Лазіння по скелях (альпінізм) захоплювало людей з давніх-давен. Перша згадка про це датується 400 роком до нашої ери.
Як окремий рід діяльності скелелазіння отримало розвиток наприкінці 19 сторіччя. Справжній бум виник після Другої світової війни, через дешевизну військових гаків, карабінів та нейлонових мотузок.
Спортивне скелелазіння почалось зароджуватися у 80-ті роки 20 сторіччя. Саме тоді було відкрито багато нових категорій та почали організовувати комерційні змагання спочатку на скелях, а потім і на штучних стендах. Перші змагання відбулися в 1985 році в італійському містечку Бардонеккія та мали назву Sportroccia.
Україна також має свої перемоги в цьому динамічному виді спорту, який якнайкраще відповідає олімпійському гаслу: “Швидше, вище, сильніше”. Хоча вперше спортивне скелелазіння увійшло до олімпійської програми лише на Іграх у Токіо.
Спортивне скелелазіння. Підвиди і різниця між ними
Цей вид спорту має кілька дисциплін: болдеринг (bouldering), лід (lead climbing) та швидкісне скелелазіння (speed climbing). Кожна з них по-своєму унікальна, але найбільш динамічним і видовищним, без сумніву, є саме останній варіант
Болдеринг – короткі сходження на невисокі стіни без мотузок. Тут дуже важлива сила, координація та тактичне мислення спортсмена. Скелелаз долає технічно складні маршрути.
Лід – лазіння на висоту з мотузкою, на складність і витривалість. Атлети прагнуть досягти найвищої точки на високій стіні, зачіпляючись за мотузку по ходу руху.
Швидкісне скелелазіння – змагання віч-на-віч на 15-метрову стіну. Перемагає той, хто швидше підніметься.
Спортклаймбінг дебютував на Олімпійських іграх у Токіо. Там спортсмени змагалися в усіх трьох дисциплінах, а результати множилися за спеціальною формулою. Проте вже на Іграх у Парижі дисципліни розділили – і це стало важливим кроком уперед для розвитку кожного підвиду.
На Олімпійських іграх у столиці Франції Україну представляли Євгенія Казбекова (болдеринг + лід) та Ярослав Ткач (швидкісне скелелазіння). Багаторазова чемпіонка України зупинилася в кваліфікації, а Ткач програв лише 0,01 французу Басса Мавему в 1/8 фіналу.
Ярослав Ткач та Євгенія Казбекова – це ті, хто роками прославляє нашу країну завдяки скелелазінню. Також варто згадати і Данила Болдирєва, який вигравав етапи Кубку світу, світову першість та ставив світові рекорди.
Окрім них перемог досягали й інші альпіністи. “Чемпіон” розповість про українські тріумфи, правила, минуле та перспективи цього виду спорту.
Розвиток альпінізму та скелелазіння в Україні. Перші кроки сталися ще в ХIХ столітті.
У 1890 році в Одесі був створений Кримсько-Кавказький гірський клуб. Його напрямок роботи – гірський туризм з науково-дослідною роботою. Членами клубу були альпіністи та науковці, які робили експедиції у гори Криму, Кавказу та навіть в Альпи. Функціонування клубу припинилося в 1917 році.
У 1920-х роках першість переходить до Харкова. Експедиція на чолі з Михайлом Погребецьким, засновником харківської гірської секції, відвідала гірську систему Тянь-Шань у центральній Азії.
Після цього поступово йде розвиток в інших регіонах, але після початку Другої світової війни було не до цього.
Уже в післявоєнний період вводяться спортивні розряди по альпінізму, у різні клуби активно залучають молодь і проводяться різні чемпіонати.
Перший Чемпіонат України був проведений у 1955 році, наступний аж через 5 років, але потім чемпіонати проводилися щороку, за винятком 1976 року. Географія була різна: Київ, Малин, Крим, село Дениші, Житомирська область та інші місцевості.
