Пантеон починається з повернення: Мельник уже вдома, наступним може стати Коновалець

Перепоховання Андрія Мельника та Софії Федак-Мельник на Національному військовому меморіальному кладовищі стало не просто меморіальною церемонією, а першим практичним кроком до створення Пантеону видатних українців. Україна починає повертати своїх — тих, чиї могили десятиліттями були розкидані світом через війни, імперії, еміграцію та бездержавність.

25 травня 2026 року на Національному військовому меморіальному кладовищі у Київській області перепоховали останки другого очільника ОУН, полковника Армії УНР Андрія Мельника та його дружини Софії Федак-Мельник. На церемонії були присутні президент Володимир Зеленський, керівник Офісу президента Кирило Буданов, міністр закордонних справ Андрій Сибіга, українські політики та військові. Перед цим прах подружжя ексгумували в Люксембурзі, передали Україні через словацький кордон, привезли до Києва і відспівали у Патріаршому соборі Воскресіння Христового УГКЦ.

Це перепоховання стало більше, ніж поверненням однієї історичної постаті. Воно фактично відкрило новий етап державної політики пам’яті — створення Пантеону видатних українців. Україна починає збирати власну історію, яку століттями розривали імперії, війни, репресії та еміграція. Але головне питання не лише в тому, кого перепоховати. Головне — як не звести пам’ять до списку імен, а створити простір, де минуле справді працюватиме на майбутнє.

Повернення Мельника: перший реальний крок до Пантеону

Перепоховання Андрія Мельника та Софії Федак-Мельник стало першою великою практичною дією в межах ідеї Пантеону видатних українців. До цього Пантеон існував радше як концепція, політична обіцянка, тема для експертних дискусій. Тепер він отримав першу реальну постать, першу церемонію, перший символічний жест.

Андрій Мельник був полковником Армії УНР, близьким соратником і родичем Євгена Коновальця. Після вбивства Коновальця радянською розвідкою у 1938 році Мельник очолив Провід українських націоналістів. Згодом саме з його іменем пов’язували поміркованіше крило ОУН — ОУН(м), на противагу ОУН(б), яку очолив Степан Бандера. Після польських в’язниць, нацистського концтабору Заксенгаузен і життя в еміграції Мельник помер у 1964 році в німецькому Кельні й був похований у Люксембурзі.

Президент Володимир Зеленський під час церемонії наголосив, що вже триває робота над поверненням інших видатних українців, зокрема Євгена Коновальця. Він також підкреслив символічність того, що сучасні українські герої, які захищали Україну в повномасштабній війні, спочиватимуть поруч із діячами попередніх поколінь, які теж боролися за те, щоб Україна була вільною.

Це важливий момент. Пантеон у такій логіці стає не лише місцем поховання. Він має стати простором історичної тяглості: від УНР і визвольного руху ХХ століття — до сучасної війни за незалежність.

Софія Федак-Мельник: пам’ять не має бути лише історією “великих чоловіків”

Окремо важливо, що Україна повернула й перепоховала не лише Андрія Мельника, а й Софію Федак-Мельник.

Це не другорядна деталь. Українська політика пам’яті надто часто вибудовувалася навколо чоловічих політичних і військових біографій. Жінки залишалися в тіні — як дружини, помічниці, супутниці, але не як самостійні учасниці історії.

Софія Федак-Мельник була частиною українського середовища, яке підтримувало визвольний рух, еміграційні структури, родинну і громадську тяглість. Такі люди не завжди стояли на чолі організацій, але саме вони допомагали зберігати мережі, пам’ять, зв’язки, матеріальну й моральну основу політичного життя у вигнанні.

Тому спільне перепоховання має ширший сенс. Український Пантеон не повинен бути простором лише провідників, командирів і президентів. Він має бачити всю структуру національної історії: родини, громади, діаспору, жінок, культурних діячів, інтелектуалів, духовенство, волонтерів, людей, які тримали українську справу тоді, коли держави не було.

Від Люксембургу до Києва: як повернення стало державною церемонією

19 травня 2026 року в Люксембурзі відбулася церемонія ексгумації праху Андрія Мельника та Софії Федак-Мельник. 21 травня останки передали Україні через словацький кордон. 22 травня домовини прибули до Києва, де були виставлені для загального вшанування у Патріаршому соборі Воскресіння Христового УГКЦ. Упродовж 22–23 травня кожен охочий міг прийти на молитву та віддати шану подружжю.

23 травня в Патріаршому соборі УГКЦ відбулося центральне заупокійне богослужіння. Вшанувати Мельника та його дружину прийшли військові, цивільні, представники влади, речник ГУР Андрій Юсов, голова Українського інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров, голова ОУН Богдан Червак та інші.

