Під час удару по складу Rozetka у Броварах 92 працівники пережили вибухи трьох балістичних ракет і семигодинну пожежу у спеціально збудованому підземному сховищі. Воно розраховане на 600 людей, має автономну вентиляцію, резервне живлення та було споруджене приблизно за п’ять місяців за 60 млн грн. На цьому тлі Київ за роки великої війни витратив мільярди на цивільний захист, але основу системи досі становлять пристосовані підвали, а будівництво нових капітальних укриттів рухається роками. Чому один приватний об’єкт став незручним запитанням до всієї столичної системи?
У ніч на 5 серпня 2026 року найбільший розподільчий центр Rozetka у Броварах опинився під ударом трьох російських балістичних ракет. Склад, який обробляв понад 100 тисяч замовлень на добу, був фактично знищений. Пожежа тривала близько семи годин.
Але всі працівники зміни, які встигли спуститися до підземного сховища, вижили.
За словами співвласника Rozetka Владислава Чечоткіна, всередині перебували 92 працівники та ще кілька людей від постачальників. Ніхто з них не постраждав ані від вибухової хвилі й уламків, ані від продуктів горіння. Людей випустили лише після того, як на територію змогли дістатися рятувальники. Згодом і самі співробітники ДСНС користувалися цим укриттям під час повторних тривог, не припиняючи боротьбу з пожежею.
«Ми додали туди вентиляцію, яка захищена від вибухів, плюс механічні приводи до вентиляції, встановили систему димовидалення. Таким чином, якщо не буде енергопостачання, бомбосховище буде працювати — людям буде чим дихати, і вони можуть у ньому бути досить довго. Бомбосховище обладнане необхідною кількістю туалетів. Там зберігається певний запас їжі та води. Є дублююче резервне живлення — генератор на поверхні і ще один всередині. Також є кімната для зберігання пального, вона відокремлена від бомбосховища. Крім того, приміщення обладнано пандусами, і ним можуть скористатися маломобільні люди — для них під землею облаштовані навіть туалети. Є обігрів, тобто взимку там не буде холодно, і люди зможуть перебувати там тривалий час», — розказав Владислав Чечоткін.
Ця історія могла б залишитися ще одним прикладом відповідального бізнесу під час війни, якби не дві цифри.
П’ять місяців. 60 млн грн.
Саме стільки, за словами Чечоткіна, знадобилося для будівництва підземної споруди приблизно на 600 людей.
І тут виникає запитання, яке Київ відкладає вже не перший рік: якщо велике капітальне укриття можна збудувати з нуля за кілька місяців, чому столиця на п’ятому році повномасштабної війни все ще переважно ремонтує підвали?
Не підвал із лавками: що саме побудувала Rozetka
Перше імпровізоване укриття на підприємстві з’явилося ще навесні 2022 року. Тоді, коли російські війська перебували неподалік Броварів, компанія закопала контейнери, зміцнила їх і накрила ґрунтом.
Це було рішення воєнного березня: швидке, тимчасове і продиктоване безпосередньою загрозою.
Після звільнення Київщини компанія вирішила будувати вже капітальний об’єкт.
Нове сховище розрахували приблизно на 600 осіб — максимальну кількість працівників зміни разом із водіями й іншими людьми, які можуть перебувати на території підприємства під час тривоги.
Йдеться не просто про залізобетонну коробку під землею.
За описом Чечоткіна, там є захищена вентиляція, можливість її механічної роботи без електрики, система димовидалення, санвузли, запаси води та їжі, опалення, два джерела резервного живлення, окреме приміщення для пального. Укриття пристосоване для маломобільних людей — передбачені пандуси й спеціальні санвузли. Усередині також обладнали медичний пункт.
Саме автономність виявилася критичною 5 серпня.
Склад над людьми горів багато годин. Електропостачання могло зникнути, повітря зовні було забруднене продуктами горіння, вийти назовні до прибуття рятувальників було небезпечно. Тобто укриття виконувало свою функцію не п’ять чи десять хвилин у момент вибуху, а протягом тривалої надзвичайної ситуації.
Це принципова різниця.
Найпростіше укриття і справжня захисна споруда — не одне й те саме
У повсякденній мові словом «укриття» називають дуже різні об’єкти: від станції метро до звичайного підвалу.
