Україна запускає новий механізм для людей з тимчасово окупованих територій, які опинилися в майже безвихідній ситуації: вони є громадянами України за походженням і місцем народження, але ніколи не мали українського паспорта, не внесені до українських реєстрів і через це не можуть легально повернутися на підконтрольну уряду територію.
Йдеться передусім про молодих людей, які народилися після 24 серпня 1991 року на територіях, що нині перебувають під російською окупацією, або виросли там уже після 2014 року. Частина з них має лише документи, видані окупаційними адміністраціями або Росією. Для України такі документи не є підставою для повноцінного встановлення особи, а під час воєнного стану перетин українського кордону з російськими документами створює додаткові правові бар’єри.
Саме для цієї категорії Кабінет Міністрів ухвалив постанову №736 від 4 червня 2026 року. Вона запроваджує річний експериментальний проєкт: окремі українські посольства і консульства за кордоном зможуть оформлювати посвідчення особи на повернення в Україну навіть тим громадянам, про яких немає інформації в Єдиному державному демографічному реєстрі.
Це не паспорт і не універсальний документ. Його завдання значно вужче: дати людині можливість перетнути український кордон, в’їхати на підконтрольну уряду територію, а вже після цього оформити повноцінні українські документи у Державній міграційній службі.
Чому ця проблема виникла
Після окупації Криму, частини Донеччини та Луганщини, а згодом і нових територій після повномасштабного вторгнення, Україна втратила доступ до частини своїх адміністративних сервісів на цих землях. Там не працюють українські органи реєстрації актів цивільного стану, паспортні столи, підрозділи міграційної служби та інші установи, які в нормальних умовах підтверджують народження, громадянство, місце проживання й особу.
У результаті з’явилася окрема категорія людей, які фактично випали з української системи документування. Вони могли народитися на території України, але не отримати українського свідоцтва про народження. Могли досягти 14 або 16 років, але не оформити ID-картку. Могли ніколи не мати закордонного паспорта. А якщо їхні батьки також залишилися в окупації, втратили документи або не мають доступу до українських сервісів, підтвердити зв’язок із державою ставало ще складніше.
До цього часу консульства України за кордоном могли видати посвідчення на повернення переважно тим, кого можна було знайти в українських реєстрах: наприклад, якщо людина раніше мала паспорт, свідоцтво про народження або інший документ українського зразка. Якщо ж жодного запису не було, процедура заходила у глухий кут. Людина могла хотіти повернутися в Україну, але не мала документа, з яким її пропустять через український кордон.
Новий порядок намагається закрити саме цю прогалину. За логікою уряду, держава має дати можливість повернутися навіть тим, кого неможливо швидко ідентифікувати стандартним способом, — через реєстри та чинні паспортні документи.
Що таке посвідчення на повернення
Посвідчення особи на повернення в Україну — це тимчасовий документ, який оформлюється виключно для в’їзду на підконтрольну уряду територію. Воно не замінює паспорт громадянина України, не є повноцінним документом для життя за кордоном і не дає широкого набору прав, як ID-картка чи закордонний паспорт.
Його функція одна: дозволити людині перетнути державний кордон України з метою повернення. Верховна Рада у своєму роз’ясненні прямо зазначає, що таке посвідчення оформлюється саме для перетину кордону й в’їзду на підконтрольну Україні територію.
Документ видається безоплатно. Строк його дії — три місяці. Аналітики Центру спільних дій звертають увагу, що посвідчення не продовжується і не оформлюється повторно в іншій установі; воно діє як одноразовий інструмент для повернення в Україну.
Після в’їзду людина має звернутися до ДМС і пройти вже іншу процедуру — оформлення українських паспортних документів. Національне інформаційне бюро також пояснює, що після повернення власники такого посвідчення зможуть оформити ID-картку та закордонний паспорт.
Для кого працює новий механізм
Новий порядок стосується не всіх жителів окупованих територій, а доволі вузької групи.
Скористатися ним можуть громадяни України, які:
- народилися після 24 серпня 1991 року;
- народилися на території України, яка тимчасово окупована Росією;
- не мають даних у Єдиному державному демографічному реєстрі;
- не перебувають на підконтрольній Україні території;
- потребують документа, щоб повернутися в Україну.