25 травня перепоховання відбулося вже на Національному військовому меморіальному кладовищі. У цьому є сильна символіка: Мельник повернувся не в Україну, яку був змушений залишити, а в Україну, що воює, вистояла, має власну армію, державу, столицю, міжнародні союзи й право самій визначати, як пам’ятати своїх діячів.

Зеленський сформулював це як повернення “в іншу Україну” — не ту, яку Мельник залишив, а ту, про яку він мріяв.

Пантеон як державна програма: 98 поховань у 21 країні

Історія з Мельником — лише початок. Ще 28 березня 2026 року Кирило Буданов провів нараду, присвячену створенню Пантеону видатних українців. У ній брали участь голова Верховної Ради Руслан Стефанчук, Ірина Верещук, народні депутати, представники уряду, Інституту національної пам’яті, громадськості та науковці. На цій нараді наголошувалося, що перепоховання видатних українців прямо пов’язане з поверненням національної спадщини.

Заступниця міністра закордонних справ Мар’яна Беца повідомила, що дипломатичні представництва ідентифікували поховання 98 українців у 21 країні. Серед них — політичні, військові, культурні та громадські діячі УНР, ЗУНР, ОУН-УПА, уряду в екзилі та національно-визвольних змагань.

Ця цифра дуже промовиста. Українська історія розкидана світом не метафорично, а фізично. Вона лежить у Парижі, Мюнхені, Роттердамі, Люксембурзі, Празі, Баунд-Бруку, на цвинтарях Європи й Америки, іноді — у невідомих могилах або місцях, де поховання можуть зникнути через місцеві правила оренди й догляду.

Тому Пантеон — це не тільки про архітектуру. Це про велику державну програму:

• пошуку поховань;
• юридичного супроводу;
• перемовин із родинами;
• дипломатичних процедур;
• ексгумації;
• перевезення;
• перепоховання;
• догляду за могилами, які залишаться за кордоном;
• створення цифрової мапи української пам’яті.

Без цього Пантеон ризикує стати лише церемоніальним майданчиком. З цим — він може стати системою повернення історії.

Коновалець — наступний: Пантеон переходить від символічного жесту до державної програми

Перепоховання Андрія Мельника та Софії Федак-Мельник на Національному військовому меморіальному кладовищі стало першим великим кроком у створенні Пантеону видатних українців. Але вже того самого дня стало зрозуміло: йдеться не про одиничний жест пам’яті, а про початок ширшої державної програми повернення українських діячів додому.

25 травня заступниця керівника Офісу президента Ірина Верещук повідомила, що Україна вже отримала дозвіл на перепоховання Євгена Коновальця — полковника Армії УНР, командира Січових Стрільців, засновника й першого голови Організації українських націоналістів.

Нині Коновалець похований на цвинтарі Кросвейк у Роттердамі. Саме там, у Нідерландах, він спочиває після вбивства 23 травня 1938 року, коли радянський агент Павло Судоплатов передав йому вибуховий пристрій, замаскований під коробку цукерок. Це було не просто політичне вбивство. Це був удар радянської спецслужби по українській еміграційній державницькій традиції — по людині, яка після поразки УНР намагалася зберегти й реорганізувати боротьбу за українську незалежність.

Тепер Україна готується повернути його останки.

Це має виняткове символічне значення. Якщо Андрій Мельник став першою реальною постаттю нового Пантеону, то Євген Коновалець може стати наступною ланкою, яка ще чіткіше з’єднає кілька епох української боротьби: Армію УНР, Січових Стрільців, Українську військову організацію, ОУН, еміграційний спротив і сучасну Українську державу.

Чому Коновалець важливий для українського Пантеону

Євген Коновалець — одна з тих постатей, без яких неможливо пояснити українське ХХ століття.

Він був не лише військовим командиром. Він був людиною, яка після поразки визвольних змагань не прийняла завершення українського державницького проєкту як остаточну поразку. Для нього УНР не була лише минулим. Вона була незавершеним завданням.

Саме тому після втрати державності Коновалець став одним із головних організаторів українського політичного й військового спротиву в еміграції. Він очолював Українську військову організацію, а згодом став першим головою ОУН. Його діяльність була спрямована на те, щоб зберегти ідею незалежної України тоді, коли її намагалися поховати політично, дипломатично й фізично.

Його вбивство радянським агентом у Роттердамі показало: Москва сприймала українську еміграцію не як історичний залишок, а як реальну загрозу. Імперія розуміла, що навіть без держави український політичний рух може залишатися небезпечним — якщо має організацію, пам’ять, лідерів і мету.

Тому перепоховання Коновальця в Україні буде не просто поверненням праху. Це буде поверненням однієї з центральних фігур української державницької тяглості.

Могила як тимчасовість: Коновалець чекав повернення

Особливо промовистою є деталь, що могила Коновальця в Роттердамі фактично мала статус тимчасової. Вважалося, що в майбутньому він має бути похований в Україні.

