Україна остаточно відходить від радянського сценарію 9 травня і формує власну культуру пам’яті — не про мілітарний тріумф, а про ціну миру, трагедію Другої світової та відповідальність перед майбутнім.

8 травня для України — це вже не просто дата з календаря Другої світової війни. Це день, у якому минуле напряму розмовляє з теперішнім. На п’ятому році повномасштабної війни з Росією українці вшановують перемогу над нацизмом не як радянський ритуал сили, а як пам’ять про мільйони зламаних життів, про небезпеку імперій і про те, чому мир не можна віддавати на поталу агресору.

У 2026 році минає 81 рік від завершення Другої світової війни в Європі. Для більшості європейських країн 8 травня — це день пам’яті, скорботи й вдячності тим, хто боровся проти нацизму. Для України ця дата має ще один вимір: вона стала символом розриву з радянським культом «перемоги» та з російською спробою привласнити історію Другої світової.

Від 2024 року Україна офіційно відзначає День пам’яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років саме 8 травня. Чинна редакція українського закону прямо визначає цю дату як день вшанування пам’яті всіх жертв Другої світової та перемоги над нацизмом.

Пам’ять замість «побєдобєсія»: що Україна насправді вшановує 8 травня

Чому 8 травня — не просто «інша дата»

Для Європи 8 травня 1945 року стало днем завершення бойових дій проти нацистської Німеччини. Саме цього дня акт про капітуляцію Німеччини набув чинності; друга церемонія підписання в Берліні відбулася 8 травня о 22:43 за центральноєвропейським часом — коли в Москві вже настало 00:43 9 травня. Саме ця різниця в часі згодом стала підставою для радянського перенесення головного символу перемоги на 9 травня.

Але різниця між 8 і 9 травня — не лише календарна. Вона світоглядна. У західній традиції це радше день полегшення після катастрофи, день пам’яті про жертв і нагадування про відповідальність. У радянській, а потім російській традиції 9 травня поступово перетворилося на головне державне свято сили, парадів, зброї й політичного міфу.

У 2004 році Генеральна Асамблея ООН проголосила 8 і 9 травня часом пам’яті та примирення для вшанування всіх, хто загинув у Другій світовій війні. Це рішення не встановлювало єдиного «свята перемоги», а пропонувало державам фокусуватися на пам’яті, скорботі й примиренні.

Саме в цю логіку поступово повертається Україна: не святкувати війну, а пам’ятати її ціну.

Як Україна відійшла від радянського 9 травня

Довгий час Україна успадковувала радянську модель пам’яті. 9 травня залишалося одним із найважливіших державних свят, а сама Друга світова часто подавалася через радянський термін «Велика Вітчизняна війна». Така рамка звужувала історію до 1941–1945 років і фактично викреслювала з неї події 1939–1941 років: пакт Молотова–Ріббентропа, спільне руйнування Польщі нацистською Німеччиною та СРСР, радянські репресії на західноукраїнських землях.

Після Революції гідності й початку російської агресії Україна почала системно змінювати політику пам’яті. У 2015 році було ухвалено закон про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років. Він заклав іншу мову вшанування: не «Велика Вітчизняна», а Друга світова; не культ однієї держави-переможниці, а пам’ять про всіх жертв і всіх борців проти нацизму.

Наступний крок стався у 2023 році, коли Україна остаточно перенесла державний акцент на 8 травня. Від 2024 року саме ця дата є Днем пам’яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років. Це означає не відмову від перемоги над нацизмом, а відмову від радянської та російської монополії на її трактування.

Україна не забула перемогу. Вона повернула їй людський і європейський сенс.

Чому термін «Велика Вітчизняна війна» більше не працює для України

Поняття «Велика Вітчизняна війна» — це радянська політична конструкція. Воно охоплює лише 1941–1945 роки, тобто період війни між СРСР і нацистською Німеччиною. Але для України Друга світова почалася не 22 червня 1941-го, а 1 вересня 1939 року — разом із нападом Німеччини на Польщу.

На той момент українські землі були поділені між кількома державами, а українці опинилися в різних арміях і під різними режимами. Український інститут національної пам’яті нагадує: у вересні 1939 року 110–120 тисяч українців воювали у складі Війська Польського проти нацистської Німеччини, а близько 8 тисяч із них загинули вже протягом першого місяця війни. Тоді ж німецька авіація бомбардувала Львів та інші західноукраїнські міста, а Львів пережив подвійну облогу — із заходу з боку нацистських військ, зі сходу з боку Червоної армії.

Саме тому радянська формула «війна почалася 22 червня 1941 року» для українського досвіду є неповною і викривленою. Вона приховує той факт, що до нападу Гітлера на СРСР Москва не була лише жертвою нацистської агресії, а сама брала участь у поділі Центрально-Східної Європи.

Для України Друга світова — це не міф про одну «велику переможну війну». Це історія народу, який опинився між двома тоталітарними режимами, пережив окупації, репресії, Голокост, депортації, втрати фронту й тилу, а після 1945 року не отримав повної свободи.

Український досвід Другої світової: не один фронт і не одна пам’ять

Українці воювали проти нацизму в різних арміях Антигітлерівської коаліції, у Червоній армії, у Війську Польському, у військах союзників, у русі Опору. Український досвід Другої світової не вкладається в просту радянську схему «визволителі — переможені». Він значно складніший.

