В Україні мобілізація давно перестала бути «лише про повістки». Це — про довіру до держави, про відчуття справедливості правил і про те, чи спрацьовують запобіжники від зловживань, коли країна воює.
9 лютого 2026 року Дмитро Лубінець на засіданні тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України озвучив цифри, які важко ігнорувати: кількість звернень до Офісу омбудсмана щодо порушень прав під час мобілізаційних заходів зросла на порядки.
Це не «соцмережевий шум», а статистика з формалізованого каналу — звернення, які люди дійсно подали й зафіксували. Так, ці цифри не дорівнюють реальній кількості інцидентів (частина людей не скаржиться, частина — не вірить, частина — боїться), але вони дуже точно показують тренд: довіра та правила взаємодії між державою і громадянином у мобілізації тріщать.
Ключова теза звучить чітко й принципово: мобілізаційний обов’язок не скасовує людську гідність, а коли порушення стають повторюваними — це вже не «випадкові ексцеси», а системна тенденція, яка підриває довіру до держави й ускладнює виконання самого мобілізаційного завдання.
Чому його виступ важливий
Цінність цього виступу — не в «гучних формулюваннях», а в тому, що він звучить від імені парламентського контролю, а отже підводить під тему чіткий каркас:
- статистика звернень як вимір напруги та масштабу проблеми;
- повторювані патерни порушень (типові сценарії конфліктів);
- наслідки для системи (кримінальні та дисциплінарні провадження як реакція);
- рекомендації, які можна перетворювати на управлінські рішення.
Важлива й рамка, в якій це прозвучало: засідання тимчасової слідчої комісії Верховна Рада України — це не «пост у соцмережі», а майданчик, де факти мають перетворюватися на зміни правил.
Цифри, які описують «систему», а не окремі випадки
Омбудсман назвав таку динаміку звернень:
- 2022 — 18
- 2023 — 514
- 2024 — 3312
- 2025 — 6127
Фраза «зросло у 333 рази» звучить як політичний маркер, але тут є проста арифметика: якщо брати “понад 6000” проти 18, отримуємо приблизно 333×; якщо брати точні 6127 проти 18 — буде вже ~340×. Тобто меседж не про точність до одиниці, а про масштаб.
Важливіше інше: 2023→2024 — стрибок у ~6,4 раза; 2024→2025 — майже удвічі. Це і є «лавина», про яку він говорить, і яка, за логікою, не виникає без системних причин.
Про що скаржаться найчастіше: карта «болю» мобілізації
Щоб не губитися в «тисячі різних історій», омбудсман фактично описує повторюваний набір ситуацій, який і формує кризу довіри:
- незаконне обмеження свободи пересування під час затримання та доставлення;
- доставлення до ТЦК із порушеннями процедур;
- поверхневі медогляди ВЛК (швидкі рішення без належної перевірки, що провокує відчуття випадковості й несправедливості);
- проблеми з розглядом відстрочок (процедури, строки, доступ, розгляд — коли людина не розуміє “що далі” і “на яких підставах”);
- незаконне утримання у приміщеннях ТЦК до відправки (як один із найконфліктніших сюжетів, бо він напряму впирається в права та відчуття безпеки);
- вилучення телефонів (обмеження зв’язку) та інших приватних речей (як тригер не лише юридичний, а й соціальний: для родини відсутність зв’язку миттєво перетворюється на «людина зникла»);
- неналежні умови на збірних пунктах (без деталізації: йдеться про порушення стандартів гідності, які не мають бути “побічним ефектом” мобілізації).
Окремим блоком — те, що особливо руйнує довіру, навіть коли формально «завдання виконано»:
- співробітники діють без розпізнавальних шевронів і закривають обличчя (омбудсман називає це порушенням закону);
- перевірка документів відбувається «виключно співробітниками ТЦК» без присутності поліції — і це подається як проблема відповідності чинним правилам.
Цей перелік важливий не тільки як «скарги». Він показує, де саме в ланцюжку мобілізації виникає конфлікт: на стику повноважень, процедур, комунікації та людської гідності.
Де закінчується «перевантаження війною» і починається системна криза
Мобілізація у війні — завжди стресова. Але лавина скарг зазвичай росте не просто тому, що «людям не подобається», а коли одночасно з’являються чотири фактори:
- Нечіткі або по-різному застосовані правила на місцях.
Один район «працює через електронні перевірки і коректну комунікацію», інший — через ручний режим і силові сценарії. - Кадрова проблема.