Це дуже сильний символ. Бо вся історія української еміграції значною мірою була історією тимчасовості, яка затягнулася на десятиліття.

Тимчасовими були уряди в екзилі.
Тимчасовими мали бути могили за кордоном.
Тимчасовим мало бути вигнання.
Тимчасовою мала бути відсутність держави.

Але для багатьох поколінь ця “тимчасовість” стала цілим життям.

Коновалець не повернувся в Україну за життя. Як і Мельник. Як і Петлюра. Як і багато інших діячів, чиї біографії завершилися в еміграції, на чужих кладовищах, під наглядом чужих держав, у світі, де Україна ще не могла прийти по своїх.

Тепер вона приходить.

І саме в цьому полягає новий сенс Пантеону. Він має стати місцем, де завершується історична тимчасовість українського вигнання.

Закон про Пантеон: чому потрібні правила, а не лише церемонії

Ще одна важлива деталь із заяви Ірини Верещук — підготовка окремого закону, який має визначити правила майбутнього Пантеону: кого можна буде там ховати або перепоховувати, за яких умов і за якою процедурою.

Це принципово важливо.

Бо Пантеон не може існувати лише на політичній волі конкретного моменту. Якщо рішення ухвалюватимуться ситуативно, під тиском емоцій, ювілеїв, політичної кон’юнктури або окремих груп впливу, він швидко стане полем конфлікту.

Пантеон потребує закону, критеріїв і прозорої процедури.

Має бути зрозуміло:

• хто може бути похований або перепохований у Пантеоні;
• хто ухвалює рішення;
• яку роль мають родини;
• яку роль мають історики і наукові інституції;
• як враховується суспільна думка;
• як працювати зі складними або суперечливими постатями;
• чи буде Пантеон лише місцем поховань, чи також простором символічного вшанування;
• як бути з тими, чиї останки неможливо знайти або повернути;
• як поєднати пам’ять про діячів минулих епох із пам’яттю про героїв сучасної війни.

Без таких правил Пантеон ризикує перетворитися на черговий політичний інструмент. І навпаки: якщо правила будуть чіткими, відкритими й авторитетними, він може стати однією з ключових інституцій української історичної пам’яті.

Від Княжої і Козацької доби до ХХ століття: Пантеон не має бути лише про ОУН

Важливо й те, що Верещук наголосила: йдеться не лише про діячів ХХ століття. Україна планує працювати з різними історичними періодами, зокрема з Княжою та Козацькою добою.

Це дуже суттєве уточнення.

Бо перші перепоховання — Мельник, далі Коновалець, можливо Петлюра чи Бандера — природно фокусують увагу на ХХ столітті, визвольних змаганнях, ОУН, УНР, еміграції. Але український Пантеон не може бути тільки пантеоном національно-визвольного руху ХХ століття.

Він має бути значно ширшим.

Українська історія не починається з УНР і не завершується ОУН. Вона має княжу традицію, козацьку державність, гетьманську політичну культуру, церковні й освітні центри, культурне відродження, модерну націю ХІХ століття, революцію 1917–1921 років, дисидентський рух, сучасну незалежність і нинішню війну.

Саме тому Пантеон має бути не вузькополітичним, а державницьким.

У ньому мають бути представлені різні лінії української тяглості:

• князі й державотворці ранньої Русі-України;
• діячі Козацької держави;
• гетьмани й політичні мислителі;
• діячі культури й науки;
• творці модерної української ідентичності;
• лідери УНР і ЗУНР;
• військові командири визвольних змагань;
• діячі ОУН і УПА;
• урядовці та представники українського екзилу;
• дисиденти;
• герої Революції Гідності;
• захисники сучасної України.

Тільки така широка рамка дозволить Пантеону не стати пам’ятником одній політичній традиції.

Коновалець після Мельника: історична логіка повернення

Якщо Мельник став першою фігурою, з якої почалося практичне наповнення Пантеону, то Коновалець виглядає абсолютно логічним наступним кроком.

Саме Коновалець був тією постаттю, навколо якої формувалася спадкоємність між Армією УНР і новими формами українського організованого спротиву після поразки визвольних змагань. Після його загибелі Провід українських націоналістів очолив Андрій Мельник. Тобто повернення Мельника природно веде до повернення Коновальця.

У символічному сенсі це виглядає як відновлення історичного ланцюга.

Спершу Україна повертає того, хто очолив ОУН після вбивства Коновальця.
Потім — самого Коновальця, засновника й першого провідника.
Далі може постати питання Петлюри, Бандери, інших діячів еміграції, УНР, визвольного руху, Козацької чи Княжої доби.

Це вже не набір окремих перепоховань. Це спроба створити послідовну карту української пам’яті.

Коновалець, Петлюра, Бандера: наступний етап повернення

Після Мельника логічно постає питання інших діячів, похованих за межами України.