З погляду цивільного захисту це не тотожні речі.
Українське законодавство розрізняє, зокрема, сховища, протирадіаційні укриття, споруди подвійного призначення і найпростіші укриття. Причому для включення приміщення до фонду найпростіших укриттів достатньо встановити за результатами огляду можливість використовувати його для захисту людей. Для спеціально спроєктованих захисних споруд діють значно жорсткіші вимоги.
Із листопада 2023 року в Україні діють ДБН В.2.2-5:2023 «Захисні споруди цивільного захисту». Вони регламентують нове будівництво та реконструкцію сховищ, протирадіаційних укриттів і споруд подвійного призначення із відповідними захисними властивостями.
Тому відремонтований підвал житлового будинку і спеціально спроєктований підземний комплекс не можна оцінювати лише за критерієм «і там, і там можна перечекати тривогу».
У підвалах старих будинків існують фізичні обмеження, які ремонт не усуває.
Не можна нескінченно збільшувати їхню місткість. Не всюди можливо зробити нормальний другий вихід. Не кожне приміщення можна пристосувати для людей на кріслах колісних. Над головами часто проходять водопровідні, каналізаційні та теплові мережі. Проблемою залишається вентиляція, особливо якщо сотні людей мають перебувати всередині кілька годин.
Такі укриття потрібні. У перші місяці великої війни масове приведення підвалів до мінімально придатного стану було фактично безальтернативним рішенням.
Але питання полягає в іншому: чому аварійна модель 2022 року через чотири з половиною роки залишається основною моделлю розвитку міської системи?
Київ витрачає мільярди — але переважно модернізує те, що вже існує
Київ не можна звинувачувати в тому, що місто взагалі нічого не робило.
За даними КМДА, від початку повномасштабного вторгнення ремонт або дооснащення провели приблизно у трьох тисячах захисних приміщень. У 2022–2025 роках місто спрямувало на ремонт, оснащення і будівництво нових об’єктів близько 7 млрд грн, з яких приблизно 4,5 млрд грн припадало саме на ремонт і оснащення.
На 2026 рік окремо передбачено понад 1,1 млрд грн на ремонти укриттів і сховищ.
У реєстрі Prozorro легко знайти ремонти підвальних приміщень за кілька мільйонів гривень. Наприклад, облаштування найпростішого укриття в житловому будинку на Вишняківській мало очікувану вартість близько 3,2 млн грн, ремонт укриття ліцею №33 — близько 2,4 млн грн.
Тобто за ціною одного нового великого підземного комплексу справді можна відремонтувати десятки підвалів.
Саме це і пояснює привабливість такої політики для міста: вона дозволяє швидко збільшувати статистичну кількість адрес і місць у фонді захисних споруд.
Але кількість адрес — не те саме, що якість захисту.
Коли тривоги тривають годинами, а Росія дедалі частіше використовує балістику, крилаті ракети та комбіновані атаки, важливими стають уже не тільки стіни навколо людини. Потрібні вентиляція, автономне живлення, санітарні умови, доступність, запас води, можливість залишатися всередині тривалий час.
І тут модернізація старих підвалів впирається в конструктивну межу.
Нові укриття Київ усе-таки будує. Але дуже повільно
Є напрям, де столиця перейшла від ремонту старих приміщень до будівництва з нуля, — заклади освіти.
Київ запланував спорудження 44 споруд подвійного призначення із захисними властивостями протирадіаційних укриттів для шкіл і дитсадків.
Це вже принципово інший рівень.
Такі підземні комплекси мають резервне живлення, вентиляцію, санітарні приміщення. Вони розраховані на сотні людей, а частина з них фактично перетворюється на повноцінні підземні навчальні простори з класами, меблями та зонами відпочинку.
Проте станом на літо 2026 року із запланованих 44 об’єктів завершили дев’ять. Пізніші офіційні дані КМДА також підтверджують саме дев’ять завершених споруд у попередні роки.
І тут виникає друга проблема — між поняттями «збудували» та «можна користуватися».
За інформацією районних управлінь освіти у липні лише три з дев’яти завершених об’єктів були офіційно введені в експлуатацію. Причиною затримок ставали, серед іншого, проблеми з містобудівною документацією та сертифікацією.