Коли з цивільними взаємодіють люди без підготовки до деескалації конфліктів і без стандартів сервісу та прав людини — будь-яка перевірка перетворюється на «сутичку за контроль». - Бюрократія й відстрочки.
Коли процеси повільні, паперові й непрозорі — зростає відчуття несправедливості. А несправедливість у війні сприймається набагато гостріше. - Репутаційний контур.
Кілька резонансних історій (конфлікти, напади, тяжкі інциденти у містах на кшталт Дніпро чи Харків) швидко створюють тло, на якому будь-який контакт із ТЦК люди сприймають як потенційну загрозу, а не як державну процедуру.
Що каже право: хто і як може перевіряти документи
Це найконфліктніша частина теми — і вона часто губиться між міфами («ніхто не має права нічого») та крайнощами («під час війни можна все»).
Тут важливо уникнути спрощення «може/не може». Реальність під воєнним станом складніша.
Поліція.
Закон прямо описує право поліцейського вимагати документи, а під час воєнного стану та мобілізації — також військово-обліковий документ у чоловіків 18–60 разом із посвідченням особи.
Перевірка документів у режимі воєнного стану (через коменданта).
Постанова КМУ №1456 визначає, що перевірка документів здійснюється на підставі наказу та через уповноважених осіб, визначених у наказі коменданта; у переліку — НПУ, НГУ, СБУ, ДПСУ, ДМС, митниця та ЗСУ. Критичний момент: не «хто завгодно у формі», а саме уповноважена особа в межах наказу, території й підстав. Порядок також прямо перелічує випадки та підстави, коли можуть вимагати документи.
Перевірка військово-облікових документів у мобілізаційному порядку.
Постанова КМУ №560 прямо описує, що під час перевірки військово-облікового документа уповноважений представник ТЦК або поліцейський здійснює фото- і відеофіксацію процесу пред’явлення та перевірки документів, а також описує місця такої перевірки (включно з публічними місцями).
І — це важливо — постанова одночасно ставить вимоги до поведінки й ідентифікації:
- представник має відрекомендуватися і повідомити мету звернення;
- на вимогу громадянина — пред’явити свої документи.
Тобто «право перевіряти» у нормативці йде пакетом із «обов’язком ідентифікуватися» та «обов’язком фіксувати процедуру».
«Доставлення» до центру і роль поліції. Постанова №560 також містить принциповий запобіжник: коли йдеться про адміністративне затримання та доставлення, це прив’язується до поліцейського, який входить до складу групи оповіщення, і до статей КУпАП про затримання та доставлення.
У Кодексі України про адміністративні правопорушення загальна логіка така: адміністративне затримання — це винятковий захід із чіткими рамками (зокрема, загальний строк — до 3 годин, із винятками, прямо визначеними законом).
І ще один «червоний прапорець» для суспільної дискусії: ККУ містить статтю про незаконне позбавлення волі або викрадення людини — це вже кримінальна площина, яка не зникає «через воєнний стан». Це не означає, що кожен конфлікт автоматично є злочином. Але означає: сам факт війни не скасовує меж відповідальності.
Тобто юридично є кілька «режимів» перевірки — і саме на стику цих режимів часто й виникає конфлікт: громадянин очікує одне, група на місці діє інакше, а пояснення «на підставі чого саме» не звучить або звучить агресивно.
Чому звернень стало так багато: три шари причин
Масштаб мобілізації й втома суспільства
У 2022 році багато чого трималося на хвилі добровільності й високій довірі. Згодом мобілізація неминуче стає більш масовою й рутинною — а рутинні практики завжди оголюють «сірі зони».
Більше каналів фіксації й «правової грамотності»
Люди краще знають, що таке омбудсман, як писати звернення, як вимагати дотримання процедури. А ще — більше випадків стає публічними (соцмережі).
Нерівномірна якість виконання на місцях
Навіть ідеально прописана постанова не працює, якщо на місцях:
- не вистачає навчених кадрів,
- немає контролю,
- «показники» важливіші за процедуру,
- відсутні інструменти деескалації конфліктів.
Саме тут і народжується різниця між «закон дозволяє» і «на практиці виглядало як примус без правил».
«Бодікамери» як спроба знизити конфліктність
Омбудсман нагадав, що з 1 вересня 2025 року працівників ТЦК зобов’язали носити бодікамери.
Цей крок публічно комунікували як підвищення прозорості та захист прав обох сторін.
Бодікамери — це, по суті, технологічний місток між двома ризиками:
- ризиком зловживань з боку посадових осіб,
- і ризиком провокацій та наклепів проти них.
Але бодікамера працює тільки тоді, коли:
- є стандарти включення та збереження відео,
- є відповідальність за “вимкнув або не носив”,
- і є довіра, що запис не «зникне».
