Українська влада говорить про реалістичний шанс зупинити гарячу фазу війни до зими. Але це не обіцянка миру, а вікно можливостей, яке ще треба втримати — на фронті, в дипломатії та в переговорах із партнерами

Форум «Архітектура безпеки», що відбувся 1 червня у Києві, став не просто майданчиком для дискусій про майбутнє України та Європи. Він фактично перетворився на місце, де українська влада вперше так чітко артикулювала: гарячу фазу війни потенційно можна зупинити вже до зими — зокрема до листопада.

Найгучніше цю думку сформулював керівник Офісу президента Кирило Буданов. Він погодився з раніше озвученою позицією президента Володимира Зеленського про те, що до листопада може з’явитися шанс завершити гарячу фазу російсько-української війни. Водночас Буданов не говорив про гарантований мир, не називав листопад датою остаточного завершення війни і не обіцяв швидкої політичної угоди з Росією.

Його меседж був складнішим: підґрунтя для припинення бойових дій уже існує, переговорний процес не зупинився, американський трек активізується, а Росія, попри небажання миру, може бути змушена до певних кроків через зростання військового, політичного й психологічного тиску.

На цьому ж форумі міністр закордонних справ Андрій Сибіга повідомив, що Росія минулого тижня офіційно попереджала європейські столиці про підготовку масштабного удару по Києву і радила дипломатам залишити українську столицю. Представник української розвідки Андрій Юсов пояснив, що такі дії Москви — це не лише військова загроза, а й елемент психологічного тиску.

Разом ці заяви створюють одну велику політичну картину: Україна входить у новий етап війни, де одночасно тривають бої, дипломатичні маневри, погрози масованими ударами, переговори про полонених, спроби США вплинути на Москву та пошук нової ролі Європи.

Саме на цьому перетині й виникає головне питання: чи справді війна може перейти в іншу фазу вже до зими — і що для цього потрібно?

Не «кінець війни», а шанс зупинити гарячу фазу

Головна помилка, якої варто уникати в оцінці заяв Буданова, — сприймати листопад як дату гарантованого миру.

Йдеться не про те, що 1 листопада чи наприкінці осені буде підписано повну мирну угоду. Ідеться про інше: у Києві бачать реалістичний шанс спробувати припинити активні бойові дії до зими.

Це принципова різниця.

Повне завершення війни означало б політичне врегулювання, узгодження статусу окупованих територій, систему гарантій безпеки, механізми контролю, повернення полонених і цивільних, компенсації, відповідальність Росії, майбутню безпекову конфігурацію для України та Європи.

Натомість припинення гарячої фази може означати перший етап: зупинку вогню, фіксацію лінії зіткнення, припинення або значне скорочення бойових дій, а вже після цього — складні політичні переговори.

Сам Буданов описував можливу логіку саме так: спочатку сторони мають «зупинитися там, де стоять», а потім уже вирішувати, що робити далі. Водночас він окремо наголосив: жодної здачі Донбасу чи подібних поступок Україна не розглядає.

Тобто йдеться не про капітуляцію і не про «мир за будь-яку ціну». Йдеться про спробу зупинити кровопролиття на умовах, які не знищують українську державність і не перетворюють Україну на сіру зону без гарантій майбутнього.

Чому саме листопад: логіка політичного вікна

Заява про листопад не випадкова. У ній поєднуються кілька факторів.

По-перше, до зими завжди зростає значення фронтової логістики, енергетики та ресурсної витривалості. Росія традиційно намагається використовувати холодний сезон як інструмент тиску: бити по енергетичній інфраструктурі, виснажувати цивільне населення, створювати психологічне відчуття безвиході.

По-друге, за оцінкою української влади, Росія вже не має легкого військового сценарію перемоги. Українські удари по логістиці, складах, нафтопереробних потужностях, військових об’єктах і шляхах постачання створюють для Москви дедалі складнішу ситуацію.

По-третє, війна дедалі більше повертається на територію самої Росії — не у форматі повномасштабного фронту, а через дрони, вибухи, роботу ППО, обмеження авіасполучення, ураження інфраструктури та загальне відчуття небезпеки. Саме на цьому Буданов зробив один із важливих акцентів: російське суспільство психологічно не було готове до того, що війна стане видимою і відчутною всередині РФ.

