Російські удари по енергетиці, транспорту, зв’язку та водопостачанню давно перетворили критичну інфраструктуру України на одну з головних цілей війни. У відповідь уряд розширює механізм її захисту: підприємствам дозволяють створювати групи ППО та отримувати додаткове озброєння під контролем військового командування. Це рішення відкриває новий етап у побудові розподіленої оборони тилу — коли стратегічні об’єкти стають не лише мішенями, а й активною частиною системи захисту.
Не «приватна армія», а новий контур оборони тилу
2 березня 2026 року уряд розширив експериментальний механізм захисту критичної інфраструктури: підприємствам, які залучені до системи протиповітряної оборони, тепер можуть тимчасово передавати озброєння та боєприпаси зі складів військових частин ЗСУ — за умови, що це майно в конкретний момент не використовується бойовими підрозділами. Йдеться не про створення «приватної ППО» поза державою, а про спробу ущільнити оборонний контур навколо енергетики, транспорту, зв’язку, водопостачання та інших критичних об’єктів у межах єдиної системи управління Повітряних сил.
Це рішення виглядає технічним лише на перший погляд. Насправді воно показує, як Україна поступово переходить від моделі, де захист неба — виключно справа класичних військових частин, до моделі розподіленої оборони, коли стратегічно важливі об’єкти отримують власний, але жорстко контрольований інструмент самозахисту. Формально групи ППО створюються на підприємствах, але діють вони не автономно, а під керівництвом військового командування та вбудовуються в загальну архітектуру ППО держави.
Що саме вирішив Кабмін 2 березня
Нове урядове рішення розширює можливості вже створених або майбутніх груп протиповітряної оборони при підприємствах. Якщо раніше базова логіка експерименту передбачала, що бізнес або оператори критичної інфраструктури мають самі закуповувати засоби ППО, то тепер держава дозволяє тимчасову передачу озброєння зі складів ЗСУ в межах експериментального проєкту. Міноборони прямо уточнює: це стосується засобів, які «на цей момент не використовуються у бойових підрозділах».
Ключові параметри цього механізму чітко окреслені. Передача відбуватиметься лише на період дії експериментального проєкту, лише за погодженням із Командуванням Повітряних сил ЗСУ та лише на підставі індивідуального рішення щодо кожного окремого підприємства. Окремо передбачено, що перелік засобів і обсяг боєприпасів визначатимуться Повітряними силами у спільному рішенні про утворення конкретної групи ППО.
Укрінформ, посилаючись на повідомлення прем’єр-міністерки Юлії Свириденко, додає ще кілька важливих деталей: у разі використання боєприпасів їх поповнення відбуватиметься за спрощеною процедурою на підставі акта про фактичні витрати; також оновлено порядок інвентаризації, зберігання, обліку та використання засобів ППО і боєприпасів. Крім того, зміни прямо передбачають, що підприємства критичної інфраструктури незалежно від форми власності можуть створювати групи ППО, а їхній персонал проходитиме навчання та сертифікацію у визначених Міноборони закладах.
Фактично це означає, що уряд намагається закрити головну слабкість першої версії механізму: формально можливість була, але без доступу до ресурсу, який не кожне підприємство може швидко купити, розгорнути й легально поставити на чергування. Тепер держава частково бере на себе саме той сегмент, який був найважчим — доступ до озброєння. Це не скасовує ролі підприємства, але робить систему значно більш життєздатною.
Звідки взялася ця модель
Юридична база для нинішнього рішення з’явилася ще 19 листопада 2025 року, коли Кабмін ухвалив постанову №1506 «Про реалізацію експериментального проекту щодо посилення протиповітряної оборони території України шляхом залучення підприємств незалежно від форми власності до утворення груп протиповітряної оборони». Документ запустив експеримент на час дії воєнного стану, але не більш як на два роки з дня набрання чинності постановою. Координатором проєкту визначене Міноборони.
