У цій історії немає “простого” злодія й “простого” героя. Є три реальності, які зіштовхнулися лоб у лоб:
- пам’ять і гідність – для родин і військових це не дискусія, а біль і обов’язок держави,
- право – процедури існують саме для того, щоб держава не діяла як сильніший,
- природоохорона – бо територія — не просто “ліс”, а зона зі спеціальним режимом та міжнародним контекстом.
29 січня 2026 року ця колізія перейшла в стадію “остаточно”: касаційна інстанція адміністративної юстиції поставила крапку — і тим самим викинула державу в правову невизначеність, яка дуже швидко стала моральною кризою.
Сюжет у двох реченнях
Суд визнав незаконними ключові пункти рішення, яким земля в Мархалівському лісі була вилучена та передана під Національне меморіальне кладовище, бо при зміні цільового призначення та передачі в користування не було враховано природоохоронний статус ділянки.
Військові й родини полеглих сприйняли це як удар по національній пам’яті, адже поховання там уже відбуваються, і сама думка про “перенесення” могил звучить як наруга.
Чому скандал “вистрілив” саме зараз
Тому що рішення торкнулося не проєкту “на папері”. За повідомленнями в медіа й з публічних комунікацій сторін, поховання на цій локації відбуваються з 2025 року, а отже кожен юридичний крок автоматично зачіпає вже похованих і їхні родини.
І ще один тригер: касаційна постанова — це фінал цієї адмінсправи. У матеріалі “Суспільного” прямо зазначено, що постанова остаточна і не підлягає оскарженню.
Хто з ким судився і за що
Формула справи така:
- Позивач: ГО «Мархалівка. Підтримка»
- Відповідач: Київська обласна військова адміністрація
- Третя особа: ДУ «Національне військове меморіальне кладовище»
Суть позову — скасувати пункти 2–5 розпорядження №275 від 14.03.2024, якими відбувалася передача ділянки (вилучення та надання в постійне користування із зміною цільового призначення). Це прямо відображено і в судових документах нижчих інстанцій.
Таймлайн: як держава сама підвела конфлікт до вибуху
Ця історія довша за один судовий день.
- 2022: перша спроба знайти місце в Києві
Київрада доручала розробити план під кладовище в урочищі “Лиса Гора”, але це викликало спротив екологів і активістів. - Потім — пошук альтернатив
У публічному просторі фігурували інші варіанти, зокрема Биківня (але там — своя історична та меморіальна чутливість). - 1 березня 2024: урядовий “механізм прискорення”
Кабінет Міністрів України ухвалив постанову №225 про порядок видалення дерев та чагарників під час підготовчих та будівельних робіт і експлуатації меморіалу — фактично це стало одним із інструментів швидкого старту робіт. - 14 березня 2024: розпорядження №275
Саме його пункти 2–5 пізніше скасують суди як протиправні. - 13 березня 2025: рішення першої інстанції
Київський окружний адмінсуд задовольнив позов і скасував відповідні пункти. - 5 серпня 2025: апеляція підтверджує
Шостий апеляційний адмінсуд залишив висновки в силі. - 29 січня 2026: касація закриває питання
Як Верховний Суд України сформулював “пастку”
Суд одночасно визнав суспільну значущість меморіалу і сказав ключове: мета не може досягатися порушенням міжнародних зобов’язань і національного природоохоронного законодавства. У рішенні наведено і “суха” конкретика: кадастровий номер, площа (258,7298 га) і висновок, що ОВА не мала правових підстав змінювати цільове призначення та передавати ділянку.
- 1 лютого 2026: відповідь адміністрації меморіалу
ДУ наголосила: постанова стосується лише оцінки пунктів 2–5 і не містить приписів про припинення поховань, закриття чи перенесення; поховання, за їхньою позицією, тривають.
Про що насправді сказав суд: не “проти меморіалу”, а “проти способу”
Центральний нерв рішення — процедура і статус землі.
- Держава (в особі ОВА) діяла так, ніби головне — швидкість і мета.
- Суд сказав: навіть якщо мета беззаперечна, правовий режим території не можна обходити “спрощенням”.
У такій конструкції суд, по суті, зняв з себе моральний вибір (“чи потрібен меморіал?”) і повернув дискусію в рамку (“чи законно його роблять?”). Саме тому в постанові й з’являється формула про суспільну значущість, але недопустимість порушення права.
Чому “Смарагдова мережа” стала головним аргументом
Термін звучить бюрократично, але це реальний міжнародний інструмент.
Смарагдова мережа — мережа територій особливої природоохоронної цінності, яку розвиває Рада Європи в рамках Бернської конвенції.
Для України це важливо не тільки екологічно, а й політично: це зона міжнародних зобов’язань. Не випадково існував і міжнародний резонанс — на сайті Ради Європи є згадка про скаргу щодо вирубок в одному з об’єктів Смарагдової мережі в Київській області, пов’язаних із реалізацією проєкту меморіалу.