По-четверте, США знову активізують переговорний трек. Буданов підтвердив, що американські представники мають прибути до Києва і Москви для розмов. За його словами, сам факт такого руху означає: процес не зупинений.

По-п’яте, Україна прагне не втратити момент, коли Росія одночасно відчуває фронтовий тиск, внутрішню напругу, економічні наслідки війни та ризик політичної нестабільності.

Саме тому листопад у цій логіці — не магічна дата, а орієнтир для дипломатичного й військового маневру до початку зими.

Буданов: переговори не зупинилися, просто багато чого не видно

Одна з найважливіших тез Буданова на форумі — переговорний процес не перебуває в глухому куті.

Він визнав, що на найвищому політичному рівні може існувати пауза. Але водночас підкреслив: технічні контакти, непублічні процеси та окремі переговорні механізми продовжуються.

Це дуже важливе уточнення. У публічному просторі часто складається враження, що переговорів або немає взагалі, або вони повністю заморожені. Буданов фактично каже інше: те, що суспільство не бачить перемовин, не означає, що вони не відбуваються.

Прикладом таких технічних процесів він назвав обміни військовополоненими. Адже сам факт обмінів означає, що між сторонами зберігаються канали комунікації — прямі, непрямі, через посередників або технічні групи.

Це не означає довіри між Україною та Росією. Навпаки, Буданов окремо зауважив, що Москва неодноразово не виконувала домовленості або виконувала їх не в повному обсязі. Але навіть така обмежена комунікація має значення, якщо завданням є припинення бойових дій або повернення людей.

Американський фактор: чому візит до Києва має значення

Буданов окремо звернув увагу на очікуваний приїзд американських представників до Києва і Москви. Він наголосив, що це буде перший такий візит до Києва в межах нинішнього етапу контактів, хоча до Москви американці вже їздили.

Цей момент важливий з кількох причин.

По-перше, США залишаються головним зовнішнім гравцем, який може реально впливати на переговорний процес із Росією. Європа має економічну, санкційну й політичну вагу, але саме Вашингтон традиційно володіє найбільшим важелем у безпекових перемовинах із Москвою.

По-друге, приїзд американців до Києва означає, що Україна не є об’єктом чужих домовленостей, а залишається стороною процесу. Це особливо важливо на тлі побоювань, що великі держави можуть намагатися домовлятися «про Україну без України».

По-третє, активізація американського треку може бути спробою перевірити, чи справді Росія готова бодай до часткового припинення бойових дій, чи лише імітує готовність до діалогу, щоб виграти час.

Буданов прямо не розкрив, які саме сигнали отримує Київ і що саме дає йому підстави говорити про «підґрунтя» для припинення бойових дій. Але він дав зрозуміти: Україна бачить не один окремий сигнал, а сукупність факторів.

Чому Росія може бути змушена до переговорів

Один із найцікавіших блоків заяв Буданова стосувався не дипломатії, а внутрішньої логіки російської системи.

На його думку, в Росії бояться не просто економічного спаду. Там бояться загрози стабільності системи.

Це ключ до розуміння його оптимізму.

Російський режим може витримувати втрати, санкції, ізоляцію, падіння рівня життя і навіть великі людські жертви — доки це не створює відчутної загрози політичній стабільності. Але коли війна починає ставати проблемою не лише для фронту, а й для тилу, економіки, еліт і масової психології, ситуація змінюється.

Буданов звернув увагу на те, що для росіян удари дронів, робота ППО, вибухи в повітрі, пошкоджені будинки, вибиті вікна — це «ментальна проблема». Українці з 2014 року живуть у реальності війни, а з 2022-го — у реальності масованих ракетних і дронових атак. Для значної частини росіян війна довго залишалася чимось далеким, телевізійним, абстрактним.

Коли ж вона починає фізично проникати в російський простір, руйнується одна з головних ілюзій путінської системи: режим нібито може вести агресивну війну назовні, не допускаючи її наслідків усередину країни.

Саме це, за логікою Буданова, може підштовхнути частину російських еліт до висновку: проблему потрібно «прибрати». Якщо військовим шляхом перемогти не вдається, тоді треба домовлятися.

