Українська віцечемпіонка світу зі стрибків у воду та учасниця двох Олімпіад Софія Лискун отримала російське громадянство.
Спортсменка прокоментувала своє рішення російським ЗМІ.
23-річна уродженка Луганська публічно зачитала присягу прийняття російського громадянства.
“Я, Лискун Софія Валеріївна, добровільно й усвідомлено приймаю громадянство Російської Федерації. Урочисто клянусь дотримуватися Конституції та законодавства Російської Федерації, прав і свобод її громадян”, – говорила вона на відео.
Лискун пояснила зміну громадянства тим, що в Україні, за її словами, вона стикнулася з “дискримінацією” та непрофесійною організацією підготовки. Також, як стверджує спортсменка, їй закидали зв’язок із першою тренеркою, яка переїхала до Москви.
За словами Софії Лискун, у київському басейні був плакат із гаслом “Спорт поза політикою”, але, на її думку, першими під удар потрапляли спортсмени.
Читайте також: Андрій Шевченко назвав п’ятьох зірок світового спорту
з проукраїнською позицією
Що відомо про спортсменку
Софія Лискун народилася 7 лютого 2002 року в Луганську. Вона спеціалізується на стрибках у воду з 10-метрової вишки. Уже в юному віці Лискун почала здобувати міжнародні нагороди: бронзову медаль чемпіонату Європи 2017 року у синхронних стрибках, золото чемпіонату Європи 2018 року в мікст‑командних змаганнях, а також золоту медаль чемпіонату Європи 2019 року у стрибках з 10-метрової вишки.
У 2024 році разом із Ксенією Байло вона стала чемпіонкою Європи у синхронних стрибках з 10 метрів, а на чемпіонаті Європи 2025 року здобула золото в мікст‑командних змаганнях і срібло у синхронних стрибках з 10 метрів. Також дівчина брала участь у літніх Олімпійських іграх 2020 (Токіо) та 2024 (Париж) у складі збірної України.
Президент Національного Олімпійського комітету України Вадим Гутцайт назвав це “зрадою”.
Про це повідомляє “Чемпіон”.
“Дізнався про цю новину сьогодні, був дуже неприємно здивований. Ця дівчинка переїхала з Луганська до Києва в 2014 році, виступала за збірну України, мала проукраїнську позицію. Це просто зрада! У мене це не укладається в голові. Навіщо це робити, особливо зараз, коли ми вистояли і продовжуємо виборювати свою незалежність”, – сказав Гутцайт.
Він додав, що пам’ятає, як Лискун допомагала і держава, і федерація. За його словами, Лискун не мала проблем з фінансуванням – їй платили стипендію, організовували збори та виїзди на змагання.
“Їй допомагало і Міністерство спорту, і Федерація стрибків у воду України, і місто Київ. Що або хто вплинув на її рішення, ще потрібно буде вияснити. Вона ж, напевно, мала можливість залишитися в Луганську в 2014 році. Але вона поїхала в столицю України. Стільки років виступала за збірну, ходила з нашим синьо-жовтим прапором. Просто немає слів”, – сказав він.
Нагадаємо, що Лискун повідомила про своє рішення у коментарі російським ЗМІ. Вона заявила, що не могла тренуватись у Києві, тому виїхала до Польщі, а потім вирішила змінити громадянство через “проблеми з тренерами”.
Востаннє під прапором України Лискун виступила на Чемпіонаті Європи у 2025 році, де завоювала дві медалі: золото у змішаних командних змаганнях та срібло у синхронних стрибках з 10-метрової вишки.
Кейс Софії Лискун – це не просто зрада однієї спортсменки. Це фінал довгої історії, де Росія десятиліттями послідовно працювала з чужою молоддю, а Україна роками вдавала, що «спорт поза політикою».
І от маємо: чемпіонка Європи зі стрибків у воду розповідає російським пропагандистам в окупованому Луганську, що отримала паспорт РФ і нібито зазнавала «дискримінації» в Україні.
Це не випадковість і не «особиста драма». Це наслідок системної роботи ворога – і нашої системної недоробки.
