіка виконання;
- політичний блок — території, гарантії безпеки, статус окупованих регіонів, а також питання, пов’язані із Запорізькою АЕС.
Саме цей поділ пояснює, чому хтось “бачить прогрес”, а хтось — “відсутність прориву”: військові можуть узгоджувати процедури навіть тоді, коли політики не можуть узгодити цілі.
Найбільший “плюс” Женеви: конструктив у моніторингу припинення вогню
Публічно найчіткіше прозвучало одне: військовий трек дав конструктив у питанні моніторингу можливого припинення вогню, причому із принциповою участю американської сторони.
Українська позиція в публічному викладі виглядає так: військові “розуміють”, як саме може працювати контроль режиму тиші та верифікація дотримання домовленостей — якщо буде політична воля.
Чому це важливо:
- Моніторинг — це страховка від “паперового” перемир’я. Україна вже має досвід режимів тиші, які ламалися на першій же кризі. Поява рамки контролю (хто фіксує порушення, як підтверджує, як працює ланцюжок реагування) — необхідна умова будь-якої довшої паузи.
- Участь США в моніторингу — сигнал не лише технічний, а й політичний: Київ намагається прив’язати потенційне припинення вогню до реальної присутності ключового партнера в механізмі контролю, а не лише до “обіцянок на майбутнє”.
Але важлива ремарка: домовленість про моніторинг не дорівнює домовленості про припинення вогню. Це радше “інструкція, що робити, якщо колись дійдемо згоди”.
Чому політичний трек “застряг”: території, ЗАЕС і логіка гарантій
Як тільки переговори торкаються політики — з’являється головний камінь спотикання: послідовність.
- Лінія Києва: спершу гарантії безпеки й реальні механізми стримування, потім — будь-які дискусії про компроміси.
- Лінія Москви: територіальні та стратегічні поступки України — як передумова “миру”.
Західні джерела й огляди описують ситуацію як відсутність значущого прогресу саме через ці несумісні рамки — зокрема через суперечки щодо територій та контролю над Запорізькою АЕС.
Окремий маркер — повідомлення про те, що політична підгрупа могла зайти в глухий кут через позиції російського головного переговірника.
Гуманітарний трек: “тиша” як індикатор реального стану переговорів
У нормальній логіці мирного процесу гуманітарні рішення (обміни, повернення цивільних, доступ до інформації про зниклих) часто стають або “першою ластівкою”, або мінімальною довірою між сторонами.
Саме тому показовим стало те, що після Женеви не пролунало чітко підтверджених гуманітарних результатів. Зеленський окремо наголошував, що Україні потрібні обміни й звільнення цивільних — і що це було завданням для делегації.
Коли гуманітарний трек не дає видимих зрушень, це зазвичай означає одне з двох:
- або домовленості є, але свідомо не публічні, щоб не зірвати реалізацію,
- або простору для компромісів настільки мало, що навіть “легші” рішення стають заручниками великої політики.
“Москва затягує час”: переговори як інструмент війни
Фраза про “затягування” у виконанні Зеленського — це не просто емоція. Це спроба описати переговори як частину воєнної стратегії РФ.
Логіка така:
- Росії вигідно тримати переговори “живими”, бо це створює ілюзію руху та знижує зовнішній тиск: мовляв, “процес іде — дайте йому час”.
- Паралельно бойові дії тривають, а дипломатія використовується як майданчик для нав’язування рамок: території, нейтралітет, обмеження обороноздатності, тощо.
Звідси й розрив у риториці: Україна говорить про відсутність політичного прогресу та небезпеку “імітації”, натомість Росія зберігає тон “діловитості”, бо їй вигідно, щоб процес здавався керованим і перспективним, навіть коли зміст стоїть.
Американський фактор: між “швидким результатом” і реальністю гарантій
У цій історії США — не просто посередник. Вони є стороною, що:
- має ресурс тиску,
- має ресурс гарантій,
- і має внутрішньополітичний запит на “результат”.
Частина західних медіа прямо фіксує додаткову напругу через американський тиск на Київ щодо поступок, а також позицію Зеленського, що будь-яка формула з територіальними втратами без гарантій — токсична і політично, і суспільно.