Саме таку категорію описує парламентський Комітет з питань прав людини: громадяни, народжені після 24 серпня 1991 року на ТОТ, щодо яких немає інформації в демографічному реєстрі і які зараз не перебувають на підконтрольній території, можуть оформити посвідчення у визначених закордонних дипломатичних установах.
На практиці це може стосуватися, наприклад, молодої людини з Донецька, Луганська, Маріуполя, Мелітополя, Бердянська, Криму чи іншої окупованої території, яка народилася вже після проголошення незалежності України, але не отримала українського паспорта. Так само це може бути дитина, яка народилася в окупації після 2014 року і має лише документи, видані фактичною окупаційною владою.
Якщо людині вже виповнилося 16 років, вона подає заяву особисто. Якщо йдеться про дитину до 16 років, заяву подає один із батьків, усиновлювач, опікун, піклувальник або інший законний представник.
Де можна оформити посвідчення
Оформлення доступне не в усіх посольствах і консульствах України, а лише в обмеженому переліку установ. За даними Верховної Ради, документ можна оформити безоплатно у таких закордонних дипломатичних установах:
- Посольстві України в Білорусі;
- Посольстві України в Грузії;
- Посольстві України у Вірменії;
- Посольстві України в Казахстані;
- Посольстві України в Туреччині;
- Генеральному консульстві України в Стамбулі;
- Генеральному консульстві України в Анталії.
Ці країни обрані не випадково. Вони належать до маршрутів, через які частина людей з окупованих територій потенційно може виїхати далі до України. Представництво президента України в Криму також пояснювало, що документи можна буде оформити у дипломатичних установах у Туреччині, Грузії, Вірменії, Казахстані та Білорусі.
Водночас саме географія стала одним із головних предметів критики. Центр спільних дій зауважує, що перелік установ не охоплює країни ЄС, хоча частина людей з окупованих територій може перебувати саме там або намагатися повернутися через західний напрямок.
Які документи треба подати
Заявник подає заяву та опитувальник. У них потрібно вказати особисті дані, обставини народження, інформацію про батьків або законних представників, наявні документи та пояснення, чому людина потребує посвідчення на повернення.
Якщо є документи, їх варто подати. Це можуть бути:
- свідоцтво про народження українського зразка;
- документ про народження, виданий за кордоном;
- електронна копія е-свідоцтва в «Дії»;
- витяг із реєстру актів цивільного стану;
- копії українських документів батьків;
- документи законного представника;
- документ, що підтверджує повноваження законного представника;
- фотокартки встановленого розміру: 3,5×4,5 см і одна – 10×15 см.
Окрема логіка передбачена для ситуацій, коли документів немає або їх недостатньо. У такому разі дипломатична установа має перевірити надані відомості через державні реєстри та бази даних. Якщо за реєстрами встановити особу не вдається, може застосовуватися процедура опитування свідків.
ЮРЛІГА пояснює, що процедура передбачає багаторівневу ідентифікацію: спочатку перевірку даних через державні реєстри, а якщо цього недостатньо — додаткові механізми підтвердження, зокрема опитування свідків або близьких осіб через відеоконференцію з фіксацією процесу.
Хто може бути свідком
Свідком може бути близький родич або член сім’ї, який має українські документи і може підтвердити особу заявника. У матеріалі Донбас.Реалії йдеться про батьків, чоловіка або дружину, брата, сестру, діда, бабу та інших близьких родичів, яким виповнилося 16 років і які мають документи громадянина України.
Представництво президента в Криму також зазначає, що для встановлення особи можуть використовуватися державні реєстри, а за потреби — підтвердження від близьких родичів, зокрема через відеозв’язок.
Це важливе спрощення, бо частина заявників фізично не може зібрати стандартний пакет документів. Наприклад, дитина могла народитися в окупації, а українське свідоцтво про народження не оформлювалося. У такому разі документи батьків і їхні свідчення можуть стати ключовим елементом процедури.