Гуртки для тренування та альпіністські клуби були також в Нікополі, Одесі, Дніпрі та Харкові.
Поступово починається і виокремлення різних дисциплін. У 1970-х роках скелелазіння почало ділитися на види: парні гонки, індивідуальне лазіння, зв’язки та інше, а в 1990-х роках – швидкість, складність, боулдерінг.
Варто зазначити, що тривалий час змагання проходили виключно на природних скелях.
Після 1986 року делегати звернулися до UIAA (Union internationale des associations d’alpinisme) із проханням визнати офіційні міжнародні змагання зі скелелазіння, і 1987 року UIAA створила комісію для подальших дій.
Уже в 1988 році стартував Кубок світу зі спортивного скелелазіння – тепер на штучних стінах. А згодом почали проводити і чемпіонат світу.
Скелелазіння і незалежна Україна. Успіхи українських спортсменів
Чемпіонат світу зі скелелазіння вперше відбувся ще 1991 року у німецькому Франкфурті. Тоді турнір мав назву UIAA Climbing World Championships. Саме так він і називався до 2007 року, коли французька абревіатура Union internationale des associations d’alpinisme поступилася англійській International Climbing and Mountaineering Federation. Відтоді змагання офіційно проводяться під назвою IFSC Climbing World Championships.
На першому світовому чемпіонаті українців ще не було. Але вже за два роки, у 1993-му, в австрійському Інсбруку вони гучно заявили про себе. У швидкісному скелелазінні “срібло” здобув Серік Казбеков. До речі, його донька – Євгенія Казбекова, про яку вже згадували раніше, – згодом також прославилася в цьому виді спорту.
У тому ж 1993-му “бронзу” виборов Євген Кривошеєв, а Віталій Скорик і Андрій Веденмеєр залишилися без медалей, хоча й показали високий рівень.
Утім, уже за два роки Веденмеєр сповна реабілітувався – і став чемпіоном світу! А Кривошеєв тоді зупинився за крок до п’єдесталу. Та це його не зламало: ще за два роки він здобув “срібло” – і підтвердив свою майстерність.
Українки вперше дебютували у швидкісному скелелазінні ще 1993 року, але довго не могли пробитися до медалей. Справжнім проривом став 1999 рік: Олена Захарова стала чемпіонкою світу, а Олена Ріпко – здобула “срібло”.
Той виступ у Бірмінгемі 1999 року став історичним і для іншої дисципліни – lead climbing. Максим Петренко тоді став бронзовим призером – це була перша в історії українська медаль у цій дисципліні на дорослому рівні. До того Максим двічі ставав чемпіоном світу серед молоді – він був справжньою зіркою українського скелелазіння…
На жаль, життя талановитого спортсмена обірвалося трагічно. У жовтні 2022 року Максим загинув у боях за українське місто Торецьк. Його ім’я назавжди залишиться в історії – і скелелазіння, і нашої боротьби за свободу.
Максим Петренко / hromadske.radio
Продовжили демонструвати успіхи українці й на наступних чотирьох чемпіонатах світу. Вперше за довгий час нагород не вдалося здобути лише у 2007 році.
Починаючи з кінця 2000-х результати на всесвітніх і європейських змаганнях стали погіршуватися.
en.wikipedia.org
Причину такого озвучує Станіслав Клешньов, бронзовий призер Кубку світу і проєкт-менеджер львівського скеледрому The Wall.
– Державної інфраструктури за 30 з гаком років не існує. Вся інфраструктура скелелазіня в Україні створена силами громади, ком’юніті: хтось приніс фанеру, хтось мотузку, якийсь чиновник надав дозвіл куточку в манежі і якось так сформувалася секція альпінізму і скелелазіння сформувався якийсь клуб.
Ми мали в минулому світові рекорди у швидкості, мали медалі. Майже 30% усіх медалей мали українці. Все скінчилося у 2008 році, коли з’явився “Еталон” – оця рівнесенька стіна.
