Сирський, дрони і війна на виснаження. Як Україна намагається зламати російську арифметику фронту
Олександр Сирський не говорить про перелом у війні. Але в його інтерв’ю The Times проступає інша логіка: Україна намагається не стільки “перемогти одним ударом”, скільки зробити продовження війни дедалі дорожчим для Росії — у людях, техніці, логістиці, економіці та політичній волі Кремля.
Під зеленим накриттям лісу головнокомандувач Збройних сил України Олександр Сирський дозволив собі коротку усмішку. Британський журналіст Ентоні Лойд, який зустрівся з ним для The Times, описує цей момент як рідкісний прояв емоції людини, яку зазвичай характеризують як холодну, стриману, дисципліновану й майже аскетичну.
Причина цієї усмішки, ймовірно, була не в оптимізмі як такому. Вона була в арифметиці війни.
За словами Сирського, з 1 січня українські сили вбили або тяжко поранили 183 500 російських військових. Це, за його оцінкою, більше, ніж Росія змогла завербувати за той самий період — близько 180 500 осіб. Для головнокомандувача ця різниця має принципове значення. У війні на виснаження, де обидві сторони змагаються не лише за територію, а й за здатність довше витримувати втрати, головна мета України — завдавати Росії таких втрат, які вона не встигатиме компенсувати.
“Наша головна мета — забезпечити, щоб ворог щодня втрачав понад 1000 осіб убитими або пораненими. Втрати настільки великі, що перевищують можливості ворога поповнювати свої війська”, — пояснив Сирський.
Це звучить жорстко, майже беземоційно. Але саме в цій жорсткості й полягає центральна логіка нинішньої української стратегії. Україна не має людського ресурсу Росії, не має її запасів балістичних ракет, артилерійських складів і мобілізаційного потенціалу. Тому її план — не дзеркально змагатися з Росією в масі, а бити по слабких місцях системи: людських втратах, логістиці, економіці, паливній інфраструктурі, військово-промисловому комплексу й психологічній готовності Кремля продовжувати війну.
Не “великий наступ”, а агресивна оборона
З інтерв’ю Сирського випливає: Україна зараз не описує свою стратегію як підготовку до швидкого прориву чи повторення масштабних маневрених операцій. Натомість ідеться про агресивну оборону.
Це означає кілька речей одночасно.
Перше — утримання територій і недопущення подальшого російського просування там, де це можливо.
Друге — постійне знищення живої сили противника у темпі, що перевищує його здатність до поповнення.
Третє — удари по російській логістиці на оперативній глибині, зокрема за допомогою ударних дронів середньої дальності.
Четверте — далекобійні атаки по російському енергетичному сектору та військово-промислових об’єктах, які мають підривати економічну основу війни.
П’яте — збереження технологічної переваги, передусім у сфері безпілотників.
Сам Сирський формулює це лаконічно: утримувати територію, завдавати росіянам більших втрат, ніж вони здатні компенсувати, руйнувати логістику і виснажувати економіку РФ ударами по енергетиці та військовій промисловості.
The Times описує цю стратегію як частину ширшого плану українського керівництва. Його мета — обороняти Україну так, щоб мінімізувати подальші втрати території, але водночас поступово переконати путіна, що ціна продовження війни стає надто високою. У перспективі це має привести до припинення вогню і переговорів на вигідніших для України умовах.
Важлива деталь: ця стратегія не є абсолютно новою. Її контури простежуються ще з 2023 року. Новим є інше — Україна, за оцінкою The Times, останнім часом стала ефективніше її реалізовувати.
Саме тому в матеріалі з’являється обережна, але важлива формула: Київ більше не програє війну, а Росія більше її не виграє. Це ще не означає перемогу України. Але це означає зміну динаміки.
Чому Сирський не говорить про перелом
Попри останні успіхи, Сирський відмовляється називати нинішній момент переломним.