Тобто можливий парадокс: бетон уже залитий, вентиляція встановлена, чиновники показують об’єкт на камери — але юридично він ще не став повноцінно доступним укриттям.
Після критики міська влада сама посилила контроль за такими проєктами. У серпні Департамент із питань запобігання та виявлення корупції КМДА разом із Департаментом муніципальної безпеки почав перевіряти дотримання строків будівництва ПРУ у закладах освіти.
Отже, проблема повільності вже фактично визнана і всередині самої системи.
60 млн у Rozetka проти 200–300 млн у Києві: чи справедливе порівняння
Саме тут історія з Броварів стає найбільш провокаційною.
За даними Rozetka, підземне сховище приблизно на 600 людей обійшлося у 60 млн грн.
У київських закупівлях початкові кошториси нових освітніх ПРУ становили приблизно 40–80 млн грн, але згодом вартість великих проєктів почала сягати 200–300 млн грн.
На перший погляд арифметика нищівна.
Rozetka: приблизно 100 тис. грн на одне місце.
Київський об’єкт за 200–300 млн грн на 800–1000 людей: орієнтовно 200–375 тис. грн на місце.
Але робити з цього автоматичний висновок про триразову переплату було б некоректно.
По-перше, це можуть бути різні за функціональністю споруди.
Шкільне ПРУ часто є ще й повноцінним навчальним корпусом під землею. У його кошторис потрапляють класи, меблі, інженерне обладнання, опалення, санвузли, благоустрій території та інші роботи, яких може не бути у виробничому сховищі.
По-друге, дуже різними можуть бути геологія, глибина будівництва, необхідність перекладати комунікації, підключення до міських мереж, стан земельної ділянки.
Сам Чечоткін пояснював швидкість свого проєкту, зокрема, тим, що компанія спеціально обрала місце з мінімальною кількістю підземних комунікацій.
По-третє, кошторис необхідно порівнювати не за загальною цифрою, а за однаковими параметрами: площа, клас захисту, місткість, обладнання, роботи з мережами, благоустрій, меблювання.
Тому кейс Rozetka не доводить автоматично, що конкретне київське ПРУ за 200 млн грн мало коштувати 60 млн.
Але він доводить інше.
В Україні можна спроєктувати, погодити, побудувати й запустити велике капітальне укриття не за два-три роки, а за місяці.
І саме це для Києва є значно незручнішим запитанням, ніж порівняння кошторисів.
Проблема не лише в грошах
Столична система цивільного захисту надзвичайно фрагментована.
Київрада затверджує програми і бюджет. КМДА координує процес. КМВА має повноваження у сфері цивільного захисту під час воєнного стану. Районні державні адміністрації визначають конкретні об’єкти, виступають замовниками робіт і контролюють їх виконання. Після завершення відповідальність переходить до балансоутримувача.
Формально кожна ланка має свою функцію.
Практично це створює систему, у якій відповідальність легко розчиняється між інституціями.
Місто може заявити, що гроші районові виділені. Район — послатися на підрядника або складну документацію. Підрядник — на коригування проєкту. Збудований об’єкт може місяцями чекати введення в експлуатацію.
І через два роки виявляється, що споруда існує фізично, але люди все одно ховаються в метро.
У бізнесу структура ухвалення рішення значно коротша: визначили загрозу, виділили бюджет, знайшли ділянку, спроєктували, збудували, почали використовувати.
Муніципалітет ніколи не працюватиме так само просто: він пов’язаний бюджетним законодавством, закупівлями, містобудівними процедурами й контролем.
Але різниця між п’ятьма місяцями і кількома роками настільки велика, що списати її виключно на державні процедури важко.
«У Києві немає землі» — аргумент, який уже не може завершувати дискусію
Будувати нові підземні споруди у щільно забудованому мегаполісі справді складніше, ніж на території логістичного центру.
Під землею Києва — метро, тепломережі, водогони, каналізація, електричні кабелі, газові мережі та десятки інших систем.
Але це аргумент проти хаотичного будівництва, а не проти самої ідеї.
