Переговорна формула, за якої Україна має віддати частину власної території в обмін на гарантії безпеки, дедалі виразніше проступає не лише в експертних припущеннях, а й у публічних заявах найвищого рівня. 25 березня 2026 року Reuters опублікувало інтерв’ю Володимира Зеленського, в якому президент України прямо заявив: США готові фіналізувати гарантії безпеки, якщо Київ погодиться вивести війська з Донбасу. Того ж дня в Kyiv Independent вийшла колонка американського лікаря та гуманітарного діяча Ірвіна Редленера, який назвав саму ідею “land for security” неприйнятною не лише для України, а й для всієї Європи. Разом ці два тексти утворюють цілісну картину: йдеться вже не просто про дипломатичний торг, а про фундаментальну суперечку щодо того, чи може територіальна поступка агресору стати основою миру.
Сьогодні дискусія про Донбас у переговорах — це не лише розмова про одну ділянку фронту. Це розмова про майбутню архітектуру безпеки в Європі, про межі допустимого міжнародного тиску на державу, яка обороняється, і про те, чи може агресор отримати політичний результат там, де не досяг повного воєнного успіху.
Що саме сталося: Зеленський виніс у публічний простір нову логіку переговорів
За інформацією Reuters, Володимир Зеленський заявив, що США готові завершити оформлення гарантій безпеки “на високому рівні”, щойно Україна буде готова вивести свої війська з Донбасу. Президент також наголосив, що такий сценарій становитиме загрозу не тільки для України, а й для Європи, бо Росія отримає сильні оборонні позиції, яких не змогла захопити на полі бою. Білий дім на момент публікації Reuters не надав негайного коментаря.
Ця заява важлива не лише своїм змістом, а й формою. Досі у західному інформаційному просторі часто припускали, що територіальний компонент обговорюється кулуарно, на рівні “реалістичних сценаріїв” чи неформальних пропозицій. Тепер же сам президент України фактично підтвердив: питання виходу з Донбасу присутнє в переговорній логіці як умова для завершення безпекового пакета. Це різко змінює саму природу дискусії. Гарантії безпеки в такій моделі перестають бути базовим інструментом стримування Росії і перетворюються на винагороду за попередній відступ України.
Чому саме Донбас став центром політичного торгу
Ключовим каменем спотикання залишається Донбас, зокрема неокупована частина Донецької області. Для Росії це не просто територія — це символічна і стратегічна ціль, яку Кремль роками намагається легітимізувати як “обов’язкову” умову будь-якого завершення війни. Для України ж це рубіж, втрата якого не означала б миру, а лише перенесла б наступну лінію загрози ближче до центральної частини країни.
Повне захоплення Донбасу Росією може вимагати років і значних людських ресурсів. Ідеться насамперед про так званий “пояс фортець” — укріплену систему української оборони на сході. Саме тому нинішня постановка питання виглядає настільки принципово: якщо Київ погодиться відійти звідти політично, Москва отримає те, що не може швидко забрати військовим шляхом. Інакше кажучи, переговори можуть стати інструментом досягнення російських цілей дешевше, ніж війна.
Як війна на Близькому Сході змінила переговорну атмосферу
Зеленський у розмові з Reuters прямо пов’язав посилення тиску на Україну з тим, що увага Дональда Трампа дедалі сильніше зміщується на Близький Схід. За словами українського президента, ситуація в регіоні впливає на подальші кроки глави Білого дому і, на його думку, Трамп продовжує обирати стратегію тиску саме на українську сторону.
Цей контекст важливий, бо пояснює, чому “швидке врегулювання” стало для Вашингтона, вочевидь, привабливішим за довгу і складну побудову міцної системи стримування Росії. Переговори фактично буксують, а частина ресурсів і політичної уваги США перетікає на інші кризи, зокрема іранський напрямок. У такій ситуації Київ ризикує зіткнутися з моделлю, де йому пропонують не стільки справедливий мир, скільки швидку угоду, зручну для американського політичного календаря.