Але тут є й ризик. Правозахисники звертають увагу: якщо в людини немає родичів з українськими документами або зв’язок із ними втрачено, процедура може знову стати майже недоступною. ZMINA у своїй позиції наголошує, що вимога залучати свідків лише з визначеного кола родичів може бути нездійсненною для людей без родинних зв’язків або для тих, чиї близькі теж не мають українських документів.
Скільки чекати
Загальна процедура може тривати до двох місяців із дня подання заяви. Це пов’язано з тим, що консульська посадова особа не просто приймає документи, а перевіряє інформацію через українські реєстри та компетентні органи.
Центр спільних дій вказує, що порядок передбачає безоплатне оформлення і максимальний строк процедури — два місяці з дня подання заяви.
Після оформлення посвідчення інформація передається українським органам — Державній міграційній службі, Держприкордонслужбі та СБУ. Це потрібно, щоб людина могла перетнути кордон, а українські служби розуміли, на якій підставі вона в’їжджає.
Коли можуть відмовити
У видачі посвідчення можуть відмовити, якщо:
- дані, які надав заявник, не підтверджуються;
- заявник або свідок повідомили неправдиву інформацію;
- законний представник не підтвердив свої повноваження;
- СБУ висловила застереження щодо оформлення документа.
Останній пункт — найчутливіший. Центр спільних дій прямо зазначає, що порядок надає СБУ право заблокувати оформлення посвідчення без пояснення підстав, і називає це проблемою, адже людина може не зрозуміти, чому отримала відмову і як ефективно її оскаржити.
ZMINA також критикує залучення СБУ до процедури як потенційно стигматизуюче для мешканців окупованих територій. Правозахисники вважають, що такий підхід може закріплювати підозріле ставлення до людей з ТОТ, хоча вони самі постраждали від окупації та втрати доступу до українських інституцій.
У разі відмови заявник має право її оскаржити — звернутися до керівника дипломатичної установи або до суду. Проте на практиці це може бути складно, особливо якщо людина перебуває в третій країні без достатньої підтримки, коштів і розуміння процедури.
Що відбувається після повернення
Посвідчення на повернення не завершує історію з документами. Воно лише відкриває двері для в’їзду в Україну.
Після перетину кордону людина має звернутися до Державної міграційної служби, щоб оформити повноцінні документи: паспорт громадянина України у формі ID-картки, а за потреби — паспорт для виїзду за кордон. Національне інформаційне бюро зазначає, що після повернення власники посвідчення зможуть оформити обидва ці документи.
Саме тут виникає ще одне питання: порядок повернення не до кінця пояснює, як саме має відбуватися подальше документування після в’їзду. Центр спільних дій звертає увагу, що документ не вирішує повністю питання після перетину кордону: що саме відбувається з людиною після в’їзду з тримісячним посвідченням, порядок не деталізує.
Це важливо, бо людина, яка роками жила в окупації, може не мати житла на підконтрольній території, коштів, підтримки родичів або доступу до правової допомоги. Для таких випадків потрібна не лише паспортна процедура, а й супровід: юридичний, соціальний, психологічний, а інколи й гуманітарний.
Чому це рішення важливе
Попри недоліки, запуск такого механізму — важливий крок. Він визнає проблему, яку роками описували правозахисники, журналісти й самі люди з окупації: стандартні правила документування не працюють для тих, хто народився або виріс у реальності, де українські інституції були витіснені окупаційною владою.
Центр спільних дій називає постанову вузькоспеціалізованим, але важливим документом, бо вона відкриває дорогу додому для людей, які через обставини народження й окупації опинилися в правовому глухому куті.
Це також політичний сигнал. Україна фактично говорить людям з окупованих територій: відсутність українського паспорта не означає, що держава відмовляється від вас. Якщо людина народилася на українській території, має підстави для громадянства і хоче повернутися, для неї має існувати шлях назад.
Особливо це важливо для дітей і молоді. Частина з них усе життя прожила під окупацією, в російському інформаційному, освітньому та адміністративному полі. Але юридично вони залишаються пов’язаними з Україною — через місце народження, батьків, громадянство, походження. Без механізмів повернення ця група ризикує залишитися між кількома системами: Україна не може швидко їх ідентифікувати, Росія використовує паспортизацію як інструмент контролю, а самі люди не мають безпечного і зрозумілого маршруту до українських документів.
