Секретні аудити оборонних контрактів за 2024–2025 роки, які отримала The New York Times, вказують на системну проблему: постачальники могли зривати угоди, постачати непридатні боєприпаси або перебувати під кримінальними розслідуваннями — і водночас отримувати нові державні замовлення. За оцінкою аудиторів, лише у 2024 році втрати від шахрайства, перевитрат і неефективного управління сягнули близько $1,2 млрд. Але ця цифра потребує важливого уточнення: йдеться не про $1,2 млрд доведених крадіжок, а про сукупність різних видів фінансових втрат.
Україна одночасно веде найбільшу війну в Європі за багато десятиліть і здійснює оборонні закупівлі в масштабах, яких її державна система до 2022 року ніколи не знала. Боєприпаси, ракети, бронетехніка, безпілотники та інше озброєння потрібно замовляти швидше, ніж працюють традиційні бюрократичні процедури, часто через іноземних постачальників і посередників та в умовах закритої інформації.
Ця обставина пояснює частину ризиків. Але вона не пояснює головного висновку розслідування The New York Times: у низці випадків державні аудитори фіксували проблеми, однак ті самі постачальники продовжували отримувати нові контракти.
Журналісти NYT отримали понад 700 сторінок непублічних матеріалів Державної аудиторської служби та внутрішнього аудиту Міністерства оборони, що стосуються закупівель у 2024 і 2025 роках. Документи, за даними видання, показують повторювану модель: переплати, використання посередників там, де товар можна було придбати безпосередньо у виробника, угоди з компаніями, які вже зривали попередні контракти, та недостатню перевірку здатності постачальника виконати замовлення.
Саме тому історія про $1,2 млрд важливіша за окремий корупційний скандал. Йдеться про питання, чи здатна система оборонних закупівель накопичувати інформацію про невдалих постачальників і не повторювати ті самі помилки.
Що означають $1,2 млрд
Найгучніша цифра розслідування — близько $1,2 млрд втрат лише за 2024 рік.
Однак її неправильно автоматично перекладати як «Україна втратила $1,2 млрд через корупцію» або тим більше «вкрадено $1,2 млрд».
NYT пише про сукупність fraud, waste and mismanagement — шахрайства, марнотратства або необґрунтованих витрат і неефективного управління. Це можуть бути принципово різні ситуації: від можливого кримінального заволодіння державними коштами до переплати за зброю, передоплати за непоставлений товар або економічно невигідного рішення придбати продукцію через посередника.
Наприклад, приблизно $126 млн, за даними аудиторів, припало на випадки, коли дешевші пропозиції обходили, а зброю купували дорожче. В іншій історії тривав спір щодо щонайменше $100 млн авансів за контрактом, який фактично розвалився.
Отже, $1,2 млрд — це насамперед індикатор масштабу проблем, виявлених фінансовим контролем, а не остаточний кримінально-правовий вирок.
І саме тут виникає одна з найбільших проблем для зовнішньої оцінки цієї історії: аудити засекречені й повністю не оприлюднені. Громадськість не може самостійно перевірити методологію розрахунку всієї суми, розбивку за контрактами або те, яка частина коштів пізніше була повернута державі.
Браковані міни: постачальник отримував нові замовлення
Один із найдетальніше описаних NYT епізодів стосується державного Павлоградського хімічного заводу.
У 2024 році військові почали повідомляти про проблеми з українськими мінометними боєприпасами. Частина мін не спрацьовувала належним чином, частина мала проблеми із запалами або пороховими зарядами.
За судовими матеріалами, на які посилається NYT, армії було поставлено 233 000 непридатних мінометних пострілів.
Аудиторів зацікавило те, що сталося ще до укладення контракту.
Спочатку Павлоградський хімічний завод повідомляв, що не має необхідної виробничої спроможності для виконання великого замовлення. Потім підприємство змінило оцінку своїх можливостей. За твердженням NYT, аудитори не знайшли свідчень, що спроможність заводу виконати контракт була належним чином перевірена перед його укладенням.
Контракт оцінювався приблизно у $280 млн.
Керівник підприємства Леонід Шиман на той момент уже фігурував в інших антикорупційних провадженнях і, як пише NYT, перебував під заставою в одній із справ. Це саме собою не означало вини у новому епізоді, однак мало бути очевидним фактором ризику для замовника.
Коли проблема з мінами стала відомою, ситуація не завершилася негайним припиненням усіх відносин із підприємством.
За висновками аудиторів, Агенція оборонних закупівель не зробила належних висновків із попередньої поставки. Підприємство отримувало нові замовлення, зокрема контракт на постачання майже всього необхідного війську обсягу 122-мм артилерійських боєприпасів у 2025 році.
Саме це і є центральним питанням розслідування.
