Головнокомандувач Збройних сил України Олександр Сирський затвердив Концепцію розвитку ракетних військ і артилерії ЗСУ. Документ визначає, якими мають стати ці війська у середньостроковій перспективі — до 2030 року. Його поява є не просто бюрократичним кроком чи планом модернізації окремого роду військ. Це спроба відповісти на один із головних викликів повномасштабної війни: як зберегти і посилити артилерійську перевагу, зменшити залежність від зовнішніх поставок, стандартизувати надто різнорідний парк озброєння та створити власний далекобійний ракетний потенціал.
Ракетні війська і артилерія залишаються одним із ключових елементів української оборони. Попри стрімкий розвиток безпілотних систем, дронів-камікадзе, баражуючих боєприпасів і високоточної зброї, саме артилерія продовжує відігравати центральну роль у вогневому ураженні противника, стримуванні наступів, контрбатарейній боротьбі та підтримці бойових дій на передовій.
Водночас війна показала не лише силу української артилерії, а й її вразливі місця. Україна отримала від партнерів десятки типів артилерійських систем, різні калібри, різні платформи, різні стандарти ремонту та забезпечення. Це дозволило втримати фронт і посилити армію у критичні моменти, але водночас створило складну логістичну конструкцію, яку важко підтримувати у довгій війні.
Нова концепція має дати відповідь саме на цю проблему: як перейти від вимушеної багатотипності воєнного часу до більш стійкої, керованої та технологічної моделі розвитку.
Чому артилерія залишається вирішальною
У сучасній війні артилерія — це не лише гармати, гаубиці чи реактивні системи залпового вогню. Це ціла екосистема, яка включає розвідку, зв’язок, управління, логістику, ремонт, боєприпаси, програмне забезпечення, коригування вогню, взаємодію з безпілотниками та засобами ураження на різних дистанціях.
Саме тому ефективність артилерії визначається не тільки кількістю стволів або наявністю далекобійних боєприпасів. Вона залежить від того, наскільки швидко підрозділ може виявити ціль, передати координати, ухвалити рішення, відкрити вогонь, скоригувати ураження і змінити позицію, щоб уникнути відповіді противника.
Для України це особливо важливо. Росія традиційно робить ставку на масоване застосування артилерії, значні запаси боєприпасів і вогневе виснаження оборони. Українська відповідь у такій війні не може будуватися лише на кількісному змаганні. Вона має спиратися на точність, швидкість, мобільність, розвідку, технології та власне виробництво.
Саме в цьому контексті слід розглядати затверджену Сирським концепцію. Вона фактично визначає рамку, у якій українські ракетні війська і артилерія мають розвиватися не як набір окремих систем, а як інтегрована вогнева структура.
Які проблеми визнає командування
У документі окреслено чинники, які наразі знижують ефективність ракетних військ і артилерії. Серед них — залежність від постачання іноземного озброєння і боєприпасів, складна логістика через різнотипність систем, обмежена дальність ураження окремих зразків та дефіцит засобів артилерійської розвідки.
Кожен із цих викликів має системний характер.
Перший — залежність від зовнішніх поставок. Під час повномасштабної війни саме допомога партнерів дозволила Україні отримати сучасні артилерійські системи, перейти на західні калібри та компенсувати втрати радянського озброєння. Однак будь-яка залежність від зовнішніх рішень створює ризики: політичні затримки, виробничі обмеження, конкуренцію за боєприпаси, різні темпи постачання та непередбачуваність довгострокового планування.
Другий виклик — різнотипність. Українська армія експлуатує одну з найширших у світі номенклатур артилерійських систем. Це стало наслідком воєнної необхідності: Україна брала і використовувала все, що могло посилити фронт. Але чим більше різних систем перебуває на озброєнні, тим складнішими стають ремонт, навчання екіпажів, забезпечення запчастинами, підготовка техніків і логістика боєприпасів.
Третя проблема — дальність ураження. У війні, де противник намагається тримати командні пункти, склади, логістичні вузли та пускові засоби поза досяжністю, далекобійність стає критичною перевагою. Обмежена дальність окремих артилерійських систем означає, що українські підрозділи не завжди можуть ефективно працювати по цілях у глибині бойових порядків противника.
Четвертий виклик — артилерійська розвідка. Без якісної розвідки навіть найсучасніша система ураження не розкриває свого потенціалу. Артилерії потрібні точні координати, швидкий обмін інформацією, засоби спостереження, контрбатарейні радари, безпілотники, аналітика та захищені канали зв’язку.
