Українці мають багато питань до якості води та до компаній, які надають послуги з водопостачання та водовідведення. Але чому виникають ці питання, як їх можна вирішити та чи вплинуло повномасштабне вторгнення росіян на якість та доступність води.
У 2009 році в Алчевську на Луганщині стартував знаковий для міста та України проєкт — будівництво заводу з очищення шахтних вод за допомогою технології зворотного осмосу. Підприємець Володимир Рисухін, який займався його реалізацією, згадує, що результати виявилися успішними. Місто та великі промислові підприємства отримали великі обсяги якісної питної води, яка до того була у дефіциті.
Основний бізнес Рисухіна — виробництво та продаж металопрокату. Але він захистив кандидатську та докторську дисертації на тему очищення води, співпрацював з ректором КПІ Михайлом Згуровським, тому планував активний розвиток в цьому напрямку. Бо в Україні є велика кількість регіонів із обмеженим доступом до якісної питної води. Зокрема, планувалося будівництво заводів з опріснення морської води в Криму. Але окупація півострова та Алчевська, й повномасштабне вторгнення російської армії в Україну поставили історію з опрісненням на багаторічну паузу.
Наслідки російської агресії ще більше загострюють проблему доступу до якісної питної води. Для її вирішення потрібні новітні технології, а також кошти та політична воля вищого керівництва України.
«Запах хлору — це запах безпеки»? Де втрачається якість води
В Україні є два основних джерела прісної питної води — поверхневі (річки, водосховища тощо) та підземні артезіанські. Також існують санітарні вимоги до води, яка централізовано подається в крани кожного українського споживача. «Великі водоканали дотримуються цих стандартів, тому їм можна довіряти. Я вдома п’ю воду з крану», — каже NV Бізнес Дмитро Новицький, президент асоціації Укрводоканалекологія. У 2016−2021 році він очолював АТ Київводоканал, а тепер обіймає у компанії посаду заступника генерального директора зі стратегічної політики. Новицький стверджує, що вода, яка подана будь-яким водоканалом країни є безпечнішою за відкриті джерела, криниці або бювети. І навіть краще за деякі зразки бутильованої води. «Так, запах хлору або інших реагентів — це не дуже приємно. Але запах хлору — це запах безпеки. Наша вода не містить бактеріологічного та хімічного забруднення», — переконує президент Укрводоканалекології.
Чи варто порівнювати якість води в різних містах? Опитані фахівці кажуть, що це неможливо зробити саме через існуючі стандарти — всі підприємства намагаються їх дотримуватися. Проте певні відхилення можуть бути, наприклад, через вторинне забруднення. Генеральний директор КП Чернівціводоканал Андрій Колесник пояснює, що його підприємство має кілька джерел водозабору, але це не впливає на якість води, тому що вони дотримуються стандартів та норм. «Якість води може втрачатися на міських розподільчих мережах, які потребують системної планової заміни, але для цього необхідні постійні великі інвестиції, та відповідно, встановлення обґрунтованого тарифу на водопостачання», — переконує Колесник.
Також впливає стан внутрішньобудинкових мереж, за які відповідають ОСББ або керуючі компанії. «Їх потрібно періодично промивати», — пояснює Новицький. Він наводить приклад, коли Київводоканал в якості експерименту власним коштом організовував промивку в будинках кількох ОСББ, які скаржилися на якість води: «Після цього скарги зникли».
Чи дійсно ситуація така, як стверджують представники водоканалів?
Громадська організація Всеукраїнське водне товариство WaterNet (за фінансування Фінського фонду місцевого співробітництва посольства Фінляндії в Україні) кілька років поспіль реалізує проєкт «Безпечна питна вода в Україні: доступ до інформації про якість води та методи водопідготовки». Зокрема, він включає моніторинг якості питної води саме в кранах кінцевих споживачів. У грудні 2021 року в журналі NV була опублікована стаття «Водний дисбаланс. Де в Україні найгірша питна вода і як вирішити цю проблему».
З початком повномасштабної війни у WaterNet не зупинили моніторинг. Але його організатори наголошують, що результати не варто назвати рейтингом. Це дослідження тих чи інших чинників, які впливають на якість води у споживача. В свою чергу вони залежать від складу вихідної води та інфраструктури водоканалу, а також від рівня технологічних рішень.
