Висохле дно Каховського водосховища дедалі активніше перетворюється на окрему зону бойових дій. Російські підрозділи використовують зарості, тумани, великі відкриті простори та прогалини між українськими позиціями, щоб невеликими піхотними групами обходити укріплення, підтримувати сили біля Приморського і намагатися просочуватися у напрямку Малокатеринівки та Кушугума. Звідси до Запоріжжя — вже не десятки населених пунктів і оборонних рубежів, а передмістя. Але можливість кількох піхотинців пройти далеко вперед і здатність російської армії організувати наступ на обласний центр — принципово різні речі.
Наприкінці вересня загроза, про яку українські військові говорили щонайменше з 2025 року, знову опинилася в центрі уваги. Інститут вивчення війни у звіті за 26 вересня зазначив: російські сили використовують висохле Каховське водосховище для підсилення піхотних груп уздовж його берега і можуть намагатися використовувати цю місцевість для подальшої інфільтрації на північ — у напрямку Запоріжжя, особливо зі погіршенням осінньої погоди.
Йдеться не про колони бронетехніки, які рухатимуться просто колишнім дном водосховища до міста. Нова загроза виглядає інакше: двоє, троє, п’ятеро піхотинців; довгі переходи пішки; маскування в рослинності; обхід опорних пунктів замість їхнього штурму; спроба проникнути якомога глибше, закріпитися або змусити українські сили витрачати ресурси на пошук і зачистку.
Саме тому висохле водосховище стає важливим не стільки як класична дорога наступу, скільки як простір для війни малих піхотних груп.
Від водойми до окремого поля бою
Ще кілька років тому Каховське водосховище саме по собі було природною перешкодою. Тепер на окремих ділянках його колишнього дна сформувалася зовсім інша місцевість: мул, руїни старої інфраструктури, очерет і густі зарості, відкриті відстані у кілька кілометрів, а місцями — старі дороги, які існували до створення водосховища.
Для великих механізованих формувань така територія складна. Для невеликих груп піхоти вона, навпаки, може створювати можливості.
У 2025 році українські військові вже попереджали, що російські сили намагаються використовувати колишнє водосховище як найкоротший напрямок до Запоріжжя. Командир батальйону 128-ї окремої важкої механізованої бригади «Дике поле» Олег Тягнибок тоді описував територію як зарослу місцевість, через яку противник може рухатися приховано. Спроби проникнення через колишнє водосховище офіційно фіксувалися і восени 2025-го: Сили оборони Півдня повідомляли, що в районі Приморського російські групи намагаються скористатися високими заростями й очеретом, щоб обійти українські позиції з флангу.
Таким чином, нинішня активність — не раптово відкрита російським командуванням нова дорога. Це розвиток тактики, яку сторони випробовують уже понад рік.
Змінюється передусім масштаб проблеми та її близькість до Запоріжжя.
Не прорив, а інфільтрація
Щоб зрозуміти характер цієї загрози, важливо відрізняти класичний наступ від інфільтрації.
За традиційного прориву військам необхідно подолати оборонні рубежі, провести достатню кількість особового складу і техніки, забезпечити боєприпаси, евакуацію поранених, зв’язок і постійне постачання. Просування має бути не лише здійснене, а й утримане.
Інфільтраційна тактика працює інакше.
Невеликі групи намагаються не атакувати українську позицію в лоб, а знайти проміжок між позиціями, пройти через «сіру зону», обійти спостережні пункти, просочитися у посадку, руїни чи населений пункт і залишитися там непоміченими якомога довше.
Поява російських військових у певній точці на карті в такому разі ще не означає, що російська армія контролює всю територію між своєю основною лінією та цією точкою.
ISW окремо звертає увагу на цю особливість сучасного фронту: інфільтрації малих груп можуть створювати картину російської присутності далеко попереду основних сил, не означаючи встановлення стійкого контролю над проміжною територією. Подібну модель інститут у вересні фіксував не лише на Запорізькому, а й на інших напрямках.