Ставка на українське виробництво
Одним із центральних положень нової концепції є те, що основу оснащення артилерійських підрозділів мають становити зразки вітчизняного виробництва.
Це принципово важливий поворот. Йдеться не лише про бажання підтримати український оборонно-промисловий комплекс. У довгій війні власне виробництво стає питанням виживання. Країна, яка має власні артилерійські системи, власні боєприпаси, власні ракети, власні ремонтні потужності й власну технологічну базу, значно менше залежить від політичних циклів партнерів.
Українська САУ “Богдана” у цьому сенсі є одним із символів такого переходу. Вона демонструє, що Україна здатна створювати сучасні артилерійські системи під актуальні потреби фронту. Але концепція, очевидно, передбачає ширшу логіку: не окремий успішний зразок, а формування повноцінної виробничої та сервісної екосистеми.
Українське виробництво має кілька переваг.
По-перше, воно краще пристосоване до реального бойового досвіду ЗСУ.
По-друге, дає можливість швидше вносити зміни у конструкцію, програмне забезпечення, захист або компонування техніки.
По-третє, скорочує логістичне плече між виробником, ремонтною базою і фронтом.
По-четверте, створює основу для довгострокового переозброєння армії.
Водночас ставка на вітчизняне виробництво не означає повної відмови від західної допомоги. Навпаки, найімовірніше, йдеться про більш збалансовану модель: критична база має бути українською, а найсучасніші іноземні системи — інтегровані у структуру ЗСУ там, де вони дають найбільший ефект.
Поступова відмова від радянської спадщини
Концепція передбачає поступове виведення з експлуатації зношених систем радянських калібрів, які не підлягають модернізації чи ремонту.
Це логічний, але непростий процес. Радянська артилерійська спадщина десятиліттями була основою українських ракетних військ і артилерії. Саме ці системи у перші місяці повномасштабного вторгнення стали одним із головних інструментів оборони. Проте їхній ресурс не безмежний. Стволи зношуються, запчастини стають дефіцитними, ремонт ускладнюється, а боєприпаси радянських калібрів дедалі важче знаходити у потрібних обсягах.
Відмова від застарілих систем — це не лише технічне питання. Це перехід на іншу філософію війни. Радянська модель часто спиралася на масованість, велику кількість стволів і значні витрати боєприпасів. Українська модель майбутнього має бути іншою: точнішою, мобільнішою, технологічнішою і краще інтегрованою з розвідкою.
Однак цей перехід не може відбутися одномоментно. Поки триває війна, будь-яка справна система, здатна вести вогонь і підтримувати піхоту, має значення. Тому концепція, ймовірно, передбачає поступовість: застаріле озброєння виводитиметься у міру зношення, неможливості ремонту або заміни на новіші зразки.
Місце іноземних систем у новій моделі
Попри ставку на українське виробництво, у складі військ планують зберегти підрозділи з найсучаснішими артилерійськими системами іноземного походження.
Це важливий баланс. Західні артилерійські системи дали Україні нові можливості: більшу точність, кращу дальність, вищу мобільність, сучасні системи управління вогнем і сумісність із боєприпасами стандартів НАТО. Вони стали важливим елементом бойової спроможності ЗСУ.
Проблема полягає не в самій наявності іноземних систем, а в надмірній різноманітності та складності їхнього обслуговування. Тому майбутня модель, імовірно, має передбачати відбір найбільш ефективних зразків, їхню стандартизацію, підготовку спеціалізованих ремонтних і навчальних центрів, а також інтеграцію в єдину систему управління.
Іншими словами, ЗСУ не відмовляються від західної артилерії. Вони прагнуть перейти від ситуації, коли різні системи надходять як термінова допомога, до ситуації, коли іноземні зразки займають чітко визначене місце в структурі військ.
Артилерійська розвідка як окремий пріоритет
Створення сучасної системи артилерійської розвідки визначено в концепції окремим пріоритетом. Це один із найважливіших елементів документа.
Сучасна артилерія не може бути ефективною без якісної розвідки. У минулому артилерійська перевага часто вимірювалася кількістю гармат і снарядів. У нинішній війні дедалі більше значення має швидкість циклу “виявлення — рішення — ураження”.
Якщо ціль виявлена, але дані передаються повільно, противник встигає змінити позицію. Якщо координати неточні, витрачаються боєприпаси. Якщо немає засобів коригування, складно оцінити результат. Якщо артилерія не інтегрована з безпілотниками, контрбатарейними радарами та цифровими системами управління, вона втрачає перевагу у швидкості.