“Еталон” у скелелазінні – це стандартизована 15-метрова траса для змагань зі швидкісного скелелазіння (speed climbing). Її ще називають “еталонною стіною”, бо всі офіційні міжнародні старти проводяться на абсолютно однаковій трасі. Стіна має 5 градусів нахилу вперед, 10 зачіпок для рук та ніг.
– На той момент у нас була чемпіонка Європи, чемпіон Європи, чемпіонка світу, чемпіон світу, я тоді був тренером збірної. І я сказав: “Нам треба стіна, бо як надалі тренуватися?”. Мене тоді похлопали по плечу… А сьогодні вже 2025 рік, а стіни все ще немає.
У Китаї у 2009 році вже було 12 таких стін. 12! За один рік. І можна подивитися у Вікіпедії, що потім була домінація китайської збірної протягом 5-6 років. Потім почала підключатися Європа, – сказав він.
Його слова легко підтверджуються. До 2007 року представники Китаю не вигравали медалей взагалі. У 2009 році стався прорив у швидкісному скелелазінні, коли всі місця на подіумі дісталися представникам Піднебесної.
Медальний залік ЧС-2009 / en.wikipedia.org
Болдирєв – чемпіон із Донецька
У 2014 році Данило Болдирєв зробив неможливе: він став чемпіоном світу, переможцем Кубка світу та встановив світовий рекорд – 5,60 секунди! Це був третій випадок, коли українець встановив світовий рекорд. Вперше йому це вдалося ще у 2012 році – 5,75 секунди.
Хлопець займався в рідному Донецьку, їздив тренуватися в Нікополь.
Перший успіх атлет показав у 2011 році. Болдирєв став переможцем юнацького ЧС, а згодом здобув бронзу дорослого. Можливо, результат був би кращим, якби не суперник у півфіналі – китаєць Чжун Цісінь, який з 2007 до 2012 року виграв чотири “золота” поспіль на головному турнірі року зі скелелазіння.
У 2014 році Данило таки здобув свою перемогу, а через 7 років – символічно, що подія відбувалася у Москві, – знову став тріумфатором. Правила є правила: у столиці РФ лунав гімн України.
Звичайно, успіхи є й станом на зараз. Станіслав Клешньов впевнений, що головною запорукою гарних результатів є особисте бажання спортсменів, які тренуються в різних країнах Європи.
– І те, що сьогодні хлопці одні з найкращих в Європі, дівчата прогресують – це неймовірне досягнення спільноти без інфраструктури. Українська команда зараз більшість часу в Європі, де використовують бази поляків, австрійців, німців.
У цих країнах ця стіна “Еталон” – це як дитячий майданчик. У кожному скелелазному центрі є ця олімпійська стіна, де можна тренуватися кожен місяць: і в приміщенні, і на вулиці, – сказав він.
Скелелазіння та Україна зараз: інфраструктура, головні центри, масовість
Скелелазіння – це не просто сила, витривалість і швидкість. Це ще й психологічна витримка, здатність ухвалювати рішення під тиском, бажання щодня долати самого себе. Але навіть за наявності всіх цих якостей важко стати справжнім спортсменом, якщо немає місця для регулярного тренування й розвитку навичок.
Київ, Дніпро, Львів – головні центри українського скелелазіння.
У столиці України діє сучасний скеледром Climbing Space – один із головних центрів розвитку скелелазіння в країні. Його засновником є Олег Покусаєв: майстер спорту України, учасник чемпіонатів і Кубків світу. Свого часу він зробив вибір не лише бути спортсменом, а й будівничим нової інфраструктури. Покусаєв присвятив себе організації змагань, розвитку скеледромів та просуванню цього виду спорту в Україні.
– Лазити може кожен – це, мабуть, основний лозунг чи кредо моєї діяльності в скелелазінні. Я в нього вірю на 100% і наша з командою робота переконує в цьому сотні людей на рік. Всі ми лазили в дитинстві: по деревах, по парканах, по гаражах. Ця навичка закладена в нас з народження. Просто з часом, ми втрачаємо ці вміння.