Але тут важливо інше: Буданов не каже, що Росія хоче миру. Навпаки, він прямо визнає: Москва миру «не сильно хоче». Його оцінка тонша: Росія може не хотіти миру, але може бути змушена до певних дій, якщо продовження війни стане надто ризикованим для стабільності режиму.

Європа хоче бути за столом, але ще не має єдиної позиції

Окрема частина виступу Буданова була присвячена Європі. І тут його меседж був доволі жорстким.

Він заявив, що європейські держави, які прагнуть долучитися до мирних переговорів, мають вирішити дві проблеми.

Перша — хто саме представлятиме Європу.

За словами Буданова, це не може бути «100 людей». Європа має визначити одну відповідальну особу або принаймні чітку конфігурацію представництва. Інакше переговорний процес буде розмитим і неефективним.

Друга проблема ще важливіша — відсутність узгодженої європейської позиції.

Буданов наголосив: перед тим як входити в переговори, Європа має зрозуміти, про що саме вона говоритиме і чого прагнутиме досягти. Після цього європейську позицію потрібно узгодити з українською, щоб партнери діяли синхронно.

Його образна формула — не повинно бути ситуації «лебідь, рак та щука».

Це фактично попередження: якщо США ведуть активний трек, а Європа лишається розпорошеною, її роль у майбутньому врегулюванні може бути другорядною. Для України це ризик, адже саме Європа буде безпосередньо жити з наслідками будь-якої угоди — від гарантій безпеки до відбудови, санкцій і майбутнього членства України в європейських структурах.

Сибіга: Росія погрожувала ударом по Києву і радила дипломатам виїхати

На тлі розмов про можливе перемир’я одна із заяв Андрія Сибіги прозвучала особливо різко.

Міністр закордонних справ повідомив, що Росія минулого тижня офіційно зверталася до європейських столиць із попередженням про підготовку масштабного удару по Києву і порадою дипломатам залишити українську столицю.

Це не просто військова деталь. Це — частина ширшої політичної та психологічної операції.

Москва намагалася показати європейським урядам: Київ небезпечний, дипломатична присутність у столиці України ризикована, а Росія нібито здатна диктувати правила навіть через погрозу удару.

Сибіга, відкриваючи форум, окремо подякував послам і дипломатам, які залишилися в Києві попри російські погрози. Це мало сильний символічний зміст: західна присутність у Києві — це не лише дипломатія, а й елемент політичної стійкості.

Якщо дипломати залишаються, Росія не досягає своєї мети. Вона не вибиває партнерів із Києва, не створює картинки паніки і не демонструє, що українська столиця стала «сірою зоною».

Навпаки, сам факт проведення міжнародного форуму в Києві після таких погроз став відповіддю: Україна не лише обороняється, а й продовжує формувати порядок денний майбутньої безпеки.

Юсов: погроза удару і «перемир’я» — частина психологічного тиску

Представник української розвідки Андрій Юсов пояснив ситуацію із відкладеними або не реалізованими масованими ударами як елемент психологічного впливу.

Його логіка така: Росія може демонструвати готовність до обстрілів, змушувати людей чекати атаки, тримати суспільство в напрузі, а потім переносити або змінювати свої плани. Це також зброя.

Для цивільних така невизначеність виснажлива. Люди живуть у стані постійної тривоги, реагують на попередження, стежать за повідомленнями про ракети, дрони, загрозу ударів. Навіть якщо масований удар не відбувається, психологічний ефект уже досягнутий: суспільство втомлюється.

Юсов наголосив, що українці не мають сприймати такі попередження легковажно. З початку повномасштабного вторгнення в Україні немає «навчальних тривог». Кожна загроза має сприйматися серйозно.

Це важливий баланс: з одного боку, не піддаватися російській паніці; з іншого — не ігнорувати реальну небезпеку.

Так працює сучасна війна: ракети, дрони, дипломатичні ноти, інформаційні вкиди, заяви про перемир’я і страх очікування удару стають частинами одного механізму тиску.

«Перемир’я на Трійцю»: чому Буданов не підтвердив ці версії

Напередодні форуму в українському інформаційному просторі з’явилися версії, що Росія нібито могла передати США сигнал про коротке «перемир’я на Трійцю» або утримання від масштабного удару по Києву.