Саме тому артилерійська розвідка має стати не допоміжним, а центральним елементом вогневої системи. Вона повинна забезпечувати не лише виявлення цілей, а й постійне оновлення інформації, пріоритезацію об’єктів, передачу даних у реальному часі та взаємодію між різними засобами ураження.
Для України це особливо актуально, адже російська армія активно адаптується: розосереджує склади, маскує техніку, змінює позиції, використовує засоби радіоелектронної боротьби та намагається ускладнити роботу українських дронів. Відповідно, українська артилерія має бути не лише далекобійною, а й “зрячою”.
Ракетний компонент: шлях до глибокого ураження
Окремий блок концепції присвячений розвитку ракетного озброєння. Він передбачає завершення розробки та подальше серійне виробництво вітчизняних балістичних і крилатих ракет.
Цей напрям має стратегічне значення. Якщо артилерія переважно працює у тактичній та оперативній глибині, то ракети відкривають можливість системного ураження віддалених об’єктів противника: логістичних вузлів, складів, командних пунктів, аеродромної інфраструктури, засобів ППО, виробничих або військових об’єктів, що забезпечують агресію.
У поєднанні з безпілотними системами такі ракети, згідно з концепцією, мають забезпечити ураження цілей на відстані до 2000 км. Це означає перехід до зовсім іншої логіки стримування. Україна прагне отримати можливість впливати не лише на ситуацію безпосередньо на фронті, а й на воєнну інфраструктуру противника в глибині.
Далекобійні засоби ураження змінюють розрахунки ворога. Вони змушують розтягувати логістику, переносити склади, посилювати ППО, витрачати ресурси на захист тилових об’єктів і зменшують відчуття безкарності. Для Росії, яка веде війну проти України з використанням великої територіальної глибини, це особливо чутливий фактор.
Водночас розвиток власних балістичних і крилатих ракет — один із найскладніших напрямів оборонної промисловості. Він потребує технологій, виробничих потужностей, випробувальної бази, компонентів, фінансування та захисту виробництва від російських ударів. Тому концепція до 2030 року фактично задає довгу рамку: не лише створити окремі зразки, а забезпечити їх серійність.
Поєднання артилерії, ракет і дронів
Особливо важливим є те, що розвиток ракетного озброєння розглядається у поєднанні з безпілотними системами. Це відповідає загальній логіці сучасної війни, де різні засоби ураження дедалі частіше працюють не окремо, а як частини єдиної мережі.
Дрони можуть виконувати розвідувальні функції, коригувати артилерію, виявляти слабкі місця в обороні, відволікати ППО, уражати окремі цілі або доповнювати ракетні удари. Артилерія може швидко працювати по виявлених цілях ближче до лінії фронту. Ракети можуть уражати об’єкти на значно більшій відстані. Разом це створює багаторівневу систему вогневого впливу.
Для України така інтеграція є природною. ЗСУ вже мають великий досвід використання дронів у зв’язці з артилерією. Наступний етап — перетворити цей досвід на системну доктрину, де розвідка, артилерія, ракети, безпілотники та цифрові засоби управління працюють у єдиному контурі.
Саме це може стати однією з головних переваг української армії: не просто наявність окремих сучасних засобів, а здатність швидко поєднувати їх у бойову систему.
Логістика як невидимий фронт артилерійської війни
Одним із найменш помітних для широкої аудиторії, але критично важливих аспектів є логістика. Артилерійська війна — це війна не лише гармат, а й снарядів, тягачів, ремонтних машин, складів, майстерень, маршрутів постачання та технічного персоналу.
Коли армія має багато різних систем, кожна з них потребує окремих запчастин, інструкцій, навчених екіпажів, ремонтних процедур і боєприпасів. У мирний час це вже складно. У війні високої інтенсивності — ще складніше.
Саме тому стандартизація і ставка на обмежену кількість ефективних платформ можуть мати не менше значення, ніж закупівля нових гармат. Простішою стає підготовка особового складу, швидшим — ремонт, зрозумілішою — логістика, ефективнішим — планування боєприпасів.
У цьому сенсі концепція до 2030 року спрямована не тільки на збільшення вогневої потужності, а й на підвищення стійкості всієї системи. Артилерія майбутнього має бути не лише сильною, а й ремонтопридатною, забезпеченою, керованою та здатною працювати тривалий час в умовах виснажливої війни.