Чому Ірвін Редленер називає формулу “земля заради безпеки” неприйнятною
На цьому тлі колонка Ірвіна Редленера в Kyiv Independent звучить як жорсткий західний контраргумент проти самої логіки територіальних поступок. Редленер — американський лікар, гуманітарний діяч і старший радник Інституту глобальної політики Колумбійського університету. У своїй колонці він прямо стверджує, що територіальні поступки жорстокому агресору були б неприйнятними для України і мають бути неприйнятними для Європи.
Його головний аргумент полягає в тому, що територіальна капітуляція не задовольняє експансіоністського агресора — вона його заохочує. Історичний урок, на якому наполягає автор, полягає в тому, що поступка не ліквідовує проблему, а сигналізує: міжнародний порядок має ціну, і цю ціну можна вибити силою. Це не юридичне твердження і не встановлений факт, а саме політико-моральний висновок автора колонки. Але в нинішньому контексті він важливий, бо накладається на саму переговорну конструкцію, яку описав Зеленський Reuters.
Де Reuters і колонка Redlener сходяться в одній точці
Попри різний жанр, обидва матеріали фактично сходяться в одному ключовому висновку: вихід України з Донбасу не дорівнює миру. У Reuters ця думка звучить через позицію Зеленського: відступ дасть Росії вигідні оборонні рубежі і створить ширшу загрозу для Європи. У колонці Редленера — через принциповий аргумент про те, що поступка агресору лише підтверджує ефективність насильства як політичного інструменту.
І саме ця точка перетину робить два тексти придатними для одного великого лонгріду. Reuters дає переговорний факт: США, за словами Зеленського, пов’язують гарантії безпеки з виходом із Донбасу. Redlener дає оцінку наслідків: така формула не є компромісом, а створює небезпечний прецедент для всієї Європи. Разом вони утворюють не просто новину і не просто думку, а повну аналітичну рамку.
Чому це питання вже давно виходить за межі самої України
Редленер наголошує, що наслідки територіальної поступки Україні матимуть значення для всього європейського безпекового порядку. Його логіка проста: після Другої світової війни було закріплено принцип, за яким кордони не можуть змінюватися силою. Якщо цей принцип можна обійти у випадку України через поєднання війни, дипломатичного виснаження та зовнішнього тиску, тоді він перестає бути принципом і стає лише тимчасовим правилом, яке можна призупинити у “складних” випадках.
У цьому сенсі питання Донбасу справді набуває загальноєвропейського значення. Якщо Україна змушена буде відмовитися від частини території не внаслідок добровільного внутрішнього рішення, а внаслідок зовнішнього примусу до “реалістичної угоди”, це стане сигналом усім ревізіоністським режимам: тривала війна, масове насильство і шантаж союзників можуть зрештою принести політичну винагороду.
Гуманітарний вимір: про що нагадує колонка, коли дипломати говорять мовою карт
Одна з найсильніших частин колонки Редленера — нагадування, що за розмовами про “території” часто зникають люди. Автор пише як лікар і гуманітарний діяч, який працює з темою дітей, постраждалих від війни в Україні. Він акцентує, що для мільйонів людей на спірних або окупованих територіях йдеться не про абстрактну лінію на мапі, а про ризик подальшого насильства, витіснення української ідентичності, русифікації та системної пропаганди.
Саме тут колонка додає те, чого зазвичай бракує сухій переговорній хроніці. Дипломатичні формули оперують словами “лінія фронту”, “гарантії”, “компроміс”, “деескалація”. Але для цивільних на цих територіях наслідком територіальної поступки стане не абстрактна стабілізація, а дуже конкретна зміна політичної, культурної та безпекової реальності. Редленер не просто заперечує територіальні поступки як політик чи аналітик — він заперечує їх як гуманітарний практик, для якого будь-яка така угода означає нову хвилю людської вразливості.
Чи є в України правовий простір для таких рішень
Окреме питання — внутрішньоукраїнський юридичний вимір. Конституція України прямо встановлює, що питання зміни території України вирішуються виключно всеукраїнським референдумом. Це означає, що навіть якби політичний тиск на Київ посилювався, сама тема формального відчуження території не може бути просто технічно оформлена як результат переговорів між кількома столицями.
