Український Третій армійський корпус заявив про повернення ще 51 км² на півночі Донецької області в межах операції «Вівальді». Загалом від початку наступальних дій корпус повідомляє про відновлення контролю над 176 км² території, звільнення трьох і повернення контролю ще над двома населеними пунктами лише на останньому етапі. Американський Institute for the Study of War оцінює саму операцію як оперативно значущу, оскільки вона ускладнила російську спробу широкого обходу українського «пояса фортець» у Донецькій області.
Але, можливо, не менш важливою за зміну лінії фронту є відповідь на питання, як саме українським військам вдалося рухатися вперед на полі бою, де простір цілодобово контролюють розвідувальні й ударні дрони, дороги перекривають мінні поля, а будь-яке скупчення техніки швидко стає ціллю.
Одна з відповідей, яку тепер детально описують учасники «Вівальді», звучить майже як формула: вночі працюють роботи, вдень — піхота.
Це не означає, що наземні роботизовані комплекси замінили штурмові підрозділи. Йдеться про інше: частину найбільш небезпечної, виснажливої й повільної роботи — розмінування, дистанційне мінування, підвезення вантажів, підготовку маршрутів — намагаються винести за межі безпосереднього людського контакту з противником.
І саме ця організація бойового циклу може виявитися одним із найцікавіших результатів «Вівальді».
Читайте також: “«Вівальді» проти північної «клешні»: як ЗСУ зрізали Лиманський виступ і зірвали російський план охоплення Донбасу”
Що Україна заявляє про результати «Вівальді»
28 вересня командувач Третього армійського корпусу бригадний генерал Андрій Білецький оголосив про завершення третього етапу операції. За даними корпусу, українські сили звільнили Нове, Рідкодуб і Катеринівку та відновили контроль над Карпівкою і Новомихайлівкою.
На цьому етапі, за твердженням командування, було повернуто ще 51 км². Загальний результат операції корпус оцінює у 176 км².
Корпус також повідомляє про значні російські втрати й сотні полонених. Ці числа, як і частину територіальних показників, необхідно сприймати саме як дані української сторони, оскільки незалежної повної польової перевірки таких показників у режимі реального часу немає. Reuters, повідомляючи про 51 і 176 км², окремо зазначав неможливість самостійно перевірити весь заявлений масштаб українських успіхів.
Це розмежування принципове. Адже «Вівальді» зараз існує одночасно у двох площинах.
Перша — зміна контролю над територією, де потрібні карти, геолокація й підтвердження з кількох незалежних джерел.
Друга — зміна способу ведення наступальної операції, яку можна аналізувати навіть тоді, коли точна лінія фронту ще уточнюється.
Саме друга площина виглядає особливо показовою.
Чому цей район має більше значення, ніж кількість квадратних кілометрів
Бої відбуваються на Лиманському напрямку — на півночі Донецької області. У російському оперативному задумі цей район був важливим не лише як шлях до самого Лимана.
ISW оцінював, що російські війська намагалися створити умови для значно ширшого маневру: просуватися через район Лимана та Святогірська й формувати північне плече потенційного обходу українського «пояса фортець» — системи великих міських оборонних вузлів Донбасу.
Тому значення українського контрнаступу не обов’язково вимірюється лише площею повернутої території.
ISW дійшов висновку, що українські дії північніше Лимана вже порушили російський задум широкого охоплення цього оборонного поясу і змусили російські сили реагувати на нову ситуацію. Саме це аналітики називали «оперативно значущим» результатом.
Тобто 176 км², якщо остаточно підтвердиться заявлений українською стороною масштаб, важливі не самі по собі. Значення має те, де розташовані ці квадратні кілометри і що вони змушують противника робити далі.
Війна, у якій просто «піти вперед» стало майже неможливо
«Вівальді» цікава ще й тому, що розгортається в умовах, які протягом останніх років значно ускладнили будь-яку наступальну операцію.
Масове використання FPV-дронів, повітряної розвідки, мін і засобів дистанційного ураження означає, що класична концентрація піхоти, саперів і бронетехніки біля переднього краю створює очевидну ціль.
Особливо складною стає інженерна підготовка.
Піхота не може нормально просуватися, доки не зрозуміло, де розташовані мінні загородження і якими маршрутами можна рухатися. Але сапери, які мають створити ці маршрути, самі опиняються під спостереженням і ударами.
У «Вівальді» Третій корпус намагався розірвати це замкнене коло за допомогою наземних роботизованих комплексів.
«Краще мінувати вночі»
Командир 96-го батальйону забезпечення майор Сергій Тищенко розповів Business Insider, що роботи виконують значну частину інженерних завдань саме в темний час доби.