За підсумками дослідження, що було проведено у 2022 році, у WaterNet констатували, що основною проблемою, яка лише посилилась з початком повномасштабної війни, «є високий рівень органічних речовин, що проявляється у високих рівнях кольоровості та окиснюваності, що також пов’язане з кліматичними змінами, адже 2022-й відзначився не тільки військовими діями, але і аномальними температурами».
Проте у більшості міст, де проводилися дослідження, суттєвих змін якісних показників не відбулося.
Втрати — 30%. Джерела неефективності
За словами Дмитра Новицького, послуги водопостачання в Україні надають приблизно 1000 різних компаній (до війни кількість підприємств, що надають послугу, наближувалася до 2600) — від водоканалів до заводів, до чиїх мереж підключені окремі вулиці або райони міст та містечок. Наприклад, Укрзалізниця є постачальником води для великої частини міста Дніпро. Але до 85% ринку приходиться на 40−45 найбільших водоканалів.
Святослав Павлюк, виконавчий директор Асоціації Енергоефективні міста України, у розмові з журналістом NV Бізнес відзначив такі слабкі місця підприємств, що надають послуги централізованого водопостачання та водовідведення:
1. Повноцінний облік води та її втрати;
2. Надмірна застаріла інфраструктура та обладнання, які впливають на енергоефективність;
3. Відсутність сучасних цифрових систем для якісного та оперативного управління мережею;
4. Низький і збитковий тариф, що ставить водоканали в повну залежність від можливості дотацій міськими бюджетами.
Новицький переконаний, що все це має розвиватися комплексно. Він згадує, що ще у 2001 році разом із данською консалтинговою компанією COWI було розроблено стратегію розвитку водопровідної галузі України. Проте її так не впровадили.
Нормативно-правова база в Україні є клаптиковою, тому у сфері водопостачання та водовідведення постійно відбуваються тактичні зміни. А ось стратегічні питання не вирішуються.
Олег Попенко, голова Спілки споживачів комунальних послуг, каже, що у багатьох українських містах відсутній повний облік витрат води: «Особливо катастрофічна ситуація в приватному секторі». Саме тут є простір для маніпуляцій.
З іншого боку, водоканали декларують величезні втрати води. За даними Укрводоканалекології, середній показник втрат більше 40%. У Києві до повномасштабного вторгнення був один з найнижчих показників — 24%. Сьогодні він збільшився через недостатність коштів в тарифі для виконання ремонтів та заміни мереж.
Михайло Когут, перший заступник міського голови Маріуполя, розповів NV Бізнес, що до окупації міста місцевий водоканал дуже активно інвестував в оновлення мереж. «Коли наша команда стала до роботи у 2016-му, то втрати води перевищували 50%. Вже за два роки ми скоротили їх до 33% і мали плани досягти показника менше 20%», — згадує Когут. Його слова доводять, що за наявності ресурсу це досяжна мета. Місто підтримувало водоканал на чіткі програми, які зменшували втрати та покращували енергоефективність.
Для порівняння: у Німеччині втрати не перевищують 9%.
Важлива складова витрат водоканалів — це електроенергія. За даними НКРЕКП, у 2023 році її частка в середньому становила 26% у тарифі на централізоване водопостачання та 29% у тарифі на централізоване водовідведення.
Один з позитивних прикладів — Черкасиводоканал. За підтримки місцевої влади, підприємство провело модернізацію обладнання, що дозволило скоротити частку електроенергії в тарифі на водопостачання до 17%, а в тарифі на водовідведення до 8% у 2022 році.
Проте це скоріше приємне виключення, якого вдалося досягти до того, як почалися обмеження на підтримку водоканалів з боку муніципалітетів. «Сьогодні єдиний можливий інструмент підтримки — поповнення статутного капіталу, яке йде на погашення боргів. Але навіть це є порушенням Положення про організацію бухгалтерського обліку і звітності в Україні. Кошти статутного фонду спрямовують на розвиток виробництва, Використовувати кошти статутного фонду на заробітну плату, заохочення та інші потреби — забороняється», — каже Новицький.