Цей правовий запобіжник надзвичайно важливий для розуміння меж можливого. Йдеться не лише про політичну волю Зеленського чи будь-якої іншої влади. Ідеться про те, що питання території в Україні винесене на рівень конституційного принципу. Отже, будь-яка зовнішня формула “віддайте частину землі, а ми дамо гарантії” стикається не лише з суспільним і моральним спротивом, а й із прямою правовою проблемою.
Чому для Москви така формула була б ідеальним результатом
З погляду Кремля, нинішня конфігурація надзвичайно вигідна.
По-перше, Росія може продовжувати тиск на фронті, не досягаючи швидкого стратегічного прориву, але поступово виснажуючи Україну.
По-друге, вона може розраховувати, що частина західних партнерів почне шукати “реалістичний вихід”, який фактично оформлює російські здобутки політичним шляхом.
Reuters окремо зазначає, що Москва продовжує вимагати територію Донбасу, яка все ще контролюється Україною, а сам Зеленський сказав, що Росія розраховує на те, що Вашингтон втратить інтерес до переговорів і відійде від них.
У такій логіці для Москви навіть не обов’язково домагатися блискавичного військового результату. Достатньо утримувати тиск, чекати на втому Заходу і просувати модель, у якій Україну переконуватимуть поступитися “заради стабільності”. Саме тому формула “земля в обмін на безпеку” настільки небезпечна: вона не просто фіксує статус-кво, а винагороджує стратегію затяжної агресії.
Чому навіть збереження американської підтримки не знімає проблему
У тому ж інтерв’ю Reuters Зеленський подякував адміністрації Трампа за продовження постачань ракет до систем Patriot, попри підвищений попит на них через війну на Близькому Сході. Але одразу ж додав, що цих поставок недостатньо для українських потреб. Це дуже важливий нюанс: США не демонструють повного розриву з Україною, однак паралельно можуть просувати переговорну формулу, яка для Києва є стратегічно неприйнятною.
Отже, проблема не в тому, що підтримка зникла. Проблема в тому, що вона може все більше супроводжуватися політичною умовністю. А саме це для України і є найнебезпечнішим: коли безпекова допомога та гарантії перестають бути інструментом захисту держави і поступово стають елементом торгу щодо її територіальної цілісності.
Що насправді приховує формула “земля заради безпеки”
На перший погляд така модель може здаватися прагматичною: зупинити вогонь, зафіксувати нову реальність, дати Україні якісь запобіжники від нового нападу. Але в реальності вона містить щонайменше три глибокі суперечності.
Перша: вона винагороджує агресію результатом, якого агресор не зміг повністю досягти на полі бою.
Друга: вона не гарантує, що Росія не повернеться з новими вимогами пізніше.
Третя: вона руйнує довіру до самої ідеї міжнародних гарантій, якщо ті надаються не для захисту права, а в обмін на поступку правом.
І тут криється головна небезпека. Мир, побудований на територіальному відступі без усунення джерела агресії, майже напевно буде не миром, а перервою. Саме тому Україна відмовляється приймати тезу, що відхід із Донбасу здатен закрити війну. З українського погляду, це не закриття війни, а лише зміщення її наступного етапу на вигідніші для Росії позиції.
Сьогодні в переговорах навколо України йдеться не просто про черговий дипломатичний компроміс, а про принципове питання — чи може територіальна поступка агресору бути передумовою безпеки. Reuters фіксує, що Зеленський уже публічно описав саме таку логіку американського тиску. Redlener пояснює, чому ця логіка є небезпечною: вона підриває міжнародний порядок, створює гуманітарну катастрофу для людей на окупованих землях і посилає світу сигнал, що силове перекроювання кордонів може зрештою окупитися. Якщо сформулювати це максимально просто, то нинішня суперечка точиться не тільки за Донбас. Вона точиться за те, чи буде майбутня безпека Європи базуватися на праві, чи на узаконенні наслідків війни.
Безпека, куплена ціною відступу, може виявитися не гарантією миру, а лише паузою перед новим наступом.
За матеріалами kyivindependent.com