Його логіка стримана: перелом у війні може настати лише тоді, коли Росія мобілізує максимум сил, ресурсів і дій, а після цього зіткнеться з виснаженням. У військовій теорії це близько до поняття кульмінаційної точки — моменту, коли наступальна сила досягає піку, після чого втрачає імпульс і починає слабшати.
“Я не можу прямо сказати, що війна наближається до перелому. Ми сподіваємося, що настане момент, коли ворог мобілізує всі свої сили, ресурси та дії, після чого настане виснаження, і тоді може відбутися перелом”, — сказав Сирський.
Ця обережність показова. В українському інформаційному полі часто є спокуса оголосити “перелом” після кожної серії успішних ударів або після кожного сповільнення російського наступу. Сирський цього не робить. Він говорить не мовою політичної емоції, а мовою військової тривалості.
Війна, за його словами, — це постійне змагання. Не лише армій, а й технологій, економік, ресурсів, виробництва, швидкості інновацій і здатності адаптуватися.
“Це змагання набуває форми перегонів, щоб не відставати від нових видів озброєння, проти яких потім розробляється зброя протидії. Життєво важливо не втратити перевагу в жодній з цих сфер”, — пояснив головнокомандувач.
Тому навіть якщо Україна зараз має тактичні або технологічні переваги, Сирський не вважає їх гарантованими. Будь-який прорив — у дронах, засобах РЕБ, протидронових системах, ракетах, логістиці чи мобілізації — може змінити баланс.
Росія не відмовилася від своїх цілей
Одна з головних тез Сирського: попри сповільнення темпів наступу, Росія не змінила стратегічної мети.
“Російське командування не відмовилося від своїх планів із захоплення українських територій. Вони лише коригують свої часові рамки”, — сказав він.
За словами головнокомандувача, російська армія продовжує діяти тактикою “тисячі порізів” — постійними атаками малих піхотних груп, які намагаються проникати в українську оборону, розтягувати її, виявляти слабкі місця і поступово просуватися вперед. Це не завжди виглядає як масштабний наступ у класичному розумінні, але в сумі створює постійний тиск на фронт.
Особливо важкими залишаються бої на Донбасі, зокрема в районі Костянтинівки. The Times згадує, що російські підрозділи там змогли проникнути в окремі позиції, хоча загалом темпи російського просування цього року різко сповільнилися.
Така ситуація створює парадокс. З одного боку, Росія не досягає швидких стратегічних результатів. З іншого — вона не припиняє спроб рухатися вперед. Війна лишається виснажливою і дорогою для обох сторін.
Дрони як головна зброя виснаження
Найсильніший технологічний акцент інтерв’ю — безпілотники.
Сирський прямо каже: більшість російських втрат нині спричиняють саме дрони. І Україна, за його словами, має перевагу у використанні FPV-дронів.
“Ми переважаємо ворога у використанні FPV-дронів у співвідношенні від 1,7 до 1 або навіть 2 до 1”, — заявив він.
За даними, наведеними в матеріалі The Times, Україна різко наростила закупівлі та виробництво дронів. За перші чотири місяці 2026 року вона нібито закупила на 300% більше ударних безпілотників середньої дальності, ніж за весь 2025 рік. До кінця року планується виробити сім мільйонів власних дронів, понад 65% із яких мають становити тактичні ударні FPV-дрони.
Ці цифри пояснюють, чому дрони стали не допоміжним інструментом, а однією з центральних систем війни.
Водночас саме дрони радикально змінили характер бойових дій. Вони зробили поле бою “прозорим”. За сприятливої погоди будь-яке скупчення військ або техніки в радіусі десятків кілометрів від лінії фронту може бути швидко виявлене розвідувальними безпілотниками і уражене.
Сирський визнає: це практично паралізує можливість класичних масштабних наступів із використанням бронетехніки.