Чому правозахисники критикують порядок
Правозахисники підтримують ідею спрощення, але вказують на кілька слабких місць.
Перше — відповідальність фактично перекладається на саму людину. ZMINA зазначає, що відсутність даних у демографічному реєстрі є не провиною людини, а прямим наслідком окупації. Вимога самостійно доводити зв’язок із державою може створювати надмірні перешкоди для тих, хто й так постраждав від російської агресії.
Друге — обмежене коло свідків. Якщо людина не має близьких родичів з українськими документами або ці родичі залишаються в окупації й бояться контактувати з українськими органами, процедура може не спрацювати.
Третє — вузька географія дипломатичних установ. Не всі можуть дістатися саме Туреччини, Грузії, Вірменії, Казахстану чи Білорусі. Частина людей може перебувати в ЄС, і для них логічніше було б оформлювати документи, наприклад, у Польщі, Німеччині чи Чехії.
Четверте — роль СБУ. Безпекова перевірка під час війни зрозуміла, але якщо застереження спецслужби не пояснюється заявнику, це створює простір для непрозорих відмов.
П’яте — відсутність деталізованого маршруту після в’їзду. Людині потрібно не просто перетнути кордон, а швидко отримати паспорт, зареєструватися, знайти місце перебування, отримати доступ до послуг і, за потреби, правову допомогу.
Як виглядає алгоритм дій
У спрощеному вигляді процедура така.
Крок 1. Людина або її законний представник звертається до однієї з визначених дипломатичних установ України за кордоном.
Крок 2. Подає заяву, опитувальник, фотокартки та всі наявні документи або відомості, які можуть підтвердити особу, народження, зв’язок із батьками чи громадянством України.
Крок 3. Консул перевіряє інформацію через українські державні реєстри та компетентні органи.
Крок 4. Якщо даних недостатньо, може бути проведене опитування свідка — особисто або через відеозв’язок.
Крок 5. У разі позитивного рішення оформлюється посвідчення особи на повернення в Україну.
Крок 6. Інформація про оформлення передається українським органам.
Крок 7. Людина перетинає український кордон і в’їжджає на підконтрольну уряду територію.
Крок 8. Після повернення звертається до ДМС для оформлення паспорта громадянина України та, за потреби, закордонного паспорта.
Що варто зробити перед зверненням
Перед поданням заяви варто зібрати все, що може допомогти встановити особу. Навіть якщо це не повний пакет документів, будь-яка інформація може мати значення: копії свідоцтв, старі фото документів, дані батьків, відомості про місце народження, навчання, проживання, родинні зв’язки.
Важливо перевіряти інформацію лише через офіційні канали українських дипломатичних установ, МЗС, ДМС або уповноважені державні органи. Людям, які виїжджають з окупації, не варто передавати персональні дані випадковим посередникам, неофіційним «консультантам» або невідомим чатам, які обіцяють швидке оформлення документів.
Оскільки ситуація для людей з окупованих територій може бути небезпечною, кожен випадок потребує обережності. Особливо якщо в окупації залишаються родичі, які можуть виступати свідками або чиї дані треба вказувати в заяві.
Новий механізм не вирішує всіх проблем документування людей з окупованих територій. Він має вузьку географію, складну процедуру перевірки, залежність від родичів-свідків і ризик непрозорих відмов через застереження СБУ.
Але він вирішує ключове питання: вперше для людей, які народилися в окупації або виросли без українських документів і не існують у державних реєстрах, з’являється формальний шлях повернення в Україну.
Для одних це буде можливість уперше отримати український паспорт. Для інших — шанс вирватися з окупаційного простору. Для держави — тест на здатність не лише декларувати зв’язок із громадянами на окупованих територіях, а й створювати для них реальні, практичні двері назад.
Цей експериментальний проєкт триватиме один рік. Саме за цей час стане зрозуміло, чи працює механізм на практиці: скільки людей зможуть ним скористатися, чи не стане процедура надто складною, чи будуть відмови прозорими, і чи готова держава супроводжувати людей не лише до кордону, а й після повернення.
За матеріалами radiosvoboda.org