За словами Богдана Червака, ведеться робота щодо можливого перепоховання в Україні Симона Петлюри та Степана Бандери. Також, за його словами, громада, яка опікувалася могилою Євгена Коновальця в Роттердамі, дала дозвіл українській владі на перепоховання, а нині тривають юридичні процедури, пов’язані з ексгумацією і перевезенням останків Коновальця в Україну.

Цей можливий ряд — Мельник, Коновалець, Петлюра, Бандера — сам по собі є політично й історично дуже насиченим.

Євген Коновалець — символ спадкоємності між Армією УНР, Українською військовою організацією, ОУН і політичною боротьбою в еміграції.

Симон Петлюра — одна з центральних фігур Української Народної Республіки, людина, через яку проходить болюча історія спроби відновити українську державність у 1917–1921 роках.

Степан Бандера — символ радикального крила націоналістичного руху, довкола якого досі точаться гострі дискусії в Україні та за її межами.

Андрій Мельник — представник іншої лінії ОУН, більш поміркованої, еміграційної, складної, але незамінної для розуміння українського ХХ століття.

Якщо ці постаті будуть повернуті в український простір пам’яті, це стане не лише серією перепоховань. Це може стати актом історичного збирання — спробою подолати старі розколи не через замовчування, а через ширшу рамку державної пам’яті.

Бандера і Мельник поруч: примирення без стирання конфлікту

Особливо символічною є ідея, що в одному Пантеоні можуть бути поховані Андрій Мельник і Степан Бандера — два лідери різних крил ОУН, які за життя не знайшли порозуміння.

Це не означає, що історичний конфлікт треба стерти. Навпаки, зріла політика пам’яті не має права приховувати розколи, помилки, суперечності й драматичні рішення. Але Пантеон може запропонувати іншу оптику: українська державна пам’ять має бути більшою за старі внутрішні конфлікти.

Це не примирення через забуття.
Це примирення через визнання складності.

Мельник і Бандера можуть залишатися різними постатями з різними політичними традиціями, різними методами, різними оцінками. Але обидва належать до історії боротьби за українську державність. І саме держава має бути здатною говорити про них не мовою культу й не мовою радянської демонізації, а мовою історичної відповідальності.

Пантеон не повинен робити складних людей простими. Він має навчити суспільство говорити про складне без страху.

Що таке Національний пантеон і навіщо він державі

Поняття пантеону має давню історію. Спершу це було місце поклоніння богам. У християнські часи подібні простори ставали місцями поховання монархів, князів, церковних ієрархів. Але з формуванням модерних національних держав пантеон набув іншого значення.

Від кінця ХІХ — початку ХХ століття пантеони стали центрами колективної пам’яті. Вони почали вшановувати не тільки тих, хто мав владу за титулом чи походженням, а й тих, хто здобув право на пам’ять своїм внеском: у державність, культуру, науку, військову справу, моральний спротив, боротьбу за свободу.

У модерному пантеоні змінюється сама логіка величі.

У центрі опиняються не титули, а служіння.
Не походження, а вчинок.
Не соціальний статус, а здатність діяти заради спільноти.

Національний пантеон виконує кілька функцій:

• меморіальну — зберігає пам’ять про визначних людей;
• державотворчу — формує відчуття історичної тяглості;
• освітню — пояснює новим поколінням, хто і чому важливий;
• ціннісну — показує, які чесноти суспільство вважає визначальними;
• ритуальну — дає державі місце для вшанування;
• символічну — збирає розірвану історію в один простір.

Для України особливо важлива саме остання функція. Бо українська історія довго була історією перерваності: знищених інституцій, заборонених імен, розорених могил, еміграційних урядів, таборів, вигнання, насильницького забуття.

Європейський досвід: як пантеони стають дзеркалом нації

Британія: Вестмінстер і демократизм пам’яті

Один із найвідоміших прикладів — Вестмінстерське абатство у Великій Британії. Його сила в тому, що поруч із монархами там поступово почали вшановувати не лише правителів, а й учених, письменників, політиків, митців, військових, лікарів.

У 1727 році у Вестмінстері поховали Ісаака Ньютона. Згодом там був похований Чарльз Дарвін, а у 2018 році — Стівен Гокінг, чиї останки були поховані між могилами Ньютона й Дарвіна.

Цей приклад важливий для України. Він показує, що націю творять не лише президенти, гетьмани, командири й політичні лідери. Її творять також науковці, письменники, митці, мислителі, люди знання, ті, хто змінює мову, культуру, уявлення про світ.

Справжній Пантеон не може бути лише військово-політичним. Він має показувати повноту національного життя.

Франція: Пантеон як республіканський храм світської пам’яті

Французький Пантеон постав під час Французької революції як простір республіканського вшанування. Його знаменита формула — “Великим людям, вдячна нація” — стала майже класичним визначенням модерного національного пантеону.

