На початку липня український уряд оголосив про суттєву зміну правил для оборонної промисловості. Виробникам мали відкрити контрольований експорт зброї, комплектувальних і військових технологій до держав-партнерів, а розгляд частини заявок скоротити з традиційних 90 до 30 днів.
Через два з половиною місяці головний показник роботи нового механізму залишається нульовим.
Станом на середину вересня Державна служба експортного контролю не видала жодного дозволу за новою процедурою. Відомство пояснило причину досить прямо: механізмів та інструментів для практичного застосування процедури поки немає.
Проблема не в тому, що Кабмін не ухвалив необхідної постанови. Постанова №875 від 1 липня 2026 року існує і є чинною. Проблема в тому, що для її роботи потрібні ще принаймні два ключові переліки: держав, до яких дозволений прискорений експорт, і товарів та технологій, які настільки важливі для оборони України, що їх не можна випускати на зовнішній ринок за спрощеною процедурою. Обидва мали сформувати державні органи, але станом на 26 вересеня вони не були затверджені.
У результаті виникла показова ситуація. Держава офіційно повідомляє виробникам, що експорт оборонної продукції «відкрито», публікує алгоритми отримання дозволів і розширює мережу міжнародних Drone Deal. Але орган, який повинен фактично видавати дозволи, не має всіх передбачених постановою інструментів, щоб новою процедурою користуватися.
Саме тому історія Fast Track зараз — це вже не стільки історія про лібералізацію експорту, скільки тест на здатність держави перетворювати політичні рішення на працездатні адміністративні механізми.
Що саме уряд пообіцяв у липні
1 липня Кабінет Міністрів ухвалив постанову №875 «Деякі питання здійснення міжнародних передач товарів на період дії правового режиму воєнного стану в Україні».
Ідея документа полягала не у повному відкритті експорту зброї під час війни. Йшлося про контрольоване послаблення режиму для окремих виробників, товарів і держав.
Уряд пояснював логіку так: українське військо має залишатися абсолютним пріоритетом, але підприємства, здатні одночасно виконувати державні оборонні замовлення і виробляти додаткову продукцію, повинні отримати можливість працювати на зовнішніх ринках. Для готових виробів встановили мінімальну суму експортного контракту в 15 млн грн; для складових і комплектувальних такого порога немає.
Головна обіцянка стосувалася строків.
Для контрактів, які відповідають умовам Fast Track, рішення про дозвіл мало ухвалюватися максимум за 30 календарних днів замість строку до 90 днів за стандартною процедурою.
Сам процес на папері виглядає достатньо компактним. Виробник реєструється в Держекспортконтролі, знаходить іноземного покупця, готує документи й подає заявку. Протягом трьох днів її мають передати для погодження Міноборони, СБУ, Службі зовнішньої розвідки та воєнній розвідці. На формування міжвідомчої позиції передбачено орієнтовно 10–20 днів, а мовчання окремих органів за встановлених умов прирівнюється до погодження. До 30-го дня Держекспортконтроль має або видати дозвіл, або надати вмотивовану відмову.
Це і є те адміністративне прискорення, через яке процедуру назвали Fast Track.
Але воно починає працювати лише після виконання кількох попередніх умов.
Два списки, без яких Fast Track фактично не існує
Перша умова — країна покупця.
Спрощений порядок призначений насамперед для партнерів України у форматі Drone Deal. Проте самого факту підписання такої двосторонньої угоди недостатньо. Постанова №875 окремо вимагає формування переліку держав, до яких можуть здійснюватися передачі за новим механізмом.
Цей список формує Міністерство закордонних справ із пропозиціями Міноборони, СБУ, Служби зовнішньої розвідки та воєнної розвідки, після чого його має погодити Міжвідомча комісія з політики військово-технічного співробітництва та експортного контролю.
Друга умова — сам товар.