Буданов ці версії не підтвердив.

Він заявив, що такої інформації не отримував. Більше того, він нагадав, що Росія продовжувала атаки, були ураження і жертви. Тобто з української точки зору говорити про реальне перемир’я немає підстав.

Цей епізод важливий, бо показує, наскільки тонкою є межа між дипломатичним сигналом, інформаційною маніпуляцією і реальною військовою паузою.

Росія може використовувати слово «перемир’я» як інструмент тиску: для демонстрації нібито конструктивності перед США, для інформаційної гри із Заходом, для деморалізації українців або для прикриття підготовки нових атак.

Саме тому Буданов фактично повернув дискусію до фактів: якщо обстріли тривають, говорити про перемир’я немає сенсу.

Обміни полоненими: окремий доказ, що канали зв’язку існують

Ще один важливий блок заяв Буданова стосувався військовополонених.

Він анонсував, що найближчим часом може відбутися новий обмін. При цьому визнав, що Росія не вперше не виконує домовленості повністю або затягує їхнє виконання.

Це особливо чутлива тема, бо раніше йшлося про домовленість щодо масштабного обміну у форматі 1000 на 1000. Наразі відбувся лише один раунд, під час якого додому повернулися 205 українських захисників.

Буданов дав зрозуміти: робота триває, але темпи не відповідають очікуванням суспільства. Водночас він окремо пояснив, що повернення цивільних українців є значно складнішим питанням, бо цивільних не можна просто обмінювати на військових у рівній кількості. Для них потрібні інші механізми.

У ширшому контексті це означає: навіть під час війни залишаються вузькі канали технічних домовленостей. Саме такі канали можуть стати основою для ширших переговорів — або, навпаки, показати межі того, на що Росія реально готова.

Гарантії безпеки: чому перемир’я саме по собі не вирішує проблему

Одне з найважливіших застережень Буданова стосувалося гарантій безпеки.

Він наголосив: Україні потрібно насамперед завершення бойових дій, але паралельно з цим має йти робота над гарантіями безпеки. Без них, за його словами, Україна ризикує опинитися в сірій зоні.

Це ключова думка всього форуму.

Сіра зона — це не мир. Це простір невизначеності, де країна формально не воює щодня в масштабах повномасштабного фронту, але й не має справжнього захисту, інвестиційної впевненості, економічного розвитку та стратегічної перспективи.

Україна вже проходила через помилку «паперових гарантій» і домовленостей, які не стримали Росію. Саме тому будь-яке припинення вогню без реальних гарантій може стати лише паузою перед новою війною.

Питання гарантій — це питання про те, хто і як буде стримувати Росію після припинення бойових дій. Це може включати військову допомогу, розміщення оборонних спроможностей, довгострокові угоди, санкційні механізми, інтеграцію України в європейську і євроатлантичну систему, оборонне виробництво, ППО, розвідку, спільні технологічні програми.

Без цього припинення гарячої фази може знизити інтенсивність війни, але не прибрати головну загрозу.

Пантеон героїв: чому війна відкриває ще й питання історичної справедливості

Окрім переговорів, ударів, енергетики та гарантій безпеки, на форумі «Архітектура безпеки» прозвучала ще одна важлива тема — політика пам’яті. Вона може здаватися другорядною на тлі розмов про фронт і можливе припинення гарячої фази війни, але насправді є частиною тієї самої архітектури безпеки.

Кирила Буданова запитали, чи планується перепоховання в Україні таких історичних діячів, як Степан Бандера, Симон Петлюра та Павло Скоропадський, і за якими критеріями формуватиметься Національний пантеон героїв.

Відповідь Буданова була обережною: остаточного рішення ще немає, бо триває завершальний етап роботи над законом про Національний пантеон героїв. За його словами, є два можливі підходи.

Перший — одразу закласти в закон додаток із переліком історичних постатей, яких держава визнає гідними увіковічення в Пантеоні. Другий — не фіксувати такий список у самому законі, а створити спеціальну комісію, яка вже після ухвалення документа визначатиме, хто має бути вшанований.