“Бронетехніка буде знищена задовго до того, як досягне лінії зіткнення. Тому зараз наші солдати, так само як і солдати ворога, фактично змушені просуватися пішки, як у Першу світову війну”, — сказав він.
Це одна з найважливіших фраз інтерв’ю. Вона пояснює, чому війна стала такою повільною, кривавою і технологічно насиченою водночас. Дрони дали Україні нові можливості, але вони ж зробили майже неможливими великі маневрені операції для обох сторін.
Удари по логістиці, Криму і російській енергетиці
Ще один елемент української стратегії — системне руйнування російської логістики.
За словами Сирського і за описом The Times, українські ударні дрони середньої дальності дедалі активніше б’ють по російських логістичних об’єктах на глибині до 150 миль від фронту. У Криму ці удари спрямовані по паливних базах, портах, системах ППО та ключових маршрутах постачання.
Це має подвійний ефект.
По-перше, ускладнює забезпечення російських військ на фронті.
По-друге, посилює стратегічний тиск України на Крим — територію, яка має для Росії не лише військове, а й символічне значення.
Окремо The Times згадує удар українських далекобійних дронів по нафтопереробному заводу Капотня в Москві. Такі атаки мають не лише матеріальний, а й інформаційний ефект. Коли дим від ударів видно біля столиці РФ, війна стає відчутнішою для російського тилу і помітнішою для міжнародної аудиторії.
У ширшій логіці це частина кампанії проти російської енергетики та військово-промислового комплексу. Україна намагається зробити так, щоб війна дедалі дорожче обходилася не лише російській армії на фронті, а й російській державі загалом.
Сирський як командувач: між ефективністю і критикою
Матеріали The Times не лише про стратегію, а й про особистість Сирського. І тут картина складніша.
Його описують як людину військової дисципліни: спартанську, аскетичну, методичну, закриту, емоційно стриману. Він з дитинства пов’язаний з армією. Народився у 1965 році в селі Новинки у Владимирській області Росії, але роки становлення провів у Харкові, куди його батька-військового перевели у 1970-х. Сам Сирський досі вважає Харків своїм домом.
У 1982 році він вступив до Московського вищого військового командного училища, а після випуску повернувся в Україну командиром мотострілецького взводу. У 1991 році склав присягу на вірність Україні. Після початку російської агресії у 2014 році брав участь в операціях на Донбасі. У 2019-му став командувачем Сухопутних військ.
Його найважливішим моментом стала оборона Києва у 2022 році. Сам Сирський називає Мощун одним із найважчих епізодів війни. Саме там українським силам вдалося заблокувати і відкинути російський авангард на підступах до столиці.
Перед цим Сирський зібрав розрізнені сили, використав архівні плани оборони Києва 1941 року, організував імпровізовану флотилію цивільних човнів для блокування росіян через Київське водосховище, наказав підірвати дамбу на річці Ірпінь, щоб затопити напрямок наступу, і бив по російських понтонах.
“Ми були у найвищому стані морального духу та психологічної готовності — готові померти, але сповнені рішучості перемогти. Це був величезний сплеск патріотизму. Ми захищали столицю”, — згадував він.
Після оборони Києва і успішного контрнаступу на Харківщині авторитет Сирського різко зріс. Один із офіцерів НАТО, на якого посилається The Times, сказав, що після Харківської операції в Києві Сирського сприймали майже як “чарівника”.
Але його репутація має й інший бік.
Критики звинувачують Сирського в надто жорсткому, негнучкому і “радянському” стилі командування. Йому закидають, що він нібито надто повільно відводить війська з позицій, які важко або неможливо втримати, і надто швидко переходить до контратак. Найчастіше в цьому контексті згадують Бахмут, Авдіївку та Покровськ — міста, бої за які були надзвичайно важкими і завершилися втратою позицій.
Дехто прямо звинувачує його у недбалому ставленні до життя військових. The Times зазначає, що цю критику активно підхоплювали і посилювали російські дезінформаційні кампанії.