Проблема полягає не лише в тому, що окремий контракт виявився невдалим. У війні, коли виробничі ланцюжки перевантажені, дефекти й зриви можуть траплятися навіть у системах із сильним контролем.
Набагато серйозніше інше: що має відбутися після того, як постачальник уже продемонстрував проблеми з виконанням замовлення?
За версією аудиторів, в українській системі відповідь на це питання часто була недостатньо жорсткою.
Сім із десяти найбільших постачальників мали проблемний бекграунд
Історія Павлоградського заводу, судячи з документів NYT, не була винятком.
Із десяти найбільших підрядників Міністерства оборони сім отримували нові замовлення, хоча мали невиконані попередні контракти або їхнє керівництво перебувало під кримінальним розслідуванням.
Аудитори окремо визначили 18 компаній, які укладали нові угоди після зриву попередніх. Шість із них, за даними NYT, не виконали жодного з раніше отриманих контрактів.
Особливо показовий епізод стосувався неназваного в матеріалі постачальника спеціалізованих безпілотників.
Компанія мала поставити 600 дронів, але не передала жодного. Після цього вона отримала наступне замовлення — вже на 1950 апаратів.
Вчасно були поставлені лише 50.
Без повних аудиторських документів неможливо встановити, чому контракт усе-таки уклали. Теоретично причин може бути кілька: від дефіциту альтернативних виробників і термінової бойової потреби до адміністративної помилки або неправомірного впливу.
Аудити, за інформацією NYT, відповіді на це питання не дають.
Проте сам принцип створює очевидний ризик: якщо невиконання контракту не погіршує перспективи компанії отримати наступне замовлення, держава значною мірою втрачає один із головних механізмів дисциплінування постачальників.
Одна ракета — три ціни
Інший великий епізод розслідування стосується закупівлі турецьких ракет у 2024 році.
Агенція оборонних закупівель отримала три пропозиції.
Одна компанія пропонувала ракети приблизно по $4200 за одиницю, друга — по $4600, третя — по $5100.
За даними NYT, йшлося фактично про однакову продукцію того самого турецького виробника. Найдешевшу пропозицію надав безпосередньо виробник — Arca Defense.
Однак контракт отримала компанія з групи Czechoslovak Group, яка виступала посередником і запропонувала найвищу з трьох цін.
За розрахунком NYT на основі пропозицій, описаних в аудиті, таке рішення збільшило загальну вартість закупівлі приблизно на $130 млн.
Аудитори, за даними газети, не знайшли обґрунтування такого вибору.
Це принципово важливий нюанс: Czechoslovak Group у цьому епізоді не звинувачують у протиправних діях.
Представник компанії заявив NYT, що група не мала доступу до комерційних пропозицій конкурентів і не могла знати їхніх умов. Отже, питання аудиту стосується насамперед рішення українського державного замовника: чому за наявності дешевшої прямої пропозиції було обрано дорожчого посередника.
Цей випадок показує одну з найбільш дискусійних особливостей міжнародного ринку зброї.
Посередник не завжди означає корупцію. Він може забезпечувати фінансування, логістику, експортні дозволи, політичне погодження, страхування або доступ до товару, який виробник не готовий продавати безпосередньо.
Але якщо держава платить за таку ланку додаткові десятки чи сотні мільйонів доларів, має існувати зрозуміла причина.
За версією аудиторів, у цьому випадку такого обґрунтування вони не побачили.
Інша турецька історія закінчилася пошкодженням Мі-8
Ще небезпечніша проблема виникає, коли недостатня перевірка контракту перетворюється не лише на фінансовий, а й на бойовий ризик.
В одному з описаних аудиторами випадків Агенція оборонних закупівель уклала угоду через посередника на постачання з Туреччини 70-мм некерованих авіаційних ракет.
За даними NYT, турецький виробник попереджав українську сторону, що не зможе виготовити той обсяг продукції, який обіцяв посередник.
Контракт усе одно був підписаний.
Аудитори також стверджували, що боєприпаси придбали без підтвердження належних випробувань. Під час бойового застосування одна з ракет вибухнула в пусковій установці та серйозно пошкодила український вертоліт Мі-8.
Після цього було розпочато кримінальне розслідування.
Цей епізод переводить дискусію про закупівлі на інший рівень.
Переплата означає втрату грошей, за які можна було придбати більше зброї. Непоставка означає, що підрозділ не отримує необхідне вчасно. Але неналежно перевірений боєприпас може безпосередньо створити загрозу військовим і техніці, яка вже перебуває на фронті.
Тому належна перевірка постачальника — це не просто антикорупційна процедура. У воєнних закупівлях вона є частиною бойової безпеки.
Сербські ракети, український спецекспортер і американський посередник
Ще одну складну схему NYT описує на прикладі спроби закупити ракети радянського типу сербського виробництва.