Святослав Павлюк розповідає що стан речей у Львівводоканалі. «Очисні споруди через зношеність протікають, потрісканий бетон, треба ремонтувати. На це треба кілька мільйонів гривень», — каже Павлюк. Але НКРЕКП не погоджує збільшення тарифу на цей ремонт, міський бюджет теж не дає грошей. Через це Державна екологічна інспекція виписує багатомільйонні штрафи, які у формі стягнення фактично заплатить міський бюджет. Виходить, що заплатити штраф простіше, ніж зробити ремонт.
Що стосується створення цифрових геоінформаційних систем, то вони також не є забаганкою. Хоча Попенко вважає, що реалізація таких проєктів сьогодні не є пріоритетом — спочатку треба замінити труби та покращити енергоефективність. Але цифрові програмні комплекси дозволяють моделювати гідравлічні процеси та виявляти надлишкове або неефективне обладнання, яке можна замінити.
Святослав Павлюк додає, що цифровізація документів і процесів — це ще й питання безпеки: «Є випадки, коли папери з схемами інженерних мереж знищувалися внаслідок обстрілів. І вони були у єдиному екземплярі». Асоціація, яку він очолює, коштом уряду Швейцарії реалізує проєкт з оцифрування основної документації комунальної інфраструктури та розробки ГІС-геоінформаційних систем для міст з областей, прилеглих до зони бойових дій.
Примітно, що опитані фахівці не називають серед ключових проблем недоплату з боку споживачів. «До повномасштабної війни рівень оплати за послуги Київводоканалу складав 96%. Зараз він зменшився через низку причин», — каже Новицький.
Іноді в Україні виникає питання доцільності приватизації водоканалів. Мабуть, найбільш відомий приклад передачі водопровідно-каналізаційного господарства в приватні руки — концесія в Одесі. Там управляє компанія Інфокс, яку контролює сім’я екс-міністра Миколи Злочевського. Але і вони потребують зовнішньої підтримки. Наприклад, минулого року стало відомо, що Одеська область мала отримати з державного бюджету субвенції у розмірі 340 млн грн на будівництво чотирьох черг магістральних мереж водопроводу.
Свій досвід співпраці з приватними компаніями є й у Сумській області. Там водоканали віддавали у довгострокову оренду. У Охтирці ТОВ Водоторгприлад досі працює за таким механізмом. А от у Сумах та Ромнах у 2020 році майно водоканалів, яке раніше було в оренді у ПП ЕЛІПС, повернули у комунальну власність.
«Більшість спроб передачі водоканалів в приватні руки, які з’явилися ще у 1980-х, виявилися профанацією та викачкою грошей з муніципалітетів. Бо не було контролю», — критикує цю ідею Попенко.
Дмитро Новицький також вважає, що передача українських водоканалів у приватні руки не на часі. Навіть у Європі приватним компаніям не вдається одночасно вести ефективний бізнес та виконувати чутливу соціальну функцію з постачання води. «За останні роки кілька великих міст Європи достроково розірвали контракти на управління водоканалами з відомими міжнародними компаніями. Вони інвестували в розвиток великі кошти, але хотіли підвищити тарифи, щоб швидше відбити інвестиції. Муніципалітетам це не сподобалося», — розповідає президент Укрводоканалекологія.
А от укрупнення підприємств цього сектору може суттєво підвищити їхню ефективність. За словами Попенка, найбільш вдалим прикладом є Кіровоградська область. З 2012 року там працює ОКВП Дніпро-Кіровоград, під «парасолькою» якого об’єднані водоканали Кропивницького, Знам’янки, Олександрії та Світловодська. За експертними підрахунками, ефективно працювати можуть компанії, що надають послуги мінімум 100 тис людей. «Для цього [укрупнення] має бути політична воля на рівні області», — переконаний Олег Попенко.
Можливо, саме повномасштабна війна може стати каталізатором цього процесу. Так, у жовтні 2022 року водоканал міста Решетилівка (близько 10 тис мешканців) фактично приєднали до Полтававодоканалу, який до того вже працював на території обласного центру і кількох громад Полтавщини.
Президентські тарифи обійдуться недешево
Тарифи на послуги водопостачання та водовідведення є найболючішою темою для всіх підприємств цього сектору. Вони незмінні з 1 січня 2022 року. Зазвичай компанії-ліцензіати, що надають такі послуги, напередодні нового року подають оновлені розрахунки тарифів до НКРЕКП. І вона затверджує зміни. Але останній раз це відбувалося наприкінці 2021 року.