Для колишнього Каховського водосховища така тактика особливо придатна.
Чому там так складно контролювати піхоту
Величезна площа колишнього водосховища створює специфічну проблему для обох сторін.
Українські військові, які працювали в цій зоні взимку 2025–2026 років, описували ділянки завширшки п’ять-сім кілометрів, де діяти повноцінно можуть фактично тільки піхотинці. У такій місцевості складно постійно тримати поблизу операторів дронів або артилерію, а самі бійці можуть використовувати руїни й рослинність для прихованого пересування. Російські групи експериментували з різними видами маскування, чисельністю груп та способами переміщення.
Погода додатково посилює проблему.
Командир 1-го окремого штурмового полку імені Дмитра Коцюбайла Дмитро Філатов звертає увагу на осінньо-зимові тумани, опади та погіршення видимості. За його оцінкою, саме в цей період російські сили можуть активізувати спроби проникнення вздовж узбережжя і через колишнє водосховище.
ISW 26 вересня підтвердив саму логіку цього ризику: щільна рослинність, висока вологість і тривалі тумани ускладнюють розвідку та контроль місцевості, що може створювати сприятливіші умови для малих груп.
Тобто те, що було б недоліком для великої механізованої операції, для кількох піхотинців може стати перевагою.
Приморське — Малокатеринівка — Кушугум: чому саме цей маршрут насторожує
Географія пояснює, чому увага прикута саме до західного берега колишнього водосховища.
Кам’янське, Плавні, Степногірськ і Приморське утворюють смугу бойових дій на південь від Запоріжжя. Далі на північ уздовж узбережжя розташовані Малокатеринівка та Кушугум — фактичне передмістя обласного центру.
Північна частина Приморського розташована приблизно за 20 кілометрів від Запоріжжя. Саме через висохле русло російські сили намагаються не тільки підтримувати піхотні групи в районі Приморського, а й здійснювати глибші рейди у напрямку Малокатеринівки та Кушугума.
Наприкінці вересня військовий оглядач Костянтин Машовець повідомив про один особливо показовий випадок: російській штурмовій групі вдалося пройти далеко вперед і дістатися Малокатеринівки, де її заблокували.
ISW також навів цю інформацію у звіті від 26 вересня, зазначивши, що йшлося про інфільтрацію приблизно за тиждень до публікації оцінки.
Це важливий епізод саме тому, що демонструє дві протилежні реальності одночасно.
Перша: окрема піхотна група справді може пройти значну відстань.
Друга: сам факт такого проходу не означає, що російські сили контролюють маршрут, яким вона рухалася, або здатні провести цим самим шляхом значні сили.
Старі дороги під водосховищем теж мають значення
Є ще одна особливість території, яка потенційно може впливати на бойові дії.
Під водою десятиліттями залишалася стара транспортна інфраструктура. Після зникнення водосховища окремі дороги знову стали доступними.
Бійці підрозділу «Братство», які діяли в цій зоні, розповідали про стару асфальтовану дорогу на дні. За їхніми словами, російські сили перевіряли, наскільки нею можна користуватися для переходу через колишнє водосховище. Українські підрозділи водночас виставляли приховані спостережні позиції в глибині цієї території, щоб виявляти групи, які намагаються обходити основні рубежі оборони.
Це ще не означає появи повноцінного транспортного коридору для техніки.
Але навіть маршрут, придатний тільки для піхоти чи легкої мототехніки, може бути корисним для інфільтраційної тактики.
Саме тому контроль над колишнім водосховищем фактично перетворюється на окрему задачу: недостатньо утримувати лише населені пункти та дороги на березі. Необхідно контролювати величезний простір між ними.
Чому Степногірськ значно важливіший за появу кількох піхотинців
З військової точки зору найважливіше питання полягає не в тому, чи здатні кілька російських військових фізично наблизитися до Запоріжжя.