Поховання Віктора Гюго у 1885 році стало для Франції великою подією: державний похорон і церемонія у Пантеоні мали відновити республіканську енергію країни. Згодом Франція вводила до Пантеону не лише політичних діячів, а й письменників, науковців, борців Опору, людей культури й громадянської відваги.

Французький досвід показує ще одну важливу річ: Пантеон не працює сам по собі. Його не можна просто збудувати й залишити. Він потребує ритуалів, державної уваги, публічної розмови, освітньої роботи й постійного переосмислення.

Інакше навіть велична споруда може перетворитися на холодний монумент.

Чому Україна досі не мала власного Пантеону

В ідеальному історичному сценарії Україна могла б мати власний Пантеон давно. У ньому могли б бути князі, гетьмани, кошові отамани, діячі культури, церковні провідники, науковці, військові, дисиденти, державотворці.

Але українська історія розвивалася інакше.

Монголо-татарська навала, війни з поляками й турками, входження українських земель у політичну орбіту Московії, Російської імперії, Австро-Угорщини, а згодом СРСР — усе це не дало сформувати єдиний простір національної пам’яті.

Могили багатьох українських очільників не збереглися або залишаються предметом історичної невизначеності. Доля останків Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Пилипа Орлика пов’язана з руйнуванням, втратою або невизначеністю. Українські лідери часто не мали спокою навіть після смерті.

Пантеон міг постати під час визвольних змагань 1917–1921 років, коли виникла Українська Народна Республіка. Але поразка державності зробила це неможливим.

Він міг постати після 1991 року, коли Україна відновила незалежність. Це був би логічний жест вільної нації — гідно вшанувати тих, хто творив її велич, культуру й державність. Але тоді цього не сталося. Держава була зайнята економічним виживанням, політичними компромісами, пошуком ідентичності. Пам’ять довго залишалася фрагментарною.

У підсумку Україна отримала окремі пам’ятники, окремі меморіали, окремі дати, окремі перепоховання — але не отримала цілісної інституції пам’яті.

Тепер це питання повернулося в умовах великої війни, коли боротьба за пам’ять стала частиною боротьби за державу.

Пам’ять лише з іменами — це список. Пам’ять без імен — абстракція

У попередніх концепціях української меморіальної політики звучала важлива ідея: вшановувати не лише конкретних людей, а й чесноти — свободу, гідність, жертовність.

У цьому підході є логіка. Імена можуть роз’єднувати. Особливо в країні зі складною історією, різними регіональними досвідами, різними політичними традиціями й травмами ХХ століття. Натомість свобода, гідність і жертовність здаються універсальнішими.

Але тут є небезпека.

Пам’ять без імен ризикує стати абстракцією. Свобода без конкретної людської історії перетворюється на красиве слово. Гідність без біографії — на офіційну формулу. Жертовність без обличчя — на ритуальний символ.

Цінності стають живими лише тоді, коли вони втілені в людях.

Свобода — це вибір конкретної людини.
Гідність — це поведінка під тиском.
Жертовність — це чиясь доля, а не лише поняття.
Державність — це не абстракція, а робота, боротьба і ризик конкретних поколінь.

Тому український Пантеон має знайти баланс.

Пантеон без імен буде порожнім. Пантеон лише з іменами перетвориться на список, який кожне покоління переписуватиме під себе.

Справжній Пантеон має поєднувати імена й цінності, біографії й чесноти, історію й майбутнє.

Повернення останків: українська історія лежить по всьому світу

Одна з найгостріших тем майбутнього Пантеону — повернення останків видатних українців.

Симон Петлюра похований у Парижі.
Степан Бандера — у Мюнхені.
Євген Коновалець — у Роттердамі.
Андрій Мельник був похований у Люксембурзі.
Августин Волошин, президент Карпатської України, загинув у радянській тюрмі, а місце його поховання невідоме.

Це не випадковість. Це наслідок бездержавності. Коли нація не має власної держави, вона часто не може захистити навіть могили своїх діячів.

Саме тому повернення останків — це не лише юридична чи дипломатична процедура. Це акт історичної справедливості. Держава ніби говорить: ті, хто боровся за Україну тоді, коли вона не могла їх захистити, більше не залишаються вигнанцями у власній історії.

Показовими вже були кілька таких повернень.

Перепоховання Тараса Шевченка у Каневі 1861 року стало одним із головних символічних актів української історії. Це було не просто виконання його заповіту. Це було повернення поета в центр українського національного міфу.

У 1989 році з пермських таборів до Києва повернули Василя Стуса, Олексу Тихого та Юрія Литвина. Це стало моральним ударом по радянській системі та знаком повернення забороненої пам’яті.

У 2017 році Україна перепоховала Олександра Олеся та його дружину Віру Кандибу після примусової ексгумації на Вільшанському цвинтарі в Празі. Цей випадок болісно нагадав, що українські могили за кордоном можуть бути вразливими, якщо держава не має системної політики їхнього захисту.