Це питання є не лише символічним. Для України, яка воює за власну державність, Пантеон героїв може стати спробою зібрати в одну лінію різні етапи боротьби за незалежність — від УНР і Гетьманату до визвольного руху ХХ століття та сучасної війни проти Росії.

Саме тому тема Бандери, Петлюри чи Скоропадського неминуче буде політично чутливою. Бандера похований у Мюнхені, де його вбив радянський агент. Петлюра — у Парижі, після вбивства, яке також пов’язують із радянським слідом. Скоропадський похований у німецькому Оберстдорфі після загибелі від поранень у 1945 році.

Повернення таких імен у державний Пантеон означало б не просто перепоховання. Це було б рішення про те, кого сучасна Україна включає до свого канону боротьби за державність.

Водночас саме ця тема є вразливою до зовнішніх маніпуляцій. Росія десятиліттями демонізує український визвольний рух, використовуючи історичні постаті як інструмент пропаганди. Окремі польські праві політики також спекулюють на темі українського націоналізму в контексті Волинської трагедії. Тому будь-яке рішення щодо Пантеону вимагатиме не лише політичної волі, а й дуже точного юридичного, історичного та дипломатичного оформлення.

У ширшому сенсі Пантеон — це відповідь на питання: чи здатна Україна створити власну послідовну політику пам’яті, не озираючись на російські міфи, але й не ігноруючи складність власної історії.

Енергетика як поле бою: Шмигаль про нову доктрину російського виснаження

Один із найважливіших блоків форуму стосувався енергетики. І тут Денис Шмигаль сформулював тезу, яка напряму пов’язує удари по електростанціях, трансформаторах і мережах із великою стратегією Росії.

За його словами, війна перетворилася на протистояння систем, у якому енергетична інфраструктура стала одним із головних театрів. Росія більше не просто атакує окремі об’єкти. Вона перетворила системне руйнування критичної інфраструктури на доктринальний інструмент.

Логіка цієї стратегії проста й цинічна: якщо неможливо швидко перемогти Україну на полі бою, треба зробити функціонування держави настільки дорогим і складним, щоб вона почала втрачати здатність працювати.

Шмигаль описав це як асиметрію вартості: дешевий дрон проти дорогого трансформатора, масована атака проти складної системи ППО, удар по одному вузлу проти місяців ремонту, закупівель, логістики та координації.

Це важливий поворот у розумінні війни. Росія б’є не лише по електриці. Вона б’є по здатності держави забезпечувати лікарні, водоканали, транспорт, зв’язок, підприємства, школи, теплопостачання і базову керованість.

Але, за словами Шмигаля, ця стратегія не досягла головної мети. Україна не зламалася і зберегла функцію системи. Саме це він назвав межею між виснаженням і державним колапсом.

У відповідь Україна будує не стару енергосистему, а нову — стійкішу до ударів. Її логіка описується як система «енергетичних сот»: якщо одна комірка пошкоджена, це не руйнує всю конструкцію.

Чотири рівні енергостійкості: держава, регіони, громади і бізнес

Шмигаль окреслив нову модель енергетичної стійкості України як чотирирівневу систему.

Перший рівень — держава. Вона відповідає за базову генерацію, атомну енергетику, магістральні мережі, диспетчеризацію, системний баланс, стратегічні резерви і загальну логіку безпеки.

Другий рівень — регіони. Кожен регіон має отримати власний план енергетичної стійкості: генерувальні потужності, запаси обладнання, захист критичних об’єктів, логістику і сценарії роботи в умовах дефіциту.

Третій рівень — громади. Вони повинні мати достатню локальну автономність, щоб забезпечувати роботу критичної інфраструктури: лікарень, водоканалів, теплокомуненерго, шкіл та інших життєво важливих об’єктів.

Четвертий рівень — бізнес і групи споживачів. Підприємства, індустріальні парки, ОСББ, компанії-агрегатори мають перестати бути лише пасивними споживачами. Там, де можливо, вони повинні виробляти, накопичувати, балансувати й віддавати енергію в мережу.

Це фактично принцип субсидіарності, перенесений в енергетику: кожен рівень робить те, що може зробити найкраще. Держава не повинна централізовано вирішувати те, що швидше здатна зробити громада. А громада не повинна чекати місяцями, якщо бізнес може швидше встановити локальне рішення.