Взагалі, скелелазіння це більше, не про силу, а про відчуття свого тіла і вміння ним користуватись. Як показує досвід, у сильних людей, які займались у тренажерному залі з вагою, виходить лазити не краще ніж у тих, хто взагалі далекий від спорту.
Олег додає, що простіше буде тим, хто вміє контролювати свої нерви та підходить зосереджено до будь-якої справи.
– Якщо дивитись на психологічну частину, то перевага буде за більш спокійними та розсудливими. Зайве напруження на стіні лише швидше знесилює. Тому потрібно робити все обдумано і намагатись не перенапружуватись. Мені здається, ця особливість скелелазіння доволі ефективно розвиває стресостійкість і вміння приймати рішення в критичних ситуаціях, що в нинішньому житті є дуже корисними навичками, – говорить багаторазовий призер різних змагань.
Climbing Space через початок повномасштабного вторгнення змушений був закритися. Проте вже через 2 місяці центр знову відкрився, а вхід на той момент був вільним.
– Наш скеледром SPACE взагалі щасливчик. Відкрився у 2019-му перед Ковідом, а як пандемія спала, то почалось повномасштабне вторгнення. Ми були повністю зачинені майже 2 місяці.
В Києві ще було чути вибухи на околицях, але ми вже відкрили двері. Працювали по декілька годин на день. Вхід був вільний. І люди приходили, щоб зробити ковток нормального життя, стабілізувати свій психічний стан. Нам просто необхідно було хоч іноді робити те, що ми дуже любимо – лазити.
Олег додає, що вже до кінця літа 2022-го таки вдалося повернутися до нормальної роботи, поєднуючи її з волонтерством.
– В період війни спорт не є чимось найважливішим. Він випадає з фокусу і людей, і держави. Важко думати про якийсь розвиток своєї фізичної форми коли треба вирішити, як приготувати їжу без світла, або зібратись на ранкове тренування після нічних обстрілів.
Багато клієнтів виїхало з країни, багато служить. На державному рівні теж є більш нагальні проблеми ніж змагання і спортсмени. Тому був період коли ми з командою просто перестали бачити свою цінність та відчувати, що ми потрібні суспільству під час війни.
Але потім прийшло осмислення того, що саме спорт сильно підтримує тих, хто залишається в найскладніші часи і саме для них ми маємо працювати і розвиватись. Ми поставили за мету не відставати від рівня європейських скеледромів, щоб бути частинкою розвиненого світу тут, у нас в Україні, – коментує Покусаєв.
Олег говорить, що різновиди скелелазіння мають певну перевагу над простою атлетикою, оскільки розвивають відразу кілька груп м’язів, а тренуватися можна в красивих місцях на природі.
– Порівнюючи з більш поширеними видами спорту, як важка чи легка атлетика, велика перевага скелелазіння полягає в тому, що воно різноманітне і повʼязано з природою. Багато тренувань проходить на скелях, що завжди знаходяться в мальовничих місцях світу. Тому будь-яке тренування приносить задоволення і не виснажує фокусом на детермінованому результаті. На даному етапі розвитку цього виду спорту, навіть топ-атлети світу все ще мають змогу насолоджуватись процесом тренувань і багато подорожувати світом.
facebook.com/climbingspace
Climbing SPACE у вересні буде святкувати своє шестиріччя. При чому центр святкуватиме подію масштабним благодійним фестивалем з болдерингу, який стане першим етапом Кубку України.
Покусаєв додає, що за цей час у SPACE відбулася низка заходів, і по суті це місце за шість років стало центром скелелазних подій в Україні.
– 20 вересня ми відсвяткуємо своє шестиріччя масштабним благодійним фестивалем з болдерингу. Він же буде першим етапом Кубку України. З моменту відкриття SPACE став центром скелелазних подій.