Причина проста: наземні безпілотні платформи важче виявити вночі.
Це дозволяє розвести різні фази операції в часі: вночі — підготовка маршрутів, розмінування або встановлення загороджень; удень — активні дії піхоти.
За словами Тищенка, денний час, навпаки, може мати перевагу для штурмовиків через масштаб використання російських FPV-дронів: їх легше помітити в умовах достатньої видимості.
У результаті виникає бойовий цикл, у якому день і ніч використовуються для різних завдань.
Ніч: роботи готують простір.
День: люди використовують створені ними умови для маневру.
Це один із головних принципів, які відрізняють опис «Вівальді» від звичайної історії про черговий новий дрон.
Не «робот замість солдата», а робот перед солдатом
Функція наземної машини тут передусім полягає не в тому, щоб самостійно захоплювати територію.
Вона повинна виконати роботу, яка дозволяє піхотинцеві взагалі наблизитися до позицій противника.
Тищенко пояснює психологічну складову такого підходу: коли штурмовик бачить роботизовану платформу, що вже пройшла попереду його маршрутом, у нього з’являється значно більше впевненості, що шлях перевірений і ризик підірватися на міні зменшився.
Це показує одну з головних потенційних переваг роботизації фронту.
Машина не обов’язково повинна зробити те, що раніше було абсолютно неможливим. Іноді достатньо, щоб вона першою виконала те, що для людини є надто ризикованим.
Два показники, які не варто плутати
Саме тут у повідомленнях про «Вівальді» з’являються дві яскраві цифри.
Перша стосується мінування.
За даними, наведеними Business Insider, одна наземна платформа може створити мінне загородження глибиною понад 1300 футів — приблизно 400 метрів — за дві доби. За оцінкою українського командира, людському підрозділу аналогічна робота могла б зайняти приблизно два тижні.
Друга стосується розмінування.
Третій армійський корпус заявив, що на напрямку Шандриголового наземні роботизовані комплекси розчистили близько 30 км маршрутів за дві ночі. За оцінкою корпусу, двом саперним ротам для виконання аналогічного обсягу знадобився б приблизно тиждень. Командування також стверджує, що під час цієї роботи сапери не зазнали втрат. ISW окремо зафіксував ці повідомлення у своєму щоденному аналізі.
Це різні операції.
400 метрів — параметр створення одного глибокого мінного загородження.
30 кілометрів — сукупна протяжність маршрутів, які, за заявою української сторони, було розчищено.
Але обидві цифри показують одну тенденцію: інженерна робота дедалі більше стає сферою роботизації.
Не один робот, а ціла безпілотна екосистема
Ще одна важлива деталь матеріалу Business Insider: мова йде не про одну універсальну машину.
Наземні роботизовані комплекси застосовують разом із повітряними дронами різних класів.
За словами Тищенка, наземні машини можуть перевозити значні вантажі й виконувати завдання з мінування та розмінування. Важкі мультикоптери використовуються для дистанційного встановлення мінних загороджень, а легші безпілотники — для допомоги в розчищенні замінованих ділянок.
Таким чином, основною одиницею нової тактики стає вже не конкретний дрон.
Нею стає мережа різних безпілотних систем, кожна з яких виконує вузьке завдання:
- розвідка;
- інженерна підготовка;
- розмінування;
- дистанційне мінування;
- логістика;
- вогнева підтримка;
- контроль маршруту перед виходом піхоти.
Саме інтеграція цих функцій відрізняє системне застосування роботів від окремих експериментів.
Роботизація була лише одним елементом
Втім, було б перебільшенням пояснювати результати «Вівальді» лише наземними дронами.
ISW звертав увагу на ширший комплекс підготовчих заходів.
За даними, які аналізував інститут, українські сили намагалися приховано накопичувати підрозділи, завдавати ударів по російських позиціях і точках запуску безпілотників, а також створювати умови для пересування штурмових груп без передчасного виявлення.
В іншому епізоді український командир розповідав, що бронетехніку навмисно використали там, де російська сторона через стан ґрунту вважала її появу малоймовірною. ISW наводив цей приклад як один із проявів досягнення тактичної несподіванки.
Тож «Вівальді» радше демонструє не «наступ роботів», а комбінацію:
маскування + розвідка + удари по системі спостереження противника + інженерна роботизація + маневр + штурмова піхота.
Роботи є однією ланкою цієї послідовності — але саме вони дозволяють прибрати людей із частини найбільш небезпечних етапів.
Читайте також: “Не дрони замість танків. Як операція ЗСУ під Лиманом змінює уявлення про сучасну війну”
Технологія змінює не лише ризик, а й темп
У розповідях про бойових роботів найчастіше акцентують на збереженні життя військових. У випадку «Вівальді» видно ще один параметр — час.