У цій моделі захист має бути не додатковим елементом після будівництва, а властивістю системи від початку. Йдеться і про фізичний захист, і про військово-технічний компонент: ППО, РЕБ, радари, об’єктову оборону.

Головною метрикою стає не лише те, чи вдалося уникнути удару, а й те, скільки часу потрібно, щоб відновити функцію об’єкта після ураження.

Кудрицький: урок України для Заходу — енергосистеми мають бути менш централізованими

Ексочільник «Укренерго» Володимир Кудрицький на форумі звернув увагу на ще один важливий аспект: енергосистеми західних країн можуть бути значно вразливішими до масштабних атак, ніж українська.

Україна витримала інтенсивність ударів частково завдяки історично великому запасу встановлених потужностей. Раніше країна споживала близько 300 млрд кВт-год електроенергії на рік, тоді як нині цей показник становить менш ніж 100 млрд. Цей запас міцності дав системі додатковий простір для маневру.

Але для Європи та США головний урок полягає в іншому: стратегічні запаси критичного обладнання мають бути сформовані заздалегідь. Йдеться про трансформатори, генераторне обладнання, кабельну продукцію, високовольтні елементи та інші компоненти, без яких відновлення після ударів може тривати місяцями.

Кудрицький також наголосив на кадровій проблемі. Найбільшим дефіцитом може виявитися не лише обладнання, а й люди, здатні обслуговувати мережі та енергетичні об’єкти.

Майбутня модель, за його словами, має спиратися на широку мережу невеликих електростанцій потужністю від 5 до 30 МВт, розташованих у сотнях і тисячах різних локацій. Це може бути поєднання вітрової, сонячної, газової генерації та систем накопичення енергії.

Фактично ворог, атакуючи українську енергетику, штовхає Україну до швидкої трансформації. І ця трансформація може стати уроком для всього Заходу.

Не «Орєшнік»: Буданов назвав справжні загрози для України

Окремо Буданов прокоментував російські демонстративні системи на кшталт «Кедра» та «Орєшніка». Його відповідь була показовою: не варто переоцінювати ці комплекси як головну загрозу для України.

За його словами, значно небезпечнішими залишаються вже звичні для українців засоби ураження: «Іскандери», комплекси С-400 у режимі ударів по землі, крилаті ракети повітряного і морського базування, а також ударні безпілотники.

Саме цього озброєння в Росії достатньо, і саме воно створює щоденну практичну загрозу для українських міст, енергетики, логістики та цивільної інфраструктури.

Водночас Буданов наголосив, що за роки повномасштабної війни ці удари не змогли зламати моральний дух українців. Вони виснажують, створюють втрати, руйнують інфраструктуру, але не дають Москві головного результату — капітуляції України.

Росія намагається одночасно демонструвати нові «страшні» системи, бити звичними засобами ураження і нав’язувати Україні психологічну втому. Але реальна проблема не в символічних ракетах для пропаганди, а в масовому й регулярному застосуванні уже наявного арсеналу.

Удари по Росії: чому логістика стала одним із головних важелів тиску

Буданов також пояснив, чому українські удари по російській логістиці мають стратегічне значення.

За його словами, Україна не вперше б’є по ворожих логістичних коридорах — це стандартна і досить ефективна операція. Особливо важливою є паливна логістика. Російські війська значною мірою залежать від бензовозів, а не лише від залізничного постачання.

Пальне потрібне не тільки бойовій техніці. Воно потрібне всій окупаційній машині: автомобілям, генераторам, логістиці, підвозу боєприпасів, ротаціям, забезпеченню передових позицій.

Тому удари по паливних об’єктах і маршрутах постачання не зупиняють Росію миттєво, але серйозно ускладнюють їй ведення війни. Вони збільшують час доставки, навантаження на резервні маршрути, витрати, втрати і хаос у забезпеченні.

Окремий ефект — психологічний. Росіяни не були готові до того, що дрони й ракети масово залітатимуть на територію РФ. Для суспільства, яке роками жило в ілюзії власної недосяжності, це стало шоком.

Саме тому удари по Росії працюють не лише як військовий інструмент, а й як спосіб руйнування міфу про абсолютну безпеку російського тилу.