Влітку минулого року майже вдалося збільшити тарифи у 34 містах країни в середньому на 32%. Тоді була опублікована відповідна постанова НКРЕКП. Після цих змін витрати на воду сім’ї з трьох людей збільшилися би на 60 грн на місяць. «Тобто один кубічний метр мав подорожчати на 20 грн. Це 1000 літрів! Порівняйте з ціною в магазині або в автоматі з фільтрованою водою», — пояснює Новицький.
Проте вже за кілька днів, після особистого звернення президента України Володимира Зеленського, постанову незалежного регулятора було скасовано. Більше того, він назвав рішення НКРЕКП «ганебним та непрофесійним».
Опитані експерти не змогли пояснити мотивацію Офісу президента. Проте це вкладається в загальну канву популістичних заяв та дій, які сприяють збереженню рейтингів влади. Наприклад, днями стало відомо про те, що уряд продовжив термін дії пільгових тарифів на електроенергію для населення до кінця травня 2024 року.
Але витрати водоканалів зростають. «Ціна основних складових собівартості (електрична енергія, хімічні реагенти, витратні матеріали) піднялась в середньому вдвічі-втричі, а тариф не змінюється з 1 січня 2022р. Все це призводить до майже критичної ситуації», — пояснює Колесник з Чернівціводоканалу. Підприємства галузі не можуть в нормальних обсягах проводити поточні та капітальні ремонти, закуповувати витратні матеріали. І це може призвести до колапсу системи.
Дмитро Новицький демонструє розрахунки Асоціації, згідно з якими середній показник витрат на 1 куб.м водопостачання в Україні складає 0,8 євро. У Європі – це 3 євро. «Уявіть, що така різниця існувала всі 33 роки незалежності України! Тому наша галузь тотально недофінансована!», — переконує керівник Укрводоканалекологія.
Асоціація вже подала позов до суду на НКРЕКП за відміну минулорічного перегляду тарифів. Схожі позови готують окремі водоканали.
Проте Олег Попенко упевнений, що компанії, що займаються водопостачанням та водовідведенням мають в першу чергу оптимізувати свої витрати: «Ви подивіться на їхні закупівлі у ПроЗорро! Збільшення тарифів не приведе до корінних змін на водоканалах, то ці, кошти підуть на погашення боргів за електроенергію, а не на інвестиції в розвиток та капітальні ремонти». Він упевнений, що потрібен ефективний контроль з боку власників та правоохоронних органів.
А поки доводиться впроваджувати нестандартні рішення. У Чернівціводоканалі кажуть, що займаються пошуком ресурсів за двома напрямками, які дозволять генерувати електроенергію для власних потреб.
1. Виробництво біометану на очисних спорудах каналізації методом зброжування надлишкового сирого осаду, мулу. Разом із німецькими партнерами TechnikBG вже було проведено лабораторне оцінювання енергоємності мулу, розроблено попередні техніко-економічні обґрунтування для будівництва біогазової електростанції, планується розробка проєктно-кошторисної документації.
2. Сонячна енергетика. В кінці минулого року було ухвалено нормативно-правові документи для запровадження поняття Net Billing, або самовиробництво електроенергії. Це дозволяє водоканалам за власні кошти встановлювати на власних спорудах сонячні електростанції великої потужності для забезпечення власних потреб, та продаж надлишків виробленої енергії поточному постачальнику. У Чернівцях підрахували, що реалізація такої концепції дасть економію на окремому об’єкті (насосна станція, фільтрувальна станція, очисні споруди) до 20% на рік.
Обидва напрямки є доволі вартісними, тому Чернівціводоканал подає ці проєктні ідеї на конкурси міжнародним партнерам та донорам.
Фото: Укрводоканалекологія
Виклики війни. Чому зникає вода та мільярди гривень
17 квітня 2024 року власник групи компаній Автострада Максим Шкіль заявив, що його компанія не отримала коштів за будівництво нового магістрального водогону довжиною 145 км. «Борг перед Автострадою тільки по цьому обʼєкту 3,5 млрд грн!», — повідомив Шкіль у facebook.