Сирський у відповідь не намагається пом’якшити свій образ. Він справді вважає, що найкраща форма захисту — активні дії.
“Ми повинні бути проактивними та постійно нав’язувати свою волю ворогові. Навіть не маючи переваги, ми повинні проводити активні оборонні операції, а там, де дозволяють обставини, — наступальні операції”, — сказав він.
Його прихильники вважають критику несправедливою. Один із західних офіцерів, який бачив Сирського в роботі, описує його не як “м’ясника”, а як суворого командира виснажливої війни, який бачить її такою, якою вона є. За цією логікою, жорстке обличчя, яке він показує ворогу, неминуче має ціну і всередині країни.
“Поранені — не реклама”
Один із найсильніших епізодів матеріалу — історія про пропозицію змінити публічний імідж Сирського. Йому нібито радили допустити українську телевізійну групу до зйомок під час одного з візитів до поранених військових. Це могло б показати його людянішим і м’якшим.
Сирський різко відмовився.
“Наші поранені — не частина реклами”, — сказав він і відвідав військових наодинці.
Цей епізод добре пояснює, чому його образ складно “продати” широкій аудиторії. Сирський не є медійним генералом. Він не намагається бути харизматичним публічним героєм. Його стиль — закритість, контроль, дисципліна і мінімум емоцій.
Генерал-майор Олег Апостол, командувач Десантно-штурмових військ, який знає Сирського з 2022 року, сказав, що ніколи не бачив, аби той давав волю емоціям навіть у найкритичніших ситуаціях.
Це може викликати повагу. Але може й створювати дистанцію — особливо в суспільстві, яке вже четвертий рік живе в умовах великої війни, втрат, мобілізаційної напруги і болісних питань до командування.
Україна не може перемогти самостійно
Окрема важлива теза Сирського — залежність України від союзників.
Він прямо визнає: без партнерської підтримки Україна не зможе перемогти.
“Враховуючи величезний потенціал Росії, для нас важливо не втратити можливості, які ми маємо завдяки підтримці наших партнерів і союзників. Зрештою, ми не можемо перемогти самостійно”, — сказав головнокомандувач.
Це не просто дипломатична фраза. Вона описує структурну реальність війни.
Росія має більший мобілізаційний ресурс, більше балістичних ракет, значні артилерійські запаси і перевагу в чисельності. За оцінкою, наведеною в матеріалі The Times, на українській території перебуває понад 721 000 російських військових. Україна натомість має хронічний дефіцит людей, але намагається компенсувати це технологіями, точністю, дронами, ударами по логістиці та підтримкою партнерів.
Саме тому роль Європи, яка, за викладом The Times, перебрала на себе більшу частину фінансування і забезпечення України від США, стає критичною. Без стабільних поставок, фінансування виробництва, технологічної кооперації й доступу до західних систем Україна ризикує втратити переваги, які зараз дозволяють їй стримувати набагато більшу армію.
Чому війна може залишитися виснажливою надовго
Попри успіхи України у дроновій війні, Сирський не применшує потенціал Росії.
“Не можна недооцінювати ворога. Росія має величезний потенціал, насамперед у вигляді своїх систем озброєння”, — застеріг він.
Це ключова фраза для розуміння всього інтерв’ю. Україна може мати ініціативу в окремих технологічних напрямах. Може ефективніше бити по логістиці. Може змусити Росію платити дедалі більшу ціну. Але це не означає автоматичного швидкого завершення війни.
путін, за оцінкою The Times, залишається непохитним щодо мирних переговорів. Навіть якщо можливості Росії обмежені, Кремль може обрати не переговори, а ескалацію.
Тому сценарій найближчого періоду — це не обов’язково швидкий перелом. Значно ймовірнішим виглядає продовження виснажливої боротьби, у якій обидві сторони шукатимуть технологічний прорив, здатний зламати нинішню рівновагу.