Вірменія як попередження: Буданов не виключає нового російського сценарію агресії

Ще одна заява Буданова вивела дискусію за межі України. Він не виключив, що Росія може спробувати реалізувати щодо Вірменії сценарій, подібний до українського.

За його словами, такі сигнали з’явилися ще два роки тому, а сама можливість агресії виглядає реалістичною. Географія дозволяє Росії тиснути на Вірменію, а дисбаланс сил між Москвою і Єреваном очевидний.

Водночас Буданов звернув увагу на головне питання: чи зможе Росія розділити вірменське суспільство достатньо, щоб виправдати подальші дії. Саме розкол суспільства, інформаційні кампанії, підтримка проросійських сил і створення внутрішньої дестабілізації часто передують прямому або непрямому втручанню Кремля.

Український досвід не є локальною історією. Якщо Росію не стримати, її методи можуть повторюватися в інших країнах — через політичний тиск, дезінформацію, погрози, гібридні операції або відкриту агресію.

Буданов також критично оцінив можливу реакцію міжнародної спільноти у форматі «висловлення занепокоєння». Така реакція, за його словами, не створює реального стримування.

Це ще раз повертає до головної ідеї форуму: нова архітектура безпеки має бути не декларативною, а здатною діяти до того, як агресія стає незворотною.

Викрадені українські діти: ще один вимір російської війни

Окремо Буданов заявив про один із найважчих гуманітарних аспектів війни: Росія залучає до війни проти України дітей, яких раніше незаконно вивезла з окупованих територій.

За його словами, після досягнення призовного віку таких дітей можуть відправляти до російської армії, а частина з них підписує контракти й воює на боці окупаційних сил.

Ця тема виходить далеко за межі класичного розуміння депортації. Йдеться не лише про викрадення дітей і зміну їхньої ідентичності. Йдеться про спробу перетворити незаконно вивезених українців на ресурс для війни проти власної країни.

Це один із найжорсткіших проявів російської політики — поєднання депортації, асиміляції, мілітаризації та використання людей як інструменту війни.

Будь-яке майбутнє припинення бойових дій не може обмежуватися лише лінією фронту. Воно має включати гуманітарні питання — повернення дітей, цивільних, військовополонених, притягнення відповідальних до відповідальності й демонтаж системи насильницької русифікації на окупованих територіях.

Без цього навіть формальне перемир’я не буде справедливим миром.

Чому форум називається «Архітектура безпеки» — і чому це не просто назва

Назва форуму виявилася дуже точною для моменту.

Україна сьогодні говорить не лише про те, як вижити у війні. Вона говорить про те, якою має бути система безпеки після цієї війни.

І тут є кілька рівнів.

Перший — військовий. Україна стала майданчиком нової війни дронів, розвідки, далекобійних ударів, РЕБ, швидких інновацій, дешевих технологічних рішень і гнучкої взаємодії армії, держави, волонтерів та приватного сектору.

Другий — дипломатичний. Україна більше не хоче бути об’єктом переговорів між великими державами. Вона вимагає бути суб’єктом, без якого неможливо говорити про майбутню безпеку Європи.

Третій — енергетичний. Російські удари по енергетиці показали, що електростанції, мережі, ППО, децентралізована генерація і відновлення інфраструктури — це теж частина безпеки.

Четвертий — інформаційний. Росія воює не лише ракетами, а й страхом, чутками, втомою, фейками, погрозами дипломатам і спробами зламати психологічну стійкість суспільства.

П’ятий — економічний. Без інвестицій, відбудови, гарантій і перспективи розвитку країна не може перейти від режиму виживання до режиму майбутнього.

Саме тому форум у Києві став не лише розмовою про нинішню війну, а й розмовою про те, як не допустити наступної.

Що насправді означає «шанс до листопада»

Якщо зібрати всі заяви в одну логіку, картина виглядає так.

Україна не стверджує, що війна точно завершиться в листопаді. Влада говорить про те, що до зими може виникнути реальний шанс зупинити гарячу фазу. Цей шанс залежить від кількох умов.

Перша — утримання або посилення українських позицій на фронті. Якщо Україна демонструє, що Росія не може досягти військових цілей, у Москви зростає стимул шукати паузу.