Звідси й теза, яку в українських матеріалах формулюють жорстко (“ілюзії”), але яку коректніше описати як конфлікт темпів:
- Вашингтон хоче “швидкої рамки”,
- Київ хоче “міцної рамки”.
Парадокс у тому, що “швидка рамка” без гарантій може виявитися не миром, а паузою з таймером, після якої Росія спробує перезапустити війну в більш вигідний для себе момент.
Європа як ключ до стійкості: чому Київ наполягає на її участі
Одна з найпослідовніших вимог Києва після Женеви — Європа має бути учасницею процесу. Зеленський публічно підкреслював важливість європейської присутності і говорив про потребу залучення конкретних країн на наступних етапах. Західні огляди також зазначають, що європейські дипломати розглядають варіанти посилення “захисної постави” для України, але РФ заперечує будь-яку західну військову присутність як елемент гарантій.
Чому це принципово:
- без Європи гарантії перетворюються на двосторонній політичний документ, який може хитатися разом зі зміною адміністрацій;
- з Європою гарантії стають континентальною безпековою конструкцією, де інтереси ширші за “угоду тут і зараз”.
Чутки про “розкол” делегації: як інформаційний шум стає зброєю
На тлі переговорів з’являлися публікації про нібито “два табори” в українській переговорній групі — з різними підходами до темпу й змісту домовленостей. Офіційний радник президента з комунікацій Дмитро Литвин публічно спростовував ці твердження й наголошував на єдності переговорників, окремо зазначаючи, що колишній керівник ОП не впливає на процес.
Сам факт появи таких матеріалів важливий не лише як “скандал”. Він підсвічує ще одну лінію війни — військово-дипломатичну інформаційну, де:
- будь-яку затримку можна подати як “сварку”,
- будь-яку обережність — як “готовність здатися”,
- будь-які переговори — як “торг” або “зраду”.
Для України це ризик подвійний: тиск зовні плюс токсичність теми всередині.
Закрита зустріч після формального фіналу: що означає “півтори–дві години без свідків”
Окремою інтригою стала інформація, що після формального завершення тристоронніх переговорів відбулася закрита зустріч представників України та РФ — за участі керівника української переговорної групи Рустема Умєрова і Давида Арахамії та з російського боку — Мединського. Тривалість оцінювали як близько півтори години або до двох годин; теми офіційно не розкривалися.
Сам формат важливий, бо він може означати одну з двох речей або комбінацію:
- або спробу “розплутати” політичний вузол за межами камер і протоколу,
- або тест меж: що Україна готова слухати, а що — категорично ні.
В обох випадках це підтверджує головне: найскладніші питання не вирішуються в загальному залі — вони переходять у “коридорну” дипломатію.
Ідея “буфера” через вільну економічну зону: чому не зайшло нікому
Окремим сюжетом у лютневому дипломатичному фоні була пропозиція США про вільну економічну зону як буферний механізм на сході Донбасу. Зеленський раніше описував її як варіант, що не викликає захвату ні в Києва, ні в Москви.
І це логічно:
- для України “буфер” може виглядати як легалізація сірої зони та ризик замороженого конфлікту;
- для Росії — як недоотримання контролю, на який вона претендує.
Тобто навіть “креативні” інструменти впираються у фундаментальне: сторони по-різному бачать не лише кордони, а й саму природу майбутньої безпеки.
Женева показала головне — мир поки не “підписують”, його “конструюють” у деталях, але фундамент не сходиться
Женевський раунд не став проривом — і саме це є його найчеснішим підсумком. У технічній частині сторони можуть погоджувати “як”, але в політичній — не погоджують “що” і “на яких умовах”.
Україна намагається не допустити, щоб переговори перетворилися на шлях до нав’язаної капітуляції: через вимогу гарантій, через залучення Європи, через фокус на механізмах контролю. Росія, за оцінками багатьох оглядів, прагне використати переговори як інструмент часу й тиску. США опиняються між бажанням швидкого результату та необхідністю стійкого результату.
Саме тому зараз дипломатія схожа на міст, який будують з двох берегів — але береги поки рухаються в різні боки.
Ключовим лишається одне: без зміни політичних цілей Москви або без різкого зсуву балансу сил на полі бою переговори ризикують залишитися процесом заради процесу.
За матеріалами unn.ua