Читайте також: Дефлімпійські ігри – 2025: Україна виграла медальний залік у Токіо
Лискун як симптом, а не причина
Обурення зрозуміле: люди жертвують життям за прапор, а хтось із цього прапора робить сходинку до кар’єри в країні-агресорі.
Але якщо зупинитися тільки на емоції «зрадниця» – ми знову програємо. Бо Лискун – це:
- спортсменка з Луганська, покоління, яке роками жило у змішаному, часто проросійському інформаційному полі;
- людина, яка в системі українського спорту отримувала підтримку, але майже не отримувала системного виховання національної та громадянської ідентичності;
- зручна «картинка» для роспропаганди: «дивіться, навіть українські чемпіони тікають до нас».
Росія скористалася тим, що наша гуманітарна політика довгий час була залишком совка плюс окремі патріотичні кампанії «для галочки». Коли спорт бачать тільки через призму медалей, а не як інструмент державної ідентичності – завжди знайдеться хтось, хто скаже: «Я поза політикою» й піде туди, де більше платять або голосніше лестять.
Читайте також: Чемпіонка України з паверліфтингу Юлія Лемещенко
засуджена росіянами до 19 років за підрив ЛЕП
Як Росія фабрикує «правильних» громадян із наших дітей
Те, що робить окупант із молоддю на ТОТ, – це не хаотичний набір акцій, а військово-політична технологія.
Ідеологія – з першого уроку і з трьох років
У російських школах і на окупованих територіях щопонеділка проводяться спеціальні уроки «Разговоры о важном» – першим після обов’язкової лінійки з гімном і підняттям прапора. Формально – «про цінності», фактично – про «велич Росії», війну та лояльність до режиму.
Зараз цей формат Кремль спускає вже й у дитячі садки, включно з садками на окупованих територіях України: дітям 3–7 років пояснюють, «кого треба любити» і кого вважати ворогом.
Це не про освіту – це про формування «людського ресурсу» для війни.
«Движение первых», «Юнармия» та кадетські класи
На ТОТ росіяни масово запускають дитячо-юнацькі структури:
- загальноросійський рух дітей і молоді «Движение первых», який уже має окремі «регіональні відділення» в окупованих частинах Херсонської, Луганської, Донецької та інших областей; український санкційний ресурс прямо відносить їх до інструментів перевиховання населення.
- воєнізовану «Юнармию» при Міноборони РФ і кадетські класи, де дітям відразу пояснюють, що «справжній патріот» має бути готовий воювати;
За оцінками українських і міжнародних дослідників, у «Движение первых» на ТОТ вже втягнуті десятки тисяч дітей – тільки в окупованому Криму і Севастополі їх понад 20 000, а на окупованих частинах Донбасу, Запоріжжя і Херсонщини – десятки тисяч.
Це – майбутні контрактники, «волонтери спецоперації» та «ідеологічні» пропагандисти.
Військові табори «Авангард» та мережа центрів
У Криму працює мережа центрів типу «Крымпатриотцентр» і навчально-методичного центру «Авангард», де старшокласників на змінах готують до служби в армії: стройова, зброя, тактика, «правильна» історія про «Новоросію» та «єдність з Росією».
Це вже не просто «уроки мужності», а фактично – легальний конвеєр підготовки людського ресурсу для російської армії.
І все це щедро фінансується: РФ за останні роки суттєво збільшила видатки на молодіжну політику, бо прекрасно розуміє: без контролю над свідомістю молоді жодна довга війна неможлива.
Спорт поза політикою: де ми програли – і ще можемо відігратись
Матвій Бідний (міністр молоді та спорту України) чесно визнає: до 2023 року в українському законодавстві взагалі не було легального визначення української національної й громадянської ідентичності.
Ми будували збірні, які вигравали чемпіонати Європи, але роками не будували в спортсменах усвідомлення, для кого і заради чого вони виступають.
Що пішло не так?
- Спорт як «аполітична» галузь.
Гасло «спорт поза політикою» вивісили на стіні – і самі в нього повірили. Росіяни ж ніколи – для них спорт завжди був інструментом пропаганди та м’якої сили. - Гуманітарна політика як другорядна.
Молодіжка, культура, робота з ідентичністю десятиліттями були «молодшим братом» без політичної ваги. Бюджети і статус програми отримували оборона, інфраструктура, соціалка – але не системне виховання громадянської ідентичності. - Відсутність єдиної рамки.