Тепер у цей ряд входить повернення Андрія Мельника і Софії Федак-Мельник.

Перший український Пантеон уже існує — але не в Україні

Парадоксально, але один із найбільших українських пантеонів фактично існує не в Україні, а в США — на цвинтарі святого Андрія в Баунд-Бруку, штат Нью-Джерсі.

Це місце створила українська еміграція. Там поховані президенти УНР в екзилі, військові Армії УНР, воїни УПА, члени ОУН, українські науковці, політики, культурні й громадські діячі.

Баунд-Брук став тим, чим не могла бути радянська Україна: простором української державницької пам’яті.

Саме там еміграція зберігала тяглість УНР, визвольного руху, української політичної думки, пам’ять про тих, кого в СРСР таврували, замовчували або демонізували.

Але цей факт ставить болюче питання: чому головний український пантеон досі не в Україні?

Звісно, не всі поховання за кордоном потрібно переносити. Іноді могила на чужині сама є частиною біографії, частиною історії вигнання, еміграційної боротьби й збереження традиції. Але Україна має створити власний центр тяжіння — місце, яке стане символічним серцем національної пам’яті.

Пантеон — це не про бездоганних. Це про незамінних

Найскладніше питання майбутнього Пантеону — кого саме він має вмістити.

На перший погляд, відповідь очевидна: героїв. Українських військових, борців за незалежність, діячів визвольного руху, тих, хто віддав життя за державу.

Але якщо Пантеон будувати тільки на категорії “героїв”, він швидко стане полем конфлікту пам’ятей.

Бо герої не завжди універсальні. Для однієї частини суспільства певна постать є символом боротьби, для іншої — складною або суперечливою фігурою. Одні покоління підносять певні імена, інші їх переосмислюють. Політичні режими створюють власні пантеони, а наступні покоління їх демонтують.

Україна добре знає цю проблему.

Герої Крут стали символом жертовності української молоді, але сама пам’ять про них довгий час була витіснена й недостатньо вписана в державний простір.

Никифор Шолуденко, радянський танкіст, який загинув у Києві в листопаді 1943 року, після війни був одним із центральних символів пам’яті про звільнення столиці від нацистської окупації. Його могила стала важливим народним меморіалом. Але сьогодні його ім’я майже забуте, а сама постать сприймається через складну призму радянського пантеону, який Україна переосмислює.

Ще складніше з постатями націоналістичного руху — зокрема зі Степаном Бандерою або Андрієм Мельником. Для одних вони — символи боротьби за незалежність. Для інших — привід для дискусій. Саме такі постаті показують: українська пам’ять не може бути простою.

Але Пантеон не має бути простором простоти.

Він має бути простором зрілості.

Пантеон — не про бездоганних.
Пантеон — про незамінних.

Тобто про тих, без кого неможливо пояснити історію нації.

Кого має вмістити український Пантеон

Український Пантеон має бути достатньо широким, щоб не перетворитися на пам’ятник одній політичній традиції. Він має показати всю складність української історії.

Державотворці

Це постаті, які у різні епохи формували або намагалися відновити українську державність: від княжої доби й козацької держави до УНР, ЗУНР, Карпатської України, дисидентського руху й сучасної незалежності.

Військові та борці за свободу

Це люди, які захищали українське право на існування зі зброєю, організаційною працею або політичною боротьбою. Сюди належать діячі визвольних змагань, військові Армії УНР, учасники підпілля, герої Крут, воїни УПА, дисиденти, захисники сучасної України.

Письменники й митці

Українська культура часто виконувала роль держави тоді, коли самої держави не було. Поети, письменники, художники, композитори, режисери зберігали український світ, мову, пам’ять і саму можливість національного майбутнього.

Науковці та мислителі

Нація існує не лише через війну й політику. Її формують також знання, університети, наукові школи, інтелектуальні традиції.

Дисиденти й правозахисники

У ХХ столітті саме вони стали моральним ядром спротиву тоталітарній системі. Їхня боротьба була не лише політичною, а й етичною.

Духовні лідери

Українська історія неможлива без релігійних і духовних постатей, які зберігали громади, освіту, моральну традицію, зв’язок між поколіннями.

Символічні постаті сучасної війни

Велика російсько-українська війна вже створила новий пласт пам’яті. Це військові, добровольці, медики, рятувальники, волонтери, цивільні, які стали символами спротиву. Але ця пам’ять ще дуже свіжа, тому потребує особливої делікатності.

Сучасна війна і новий Пантеон: як не перетворити біль на ритуал

Після 2014 року, а особливо після повномасштабного вторгнення Росії, Україна отримала новий пласт живої пам’яті. Це пам’ять про людей, які захищали державу в найтяжчі моменти її новітньої історії.

