1 березня 2022-го кілька десятків тероборонівців із гвинтівками, гранатами та «коктейлями Молотова» вийшли проти російської бронетехніки. Це був бій без реальних шансів на перемогу — але з величезним історичним значенням.
1 березня для Херсона — не просто дата в календарі війни. Це день, коли місто побачило одну з найстрашніших і найчистіших форм спротиву. У Бузковому парку, на вулиці Нафтовиків у Корабельному районі, українські бійці територіальної оборони прийняли нерівний бій із російськими окупантами, які заходили в місто на бронетехніці. У цьому зіткненні не було симетрії сил, не було підготовленої оборонної лінії, не було важкого озброєння, яке могло б зрівняти шанси. Були лише люди — вчорашні цивільні, частина з яких кілька днів тому вперше взяла до рук автомат.
Саме тому бій у Бузковому парку став не лише епізодом оборони Херсона, а й концентрованим символом перших днів великої війни: хаосу, браку часу, помилок командування, героїзму без пафосу і ціни, яку довелося заплатити за право не скоритися без бою.
Херсон на межі: як місто входило в окупацію
На ранок 1 березня 2022 року російські війська вже просунулися до передмість Херсона. Чорнобаївка була захоплена. Окупанти заходили до міста з кількох напрямків, і один із ключових маршрутів пролягав саме через район вулиці Нафтовиків. Фактично це був один із коридорів, яким бронетехніка входила у Херсон.
Місто на той момент не мало повноцінно розгорнутої, підготовленої лінії оборони. У свідченнях учасників тих подій проходить одна й та сама думка: Херсон не був облаштований для спротиву так, як мав би бути в умовах наступу регулярної армії. За кілька попередніх днів можна було хоча б частково підготувати позиції, створити загородження, поставити протитанкові перешкоди, організувати чіткіші маршрути відходу чи маневру. Але цього не сталося.
На цьому тлі Бузковий парк став місцем, де український спротив набув максимально оголеного вигляду: без захищених рубежів, без достатнього ресурсу, але з внутрішньою готовністю не відступати без спроби зупинити ворога.
Хто вийшов у Бузковий парк
За наведеними свідченнями, близько 10-ї ранку в район Бузкового парку висунулися 43 бійці. У текстах фігурують бійці 124-ї окремої бригади територіальної оборони, а в розлогому свідченні учасника — 194-й білозерський батальйон у її складі. Переважна більшість цих людей були мешканцями сіл колишнього Білозерського району. Це були не «професійні штурмовики» й не добре укомплектований бойовий підрозділ у класичному розумінні.
Серед них були ветерани АТО, але були й ті, хто ще кілька днів тому жив звичайним цивільним життям. Один із ключових голосів цієї історії — Станіслав Вазанов, який згадує, що 26 лютого вперше в житті взяв автомат, до того не служив, а працював у будівництві та ремонті квартир. Війна буквально за кілька днів перетворила цивільних чоловіків на бійців тероборони, а далі — на людей, яким довелося зіткнутися з російською бронеколоною.
Це принципово важливий момент. Бій у Бузковому парку — це не історія про «невдалу тактичну операцію» в сухому військовому сенсі. Це історія про мобілізацію суспільства у буквальному значенні слова: коли країну в перші дні прикривали ті, хто не встиг отримати ані форми, ані достатньої підготовки, ані належного забезпечення.
Озброєння, яке не могло зрівняти шанси
Опис озброєння українських бійців сам по собі пояснює всю трагічну асиметрію цього бою. У тероборонівців були:
- гвинтівки;
- поодинокі зразки автоматичної зброї;
- гранати;
- «коктейлі Молотова»;
- щонайменше два гранатомети типу РПГ-18 «Муха».
Проти них росіяни мали:
- БТР;
- щонайменше дві БМП;
- ймовірно, танк;
- великокаліберне озброєння;
- за свідченнями учасників, також міномети та, імовірно, інші засоби ураження.