І тут відбувається “зсув сенсів”: для частини суспільства “екологія” сприймається як другорядна, але для суду і міжнародних структур — це формальний статус із наслідками.
Чому військові сприйняли рішення як “удар по пам’яті”
Військова реакція — не про кадастрові номери. Вона про символ і про страх.
Ось як це виглядає в публічних заявах:
- “пам’ять не скасовують постановами” — логіка, що право має служити сенсу, а не руйнувати його;
- вимога держави знайти правовий вихід, бо інакше “залишиться пляма” на ставленні до полеглих;
- категоричне неприйняття самої ідеї “перенесення”.
Серед тих, хто публічно висловлювався, згадувалися:
- Командування Десантно-штурмових військ
- 1-й окремий штурмовий полк
- 82 окрема десантно-штурмова Буковинська бригада
- 3-й армійський корпус
У цьому — ключ до емоцій: держава створила місце, куди родини приходять як до “остаточної точки”, а тепер з’явився ризик, що ця точка може стати предметом спору.
Де державна політика дала збій: “спочатку зробили, потім легалізуємо”
Якщо зібрати всю мозаїку, помітна системна вада: проєкт рухали як термінову інфраструктуру, але він не є тільки інфраструктурою.
- Символічні проєкти не пробачають “тимчасових рішень”
Міст, підстанція, фортифікації — так, їх інколи роблять швидко в екстрених умовах. Меморіал — інший жанр: він має бути бездоганним у легітимності, інакше перетворюється на джерело травми. - Постійна зміна локацій підриває довіру
Сюжет із різними варіантами в межах Києва і поза ним (Лиса Гора, інші майданчики, потім Київщина) створив враження “ми ще не визначилися, але вже почали”. - Екологічний режим був не “додатком”, а ядром ризику
Коли територія має особливий статус, пропуск процедур — це не дрібниця, а майже гарантований судовий удар у майбутньому.
Найболючіше питання: чи “зупинять поховання” і що буде з уже похованими
Тут важлива точність, без паніки й без замовчування.
- ДУ меморіалу стверджує: у резолютивній частині постанови немає приписів “заборонити поховання/закрити/перенести”, і тому поховання продовжуються.
- Водночас судове рішення підважує правову основу користування ділянкою (скасовані пункти розпорядження про передачу/зміну цільового призначення).
Тобто “завтра ворота не мусять закритися автоматично”, але держава отримала проблему: як утримувати режим функціонування на території, рішення про яку визнано протиправним. І це вже площина наступних управлінських і юридичних кроків.
Три сценарії виходу, які не принижують ні пам’ять, ні право, ні природу
Сценарій 1: “Юридичний ремонт” (легалізація через коректні процедури)
Суть: не сперечатися з судом, а пройти те, що було порушено — у межах природоохоронного режиму, з належними оцінками й погодженнями. Це найдовший шлях, але він єдиний, що дає “бетон” легітимності.
Ризик: якщо територія справді несумісна з таким масштабом забудови, процедура закінчиться тим самим висновком — “не можна”.
Сценарій 2: “Гібрид” (ядро пам’яті лишається, розвиток переноситься)
Суть: визнати реальність вже здійснених поховань як недоторканну, а всю “велику архітектуру” та масштабні наступні черги — перенести на майданчик, де не буде конфлікту зі статусом землі.
Це виглядає прагматично і гуманно, але потребує дуже чіткої державної комунікації: “нічого не чіпаємо; будуємо продовження там, де це безспірно”.
Сценарій 3: “Надбудова” — окремий правовий режим, але без обнулення екології
Спокуса тут велика: “давайте законом усе вирішимо”. Проблема: будь-яке рішення, яке сприйматиметься як обхід міжнародних зобов’язань, може повернути кризу в іншій формі — від судів до репутаційних конфліктів.
Тому якщо йти цим шляхом, він має бути не “винятком з правил”, а новою, прозорою процедурою, де екологічні вимоги не зникають, а виконуються.
Чому це більше, ніж локальний судовий спір
Тому що меморіал — це “довга пам’ять”. І кожна помилка в його легітимності множиться роками.
Якщо держава залишить ситуацію в підвішеному стані, вона отримає одразу два фронти недовіри:
- з боку військових і родин — “ви не захистили пам’ять”;
- з боку громад і природоохоронної спільноти — “ви знехтували правом і режимом територій”.
А найгірше — що правота й біль тут по обидва боки.
Ця історія — про ціну поспіху в символічних проєктах. Держава хотіла швидко створити Пантеон — і в результаті отримала судову постанову, яка не заперечує сенсу меморіалу, але руйнує спосіб, у який держава намагалася цей сенс оформити.
Вихід існує. Але він не може бути “силовим”: ані проти родин, ані проти закону, ані проти природи. Він має бути таким, щоб через 10–30 років меморіал не був нагадуванням про бюрократичну війну — а залишався тим, чим і задумувався: місцем гідності.
За матеріалами militarnyi.com