Але тут є небезпека.

Держава може занадто швидко перетворити живий біль на офіційний ритуал. Імена можуть стати частиною церемоніального тексту, а людські історії — зникнути за формулою “герой загинув за Україну”.

Такий підхід недостатній.

Гідна пам’ять має повертати людині не лише героїчність, а й людськість. За кожним іменем — родина, голос, характер, професія, мрії, побратими, громада, вибір.

Пантеон не має стирати цього.

Вшанування сучасних героїв має бути чутливим, персоналізованим і чесним. Родини загиблих мають бути не статистами, а учасниками процесу. Біографії мають бути не шаблонними, а живими. Держава має говорити не лише мовою слави, а й мовою поваги, тиші й відповідальності.

Саме тому слова Зеленського про те, що сучасні захисники України спочиватимуть поруч із діячами попередніх поколінь, важливі не лише церемоніально. Це спроба поєднати різні епохи боротьби в одну лінію: від тих, хто мріяв про Україну в еміграції, до тих, хто сьогодні захищає її зброєю.

Пантеон не може бути лише кладовищем

Одна з головних помилок — уявити Пантеон лише як місце поховань або перепоховань.

Сучасний Національний пантеон має бути багатофункціональним простором. Він має поєднувати меморіал, музей, архів, освітній центр, цифрову платформу, місце державного ритуалу й публічного діалогу.

Людина, яка приходить до Пантеону, має не просто бачити ім’я на плиті. Вона має розуміти, ким була ця людина, чому її внесок важливий, у якому історичному контексті вона діяла, які рішення ухвалювала, які цінності втілювала, чому її біографія має значення сьогодні.

Тому Пантеон має містити:

• меморіальну частину;
• музейні експозиції;
• цифрові біографії;
• архів документів;
• освітні програми для шкіл і університетів;
• публічні лекції та дискусії;
• простір для державних церемоній;
• міжнародну мапу українських поховань;
• дослідницький центр;
• окремий напрям роботи з родинами загиблих;
• цифровий Пантеон для українців у світі.

Тільки тоді це буде не “мертве місце”, а інституція пам’яті.

Цифровий Пантеон: пам’ять має бути не лише в камені

У ХХІ столітті Пантеон не може існувати лише фізично. Україна має створити також цифровий вимір національної пам’яті.

Це особливо важливо через війну, міграцію, мільйони українців за кордоном, велику діаспору й те, що багато українських поховань розташовані в різних країнах.

Цифровий Пантеон міг би містити:

• біографії видатних українців;
• архівні документи;
• фото й відеоматеріали;
• інтерактивні карти поховань українців у світі;
• освітні матеріали;
• свідчення родин;
• маршрути пам’яті;
• матеріали різними мовами;
• окремі розділи про сучасну війну;
• історії українських громад за кордоном.

Це дозволило б зробити Пантеон не елітарним простором лише для офіційних делегацій, а доступною національною платформою.

Пам’ять має жити не лише в камені. Вона має бути в освіті, медіа, цифровому просторі, родинних історіях і міжнародній комунікації.

Як обирати імена: потрібна прозора процедура

Одна з головних умов успішного Пантеону — довіра до процедури.

Якщо суспільство відчує, що список імен формується кулуарно, за політичними квотами або під потреби конкретної влади, Пантеон одразу втратить моральну вагу.

Тому Україні потрібен прозорий механізм.

До формування концепції мають бути залучені історики, філософи, культурологи, військові, представники родин, громадські організації, релігійні спільноти, музейники, архівісти, правники, урбаністи, митці.

Критерії мають бути зрозумілими. Наприклад:

• винятковий внесок у становлення української державності;
• визначальний вплив на українську культуру, науку або суспільну думку;
• участь у боротьбі за свободу й незалежність України;
• моральний авторитет або символічне значення;
• неможливість пояснити українську історію без цієї постаті;
• наявність наукової аргументації;
• готовність суспільства вести чесну розмову про складні сторони біографії.

Пантеон не може бути безкінечним. Якщо він перетвориться на занадто широкий перелік, то втратить силу. Його головним критерієм має бути не популярність і не політична зручність, а незамінність.

Пантеон як простір примирення — але не забуття

Часто в розмовах про політику пам’яті звучить слово “примирення”. Але його легко неправильно зрозуміти.

Примирення не означає замовчування.
Не означає згладжування всіх конфліктів.
Не означає рівність між жертвою і катом.
Не означає відмову від складних питань.

Справжнє примирення можливе лише через правду.

Український Пантеон може стати простором примирення різних українських історичних традицій — але тільки якщо він не тікатиме від складності.

Він має показати, що Україна більша за окрему партію, регіон, ідеологію чи політичну епоху. Українська історія складається з багатьох ліній: княжої, козацької, республіканської, націоналістичної, дисидентської, культурної, військової, демократичної, європейської.