Потреба у будівництві нового водогону у Дніпропетровській області з’явилася 6 червня 2023 року. Тоді російські війська підірвали дамбу Каховського водосховища на Дніпрі. Раніше було зруйновано дамбу на річці Інгулець. Все це призвело до дефіциту питної води у Кривому Розі, Нікополі, Марганці, Покрові тощо. Пошук нових джерел був ускладнений. «Через цю екологічну катастрофу, суттєво понизився рівень ґрунтових вод. Обміліли колодязі, зменшився дебіт свердловин які вже існували та будувалися з нуля», — розповів NV Євген Євтушенко, голова Нікопольської районної військової адміністрації.
Довелося тягнути новий трубопровід до водосховищ, які знаходяться вище по Дніпру. «Обираючи будівництво нових магістральних водогонів, були ретельно розглянуті всі можливі варіанти. Альтернативи новому будівництву були відсутні», — розповів NV Бізнес Мустафа Найєм, голова Державного агентства відновлення та розвитку інфраструктури України.
Загальна довжина водогону в одну нитку — 145−146 км. «А оскільки там є кілька ниток, то загальна довжина всіх труб приблизно 350 кілометрів», — каже Найєм. Водогони будувалися майже 7 місяців.
Кривий Ріг вже отримав нове джерело питної води, яке забезпечує 25% потреби міста. Промисловий кластер на південь від обласного центру поки ще не підключений до водогону через регулярні обстріли однієї з ділянок будівництва. Після завершення робіт, воду отримає близько 1,5 млн людей та промислові підприємства. «Я сподіваюся, що до кінця цього місяця [квітня] проєкт буде повністю завершено і його передадуть в експлуатацію», — прогнозує голова Держагентства.
До закінчення всіх робіт чиновник не розкриває остаточну вартість проєкту. Але відомо, що левова частина будівництва забезпечувалась за рахунок держбюджету — коштами спеціального Фонду ліквідації наслідків російської агресії. Також для завершення будівництва було ініційовано залучення майже 3,3 млрд грн від Європейського інвестиційного банку.
Що стосується боргу перед компанією Автострада, то Найєм визнає наявність заборгованості перед нею та іншими підрядниками — Автомагістраль-Південь та Ростдорстрой. Причина в тому, що фінансування відбувалося у кілька етапів. «Усі кошти, які були доведені до Агентства, були виплачені підрядникам за виконані роботи. Останні кошти виділені вже у 2024 році постановою Кабінету Міністрів України від 22 березня 2024 № 327. Наразі готуємось до доведення їх до підрядних організацій», — наголошує Найєм. Також він переконує, що проєкт та його кошториси пройшли всі експертизи і технічний аудит, який робився на замовлення USAID і проводився незалежною компанією. Окремо проходить перевірка Рахунковою палатою.
«Сподіваюсь, що водогін у Дніпропетровській області стане для нашої країни і для нашого Агентства візитівкою з точки зору технічних рішень та прозорості використання коштів», — каже очільник Держагентства.
Досвід, що було отримано у Дніпропетровській області, може бути використаний у Миколаєві, де виникли схожі проблеми. Місто стоїть на березі Бузького лиману, в якому фактично солона морська вода. Раніше питну воду брали з Дніпра за 70 кілометрів від міста, але водопостачання зупинилося у квітні 2022 р. після обстрілу російськими військами водогону Дніпро-Миколаїв на території Херсонської області. У травні того ж року було ухвалено рішення подати у водопровідну систему Миколаєва технічну воду з лиману. Вона руйнує інженерні мережі, але іншого діючого варіанту централізованого водопостачання для півмільйонного міста поки що не існує.
Це було важливо зробити для відновлення послуг каналізації з метою запобігання санітарних проблем в обласному центрі.
Проте вже розробляється проєкт будівництва водогону до нових джерел питної води в Одеській області. На початку квітня у Миколаєві заявили, що роботи можуть початися вже цього року і будуть завершені у 2025-му. «Повернемо питну воду в наші домівки та на наші підприємства», — сказав на брифінгу директор МКП Миколаївводоканал Борис Дуденко.
Перетворення води на воду
У перспективі мешканці Миколаєва та інших міст України можуть отримати ще одне джерело якісної питної води, з яким вони вже знайомі. Йдеться про технологію зворотного осмосу та додаткової мінералізації, яка поки що переважно застосовується у роздрібних продажах.