Що це означає для українського ОПК
Для української оборонної промисловості нова концепція може стати дорожньою картою розвитку. Якщо основою оснащення артилерійських підрозділів мають бути вітчизняні зразки, це означає потребу в масштабуванні виробництва, розширенні кооперації, залученні приватних компаній, інвестиціях у компоненти, створенні ремонтної інфраструктури та довгострокових державних замовленнях.
Особливо важливо, що йдеться не лише про артилерійські системи, а й про ракети, боєприпаси, засоби розвідки, цифрові системи управління, допоміжну техніку та сервіс. Це може стимулювати розвиток цілих секторів оборонної економіки.
Війна вже перетворила український ОПК на один із найбільш динамічних секторів країни. Але для стійкого розвитку йому потрібні не лише короткострокові замовлення, а й зрозуміла перспектива. Концепція до 2030 року якраз і створює таку рамку: які спроможності потрібні армії, які системи будуть пріоритетними, які напрями мають розвиватися першочергово.
Потенційні ризики реалізації
Попри амбітність концепції, її реалізація залежатиме від кількох факторів.
Перший — фінансування. Розвиток артилерії, ракетного озброєння, розвідки та виробництва боєприпасів потребує великих і стабільних ресурсів. Без довгострокових програм навіть найкращі ідеї залишаються на рівні планів.
Другий — технологічна база. Виробництво сучасних артилерійських систем і ракет потребує складних компонентів, матеріалів, електроніки, двигунів, систем наведення та випробувальної інфраструктури. Частину цього Україна може робити самостійно, частину — у партнерстві з союзниками.
Третій — захист виробництва. Росія системно атакує українську промисловість, енергетику та логістику. Тому оборонне виробництво має бути не лише масштабним, а й розосередженим, захищеним і здатним швидко відновлюватися після ударів.
Четвертий — кадровий ресурс. Сучасна артилерія потребує не тільки навчених екіпажів, а й інженерів, операторів, ремонтників, програмістів, фахівців із розвідки, зв’язку та управління. Підготовка таких кадрів має йти паралельно з постачанням нових систем.
П’ятий — координація між військом, державою і виробниками. Концепція буде ефективною лише тоді, коли бойовий досвід швидко перетворюватиметься на технічні вимоги, а технічні рішення — на серійне виробництво і постачання у війська.
Чому горизонт до 2030 року важливий
Дата 2030 року у цьому документі має політичне, військове і стратегічне значення. Вона показує, що Україна планує розвиток армії не лише під поточну фазу війни, а й під довгострокову загрозу з боку Росії.
Навіть після завершення активних бойових дій Україна потребуватиме потужних Сил оборони, здатних стримувати нового нападу. Артилерія, ракети, дрони та розвідка будуть основою такого стримування. Власне виробництво і серійність — його матеріальною базою. А далекобійність — способом зробити будь-яку майбутню агресію для Росії значно дорожчою.
Тому концепція розвитку ракетних військ і артилерії — це не лише документ про озброєння. Це частина ширшої відповіді на питання, якою має бути українська армія після досвіду великої війни: менш залежною, більш технологічною, краще інтегрованою, далекобійною і здатною діяти не лише реактивно, а й на випередження.
Затвердження Концепції розвитку ракетних військ і артилерії ЗСУ до 2030 року фіксує головний урок повномасштабної війни: артилерія залишається одним із вирішальних чинників на полі бою, але її майбутня ефективність залежатиме не від кількості різнорідних систем, а від здатності України створити власну стійку вогневу екосистему.
Ця екосистема має включати вітчизняні артилерійські платформи, сучасну артилерійську розвідку, далекобійні ракети, інтеграцію з безпілотниками, стандартизовану логістику, ремонтну базу і серійне виробництво боєприпасів. Саме так Україна може перейти від моделі вимушеного воєнного виживання до моделі довгострокової оборонної автономності.
Поступова відмова від зношених радянських систем, збереження найкращих західних зразків, ставка на український ОПК і розвиток ракет із потенціалом ураження цілей на відстані до 2000 км свідчать про зміну стратегічного мислення. Українська артилерія майбутнього має бути не просто сильною. Вона має бути точною, мобільною, технологічною, далекобійною і здатною діяти в єдиному контурі з розвідкою та безпілотними системами.
Саме така артилерія може стати одним із головних інструментів не лише перемоги у війні, а й стримування Росії у наступні роки.
За матеріалами militarnyi.com