Міноборони разом із силовими та розвідувальними структурами повинно вести окремий перелік військової продукції і технологій, експорт яких може створити загрозу обороноздатності або національній безпеці. Цей список також погоджує Міжвідомча комісія.
Логіка зрозуміла. Україна може мати, наприклад, надлишкові виробничі можливості для одного типу безпілотників, але гострий дефіцит іншого озброєння. У такому разі експорт першого може допомагати масштабуванню виробництва, а другого — безпосередньо конкурувати з потребами фронту.
Проблема полягає в тому, що ці два списки є не другорядними додатками, а фактично ключами до системи.
Ще влітку керівник Держекспортконтролю Олег Цільвік публічно наголошував: саме після затвердження переліку країн і переліку критичних товарів новий механізм зможе повноцінно використовуватися службою під час розгляду заяв.
Станом на 26 вересня цього не сталося. Без списку держав неможливо остаточно визначити, куди саме доступний Fast Track. Без списку критичної продукції — що саме можна через нього вивозити.
Тобто 30-денний строк має значення лише після того, як система взагалі отримує можливість прийняти заявку саме в режимі прискореного розгляду.
Drone Deal стає більше, але це ще не експорт
Ця бюрократична пауза особливо помітна на тлі швидкого розширення міжнародної мережі Drone Deal.
На початку липня РНБО повідомляла про вже підписані угоди та переговори ще з більш ніж 20 країнами. 7 липня до формату приєдналися, зокрема, Нідерланди й Данія. 24 серпня Норвегія стала десятою державою-учасницею, а 24 вересня Фінляндія — одинадцятою.
Drone Deal задуманий значно ширше, ніж звичайна торгівля зброєю. Він може охоплювати спільне виробництво, локалізацію українських технологій за кордоном, інвестиції, обмін технологіями, кіберспівпрацю та інші оборонні проєкти.
Але для конкретного виробника принципова різниця полягає між міжнародною рамковою домовленістю та дозволом відвантажити конкретну партію продукції.
Підписання Drone Deal створює політичну і правову основу для співпраці. Воно не замінює експортного дозволу Держекспортконтролю і, відповідно до постанови №875, не скасовує необхідності включення держави до спеціального переліку для Fast Track.
Саме тому кількість партнерств може зростати одночасно з нульовою кількістю виданих за новою процедурою дозволів.
Чому виробники взагалі домагаються експорту під час війни
На перший погляд вимога відкрити експорт української зброї під час найбільшої війни в Європі може виглядати суперечливою. Якщо фронту потрібні дрони, боєприпаси, РЕБ та інше озброєння, чому їх узагалі продавати за кордон?
Позиція виробників ґрунтується на іншій проблемі: виробнича спроможність і платоспроможний внутрішній попит — не одне й те саме.
Український ОПК різко виріс після 2022 року. За оцінкою РНБО на початок 2026-го, потенційна річна виробнича спроможність галузі сягнула приблизно $55 млрд; лише в сегменті FPV-дронів працюють понад 160 компаній із потенційною спроможністю більш як 8 млн апаратів на рік.
Це не означає, що на складах лежить зброя на десятки мільярдів доларів. «Виробнича спроможність» показує, скільки підприємства потенційно здатні виготовити за наявності замовлень і фінансування.
Саме тут виникає аргумент галузі: якщо держава та партнери не можуть профінансувати використання всіх доступних потужностей, частина підприємств отримує недозавантажене обладнання та персонал. Експорт міг би дати їм додаткові оборотні кошти, допомогти фінансувати розробки, збільшувати серійність і залучати інвесторів.
Представники підприємств також наголошують на іншому ризику — втраті часу. Оборонний ринок Європи швидко перебудовується, іноземні компанії залучають капітал, розширюють виробництво і займають майбутні ринкові ніші. Українські виробники вважають, що бойовий досвід дає їм тимчасову конкурентну перевагу, але без доступу до клієнтів вона не обов’язково збережеться назавжди.