Але у світі існують рішення, які дозволяють опріснювати навіть морську воду в промислових масштабах. Першим українським містом, яке могло отримати опріснювальний завод, був Маріуполь. Більшість питної води це місто, як і майже весь Донбас, отримувало з річки Сіверський Донець на півночі Донецької області. «Воду качали на відстань 270 кілометрів!», — розповідає Рисухін. Це було 7 насосних станцій, які споживали величезну кількість електроенергії. А втрати води лише у каналі через зношеність інфраструктури та інші пошкодження в останні роки складали близько 65%.
Чому так сталося? Канал Сіверський Донець — Донбас було збудовано ще у 1930-ті, коли виникла потреба у великій кількості прісної води для населення та промисловості регіону. Тоді не існувало ефективних технологій опріснення, а інших джерел у Приазов’ї немає.
«У нас до окупації було два джерела — Сіверський Донець та Старокримьске водосховище з дуже „жорсткою“ водою. Ми змішували їхню воду у пропорції 70%/30%. І все одно вода залишалася „жорсткою“», — пояснює Михайло Когут з Маріупольської міськради.
Тому у 2016 році, одразу після місцевих виборів, постало питання отримання нових джерел. «Наша команда тоді почала приглядатися до технології опріснення морської води. Але всі, кому ми розповідали про це, вирішили, що ми не сповна розуму», — згадує Когут.
Дійсно, в Україні подібних проєктів немає. У WaterNet пояснюють, що ринок зворотноосмотичних систем знесолення морської води в Україні знаходиться на початковому етапі. Бо був доступ до джерел із невисокою і середньою мінералізацією (ріки, озера, свердловини).
«Зворотний осмос для опріснення морської води і солонуватої з високою жорсткістю є найбільш доцільним варіантом», — каже технічний директор НВО Екософт (Ірпінь) Всеволод Поляков. У якості успішного прикладу він наводить ізраїльське місто Ашкелон. Але системи опріснення морської води для міст з населенням 50−100 тис людей потребують використання комплектуючих (мембран), які розраховані на агресивну морську воду і високий тиск (до 60−70 бар). В Україну вони поки що не постачаються.
Перший такий проєкт мав з’явитися у 2022 році саме в Маріуполі. У лютому 2021 році уряди України та Франції підписали угоду про фінансування будівництва у місті заводу з опріснення морської води. Французи мали виділити кредит у 64 млн євро. Маріуполь отримав гроші за кілька місяців до повномасштабного вторгнення росіян і окупації. Муніципалітет не встиг розпочати його реалізацію.
Чи є такі проєкти економічно обґрунтованими?
В Екософт кажуть, що вартість опрісненої води буде вище існуючих тарифів. «Це додатково орієнтовно плюс 50−60 грн за кубометр води», — підрахував Поляков. Але у таких систем є автономність (можливе контейнерне виконання), а при формуванні попиту та з початком серійного виробництва, вартість таких систем почне знижуватися.
Якщо не впроваджувати зворотній осмос, то в Екософт рекомендують використовувати технологію ультрафільтрації, яка дозволяє отримати безпечну для споживача воду по мікробіологічних показниках. Вона також гарантує низьку каламутність після попереднього відстоювання води у комбінації із аерацією і дозуванням гіпохлориту. «Ця вода може вважатися технічною, а в деяких випадках і умовно питною. Однак ця технологія не дозволяє знизити загальний солевміст (у т.ч. жорсткість, лужність, натрій, хлориди і т.п), тому мережі трубопроводів повинні бути виконані із корозійностійких пластикових матеріалів», — наголошує Поляков.
В умовах обмеженого доступу до прісних і відносно прісних джерел водопостачання тема знесолення морської води набуватиме все більшої актуальності, переконують у WaterNet.
Але лише наявність великого джерела морської води не матиме значення для південних регіонів без інвестиційного ресурсу. Це має бути економічно обґрунтований тариф або інші форми підтримки водоканалів у комбінації з ефективним контролем за витратами.
Ці матеріали/публікація/відео створено за фінансової підтримки Європейського Союзу. За його зміст відповідає виключно проєкт EU4IM, що фінансується Європейським Союзом. Зміст матеріалів/публікації/відео належить авторам NV і не обов’язково відображає бачення Європейського Союзу.
За матеріалами biz.nv.ua