Набагато важливіше — чи зможе російська армія змінити конфігурацію фронту настільки, щоб підтримувати значні сили поблизу міста.
Саме тут центральне значення має Степногірськ.
Військово-політичний оглядач Олександр Коваленко називає його найближчою до Запоріжжя зоною бойових дій, контроль над якою міг би створити для міста набагато серйозніші безпекові проблеми.
За його оцінкою, захоплення Степногірського плацдарму та вихід на північний берег Конки принципово змінили б ситуацію. Водночас на момент публікації він не бачив у російських військ можливостей досягти такого результату до кінця 2026 року.
Іншими словами, існує фундаментальна різниця між двома сценаріями.
Перший — інфільтраційний: невеликі групи обходять позиції, проходять далеко вперед, змушують українські сили проводити пошук і зачистку, створюють інформаційний та військовий тиск.
Другий — оперативний: російські сили захоплюють ключовий плацдарм, підтягують достатню кількість особового складу, розгортають логістику, вогневу підтримку та засоби ураження і починають системно розширювати контроль на північ.
На кінець вересня підтвердження першого сценарію є.
Підтверджень другого — немає.
У своїй оцінці за 27 вересня ISW повідомляв, що російські війська продовжували наступальні операції в західній частині Запорізької області, але підтвердженого просування за 26–27 вересня інститут не зафіксував.
То чи можуть російські піхотинці дійти до самого Запоріжжя?
Саме тут оцінки українських військових і аналітиків розходяться.
Командир 1-го окремого штурмового полку Дмитро Філатов вважає, що взимку окремі російські піхотні групи потенційно можуть дістатися навіть Запоріжжя. Він наголошує саме на слові «поодинокі»: не йдеться про вхід у місто великих підрозділів або початок його штурму.
На його думку, осінньо-зимова погода, забудова вздовж узбережжя та тактика інфільтрації можуть дозволити окремим групам пройти дуже далеко.
Коваленко оцінює загрозу стриманіше. Він вважає, що наявного російського угруповання та поточної конфігурації фронту недостатньо для створення до кінця року умов, за яких систематичні інфільтрації безпосередньо в Запоріжжя стали б реалістичним сценарієм.
Ці оцінки не обов’язково суперечать одна одній.
Філатов говорить насамперед про фізичну можливість проходу окремих людей.
Коваленко — про оперативну спроможність російського угруповання перетворити такі проходи на військовий результат.
Саме ця різниця є ключовою для оцінки ситуації.
Один загін із кількох військових, який пройшов 10 чи 20 кілометрів через прогалини в обороні, — серйозна проблема для контрдиверсійних заходів.
Але це ще не наступ на місто.
Для наступу необхідно забезпечити рух набагато більших сил, їхнє регулярне постачання, прикриття, евакуацію та постійний зв’язок із основним угрупованням.
Досвід українських рейдів показує, наскільки далеко може пройти піхота
Показово, що сама специфіка колишнього водосховища дозволяє здійснювати далекі рейди не тільки російській стороні.
У грудні 2025 року диверсійно-розвідувальна група підрозділу «Братство» ГУР провела операцію у цій зоні, взяла в полон двох російських військовослужбовців і вивела їх приблизно на 27 кілометрів до контрольованої Україною території.
Цей епізод добре демонструє саму природу місцевості.
Великі відстані тут можна долати пішки.
Лінія бойового зіткнення не завжди виглядає як суцільна стіна окопів.
А поняття «контроль території» в умовах багатокілометрової сірої зони стає значно складнішим.
Тому повідомлення про появу невеликої групи далеко від основної лінії російських позицій необхідно трактувати обережно. Воно може свідчити про небезпечну прогалину в обороні, але саме по собі не доводить зміни лінії фронту.
Головна загроза для Запоріжжя вже прийшла — повітрям
Поки дискусія точиться навколо того, чи можуть російські піхотинці наблизитися до міста сушею, інша форма війни вже дісталася Запоріжжя.
Йдеться про FPV-дрони.