Читайте також: “Кабмін дозволив критичним підприємствам створювати власні групи ППО”
У самій постанові записано, що мета експерименту — дати змогу юридичним особам незалежно від форми власності разом із Збройними силами та іншими складовими сектору безпеки і оборони брати участь у заходах, спрямованих на підвищення ефективності ППО території України. Тобто від самого початку задум був не про охорону окремої території «для себе», а про включення бізнесу в загальнодержавну функцію захисту неба.
Ще важливіше — як законодавець визначив саму групу ППО. За постановою №1506, це структурний підрозділ підприємства, створений для захисту об’єктів нерухомості, іншого майна підприємства, у тому числі об’єктів критичної інфраструктури, а також території України шляхом виявлення, спостереження, оповіщення та/або нейтралізації повітряних загроз. Це формулювання дуже широке: воно одразу виводить механізм за межі простої «об’єктової охорони» і вписує його в оборону країни як таку.
Хто саме може брати участь
Окремий важливий нюанс — не кожен бізнес автоматично підпадає під цей механізм. За визначенням Верховної Ради, оператор критичної інфраструктури — це юридична особа будь-якої форми власності або ФОП, який на правах власності, оренди чи на інших законних підставах управляє об’єктом критичної інфраструктури та відповідає за його поточне функціонування. Саме ця категорія є базовою для нового режиму.
У листопадовому поясненні Міноборони прямо зазначалося, що насамперед до проєкту можуть долучатися оператори критичної інфраструктури — підприємства, які забезпечують роботу енергетики, зв’язку, транспорту, водопостачання та інших стратегічних сфер. Але механізм не закритий лише для них: у ньому можуть брати участь і інші підприємства, якщо вони мають потрібні ресурси та відповідають встановленим безпековим вимогам.
Постанова №1506 встановлює доволі жорсткий фільтр. Підприємство має відповідати організаційним вимогам — зокрема мати відповідні дозволи, ліцензію на охоронну діяльність або бути включеним до електронного реєстру виконавців державних контрактів. Воно не може бути пов’язаним із підсанкційними особами, не може мати серед власників чи бенефіціарів громадян або корпоративну присутність держави-агресора. Кадрові вимоги також суворі: керівник і працівники майбутньої групи мають бути дієздатними, старшими за 21 рік, без незнятої судимості за умисні злочини та без станів здоров’я, що перешкоджають виконанню таких функцій.
Для операторів критичної інфраструктури процедура навіть спрощена: вони отримують повноваження за декларативним принципом, надсилаючи до Міноборони лист про намір здійснювати відповідні заходи та підтвердження дотримання кадрових вимог. Натомість інші підприємства подають повноцінну заяву з пакетом документів, а Міноборони в десятиденний строк проводить перевірку і вирішує, чи надавати повноваження.
Як це працює на практиці
Модель побудована так, щоб підприємство не перетворювалося на окремий центр прийняття бойових рішень. Після отримання повноважень і створення групи ППО воно звертається до відповідного повітряного командування Повітряних сил, вказує райони розміщення об’єктів, список осіб, які входитимуть до групи, а оператори критичної інфраструктури додатково зазначають реєстровий номер об’єкта, дату внесення до Реєстру об’єктів критичної інфраструктури, сектор і категорію критичності.
Члени груп ППО можуть застосовувати засоби ППО в порядку, передбаченому законодавством для сил оборони. Але водночас постанова прямо забороняє направляти їх для виконання бойових чи інших завдань, крім завдань із протиповітряної оборони. Це дуже важливий запобіжник: держава не створює паралельні «добровольчі батальйони бізнесу», а формує вузькоспеціалізовані команди для однієї конкретної функції.
Із практичної точки зору це рішення посилює саме нижній і найближчий до об’єкта рівень захисту: виявлення, спостереження, оперативне реагування, прикриття від дронів або інших повітряних цілей на локальному рівні. І саме тут, імовірно, лежить головна користь нової моделі: не замінити класичні батареї ППО, а розвантажити їх там, де критичний об’єкт можна прикрити більш близьким, дешевшим і швидшим контуром.