Друга — удари по російській логістиці та військовій інфраструктурі. Вони мають показати, що війна дорого коштує не лише Україні, а й самій Росії.

Третя — американський переговорний тиск. Без США Москва навряд чи сприйматиме дипломатичний трек як достатньо вагомий.

Четверта — єдина позиція Європи. Якщо Європа не визначить, хто її представляє і з якою позицією вона входить у процес, її роль буде слабшою.

П’ята — система гарантій безпеки для України. Без цього будь-яке припинення вогню може стати небезпечною паузою.

Шоста — внутрішня ціна війни для Росії. Якщо для режиму путіна продовження війни почне загрожувати стабільності, Москва може стати більш схильною до тактичних домовленостей.

Саме сукупність цих факторів і створює те, що Буданов назвав підґрунтям для припинення бойових дій.

Ризики: чому оптимізм Буданова не означає швидкого миру

Попри обережний оптимізм, ризиків багато.

Найочевидніший — Росія може використати переговори лише для затягування часу. Вона може імітувати конструктивність, паралельно готуючи нові атаки, накопичуючи ракети, перегруповуючи війська або намагаючись розколоти партнерів України.

Другий ризик — перемир’я без гарантій. Якщо бойові дії зупиняться без чітких механізмів стримування, Україна може опинитися в небезпечній проміжній зоні: війна формально стихає, але загроза нового вторгнення зберігається.

Третій ризик — розбіжності між США, Європою та Україною. Якщо партнери матимуть різні уявлення про допустимі компроміси, Москва спробує цим скористатися.

Четвертий ризик — тиск на Україну під гаслом «припинити війну швидше». Київ наполягає, що припинення бойових дій не може означати відмову від суверенітету чи територіальних принципів.

П’ятий ризик — нова хвиля російської ескалації. Погрози ударами по Києву, про які говорив Сибіга, показують: навіть коли Москва посилає сигнали про можливі переговори, вона не відмовляється від терору як інструменту політики.

Тому нинішній момент — це не «мир уже близько», а радше небезпечне вікно, у якому дипломатія, фронт і психологічна війна переплітаються особливо щільно.

Форум «Архітектура безпеки» у Києві показав: українська влада бачить реальний шанс спробувати зупинити гарячу фазу війни до листопада або до початку зими. Але цей шанс не є гарантією.

Буданов говорить про підґрунтя для припинення бойових дій, але визнає, що Росія може відмовитися. Він бачить ознаки того, що Москва стикається з дедалі більшою ціною війни, але не вважає, що Росія раптом захотіла справедливого миру. Він вірить у переговорний процес, але наголошує на гарантіях безпеки. Він визнає роль США, але водночас фактично закликає Європу нарешті визначитися з єдиною позицією.

Сибіга, зі свого боку, показав інший бік моменту: поки тривають розмови про можливе припинення бойових дій, Росія продовжує залякувати Київ і європейських дипломатів. Юсов додав до цього пояснення: погрози ударами, відкладення атак і розмови про «перемир’я» є частиною психологічної війни.

Тож питання «чи може війна закінчитися в листопаді?» має обережну відповідь: гаряча фаза може бути зупинена, якщо Україна, США та Європа зможуть використати нинішнє вікно тиску на Росію. Але це не автоматичний сценарій і не обіцянка миру.

Справжня інтрига найближчих місяців — не лише в тому, чи погодиться Москва на паузу. А в тому, чи зможе Україна перетворити цю паузу, якщо вона настане, не на сіру зону, а на основу нової системи безпеки.

Бо без гарантій, без сили, без єдності партнерів і без чіткої архітектури майбутнього будь-яке перемир’я може виявитися не завершенням війни, а лише її наступною фазою.

Заяви Буданова на форумі «Архітектура безпеки» не варто читати як обіцянку, що війна закінчиться в листопаді. Це радше сигнал: Україна бачить можливість зупинити гарячу фазу до зими, якщо дипломатичний, військовий і міжнародний тиск на Росію спрацюють одночасно.

Але Київ також чітко дає зрозуміти: припинення вогню без гарантій безпеки не є справжнім миром. Це лише пауза, яка може стати небезпечною, якщо не буде підкріплена новою архітектурою безпеки для України та Європи.