Влітку 2026 року російські війська почали систематично застосовувати дрони-матки, які переносять FPV-апарати ближче до міста. Зальоти таких дронів фіксували не лише у південних районах, розташованих ближче до фронту, а й у центральній частині Запоріжжя. Ці апарати використовували для ударів по транспорту та будівлях.
Тому поточний безпековий ризик для міста визначається не лише положенням піхоти.
Наближення фронту навіть на кілька кілометрів може мати значення тому, що воно скорочує дистанцію для засобів ураження, дозволяє переносити точки запуску FPV ближче до міста і створює нові загрози для доріг та логістики.
ISW характеризує одну з російських цілей на південному напрямку як просування до дистанції, з якої Запоріжжя може бути уражене ствольною артилерією.
Тобто реальна небезпека може зростати ще задовго до того, як російська піхота фізично опиниться на околицях міста.
Що має статися, щоб ризик для Запоріжжя справді різко зріс
За наявними оцінками можна виділити кілька змін, які означали б перехід ситуації на принципово небезпечніший рівень.
Передусім — стійка втрата українськими силами Степногірського плацдарму.
Друга ознака — вихід російських сил значними підрозділами далі на північ, а не лише поява там окремих інфільтраційних груп.
Третя — створення стабільних маршрутів постачання через Приморське або колишнє водосховище, якими можна регулярно переміщувати не кількох піхотинців, а поповнення, боєприпаси та інші ресурси.
Четверта — перенесення російських вогневих засобів і операторів дронів ближче до Запоріжжя.
П’ята — втрата можливості українських сил виявляти і блокувати групи, які обходять основні позиції через колишнє водосховище.
Саме сукупність таких змін, а не одинична поява російських військових біля одного з населених пунктів, могла б свідчити про фундаментальне погіршення ситуації.
Новий фронт, якого не було на старих картах
Історія колишнього Каховського водосховища показує, наскільки швидко змінюється сама географія війни.
Територія, яка десятиліттями була під водою й виконувала роль природного бар’єра, поступово перетворилася на багатокілометрову «сіру зону». Рослинність приховує пересування. Старі дороги знову можуть ставати маршрутами. Погана погода скорочує можливості повітряної розвідки. Великі дистанції ускладнюють суцільний контроль.
Для російської армії це створює можливість обходити позиції, до яких складно підійти фронтально.
Для України — необхідність обороняти не тільки звичні населені пункти, висоти та дороги, але й величезний простір, який раніше взагалі не був сушею.
Російські групи вже демонстрували здатність проникати цією територією далеко вперед. Відомий випадок виходу однієї з них до Малокатеринівки. Використання дна водосховища для підтримки груп поблизу Приморського також фіксується українськими джерелами та ISW.
Але між цими фактами та твердженням про безпосередню загрозу захоплення Запоріжжя лежить велика дистанція — не лише географічна, а й військова.
Поки російське командування не здатне перетворити проходи малих груп на стабільний контроль території, провести за ними значні сили й забезпечити їхню логістику, колишнє Каховське водосховище залишається насамперед коридором для інфільтрації, а не готовою дорогою для наступу на Запоріжжя.
Це не робить проблему другорядною.
Навпаки, вона показує одну з головних рис нинішньої фази війни: відстань між фронтом і тилом стає дедалі менш чіткою. Невеликі піхотні групи можуть проходити крізь розтягнуті бойові порядки, FPV-дрони — долати десятки кілометрів, а територія, яка формально не контролюється противником, уже може бути небезпечною для пересування.
Тому для Запоріжжя головне питання сьогодні звучить не так: «Чи стоїть російська армія біля міста?»
Воно складніше: наскільки далеко від основного фронту Росія здатна створювати зони постійної небезпеки — піхотою, дронами та ударами по логістиці — без класичного масштабного прориву оборони?
І висохле дно Каховського водосховища поступово стає одним із найнаочніших місць, де дається відповідь на це питання.