Фактично йшлося про зіткнення легкоозброєного підрозділу тероборони з механізованою групою, здатною вести нищівний вогонь по відкритій місцевості й укриттях. Навіть «коктейлі Молотова», які в міській війні часто сприймаються як символ народного опору, у цій ситуації виявилися майже безсилими. За словами учасника, дистанція до російської техніки була такою, що докинути пляшку із запальною сумішшю просто не було змоги. Для цього треба було підвестися під вогнем і кидати на межі фізичних можливостей — а реальність бою цього не дозволяла.
Бій, який тривав лічені хвилини, але залишився в історії
Сам бій розпочався близько 11-ї години і тривав, за різними свідченнями, 20–30 хвилин. У хронології великої війни це мізерний проміжок часу. Але іноді саме такі короткі, майже миттєві зіткнення і стають історичними вузлами, в яких концентрується суть епохи.
За свідченням учасника, українські бійці спочатку очікували зіткнення з невеликою групою противника — умовним мінометним розрахунком і кількома піхотинцями. Натомість на позиції вийшла бронетехніка. Першим з’явився ворожий БТР, далі — БМП, які, за словами очевидця, заїхали мало не до самого початку парку. Лунали постріли великокаліберної зброї. Працював снайпер. Потім по позиціях почали бити із бронетехніки.
Один із пострілів із «Мухи» таки влучив у російську БМП. За свідченням, машина задимілася, але через кілька хвилин знову завелася і продовжила вести вогонь. Цей епізод — дуже точна метафора всього бою: українці змогли завдати удару, змогли показати, що чинять реальний спротив, але не мали ресурсів, щоб змінити загальну картину.
Учасники, які перебували ближче до самого парку, фактично потрапили під розстріл. Парк, дерева, кущі — усе, що мало бодай частково приховати бійців, було прошите вогнем. За описами, стовбури дерев зрізало чи розбивало вогнем такого калібру, що навіть природне укриття майже втрачало сенс.
Чому цей бій став не просто поразкою, а подвигом
У військовій хроніці є багато боїв, які закінчуються відступом або великими втратами. Але не кожен із них стає символом. Бузковий парк став ним тому, що це був бій, у якому українські захисники свідомо чи напівсвідомо прийняли зіткнення з ворогом, що мав абсолютну перевагу.
Це не був «бездумний порив», як пізніше намагалися зобразити окремі чутки. Це був прояв тієї самої логіки, яка у перші дні великої війни тримала країну: якщо ворог іде в твоє місто, ти виходиш його зупиняти тим, що маєш. Навіть якщо цього замало. Навіть якщо шансів майже немає.
Саме тому важливо дивитися на Бузковий парк не через призму холодного формулювання «невдалий бій», а через призму морального вибору. Люди, які там були, не мали достатнього озброєння. Але вони мали головне — готовність зустріти російські війська не мовчки, не стоячи осторонь, не ховаючись за логікою «нічого не вдієш». У цій готовності — і є справжній зміст подвигу.
Відступ на нафтобазу і порятунок тих, хто вижив
Коли стало зрозуміло, що позиції втримати неможливо, частина бійців почала відходити. За свідченням Станіслава Вазанова, його група відступала поповзом, перебиралася через паркан і зрештою опинилася на території нафтозаводу. Там зібралися 13 людей.
Командир дав наказ закопати зброю, зняти військові ознаки та чекати темряви, аби спробувати вийти з території окупованого району. Уже тоді стало очевидно, що це не просто відхід із позиції — це початок виживання в умовах окупації. Російська техніка заходила на територію, починалася зачистка, в різних частинах заводу було чути перестрілки.
Виживання стало питанням не сили, а випадку, знання місцевості й кількох правильних рішень у правильний момент. Частина бійців зуміла вирватися. Частина — ні. Ця деталь особливо важлива для розуміння масштабу трагедії: Бузковий парк не завершився в момент припинення основного бою. Для тих, хто вцілів, далі почався ще один етап — втеча, переховування, пошук маршруту виходу, страх бути виявленим чи схопленим.
Скільки людей загинуло: цифри, які досі болять
Саме питання кількості загиблих залишається одним із найболючіших і найчутливіших.
У Бузковому парку загинули щонайменше 18 українських бійців, а за іншими даними — не менше 24. У кожному разі йдеться про один із найтрагічніших епізодів оборони Херсона у перші дні повномасштабного вторгнення.