Якщо завдання, на яке саперам могли б знадобитися дні або тижні, роботизована система виконує швидше, командування отримує можливість раніше перейти до наступної фази.
У наступальній операції це критично.
Противник реагує на прорив: перекидає резерви, мінує нові ділянки, змінює маршрути логістики, розгортає дрони, посилює артилерію.
Тому різниця між двома днями і двома тижнями — це не просто показник продуктивності.
Це потенційно різниця між ситуацією, коли противник встигає перебудувати оборону, і моментом, коли він змушений реагувати на вже створений факт.
Саме тому швидкість інженерних робіт може безпосередньо впливати на темп усієї операції.
Третій компонент — обман
За версією командування Третього корпусу, під час третього етапу російські сили очікували основного українського удару на одному напрямку й витрачали там резерви на контратаки, тоді як справжньою ціллю став район Нового. Корпус називає цей населений пункт важливим вузлом на плацдармі.
Це твердження походить безпосередньо від українського командування й тому також потребує обережного трактування.
Однак воно добре вписується у попередні спостереження ISW про те, що українські сили під час «Вівальді» приділяли значну увагу прихованому накопиченню сил, маскуванню намірів і створенню несподіванки.
Таким чином, технологія працює не ізольовано.
Дрони й наземні комплекси стають інструментами більш традиційних принципів війни — маскування, обману, маневру і концентрації сил у потрібний момент.
Чому наземні роботи особливо підходять саперам
Саперна робота має кілька характеристик, які роблять її природним кандидатом на роботизацію.
Вона повторювана, потребує високої концентрації та часто виконується в зоні, де навіть одна помилка може бути смертельною.
За словами Тищенка, машина, на відміну від людини, не втомлюється і не втрачає концентрацію в тому самому сенсі. А пошкоджений робот можна ремонтувати або замінити.
Ця логіка пояснює, чому наземні безпілотники можуть розвиватися не лише як ударна техніка.
Не менш важливими можуть стати менш видовищні ролі:
розвідка маршруту, доставка боєприпасів, евакуація, підвезення обладнання, мінування, розмінування.
Тобто значна частина роботизації війни може відбуватися не там, де машина безпосередньо знищує противника, а там, де вона забирає у людини небезпечну фізичну роботу.
Чи означає це повернення маневреної війни
ISW у вересневих оцінках «Вівальді» писав про часткове відновлення елементів тактичного маневру на полі бою.
Це важливе формулювання, але його не слід перетворювати на висновок, що позиційна війна завершилася.
Навпаки, сам опис операції показує, наскільки багато роботи необхідно виконати, перш ніж піхота може просунутися навіть на відносно обмежену відстань.
Треба приховати накопичення сил.
Придушити або обійти ворожу розвідку.
Знайти й розчистити маршрути.
Створити власні мінні бар’єри.
Контролювати повітря над переднім краєм хоча б локально й тимчасово.
І лише після цього з’являється можливість для маневру.
Тому «Вівальді» не свідчить про повернення до великих механізованих проривів у стилі минулих воєн. Вона радше показує, наскільки технологічно складним став сам процес створення короткого вікна для наступу.
Головний урок «Вівальді» — не кількість роботів
Найпростіше було б описати операцію як ще один приклад технологічної переваги України в безпілотних системах.
Але це надто спрощує картину.
Головна зміна полягає не в самому факті появи роботизованих машин. Наземні дрони використовують на війні вже давно.
Більш показовим є те, що їх починають вбудовувати у повний цикл наступальної операції.
Не окремий експеримент.
Не одинична доставка боєприпасів.
Не демонстраційний удар.
А послідовність: розвідка — інженерна підготовка — маскування — роботизоване розмінування — створення загороджень — вихід штурмових груп — закріплення.
У цій схемі машина не замінює солдата.
Вона змінює місце, де солдатові доводиться ризикувати життям.
І саме тому формула, яку описав командир 96-го батальйону, може бути важливішою за характеристики будь-якої конкретної платформи:
у темряві роботи готують поле бою, а з настанням дня піхота намагається використати створену ними перевагу.
Якщо територіальні результати «Вівальді» будуть підтверджені в заявленому масштабі, операція може стати одним із найбільш показових українських прикладів того, як у війні насиченого дронового спостереження все ще можна створювати умови для наступу.
Не через повернення до старої моделі масованого механізованого прориву.
А через іншу модель — де людей намагаються залишити для тих завдань, які неможливо делегувати машині, а найбільш небезпечну підготовчу роботу дедалі частіше віддають роботам.