Це позиція галузі, а не доведений прогноз щодо всього українського ОПК. Проте вона пояснює, чому питання експорту стало для приватних оборонних компаній не просто дискусією про додатковий прибуток.
20% за готовий виріб і 30% за компонент: друга проблема Fast Track
Навіть якщо два відсутні переліки завтра затвердять, це не закриє іншу суперечку навколо постанови №875 — вартість дозволу.
Уряд встановив плату в розмірі 20% вартості товару для готових виробів і технологій та 30% для складових частин. Для реекспорту до третіх держав продукції, виготовленої із застосуванням переданих українських технологій, також передбачена ставка 20%.
Юридично йдеться саме про плату за оформлення та видачу відповідних документів у сфері державного експортного контролю, розмір якої уряд прив’язав до вартості товарів. Це підтверджує й аналіз бюджетного комітету Верховної Ради.
Для бізнесу різниця між відсотком від прибутку і відсотком від повної вартості контракту принципова.
Умовний готовий виріб продається за 100 одиниць, а його виробнича собівартість становить 80. До введення додаткової плати виробник має 20 одиниць різниці, з якої ще потрібно покривати інші витрати. За ставки 20% дозвіл коштуватиме ті самі 20 одиниць.
Для комплектувальних ефект може бути ще сильнішим.
Tech Force in UA наводить приклад українського сенсора, виробництво якого коштує близько $120 за ринкової ціни приблизно $150. Тридцятивідсоткова плата від $150 становить $45. Після неї виробнику залишається $105 — менше за наведену виробничу собівартість.
Це не означає, що будь-який український експорт автоматично буде збитковим. Маржинальність різних категорій зброї суттєво відрізняється, а частину додаткових витрат теоретично можна включити у контрактну ціну.
Але саме тому універсальні 20–30% викликають заперечення галузевих об’єднань: вони застосовуються не до прибутку, а до вартості продукції.
Tech Force in UA виступає за перегляд такого підходу. Представники галузі стверджують, що для частини продукції він може знищити комерційний сенс експорту або зробити український товар дорожчим за альтернативу конкурента.
Це також поки позиція виробників, а не підтверджений результат роботи механізму — механізм фактично ще не дав достатнього масиву реальних контрактів, за якими такий ефект можна було б виміряти.
Куди повинні йти ці гроші — і чому тут теж виникла правова проблема
Липнева комунікація уряду подавала 20–30% плату як спосіб повернути частину доходів від оборонного експорту назад у сектор: кошти мали спрямовуватися до спеціального фонду бюджету на оборонні потреби.
Проте для такого спрямування потрібні не лише урядові правила експорту, а й відповідні норми бюджетного законодавства.
10 липня у Верховній Раді зареєстрували законопроєкт №15400, який мав установити, що плата за документи у сфері експортного контролю щодо військової продукції надходить до спеціального фонду державного бюджету. Початкова модель передбачала спрямування половини цих коштів на закупівлю, ремонт і модернізацію озброєння, а половини — на грошове забезпечення військовослужбовців.
При цьому бюджетний комітет звертав увагу, що за чинними на той момент нормами така адміністративна плата зараховувалася до місцевих бюджетів. Саме тому для реалізації оголошеної урядом бюджетної моделі і знадобилася законодавча зміна.
І вона також не пройшла швидко.
15 вересня парламент повернув законопроєкт №15400 на доопрацювання. 24 вересня до Верховної Ради надійшла його доопрацьована версія, а 25 вересня її лише надали депутатам для ознайомлення. Тобто станом на 26 вересня питання цільового бюджетного спрямування цієї плати також не було завершене ухваленим законом.
Це ще один показник того, що липневе політичне рішення випередило частину необхідної нормативної інфраструктури.
Чому держава не може просто дозволити експортувати все «зайве»
Разом із тим повністю прибрати контроль під час війни держава також не може.