Для одних українців війна почалася у польській армії у вересні 1939-го. Для інших — у Червоній армії після 1941 року. Для мешканців окупованих територій — у щоденному виживанні під нацистським режимом. Для єврейських громад України — у трагедії Голокосту. Для кримських татар, поляків, українців, євреїв та інших спільнот — також у депортаціях, репресіях і післявоєнному насильстві.

Саме тому нова українська культура пам’яті не може бути побудована на простому парадному сюжеті. Вона має визнавати складність. Пам’ятати не лише військову перемогу, а й людську катастрофу. Не стирати суперечливі сторінки, а говорити про них чесно.

У цьому сенсі 8 травня — це день дорослої пам’яті. Пам’яті без радянського глянцю, без примусової радості, без імперського права диктувати, хто має бути «визволителем», а хто — «невдячним».

Як Росія привласнила перемогу і перетворила її на зброю

Сучасна Росія зробила 9 травня одним із головних стовпів державної ідеології. Перемога над нацизмом у російській пропаганді давно перестала бути передусім пам’яттю про загиблих. Вона перетворилася на політичний ресурс: доказ «особливої місії» Росії, виправдання її впливу на сусідів і моральний щит для нових агресій.

Український інститут національної пам’яті прямо вказує, що радянська, а потім російська пропаганда використовує термін «Велика Вітчизняна війна» для позначення лише німецько-радянської війни 1941–1945 років, витісняючи ширший контекст Другої світової та незручні для Москви події 1939–1941 років.

Після 2014 року, а особливо після 2022-го, цей міф став частиною війни проти України. Росія називає агресію «боротьбою з нацизмом», хоча сама веде загарбницьку війну, руйнує українські міста, депортує людей, заперечує українську ідентичність і намагається нав’язати окупованим територіям власну історичну пам’ять.

Тому український розрив із радянським 9 травня — це не просто календарна реформа. Це акт історичної самооборони. Україна відмовляється від мови, якою агресор виправдовує нову війну.

Соціологія показує: українці вже змінили ставлення до 9 травня

Зміна політики пам’яті відбулася не лише на рівні законів. Вона помітна і в суспільних настроях. За даними КМІС, у 2010 році 9 травня вважали важливим або улюбленим святом 58% українців. У 2021 році — вже 30%. Після початку повномасштабної війни показник різко впав: у 2023 році — до 13%, а з 2024 року тримається на рівні 11%. У січні 2026 року 9 травня залишалося серед найменш популярних державних свят в Україні.

Це не означає, що українці перестали шанувати ветеранів чи жертв Другої світової. Навпаки — суспільство відділяє пам’ять від радянського ритуалу. Люди дедалі чіткіше бачать, що російське 9 травня сьогодні — це не про скорботу, а про демонстрацію сили, погрози сусідам і виправдання нової війни.

На цьому тлі 8 травня стає для України датою іншого типу. Не святом переможного пафосу, а днем пам’яті, вдячності й застереження.

Що саме ми вшановуємо 8 травня

8 травня Україна вшановує не абстрактну «перемогу держави», а конкретну людську ціну Другої світової війни.

Ми вшановуємо українців, які воювали проти нацизму в різних арміях і рухах спротиву. Ми згадуємо цивільних, які загинули в окупації, від бомбардувань, голоду, репресій і депортацій. Ми пам’ятаємо жертв Голокосту. Ми пам’ятаємо тих, хто вижив у таборах, хто втратив родини, домівки, міста, країни. Ми визнаємо, що Друга світова була не лише історією фронтів, а й історією зруйнованих людських світів.

І водночас Україна 8 травня говорить про теперішнє. Бо пам’ять про Другу світову не може бути чесною, якщо вона не бачить сучасної агресії. Не можна повторювати «ніколи знову» і мовчати, коли Росія знову веде імперську війну в Європі.

Для України сенс цієї дати сьогодні звучить так: пам’ятати минуле — означає не дозволити агресору переписати його і використати проти живих.

Від «можемо повторити» до «ніколи знову»

Головна відмінність між українською та російською моделями пам’яті — у відповіді на питання, для чого згадувати війну.

Російська відповідь дедалі частіше зводиться до формули «можемо повторити». Це пам’ять, яка не стримує агресію, а підштовхує до неї. Це культ сили, у якому минула перемога стає дозволом на сучасне насильство.

Українська відповідь має бути іншою: «ніколи знову» — але не як порожнє гасло, а як політичний і моральний обов’язок. Ніколи знову — це не означає бути беззахисними. Це означає пам’ятати, що мир потребує захисту, право — сили, а свобода — готовності чинити опір.

Саме тому День пам’яті та перемоги над нацизмом у сучасній Україні — це не день відмови від перемоги. Це день відмови від культу війни. День, коли перемога над нацизмом повертається до свого справжнього сенсу: захисту людської гідності, свободи народів і права світу жити без диктатури сили.

8 травня Україна вшановує не радянський міф і не мілітарний тріумф, а пам’ять про найбільшу катастрофу ХХ століття та всіх, хто боровся проти нацизму. Перехід від 9 травня до 8 травня — це частина глибшого розриву з російською імперською оптикою. Україна повертає собі право говорити про Другу світову власною мовою: чесно, складно, без культу сили — і з розумінням, що мир не успадковують, а захищають.