Для Росії це може бути ставка на масу, ракети, артилерію, адаптацію до дронів, нові засоби РЕБ і тиск піхотою.
Для України — ставка на дрони, далекобійність, точність, логістику, удари по тилу, партнерську підтримку і збереження суспільної стійкості.
Людська ціна стратегії
У центрі цієї війни — цифри втрат. Але за ними стоїть людська ціна.
The Times наводить оцінки Центру стратегічних та міжнародних досліджень, згідно з якими російські війська з лютого 2022 року по грудень 2025 року могли зазнати приблизно 1,2 млн втрат, включно з до 325 000 загиблих. Українські втрати за аналогічний період оцінюються у 500 000–600 000, з яких 100 000–140 000 могли загинути в боях. За тенденцією, до середини року загальна кількість убитих, поранених і зниклих безвісти з обох сторін може перевищити два мільйони.
Ці цифри не можна читати лише як статистику. Вони пояснюють, чому Сирський говорить мовою виснаження, а не швидкої перемоги. Війна досягла такого масштабу, де результат залежить не лише від хоробрості чи окремих операцій, а від здатності держав, армій, економік і суспільств витримувати надзвичайний тиск.
Саме тут стратегія України має найскладнішу моральну напругу. Щоб вижити, вона повинна завдавати Росії максимальних втрат. Але одночасно вона повинна берегти власних людей, бо її людський ресурс значно обмеженіший. Цей баланс — між необхідністю бити ворога і потребою зберегти армію — є головним випробуванням для будь-якого українського командувача.
Сирський, судячи з інтерв’ю, не намагається приховати жорсткість цієї дилеми. Він не прикрашає війну. Він говорить про неї як про боротьбу ресурсів, технологій, правди, витривалості й холодного розрахунку.
Уроки Сирського для майбутніх воєн
Коли Сирського запитали, які уроки з цієї війни мають винести західні військові, він назвав кілька речей.
Оперативна креативність.
Наступальний дух.
Використання новітніх технологій.
Чесність у доповідях.
Стійкість.
Особливо він наголосив на правді.
“Будьте чесними, попри те, що успіх не завжди гарантований. На полі бою бувають проблеми, бувають і невдачі. Ви повинні самі доповідати про все правдиво і вимагати правди від своїх підлеглих”, — сказав Сирський.
Ця теза важлива не лише для армії. У війні на виснаження брехня стає стратегічною загрозою. Якщо командири приховують реальний стан підрозділів, втрати, нестачу людей, провали логістики чи помилки планування, система ухвалює неправильні рішення. А у війні такого масштабу неправильні рішення швидко перетворюються на втрати.
Але головним уроком Сирський назвав стійкість.
“Ніколи не здавайтеся, навіть у найкритичніших ситуаціях”, — сказав він.
Крихке вікно для України
Інтерв’ю Сирського The Times — це не оптимістична розповідь про близьку перемогу. І не песимістичний прогноз затяжної безвиході. Це радше холодний опис моменту, коли Україна знайшла спосіб ефективніше вести війну проти сильнішого за ресурсами ворога.
Цей спосіб складається з кількох елементів: дрони, удари по логістиці, далекобійні атаки, активна оборона, технологічна адаптація, підтримка союзників і постійне виснаження російської армії.
Але це вікно можливостей крихке.
Росія не відмовилася від мети захоплення українських територій. Вона має великий людський і військовий потенціал. путін не демонструє готовності до переговорів. Дронова перевага України може бути зменшена новими російськими контрзаходами. А власна нестача людей залишається однією з найгостріших проблем Києва.
Тому головна думка Сирського звучить не як обіцянка перелому, а як формула виживання і тиску: Україна повинна щодня робити війну для Росії дорожчою, ніж Кремль здатен витримати політично, економічно й військово.
Це не стратегія швидкої перемоги. Це стратегія примусу через виснаження.
І саме в цьому її жорсткість.
За матеріалами thetimes.com