Сам факт цієї розбіжності багато про що говорить. Йдеться не просто про статистику, а про хаос перших днів вторгнення, фрагментарність обліку, втрату документів, відсутність повної публічної верифікації списків, а також про спроби окупантів приховати сам епізод.
Те, що побачили місцеві наступного дня
2 березня з’явилися кадри з місця бою, які шокували херсонців. Між деревами лежали тіла українських захисників. Багато з них були понівечені настільки, що самі ці описи й досі звучать майже нестерпно: відсутні кінцівки, важкі ушкодження, сліди вогню великого калібру.
Після бою саме місцеві мешканці стали тими, хто взяв на себе страшну, майже позамежну роботу — збирати тіла загиблих і рештки. Один із найболючіших фрагментів цієї історії — спогад херсонки Марини, яка розповідала, як побачила, що собака тягне людську ногу. Це не просто страшна деталь. Це межова точка деградації простору під час війни, коли міський парк перестає бути місцем відпочинку й стає місцем масової загибелі, де людську гідність доводиться буквально рятувати з-під уламків і крові.
За наведеними свідченнями, вдалося зібрати 16 цілих тіл і чотири мішки людських решток. Це сама по собі картина масштабу вогневого ураження. І це також пояснення, чому для рідних, побратимів і самого Херсона ця історія не могла бути просто «однією з багатьох». Вона надто жорстока, надто конкретна, надто людська.
Після бою — не лише смерть, а й приниження
Один із найтяжчих пластів цієї історії пов’язаний із тим, що відбувалося вже після основного бою. У свідченнях, які ви навели, є моторошні твердження про те, що росіяни:
- могли добивати поранених;
- обшукували тіла;
- брали телефони загиблих;
- дзвонили родичам;
- у деяких випадках нібито пропонували «продати» тіла рідним.
Навіть якщо частина цих епізодів потребує подальшого окремого юридичного встановлення у межах слідства, сама їхня поява у свідченнях говорить про атмосферу окупаційного терору. Це вже не тільки про бойові дії. Це про ставлення до людей як до матеріалу, як до об’єктів знущання, як до трофеїв війни.
Саме в таких деталях російська окупація показує своє справжнє обличчя: не лише як збройне вторгнення, а як система приниження, де навіть смерть противника не визнається межею, за яку не можна заходити.
Чому про Бузковий парк довго мовчали
Одна з найважливіших особливостей цієї трагедії — її довгий час наче не було у великій суспільній пам’яті на тому рівні, на який вона заслуговує. Причин кілька.
1. Окупація Херсона
Місто вісім місяців перебувало під контролем Росії. У таких умовах збирання свідчень, публічне вшанування, відкритий обмін інформацією були або вкрай ускладнені, або небезпечні.
2. Шок і травма свідків
Люди, які бачили наслідки бою або в ньому вижили, потребували часу, щоб узагалі змогти говорити. Частина свідчень виходила назовні лише через місяці.
3. Видалене відео та спроба стерти сліди
Кадри з місця події зникли з YouTube — чи то через шокуючий контент, чи то через зовнішній тиск, чи через інші причини. Але наслідок один: один із ключових візуальних доказів на певний час зник із відкритого поля.
4. Проблеми з документами й обліком
У свідченнях звучить теза, що перед виїздом могли бути знищені документи. Якщо це так, то частина загиблих певний час фактично опинилася поза чітким офіційним контуром — а отже, й поза належним державним визнанням.
Усе це разом і створює той ефект, коли один із найтрагічніших боїв за місто довго лишався напівзамовчаним епізодом, відомим радше в локальній пам’яті, ніж у загальнонаціональному наративі.
Бузковий парк як дзеркало хаосу перших днів війни
Історія Бузкового парку болить не лише через масштаб втрат. Вона болить ще й тому, що ставить незручні запитання.
- Чому місто не було краще підготовлене до входу ворога?
- Чому легкоозброєний підрозділ опинився під ударом бронетехніки в майже відкритій зоні?
- Наскільки точними були розвіддані?
- Хто і як ухвалював рішення про висування на цю позицію?
- Чи могли втрати бути меншими за іншої організації оборони?