Інакше це перетворюється на формальний атрибут без реального ефекту.
Три ключові кроки, які пропонує Лубінець
У другому блоці заяв омбудсман сформулював «три кити» реформи:
- Цифровізація перевірок і процедур.
Ідея проста: менше ручного контакту там, де можна, — менше конфлікту й менше можливостей для зловживань. - Професійний підбір кадрів для роботи з цивільними та підготовка.
Тобто взаємодію “ТЦК ↔ цивільні” мають вести люди з навичками комунікації та відповідною підготовкою. - Стандарти прав людини і людської гідності.
Зокрема, неприпустимість обмеження свободи пересування на території ТЦК, доступ до правової допомоги, гарантований зв’язок із рідними та критична позиція щодо вилучення телефонів.
Це звучить як гуманітарний блок, але на практиці це ще й управлінська технологія: коли правила прозорі та передбачувані, система працює спокійніше й швидше.
Регіональні «уроки»: де виходить краще і де система зривалась
Окремий нерв виступу — теза, що якість мобілізаційних практик дуже залежить від керівництва на місцях.
Омбудсман окремо сказав, що за якістю мобілізації вирізняється Хмельницька область — і цей досвід варто поширювати як практики всередині системи.
Водночас як приклад проблемного рішення він згадував Тернопільську область: там, за його словами, запускали пілот, коли чинним військовим частин дали можливість самим мобілізовувати людей — і це дало «негативний ключ».
Як приклади інцидентів із перешкоджанням та насильством — згадуються Волинська область та Харків.
Цей фрагмент важливий тим, що показує: мобілізація — це не тільки “план по цифрах”, а ще й дизайн процесу. Хто контактує з цивільним? Який у нього мандат? Які запобіжники? Яка відповідальність? Яка комунікація?
Показник «34 ЄРДР і 60 дисциплінарних»: сигнал, що реакція держави теж змінюється
За даними, які наводили у медіа з посиланням на омбудсмана, у 2025 році за матеріалами Офісу уповноваженого до ЄРДР внесли 34 відомості щодо дій посадових осіб ТЦК з ознаками кримінальних правопорушень, а також було відкрито не менше ніж 60 дисциплінарних проваджень.
Це не «вирок системі», але це важливий індикатор: держава визнає, що частина практик виходить за межі допустимого, і запускає механізми реагування (кримінальні та дисциплінарні). Питання — чи стає це системним “уроком”, чи лишається точковою реакцією.
Що означає «оновити роботу ТЦК» на практиці
Якщо перекласти заяви омбудсмана на управлінську мову, виходить три рівні змін.
Рівень 1. Швидкі рішення (тижні)
- стандарти і контроль ідентифікації (розпізнавальні знаки, представлення);
- дисципліна відеофіксації;
- заборона та контроль практик, що викликають найбільше конфлікту (наприклад, вилучення телефонів, “закриті” приміщення без доступу до правової допомоги) — там, де це вже названо проблемою.
Рівень 2. Перебудова процесів (місяці)
- електронні перевірки, скорочення паперу;
- прозорий трек відстрочок і ВЛК (менше «ручних рішень» — менше підозри й агресії).
Рівень 3. Культура і кадри (постійно)
- підготовка людей, які працюють “на контакті” з цивільними;
- внутрішня ротація та атестація, щоб зняти токсичні практики;
- перенесення «кращих практик» між регіонами (і тут якраз логіка “вчитися у Хмельниччини” стає практичним інструментом).
Омбудсман фактично формулює парадокс мобілізації: навіть коли держава має рацію по суті (обов’язок оборони), вона програє комунікаційно, якщо виглядає як система примусу без процедур, ідентифікації та відповідальності.
І ще одна жорстка, але практична теза: найшвидше часто працює саме публічність — реакція з’являється після розголосу. Це не “норма”, а симптом: отже, внутрішні механізми контролю ще недостатньо швидкі, і суспільство підміняє їх медійним тиском.
Заяви омбудсмана 9 лютого 2026 року — це не просто «черговий інформаційний привід». Це діагноз управлінської напруги: мобілізація як державна функція потребує ефективності, але без зрозумілих правил і поваги до прав людини ефективність перетворюється на конфлікт, а конфлікт — на недовіру і ще більший опір.
Три запропоновані кроки (цифровізація, професійні кадри, стандарти прав людини) — це, по суті, спроба повернути мобілізації «нормальність процедури» навіть у ненормальних умовах війни.
За матеріалами obozrevatel.com