Завдання Пантеону — не стерти ці відмінності, а вписати їх у ширшу рамку української державності.

Повернення Мельника як тест для майбутнього Пантеону

Перепоховання Андрія Мельника й Софії Федак-Мельник — це важливий тест для української політики пам’яті.

Бо тут сходяться майже всі головні питання майбутнього Пантеону:

• повернення останків із-за кордону;
• вшанування діячів еміграції;
• робота зі складними постатями;
• поєднання державного ритуалу й історичної правди;
• включення жінок у національну пам’ять;
• спадкоємність між УНР, ОУН, визвольним рухом і сучасною Україною;
• створення простору, де пам’ять не буде зведена до списку.

Це також важливий сигнал перед можливим поверненням інших постатей. Якщо процес продовжиться, держава поступово формуватиме не просто меморіальне кладовище, а нову карту національної тяглості.

У цій карті УНР, ОУН, дисиденти, герої сучасної війни, культурні діячі й державотворці мають бути не розрізненими фрагментами, а частинами однієї великої історії.

Головна небезпека: створити монумент, якому ніхто не вірить

Найбільший ризик для майбутнього Пантеону — стати черговим офіційним меморіалом для урочистих дат, промов і покладання квітів.

Такі місця швидко порожніють. Вони можуть бути архітектурно величними, але внутрішньо холодними. Люди не відчувають із ними зв’язку, якщо не бачать там себе, своїх родинних історій, своїх питань, свого болю й своєї гордості.

Україна має уникнути цієї пастки.

Пантеон не повинен бути інструментом пропаганди. Він не має наказувати, кого любити. Він має пояснювати, чому певні постаті важливі.

Він не має приховувати складність. Він має допомагати її зрозуміти.

Він не має перетворювати історію на застиглу ікону. Він має показувати історію як драму вибору, боротьби, помилок, жертовності, таланту, поразок і перемог.

Лише тоді Пантеон буде живим.

Україні потрібне місце, де минуле працює на майбутнє

Пантеон — це не про смерть. Це про життя нації.

Він потрібен не мертвим, а живим. Не лише тим, кого вшановують, а тим, хто має зрозуміти, що означає бути частиною цієї історії.

Україна сьогодні веде війну не лише за територію. Вона веде війну за право на власну історію, власну пам’ять, власних героїв, власну мову, власну систему цінностей.

Російська агресія завжди була не тільки військовою. Вона була історичною, культурною, символічною. Росія намагалася довести, що України не існує як окремої історичної суб’єктності. Що українська державність випадкова. Що українська культура вторинна. Що українські герої — чужі або вигадані.

Національний Пантеон має стати однією з відповідей на це.

Він має сказати: Україна має свою історію. Вона має своїх державотворців. Своїх мучеників. Своїх воїнів. Своїх мислителів. Своїх митців. Своїх незамінних людей.

І ця історія не розсипана. Вона зібрана. Вона названа. Вона повернута.

Перепоховання Андрія Мельника та Софії Федак-Мельник стало першим видимим кроком до створення Пантеону видатних українців. Але повідомлення про дозвіл на перепоховання Євгена Коновальця показує: процес уже виходить за межі однієї церемонії. Україна починає не просто повертати окремі імена — вона відновлює розірваний історичний ланцюг.

Мельник і Коновалець — це не лише дві біографії. Це дві ланки однієї державницької традиції: від Армії УНР і Січових Стрільців до ОУН, еміграційного спротиву й сучасної України. Їхнє повернення означає, що українська держава починає брати відповідальність за тих, хто боровся за неї тоді, коли вона ще не могла захистити ні своїх живих, ні своїх мертвих.

Саме тому майбутній закон про Пантеон буде не менш важливим, ніж самі перепоховання. Бо Пантеон має бути не імпровізацією і не політичним списком, а зрілою інституцією пам’яті. Він має визначити, як Україна вшановує своїх незамінних — від Княжої та Козацької доби до визвольного руху ХХ століття і нинішньої війни.

Україна почала повертати своїх. Тепер головне — зробити так, щоб це повернення стало не разовим жестом, а новою культурою державної пам’яті.

Україна починає повертати тих, хто десятиліттями залишався поза межами власної держави. Але справжній Пантеон не може бути лише місцем перепоховань. Він має стати простором сенсу — місцем, де імена поєднуються з цінностями, біографії з історією, пам’ять із майбутнім.

Пантеон не має бути про бездоганних. Він має бути про незамінних — тих, без кого неможливо зрозуміти Україну.

Якщо Україна створить цей простір чесно, відкрито й глибоко, він стане не кладовищем минулого, а фундаментом майбутнього. Місцем, де пам’ять не мовчить. Місцем, де історія перестає бути розірваною. Місцем, де Україна повертає своїх — і через них краще розуміє себе.