Постанова №875 передбачає, що експорт не повинен створювати конкуренції між іноземним покупцем та українськими Силами оборони. Уряд прямо пояснював: дозвіл може бути заблокований, якщо Міноборони або інший державний замовник планує придбати таку саму продукцію для українських потреб або якщо товар включено до переліку критичних.
Тому сама логіка двох списків має безпековий сенс.
Україні потрібен механізм, який одночасно відповідає на три питання: чи потрібен цей товар фронту, чи безпечно передавати його конкретній державі і чи не створить передача технології ризику її небажаного поширення.
Проблема Fast Track полягає не в існуванні таких перевірок. Навпаки, вони є основою нормальної системи експортного контролю.
Проблема виникає тоді, коли правила вже оголошені як чинний механізм, але необхідні для їх застосування рішення місяцями залишаються незавершеними.
Чи означає це, що Україна взагалі не експортує оборонні технології
Ні.
Не варто змішувати відсутність дозволів за спеціальним механізмом постанови №875 із твердженням, що будь-яке міжнародне оборонне співробітництво України повністю зупинилося.
Україна паралельно укладає угоди про спільне виробництво, локалізацію, передачу технологій та інвестиції. Drone Deal і ширший формат Build with Ukraine передбачають різні моделі співробітництва. Крім того, існує стандартна процедура експортного контролю, для якої офіційний портал Міноборони зазначає строк розгляду до 90 днів.
Тому коректне формулювання нинішнього результату таке: за новим спеціальним механізмом Fast Track, запровадженим постановою №875, станом на середину вересня не було видано жодного дозволу, а Держекспортконтроль пояснював це відсутністю практичних механізмів його застосування.
Це суттєво точніше, ніж твердження про повну відсутність будь-якого оборонного експорту України.
Що має статися, щоб Fast Track справді запрацював
Найближчий тест для уряду — вже не нова презентація механізму і не чергова міжнародна угода.
Першим маркером стане затвердження двох переліків: держав, доступних для спрощеної процедури, і критичних товарів та технологій.
Другим — можливість виробників фактично подати заявки за постановою №875 і запустити передбачений нею 30-денний відлік.
Третім — перші рішення Держекспортконтролю, включно не лише з дозволами, а й з відмовами: вони покажуть, як на практиці працює баланс між експортом та потребами українського війська.
Четвертим стане доля 20–30% плати. Якщо її залишать у нинішньому вигляді, реальні контракти дадуть відповідь, чи здатен український оборонний виробник перекласти її у ціну і зберегти конкурентоспроможність. Якщо ставки переглянуть, це означатиме, що держава визнала аргументи ринку достатньо вагомими для корекції моделі.
Нарешті, окремо потрібно стежити за законопроєктом №15400 та фінальною моделлю розподілу платежів: станом на 25 вересня документ перебував у процесі доопрацювання, а не був завершеною частиною бюджетної системи.
Постанова №875 не залишилася лише декларацією: вона справді створила нову юридичну конструкцію, скоротила передбачений строк спрощеного розгляду до 30 днів, визначила потенційних учасників і заклала окрему модель контрольованого експорту.
Але через два з половиною місяці після анонсу головної практичної зміни ще не відбулося.
Україна вже має 11 партнерів у форматі Drone Deal, офіційний сайт Міноборони пояснює виробникам, як проходити Fast Track, а постанова Кабміну детально описує процедуру. Водночас Держекспортконтроль станом на 26 вересня не видав за цим механізмом жодного дозволу, оскільки необхідні для його роботи переліки ще не були завершені.
Тому головна проблема зараз — уже не питання, чи погодилася держава принципово дозволити контрольований експорт зброї. На нього уряд відповів ще 1 липня.
Питання в іншому: скільки часу потрібно, щоб оголошене право на експорт перетворилося на перший реальний дозвіл, контракт і поставку — і чи залишиться цей експорт економічно вигідним після 20–30% плати.
Саме за цими показниками, а не за кількістю нових анонсів, можна буде визначити, чи став Fast Track реальною реформою українського оборонного ринку.