Ми проводили і Чемпіонати України, і етапи Кубків, і всеукраїнські змагання серед дітей та молоді, і розвиваючі мит-апи (неформальне зібрання фахівців для обговорення питань і передачі знань – прим.), а також, багато фестивалів направлених на масовий спорт, тобто змагань, участь в яких доступна кожному. Це, як популярні нині забіги з перешкодами, тільки на стінах.
Проте найбільше йому запам’яталася третя річниця, яка припала на вересень 2022-го. Ніхто не очікував, що на змагання прийде багато людей, але у підсумку той турнір зі скелелазіння встановив рекорд України за кількістю учасників.
– В цілому, за час існування SPACE ми провели більше п’ятдесяти подій різного рівня. Складно сказати, яка була найяскравіша, бо з кожним роком намагаємось піднімати рівень.
Але найбільше запамʼяталась третя річниця. Це був вересень 2022 року. Ще й місяць не пройшов як ми повернулись до нормальної роботи скеледрому. Ніхто не вірив, що люди прийдуть на змагання, але вирішили, що річницю пропускати не можна, хай там навіть буде 10 людей.
І от, восьма ранку, а у нас під дверима вже більше 100 людей. Всього прийняло участь у змаганнях понад 300 людей з усієї України і це був рекорд для скелелазних подій в Україні. Люди просто хотіли побачити один-одного і це був гарний привід зустрітися та мотивація повернутися до спортивних занять, – пригадує Олег.
Фінансування. Гранти, державна допомога. Опора – приватні бізнеси і фонди.
Олег Покусаєв і Станіслав Клешньов у цьому виді спорту давно. Вони вклали немало часу, досвіду в розробку скеледромів.
Обидва спортсмени наразі поєднують тренерство, менеджерування і ще багато чого іншого, адже, щоб скеледроми функціонували треба проявляти стратегічне бачення. Скелелазіння практично не отримує дотацій від держави чи обласних та місцевих рад.
– Я в скелелазінні з 1993 року і впевнено можу сказати, що пройшов весь спорт в Україні, від спортсмена школяра до тренера національної команди. Зараз займаюсь менеджерською роботою на різних посадах як комерційних, так й громадських організацій, мета моєї роботи – розвиток нашого спорту.
TheWall – результат цієї роботи, цей проєкт був створений без залучення державних грантів чи якоїсь окремої допомоги міської чи обласної ради, – говорить Станіслав.
Пригадуючи 1990-ті та 2000-ні він додає, що здвиги в кращу сторону є, адже тоді доводилося тренуватися в геть незвичних умовах. Наприклад, стіна, на якій він займався, була зроблена з тенісних столів.
– Перша нагорода моя була ще в 1994 році. У місті Харцизьк на шкільному скелодромчику. І мені дали 20 порваних карбованців, таких зелененьких, як зараз пам’ятаю.
У 1990-ті це все сумно виглядало, але сумно виглядало у всіх. Перше пострадянське десятиліття було складним, складно було чимось займатися.
У 1990-ті не було грошей, не було інфраструктури. Наприклад, у Харкові ми займалися на стіні, яка була зібрана зі столів для настільного тенісу. Пам’ятаємо випадки, коли при падінні атлет міг пробити стіну ногами. Мотузки, звісно, не рвалися у нас, не все так погано було, як я розповів. Але частенько могли відірватися зачіпки, інші матеріали, адже все робилися кустарним методом.
Станіслав Клешньов та Олег Покусаєв / facebook.com/oleg.pokusaiev
Олег додає, що хоч якісь кошти вдається отримати задля проведення чемпіонату України. Але. на жаль, цього не вистачає.
– Щодо державного фінансування, то Міністерство молоді та спорту підтримує проведення лише змагань вищого рангу, які формують склад національної збірної команди. Це – Чемпіонат України. І то, добре якщо покривається половина витрат.
