У Верховній Раді зареєстрували законопроєкт №15076, який пропонує окремо прописати порядок перевірки військово-облікових документів, вручення повісток, фіксації відмови та межі дій поліції і представників ТЦК. Документ поки що лише опрацьовується в комітеті, але вже показує, як держава намагається перевести одну з найконфліктніших тем мобілізації з “ручного режиму” у формалізовану процедуру.
У Верховній Раді з’явився законопроєкт №15076, зареєстрований 12 березня 2026 року, який пропонує доповнити закон «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» новою статтею про порядок перевірки військово-облікових документів і направлення або вручення повісток. Ініціатором документа є народний депутат Сергій Гривко, а станом на 13 березня 2026 року проєкт уже направлено на розгляд профільного комітету, тобто він ще не є чинним законом.
Ідея документа — не скасувати мобілізаційні механізми, а спробувати чіткіше розписати саму процедуру:
- як саме повинні перевіряти документи,
- у який спосіб вручати повістку,
- що робити у разі відмови,
- коли може втручатися поліція
- і де проходить межа між законною перевіркою та зловживанням силою.
На тлі того, що значна частина цих питань зараз регулюється урядовою постановою №560, автор законопроєкту фактично пропонує підняти найчутливіші правила на рівень закону.
Суть ініціативи полягає в тому, щоб додати до профільного закону нову статтю 22-1, яка прямо врегулює дві найконфліктніші теми останніх місяців:
- перевірку військово-облікових документів і
- направлення або вручення повісток про виклик до ТЦК та СП.
Саме на цих двох ділянках сьогодні виникає найбільше скандалів, публічних конфліктів, взаємних звинувачень у перевищенні повноважень і суперечок про те, де закінчується законна процедура й починається примус поза чітко визначеними правилами.
Законопроєкт намагається перевести цю сіру зону в письмово зафіксований порядок: хто має право діяти, як саме має відбуватися виклик, коли можна говорити про порушення з боку громадянина, а коли – про вихід за межі закону з боку представників держави.
Найпомітніша новація – спроба вичерпно визначити спосіб вручення повістки.
За переказом змісту законопроєкту в кількох джерелах, документ пропонує лише два базові варіанти:
- особисте вручення або
- надсилання поштою рекомендованим відправленням з описом вкладення та повідомленням про вручення.
На перший погляд це звучить як революція, але насправді важливо розуміти контекст: сама ідея поштового надсилання повісток уже закріплена в чинному урядовому Порядку проведення призову під час мобілізації. Постанова Кабміну №560 в чинній редакції вже дозволяє надсилати повістки рекомендованим поштовим відправленням з описом вкладення та повідомленням про вручення, а також визначає строки явки залежно від місця проживання адресата. Отже, законопроєкт не стільки вигадує поштове вручення з нуля, скільки піднімає цю практику з підзаконного рівня на рівень закону і водночас намагається зробити процедуру більш зрозумілою для громадянина.
Ще одна принципова деталь – дата і час прибуття до ТЦК, які, за проєктом, мають узгоджуватися з військовозобов’язаним, але не можуть бути встановлені пізніше ніж через три дні після вручення повістки.
Саме тут проявляється логіка документа: автор хоче показати, що процедура має бути не лише примусовою вимогою держави, а й процесом з певними зрозумілими рамками для обох сторін. Це спроба хоча б частково прибрати ситуації, коли людина дізнається про виклик у спосіб, який потім неможливо перевірити, або отримує вкрай короткий і непрозорий строк реагування без чіткої логіки. Водночас три дні – це дуже короткий термін, тому документ не послаблює мобілізаційний механізм, а радше формалізує його. Держава все одно зберігає право вимагати явки, але повинна, принаймні за задумом автора, робити це через більш описану процедуру.
Окремий блок законопроєкту стосується того, що має відбуватися під час самої перевірки документів.
Якщо виявлено порушення військового обліку, представники ТЦК, за проєктом, повинні не просто констатувати проблему, а виконати чотири обов’язкові дії:
- пояснити мету мобілізації,
- роз’яснити права та обов’язки,
- повідомити про відповідальність за порушення і
- вручити повістку.
Це дуже показова норма, бо вона намагається змінити сам стиль контакту між державою і громадянином: не лише «перевірив – затримав – доставив», а спершу «пояснив – попередив – зафіксував – викликав». У політичному сенсі це відповідь на суспільний запит про менше приниження і більше процедури. У правовому сенсі – спроба зробити так, щоб надалі в суді чи в публічній площині можна було перевірити, чи були особі належно роз’яснені її обов’язки та наслідки відмови.
Найрезонансніший фрагмент – заборона необґрунтованого застосування фізичної сили та спецзасобів представниками ТЦК і поліцією під час перевірки документів та вручення повісток. Саме ця формула стала головним інформаційним гачком новини, адже вона б’є в нерв суспільної дискусії про так звану «бусифікацію».