Волонтери, учителі, тренери, ветерани часто робили фантастичні речі, але розрізнено. Не було загальнонаціональної рамки: від шкільного уроку до збірної України та кіберспорту.
Результат: частина молоді, включно зі спортсменами, виявилась «ідеологічно порожньою» – і цю порожнечу ворог заповнював роками.
Що означає «політика ідентичності має бути повсюдною»
Повсюдна політика ідентичності – це не про примус у стилі РФ. Це про те, що будь-яка державна дія має відповідати на запитання: «Чи зміцнює вона українську суб’єктність, українську спільноту, українську ідентичність?»
У школі і в університеті
- сучасні курси історії, громадянської освіти та медіаграмотності, пов’язані з реальними подіями війни;
- системна робота з дітьми на деокупованих територіях: психологічна реінтеграція, розвінчання російських міфів, підтримка української мови;
- заміна «мертвих» патріотичних заходів живими форматами: зустрічі з військовими, волонтерами, митцями, дискусійні клуби, проектна робота.
У спорті
- Кодекс ідентичності українського спортсмена: не як папірець, а як набір реальних норм – що є неприйнятним для представника України (участь у пропагандистських заходах, виступи за команду агресора тощо) і які наслідки;
- обов’язкова гуманітарна складова у підготовці юних спортсменів: курс про історію України, ТОТ, Голодомор, Майдани, злочини РФ;
- відбір і підтримка тренерів, які розуміють, що вони виховують не тільки чемпіонів, а й громадян.
В інформаційному полі
- цілеспрямована присутність українських сенсів у TikTok, YouTube, Twitch, де живе молодь, – з нормальними бюджетами й креаторами, а не тільки з «соцрекламою на ТБ»;
- пояснювальний контент про війну, ТОТ, полонених, репресії – мовою, зрозумілою 15–25-річним, без пафосу й дидактики.
Для молоді на ТОТ та в діаспорі
- окремі програми підтримки й дистанційної освіти для молодих людей з окупованих територій, щоб вони мали «вихід» у Україну – стипендії, онлайн-курси, вступні програми;
- робота з українськими громадами за кордоном, щоб діти, які виросли в Польщі чи Німеччині, залишалися частиною українського простору, а не просто «колишніми біженцями».
Що робити вже зараз (коротко, без ілюзій)
- Завершити нормотворчість і перейти до реалізації.
У нас уже є законодавчі визначення національної та громадянської ідентичності – час, щоб це перестало бути текстом у законі й стало обов’язковим критерієм для освітніх, спортивних і молодіжних програм. - Критерій «ідентичність» для бюджетів.
Усі проєкти в освіті, спорті, культурі, молодіжній політиці мають оцінюватися не тільки за «охопленням» і «кількістю заходів», а й за тим, як вони впливають на відчуття української суб’єктності в дітей і молоді. - Захист від «сірої зони» у спорті.
Потрібні чіткі, публічні правила щодо переходу спортсменів до країн-агресорів: санкції, позбавлення звань, конкурсний доступ до ресурсів. Не як помста, а як сигнал: бути обличчям України – це не технічна посада, а відповідальність. - Системна протидія російській індоктринації на ТОТ.
Збір доказів, міжнародні кейси про воєнні злочини проти дітей, санкції проти організаторів «Движения первых», «Юнармии», керівників «Авангард»-центрів – із перспективою трибуналу.
Кейс Лискун болить, бо він персональний. Але насправді це історія не про одну спортсменку, а про те, що ідентичність – це така сама критична інфраструктура, як енергетика чи ППО.
Росія це зрозуміла давно й інвестує мільярди, щоб зробити з наших дітей «їхніх громадян». Ми ж тільки починаємо вибудовувати системну політику.
Повсюдна політика ідентичності – це не «ідеологія замість свободи». Це гарантія, що наступного разу замість чергової «зрадниці» у нас буде людина, яка, маючи ті самі медалі й талант, скаже:
«Я – українська спортсменка. І саме цю країну представляю, де б не була».
За матеріалами apostrophe.ua, rbc.ua