Інші змагання – етапи Кубку України, всеукраїнські змагання серед молоді, інші змагання масового характеру – державою не фінансуються. Та й взагалі, кожне отримання коштів від Мінмолодьспорту – це не дуже приємний процес, в результаті якого, обовʼязково щось не додадуть, а може й зовсім скасують оплату.
Водночас Покусаєв не вважає, що спорт повинен фінансуватися державою, адже це створює залежність. На його думку, держава має займатися створенням умов та інфраструктури.
– Особисто я не вважаю, що спорт має фінансуватись державою. Це створює залежність, і як показує практика інших країн, не сприяє розвитку вільного й самодостатнього спорту.Чого може й хотілося б отримати від держави, так це створення умов для розвитку масового спорту та побудови інфраструктури.
Бізнесу в сфері спорту складно побудувати великі спортивні обʼєкти з окупністю 10+ років. Але розуміємо, що під час війни, основний фокус на іншому, – визнає Покусаєв.
Станіслав та Олег давно знайомі, тому під час війни вирішили об’єднати зусилля для спільної координації дій та синергії.
– Вже під час повномасштабного вторгнення ми об’єднали наші зусилля в одну мережу зі спільним баченням розвитку нашого спорту. Ми є партнерами національної федерації та просуваємо проєвропейську клубну концепцію нашого спорту в Україні.
Space так само виступає ядром громадського спорту в Києві. Маємо чемпіонів України та призерів в складності та болдерингу. Там також працює соціальна ініціатива з ветеранами та благодійними фондами з реабілітації військових, – сказав Клешньов.
Львівський The Wall. Історія розвитку, підхід, інклюзивність у клубах
У Львові з 2015 року працює скеледром The Wall. Його площа – 250 квадратних метрів, 50 трас різної складності, окремі зони для розминки, болдерингу (лазіння на невисоких ділянках без страховки), дитячих тренувань і трас до 14 метрів заввишки з можливістю тренуватися з верхньою або нижньою страховкою.
Проєктом керує Станіслав Клешньов – майстер спорту й бронзовий призер Кубка світу зі скелелазіння. Завдяки таким ентузіастам, як він, скелелазіння у Львові стало не лише розвагою, а й шляхом до великих спортивних звершень.
Оскільки йому особисто вдалося побувати в кількох країнах Європи, де скелелазіння перебуває на вищому рівні, то він пробує провадити подібний підхід.
– В основі наших цінностей, європейська модель спортивного управління, вона базується на мінімальному втручанні держави у спорт і розвинутих механізмах фінансової підтримки спортивної спільноти. Таких механізмів підтримки майже немає в Україні, та до допомоги ми завжди готові.
За словами Клешньова, ні ковід, ні війна жодним чином не вплинули на відвідуваність скеледрома. Тож у 2022 році площу клубу вдалося збільшити втричі.
– TheWall з самого початку мав добру динаміку відвідувань, ні ковід, ні війна це не зупинили. Влітку 2022 нам вдалось збільшити площу клубу в тричі. Сьогодні клуб регулярно організовує та проводить наймасовіші національні змагання як для дітей, так і дорослих.
З 2023 року ми розпочали розвиток громадського спорту та зареєстрували перший громадський спортивний клуб зі скелелазіння. У світі цей напрямок називають нон-профіт, а в Україні – ГО. На нашу думку, це сама перспективна сфера, там де є державний та комерційний сектори, нон-профіт буде найефективнішим з економічної точки зору. Нон-профіт це механізм надавати більш якісний сервіс більшій кількості людей за менші кошти. Залишилось дочекатись грантів для спільноти.
Що Клешньов, що Покусаєв відзначають важливість інклюзивності у своїх скеледромах. Наприклад львівський The Wall облаштований пандусом, має все необхідне спорядження та кваліфікованих тренерів. До того ж клуб бере участь у реабілітації військових.