Через політичні відносини Сербії з Росією пряме постачання було проблематичним, тому передбачався ланцюг посередників.
Українська Агенція оборонних закупівель працювала через державну компанію «Спецтехноекспорт».
Однак аудитори звернули увагу на кілька червоних прапорців.
Компанія вже мала історію невиконаних контрактів. Крім того, антикорупційні органи раніше повідомляли про розслідування щодо колишніх керівників підприємства.
А головне — на момент контрактування «Спецтехноекспорт», за даними аудиту, не мав сербської експортної ліцензії на ракети. Замість неї було подано гарантійний лист української військової розвідки. Аудитори вважали, що для такого преференційного підходу не було належної юридичної підстави.
Далі з’явився ще один учасник — американська Regulus Global, яку «Спецтехноекспорт» залучив як субпідрядника.
Загальний обсяг кількох угод між цими компаніями, спрямованих на постачання зброї Україні, NYT оцінює приблизно у $1,7 млрд. Це не означає, що всі ці гроші були втрачені або що всі контракти провалилися.
Однак конкретна угода щодо ракет почала розпадатися.
Тодішній міністр оборони Рустем Умєров намагався скоротити кількість посередників і запропонував Regulus працювати безпосередньо з Агенцією оборонних закупівель. За словами керівника американської компанії, це фактично виключало «Спецтехноекспорт» із ланцюга.
У підсумку угода зірвалася.
На початку 2025 року, за даними аудиторів, «Спецтехноекспорт» став найбільшим боржником Агенції оборонних закупівель за кількістю невиконаних контрактів. Держава почала стягувати штрафи та проценти, а «Спецтехноекспорт», своєю чергою, висунув фінансові вимоги до Regulus. Американська компанія заперечувала свою провину і заявляла, що опинилася між сторонами української реорганізації закупівель.
Цей приклад показує іншу особливість воєнної торгівлі зброєю: іноді посередники справді необхідні через експортні обмеження або політичні ризики. Але що довшим стає ланцюг — виробник, іноземний трейдер, український спецекспортер, державний замовник, — то складніше встановити, хто відповідає за поставку, ліцензії, гроші та зрив контракту.
Чому система знову укладала контракти з проблемними постачальниками
Це ключове питання, на яке розслідування не дає остаточної відповіді.
Самі аудити фіксують результат: компанія не поставила продукцію — і отримала нове замовлення; аудит застерігав від посередників — але наступного року контракти з ними знову укладали; виробнича спроможність постачальника викликала питання — проте угоду підписували.
Але з документів, як зазначає NYT, часто не зрозуміло, хто конкретно ухвалив спірне рішення і чому.
Це серйозно ускладнює перехід від фінансового аудиту до персональної відповідальності.
У системі оборонного замовлення саме військові формують потребу в конкретному озброєнні. Агенція оборонних закупівель закуповує визначену номенклатуру, а для роботи з виробниками застосовує процедури перевірки постачальників. На своєму сайті агентство зазначає, що в разі прямого контрактування найбільш економічно вигідну пропозицію обирає колегіальний орган.
Але навіть формально правильно побудована процедура не розв’язує проблему, якщо інформація про попередні зриви не стає реальним фактором для наступного рішення.
У бізнесі постачальник, який систематично не виконує замовлення, втрачає клієнта.
У воєнних державних закупівлях ситуація складніша. Альтернативи може не бути. Потрібні Україні боєприпаси можуть виготовляти лише кілька підприємств у світі. Частина виробників уже має черги замовлень на роки вперед. Політичні обмеження можуть унеможливлювати прямий експорт. Іноді держава змушена обирати між ненадійним постачальником і відсутністю боєприпасів взагалі.
Але саме тому кожне рішення повторно працювати з проблемним підрядником потребує особливо сильного обґрунтування.
Секретність захищає контракти — але одночасно приховує помилки
У звичайній державній закупівлі суспільний контроль може початися ще до витрачання коштів: конкуренти бачать тендер, журналісти порівнюють ціни, громадські організації аналізують власників компаній.
Під час війни така прозорість щодо озброєнь неможлива.
Росія не повинна знати, скільки Україна купує конкретних ракет, коли вони прибудуть, де зберігатимуться і яка компанія забезпечує поставку.
Тому значна частина оборонних контрактів закономірно закрита.
Але секретність створює фундаментальну суперечність: механізм, необхідний для захисту військових операцій, одночасно зменшує зовнішній контроль за найбільшими державними витратами.
Розслідування NYT особливо показове саме тому, що ґрунтується на документах, які раніше не проходили публічної перевірки.
Аудитори могли бачити проблеми. Правоохоронці могли розслідувати окремі епізоди. Але суспільство не мало можливості побачити загальну картину — наприклад, що одні й ті самі моделі повторювалися в різних контрактах.