Але тут є важливий нюанс: законопроєкт говорить не про абсолютну ліквідацію будь-якого примусу, а саме про необґрунтоване застосування сили. Тобто примус як елемент адміністративної процедури не зникає повністю; автор радше пропонує відсунути його далі по процедурному ланцюгу і пов’язати з більш формалізованими підставами. Ба більше, у медійних переказах проєкту окремо підкреслюється, що поліція повинна діяти лише в межах закону і реагувати на порушення незалежно від того, хто їх чинить. Це виглядає як спроба хоча б частково зняти претензії до вибірковості або кругової поруки під час мобілізаційних заходів.
Водночас документ зовсім не означає, що держава відмовляється від санкцій за ігнорування виклику. Навпаки: за викладом законопроєкту в кількох публікаціях, відмова від отримання повістки має вважатися порушенням, якщо вона не пов’язана з явними дефектами документа – наприклад, помилками, відсутністю підпису, печатки або врученням неуповноваженою особою.
Якщо ж особа без поважної причини не з’являється до ТЦК або відмовляється отримувати повістку, то впродовж 14 днів ТЦК розглядає справу про адміністративне правопорушення й виносить постанову у спрощеному порядку.
Після цього дані вносяться до реєстру призовників, і вже тоді може включатися механізм залучення поліції. Тобто логіка проєкту така: спершу – чітка повістка і фіксація відмови, потім – адміністративне рішення, і лише далі – примусовий етап.
Саме тут законопроєкт виглядає особливо цікавим у порівнянні з чинними правилами, бо зараз урядовий Порядок №560 дає ТЦК та поліції набагато жорсткіший інструментарій. У чинній редакції передбачено, що керівники ТЦК можуть звертатися до поліції для адміністративного затримання і доставлення осіб, які вчинили правопорушення за статтями 210 і 210-1 КУпАП. Крім того, порядок прямо описує ситуації, коли поліцейський у складі групи оповіщення проводить адміністративне затримання та доставлення громадянина у разі відмови від отримання повістки або відмови прослідувати до ТЦК. Іншими словами, чинне регулювання вже сьогодні допускає досить швидкий перехід від відмови до затримання.
На цьому тлі проєкт №15076 читається як спроба звузити простір для негайного силового сценарію, поставивши між відмовою і доставленням додаткову стадію документального оформлення порушення.
Водночас не слід перебільшувати гуманізм цієї ініціативи. Вона не скасовує ні самого обов’язку перебувати на військовому обліку, ні обов’язку з’являтися за викликом, ні адміністративної відповідальності за порушення правил військового обліку та мобілізаційного законодавства. Санкції за статтями 210 і 210-1 КУпАП вже зараз є значними: під час особливого періоду для громадян це 17 000-25 500 грн, а для посадових і юридичних осіб – 34 000-59 500 грн. Крім того, з 2024 року діє правило, за яким у справах за цими статтями в особливий період протокол у певних випадках може не складатися, якщо особа належним чином повідомлена, але не з’явилася без поважних причин. Отже, законопроєкт не ламає чинну філософію мобілізаційного права, а намагається перевпорядкувати її найбільш конфліктну частину.
Політично ця ініціатива є відповіддю на кілька криз одночасно.
Перша – криза довіри між громадянами та ТЦК, коли будь-яка зустріч на вулиці дедалі частіше сприймається не як формальна перевірка, а як потенційно силова дія.
Друга – криза якості правового регулювання, бо значна частина процедур зараз живе в підзаконних актах, які погано читають звичайні громадяни, але які на практиці визначають дуже чутливі речі: хто може вручати повістку, як фіксується відмова, коли може діяти поліція.
Третя – криза комунікації самої держави, яка часто програє інформаційну битву не через відсутність норм, а через те, що ці норми непрозорі, розпорошені й подаються суспільству постфактум, коли конфлікт уже стався.
Саме тому законопроєкт №15076, навіть якщо ніколи не буде ухвалений у теперішньому вигляді, все одно показує напрямок дискусії: держава змушена шукати більш процедурний, менш хаотичний і більш юридично захищений формат мобілізаційної роботи.
Головний практичний висновок для громадян сьогодні простий: нічого автоматично не змінилося, бо законопроєкт ще не став законом. Чинними залишаються норми, закріплені у постанові Кабміну №560 та в КУпАП.
Але якщо документ №15076 пройде далі, це означатиме спробу закласти в сам закон три ключові речі:
- формалізований порядок виклику,
- чіткіші обмеження на силові дії під час перевірок і вручення повісток,
- а також процедурний бар’єр між відмовою людини та її примусовим доставленням.
Саме тому цей проєкт варто читати не як «скасування жорсткої мобілізації», а як спробу дати мобілізації більш виразну правову форму. Для держави це питання керованості й легітимності. Для суспільства – питання межі між обов’язком захищати країну і правом не бути об’єктом свавілля.
За матеріалами telegraf.ua