Такі питання не скасовують подвигу. Навпаки — вони роблять його ще трагічнішим. Бо показують: ці люди загинули не в ідеально вибудуваній системі оборони, а в умовах, коли держава, армія, місцева влада, підрозділи, новостворена тероборона ще лише вчилися жити й воювати в реальності повномасштабного вторгнення.
Бузковий парк — це і пам’ять про героїв, і урок про те, якою ціною дається безлад у перші години й дні великої війни.
Свідчення Станіслава Вазанова: жива пам’ять замість сухого протоколу
Особлива цінність цієї історії — у тому, що вона має голос живого свідка. Станіслав Вазанов — не історик і не сторонній коментатор. Це людина, яка лежала під вогнем, тікала через територію заводу, бачила наслідки бою, упізнавала загиблих на відео і після всього пережитого не зникла з війни, а продовжила службу.
Саме такі свідчення повертають історії людську глибину. Із його розповіді виринає не тільки хід бою, а й загальний нерв тих днів:
- відсутність чіткої організації;
- розрив між очікуваннями і реальністю;
- шок від того, як швидко місто входить в окупацію;
- відчуття, що частина відповідальності за трагедію була розмита;
- і водночас — глибока переконаність, що Херсон не може бути Росією.
Його слова про бажання повернутися на Херсонщину, відбудувати зруйнований дім і жити там після війни — це продовження тієї самої лінії спротиву. Лише в іншій формі. Не через бій, а через право на дім, на землю, на пам’ять, на майбутнє.
Меморіал і пам’ять: чому Росії не вдалося головного
Росія могла вбити людей. Могла знищити дерева в парку. Могла стерти частину слідів, залякати свідків, занурити місто в окупацію. Але їй не вдалося головного — перетворити цю історію на порожнечу.
У травні 2022 року, ще під час окупації, у Бузковому парку з’явився імпровізований меморіал. Згодом, до річниці бою, там встановили пам’ятник. І це дуже важливий жест. Бо меморіал у цьому випадку — не просто знак скорботи. Це відповідь на спробу стерти, замовчати, зробити вигляд, що нічого не було.
Пам’ять про Бузковий парк — це форма спротиву не менш важлива, ніж сам бій. Коли злочин названий злочином, коли загиблі не розчиняються в безіменній статистиці, коли місто зберігає місце пам’яті — ворог не досягає повної мети. Він може окупувати територію, але не здатен окупувати саму правду про те, що сталося.
Бузковий парк — це не лише про минуле
Ця історія важлива не тільки як спогад про березень 2022-го. Вона має значення й зараз — для всієї країни.
По-перше, вона повертає нам реальний масштаб ціни, яку Херсон заплатив уже в перший день окупації.
По-друге, вона ламає будь-які спроби міфу про «мирний» чи «легкий» захід Росії в місто. Ні, Херсон не стояв осторонь. У Херсоні вийшли воювати. І вийшли навіть тоді, коли шансів було критично мало.
По-третє, вона нагадує, що державна пам’ять — це не автоматичний процес. За неї треба боротися: збирати свідчення, уточнювати списки, добиватися юридичного визнання, зберігати імена, говорити вголос.
І нарешті, Бузковий парк — це історія про внутрішню межу людини. Про те, де закінчується страх і починається гідність. Саме тому цей бій не можна зводити лише до військової статистики. Він більший за неї.
Останній бій у Бузковому парку як правда про початок великої війни
Бій у Бузковому парку — це одна з тих історій, у яких війна постає в найоголенішому вигляді. З одного боку — регулярна армія на бронетехніці, що заходить у місто. З іншого — кілька десятків українців, багато з яких ще вчора були цивільними, а сьогодні лежать під вогнем із автоматами, гранатами і пляшками із запальною сумішшю.
У цьому бою майже не було шансів на успіх у класичному військовому сенсі. Але був інший результат, не менш важливий. Росія не отримала мовчазного Херсона. Вона отримала місто, яке навіть у момент падіння в окупацію знайшло людей, здатних вийти назустріч броні.
Саме тому Бузковий парк — не просто місце трагедії. Це місце правди. Про те, як починалася окупація. Про те, як народжується спротив. І про те, чому навіть короткий, майже безнадійний бій може залишитися в історії як доказ: Херсон боровся.
За матеріалами espreso.tv