Це розслідування не доводить, що вся система закупівель корумпована
Є й інша крайність, якої варто уникати.
Із наведених NYT фактів не випливає, що більшість оборонного бюджету України розкрадається або що всі контракти з посередниками є корупційними.
Агенція оборонних закупівель працює з величезною кількістю боєприпасів, техніки та безпілотних систем, а сама війна змушує державу приймати рішення в умовах дефіциту часу, інформації та пропозиції.
Україна одночасно змогла різко масштабувати власне виробництво озброєнь, створити новий ринок безпілотних систем і перебудувати частину закупівель так, щоб військові отримували технології значно швидше, ніж до повномасштабної війни.
Тому висновок із розслідування має бути точнішим.
Система здатна закуповувати величезні обсяги зброї, але механізми відсіву ненадійних постачальників і реакції на вже встановлені порушення, судячи з аудиторських документів, працювали недостатньо ефективно.
Саме ця суперечність і є головною.
Чому історія на $1,2 млрд важлива саме зараз
Україна входить у період, коли власне оборонне фінансування стає дедалі критичнішим.
Потреби армії зростають, а міжнародна модель підтримки поступово змінюється. Європейські країни беруть на себе більшу частину фінансового навантаження, а значна частина американської зброї дедалі частіше закуповується за кошти партнерів або через спеціальні механізми.
Будь-яка переплата в такій системі має військовий еквівалент.
$100 млн, сплачені понад необхідне, — це не просто бухгалтерський рядок. Це дрони, артилерійські боєприпаси, перехоплювачі, бронемашини або інше обладнання, яке за ці кошти вже неможливо замовити.
Тому колишній радник Агенції оборонних закупівель Тамерлан Вагабов пояснив NYT проблему максимально практично: коли держава переплачує або не отримує замовлений товар, у неї залишається менше грошей на наступну партію зброї.
У воєнній економіці ефективність закупівель фактично стає елементом обороноздатності.
Що ще потрібно з’ясувати
Розслідування NYT створює сильну фактичну основу, але залишає кілька принципових відкритих питань.
По-перше, потрібна детальна структура $1,2 млрд: скільки становлять безповоротні втрати, скільки — переплати, скільки — аванси за невиконані контракти, а скільки коштів держава вже повернула або намагається стягнути через суд.
По-друге, важливо встановити, хто саме ухвалював рішення про повторні контракти з постачальниками, які вже мали проблеми.
По-третє, необхідно відокремити випадки, де повторне замовлення могло бути виправдане відсутністю альтернативи, від тих, де держава справді проігнорувала дешевшу або надійнішу пропозицію.
По-четверте, необхідно з’ясувати, які рекомендації аудиторів були реалізовані у 2025–2026 роках і чи змінили вони практику закупівель.
І нарешті — які з описаних аудиторами епізодів переросли у кримінальні справи, підозри, обвинувальні акти та вироки.
Без цього цифра $1,2 млрд залишатиметься надзвичайно гучною, але юридично неоднорідною.
Розслідування The New York Times не зводиться до твердження, що Україна «вкрала $1,2 млрд на зброї».
Його справжній висновок значно складніший і водночас серйозніший.
Державні аудитори побачили повторювані слабкі місця оборонного замовлення: закупівлі через дорожчих посередників, недостатню перевірку виробничих можливостей, нові контракти після старих зривів і слабкий зв’язок між виявленою проблемою та наслідками для постачальника.
В окремих випадках наслідком ставали десятки або сотні мільйонів доларів потенційних втрат. В інших — непридатні боєприпаси. В одному з описаних епізодів проблема дійшла до пошкодження бойового вертольота.
Але найважливіше питання тепер стосується не 2024 року.
Воно полягає в тому, чи змінилася система після того, як держава сама виявила ці проблеми.
Якщо аудит лише фіксує порушення постфактум, але постачальник після зриву отримує наступний контракт, фінансовий контроль не виконує своєї головної функції.
Якщо ж після цих перевірок з’явилися реальні механізми відсіву ненадійних підрядників, контролю передоплат, перевірки виробничих потужностей і обґрунтування роботи через посередників, тоді документи NYT описують передусім проблеми попереднього етапу системи.
Саме тому наступний важливий розвиток цієї історії — не ще один переказ американського розслідування.
Ним мають стати самі аудиторські документи, результати кримінальних проваджень, рішення судів, повернення коштів або офіційні дані про те, які контракти та процедури були переглянуті після перевірок.
Лише тоді можна буде відповісти на ключове запитання: $1,2 млрд стали ціною помилок системи, яка після цього змінилася, — чи симптомом проблеми, яка продовжує відтворюватися.