Чому це рішення з’явилося саме зараз
Політичний і воєнний контекст цього рішення очевидний. За даними, які 2 березня навів Президент Володимир Зеленський, лише за цю зиму російська армія застосувала проти України 738 ракет, понад 14 670 керованих авіабомб і майже 19 000 ударних безпілотників. Паралельно РНБО готує оновлені плани захисту та відновлення енергетичних об’єктів і критичної інфраструктури на наступну зиму.
Тобто рішення про додаткове озброєння для підприємств — це не ізольований крок, а частина ширшої логіки: після чергового сезону масованого тиску на енергетику й тил держава шукає способи зробити захист більш глибоким, більш щільним і менш залежним від одного типу ресурсів. Якщо критичні об’єкти отримують власні групи ППО в єдиному командному контурі, держава може швидше закривати окремі вразливі точки без постійного перекидання класичних військових засобів із одного регіону в інший. Це вже не просто антикризове рішення, а елемент довшої архітектури воєнної стійкості.
Головні переваги — і головні ризики
Перевага цієї моделі в тому, що вона скорочує дистанцію між загрозою і реакцією. Саме це ще в листопаді 2025 року підкреслювало Міноборони: більше сенсорів, систем і людей у критичних точках означає швидшу реакцію, бо групи розташовані ближче до об’єкта та до ймовірної траєкторії загрози. Для енергетики, водоканалів, вузлів зв’язку чи транспорту це може бути принциповою різницею між пошкодженням і врятованою інфраструктурою.
Але ризики теж очевидні. По-перше, система потребує реального, а не формального навчання й сертифікації. По-друге, вона вимагає дисципліни обліку, зберігання та контролю над зброєю — саме тому уряд окремо оновлює ці процедури. По-третє, ефективність такого рішення залежить від того, чи буде у держави достатній пул озброєння, яке можна передавати без шкоди для бойових підрозділів. Якщо ресурс обмежений, новація працюватиме точково; якщо ресурс буде, вона може стати системною частиною захисту тилу.
Є й правовий нюанс: станом на момент підготовки цього тексту у публічному реєстрі Верховної Ради доступна чинна базова редакція постанови №1506 від 19 листопада 2025 року, тоді як деталі розширення від 2 березня 2026 року зафіксовані насамперед в офіційних комунікаціях Міноборони, уряду та в повідомленнях агентств. Це не заперечує сам факт рішення, але означає, що консолідований текст змін у публічній базі може з’явитися із затримкою.
Що це означає для держави
У стратегічному сенсі це рішення — про інституціоналізацію оборонної участі економіки у війні. Бізнес уже давно є частиною оборонної екосистеми через виробництво, ремонт, логістику, енергозабезпечення та зв’язок. Тепер держава робить ще один крок: вона дозволяє частині цієї економіки стати також елементом локального захисту — не за власними правилами, а за армійським алгоритмом.
Це важливий зсув. Україна фактично визнає, що у війні на виснаження об’єкти критичної інфраструктури не можуть залишатися лише пасивними мішенями, які чекають на зовнішнє прикриття. Вони мають отримати свій керований інструмент виживання. І якщо ця модель запрацює так, як її задумано — з жорстким контролем, сертифікацією та реальним підпорядкуванням військовому командуванню, — вона може стати одним із найпрактичніших рішень для захисту тилу перед наступними хвилями ударів.
Рішення уряду — це спроба перетворити критичну інфраструктуру з пасивної мішені на активний елемент оборони. Якщо механізм працюватиме під реальним контролем військових, із підготовленим персоналом і достатнім ресурсом, він може суттєво посилити захист тилу. Фактично Україна будує нову модель: коли оборона неба стає не лише завданням армії, а частиною загальної системи воєнної стійкості держави.
За матеріалами forbes.ua