У міста вже є приклад 44 освітніх проєктів, де ділянки знайшли — переважно на території шкіл і садочків.
Є комунальна земля, стадіони, площі, транспортні вузли, території лікарень та інших установ. Не кожне таке місце придатне для великого сховища, але саме для цього потрібна міська програма, що починається з геологічної та інженерної карти, а не з пошуку чергового підвалу.
Підземний простір при цьому необов’язково має залишатися порожнім у мирний час.
Сама концепція споруд подвійного призначення передбачає інше використання: підземний паркінг, спортивний простір, навчальні приміщення, громадський центр — із можливістю швидкого переходу в режим укриття.
Тобто гроші вкладаються не в бетонний бункер, який десятиліттями чекатиме наступної війни, а в міську інфраструктуру.
Що показав досвід Rozetka
Найважливішим у Броварах виявився навіть не бетон.
Перед ударом працівники знали, що повинні робити.
Останніми місяцями кожна зміна щотижня тренувала евакуацію. Люди знали свій маршрут і після сигналу тривоги не вирішували, чи «цього разу можна не йти».
Це нагадує просту річ: укриття — не будівельний об’єкт, а система.
Потрібна достатня кількість місць. Потрібна відстань, яку реально подолати за кілька хвилин. Потрібен цілодобовий доступ. Потрібна вентиляція. Потрібні резервне живлення і вода. Потрібна людина, яка відповідає за готовність об’єкта. Потрібні тренування.
Без будь-якого з цих компонентів бетон сам по собі не створює безпеки.
Якою могла б бути інша стратегія Києва
Після чотирьох з половиною років великої війни місту вже недостатньо щороку додавати ще кілька сотень відремонтованих підвалів.
Необхідна паралельна довгострокова програма капітальних споруд.
Починатися вона могла б із карти дефіциту реального захисту, а не просто карти наявних укриттів: скільки людей живе в конкретному кварталі, скільки придатних місць існує в радіусі 300–500 метрів, яка їхня місткість, чи мають вони вентиляцію, інклюзивний доступ і резервне живлення.
Далі — типові проєкти на 200, 500, 1000 людей, які можна адаптувати до конкретної ділянки замість розроблення кожного об’єкта практично з нуля. Подібний підхід уже використовується державою для освітніх укриттів: готові проєкти різної місткості пропонуються громадам для повторного застосування.
Потрібен і зрозумілий показник ефективності — не просто «освоєно стільки-то мільярдів» або «відремонтовано стільки-то об’єктів», а вартість створення одного реально захищеного місця, готового до тривалого перебування людини.
І нарешті — строки.
Для укриття два роки будівництва під час війни не є просто господарською затримкою. Це два роки, протягом яких сотні людей змушені користуватися менш безпечними альтернативами.
Не чекати наступної атаки, щоб знову запитати «де укриття?»
Історія складу Rozetka закінчилася одночасно катастрофою і успіхом.
Росія знищила один із найважливіших логістичних центрів українського ритейлера. Будівлю і товар можна оцінити у гривнях і згодом відновити.
92 людські життя — ні.
Компанія витратила десятки мільйонів гривень на споруду, яка могла роками не знадобитися для настільки екстремального сценарію. А потім настав один ранок, коли ці інвестиції виправдалися повністю.
Саме так і має працювати цивільний захист.
Його ефективність не можна оцінювати тим, скільки квадратних метрів пофарбували чи скільки закупівель провели. Єдиний остаточний критерій — чи залишаться живими люди, якщо ракета справді прилетить.
Київ уже витратив на систему укриттів мільярди гривень. Місто має понад чотири тисячі захисних приміщень різних типів і продовжує їх ремонтувати.
Тепер питання в іншому: коли кількісне нарощування підвалів перетвориться на системне будівництво інфраструктури, розрахованої не на минулу, а на нинішню війну?
Бровари показали, що технічно це можливо.
П’ять місяців. 60 мільйонів гривень. 600 місць.
І 92 людини, які 5 серпня повернулися додому живими.
Для столиці це вже не просто історія успішного приватного проєкту.
Це дуже конкретний контрольний приклад, після якого пояснювати багаторічне будівництво лише браком землі, складністю процедур або відсутністю готових рішень стає дедалі важче.