– Так, з самого початку роботи TheWall мав малочисельну групу ветеранів з альпінізму й скелелазіння. Це була перша соціальна ініціатива якій вже 10 років, тоді ми надали можливість ветеранам відвідувати скеледром безкоштовно.
Сьогодні ми співпрацюємо з декількома благодійними фондами та беремо участь в реабілітації наших воїнів. Наш клуб облаштовано пандусом і є можливість зустрічати відвідувачів на кріслі колісному. Ми маємо все необхідне спорядження й кваліфікованих тренерів які проводять тренування з нашими воїнами. Ця ініціатива також реалізується власними силами без державних грантів чи субсидій. Таких тренувань стає більше, попит зростає.
Скелелазіння – це найкращий спорт як для розумової, так і фізичної діяльності, прикладний вид спорту який ніколи не буде зайвим в житті. Навички які ви здобудете в нас можуть рятувати життя. Вміння працювати зі спорядженням може бути використано як в рятувальних операціях, так і військових. А в мирний час це чудовий активний відпочинок в горах чи на скелях.
Олег Покусаєв зі Space Climbing також говорить, що ветерани війни знаходять себе в цьому виді спорту.
– Коли стало очевидним, що в Україні сильно збільшиться кількість людей з ампутаціями, моя теза, що лазити може кожен, набула іншого значення. Ми почали запрошувати ветеранів з протезами. Першими, здається, були Superhumans.
Ми не дуже розуміли, як все пройде, і багато хто в команді взагалі сумнівався, що це реально. Але вони полізли й не гірше за інших відвідувачів, які на скеледромі вперше. Вони проявляли не аби яку жагу до реалізації себе та були відкриті до нового. Тож, не важливо яке у вас тіло і яка фізична форма. Лазити можуть всі. А обмеження лише у нас в голові.
The Wall на початку війни виконував функції, які, напевно, при заснуванні й не закладалися – став хабом для хвилі біженців. Тим місцем, де можна переночувати, набратися сил, зібратися з думками і банально зарядити гаджети.
Проєкт-менеджер говорить, що приймали не лише дотичних до скелелазіння людей, а й геть незнайомих, яким так необхідна була допомога.
facebook.com/thewalllviv
– Ми евакуйовували тренерів наших залів з сім’ями з Києва до Львова в перший день повномасштабного вторгнення. У Львові на базі клубу організували притулок для тимчасових зупинок, в цей час світова спільнота скелелазів нам дуже допомогла утримувати притулок.
Це був емоційно непростий час, багато людей пройшло через клуб. Ми змогли організувати всі зручності для перебування(кухню, пральню), біженці спали на гімнастичних матах, в залі постійно був зоопарк з домашніх тварин. Відвідувачі клубу несли теплі речі, climbing community світу передавали донати на цю справу, ми купували продукти, а сусідній ресторан готував біженцям гарячі обіди. 40-70 біженців щоденно зупинялись в нашому клубі, спочатку це були скелелази, альпіністи та їх рідні, потім їх знайомі, а потім всі кому вистачало місця.
У перші місяці війни не було ні часу, ні місця для тренувань. Повноцінну роботу скеледром відновив ближче до травня 2022 року.
– У форматі центру допомоги ми пропрацювали близько двох місяців. Після чого відкрили наші двері знову для скелелазіння з новими планами та цілями, – резюмував Станіслав Клешньов.
…
Скелелазіння в Україні та світі стрімко набирає популярності. Воно поєднує фізичну силу, розумову концентрацію й емоційну витримку – для дітей, для дорослих, людей похилого віку та ветеранів.
Як бачимо, на жаль, з інфраструктурою були і є проблеми. Багато чого лежить на плечах ентузіастів, людей, які “горять” цим спортом.
Завдяки олімпійському статусу цей вид спорту отримує дедалі більше уваги. Утім, не варто зациклюватися лише на медалях і перемогах. Будь-який вид скелелазіння, у першу чергу, розвиває людину всебічно: фізично та морально.
За матеріалами champion.com.ua
