Станом на 6 лютого 2026 року українська енергетика живе в дивній двоїстості. З одного боку, за митною статистикою та ринковими оцінками, в Україна завезли енергообладнання на кілька мільярдів доларів. З іншого — ключове питання “чи вистачить?” впирається не стільки в кількість закупленого, скільки в те, скільки з цього реально запущено, підключено та працює в піку.
Нижче — розбір, що саме завозили, чому “залізо” не завжди дорівнює “потужність”, і які метрики покажуть, чи стане 2026-й роком, коли імпорт нарешті конвертується у стійкість.
Що саме завозили найбільше — і чому це важливо
Перелік імпортних “хітів” виглядає дуже прагматично:
- трансформатори — для аварійного відновлення та заміни пошкоджених вузлів;
- генератори малої потужності (до 75 кВт) — для магазинів, сервісів, HoReCa;
- більші установки (до 375 кВт) — для ТЦ та промоб’єктів;
- маневрена газова мінігенерація та когенерація — як ключ до “розподіленої” стійкості.
Це важливо, бо ці чотири групи “закривають” різні задачі: мережеву відбудову (трансформатори), локальний резерв (генератори), підтримку критичної інфраструктури й бізнесу (середні установки) та структурну зміну балансу системи (газова маневрена генерація та когенерація).
Когенерація: від $22 млн до $940 млн — і що це дає в гігаватах
Найяскравіша цифра: імпорт лише когенераційних установок виріс з $22 млн (2021) до $940 млн (2025, попередня оцінка). А сумарно “за чотири роки великої війни” — близько $1,7 млрд.
Як перевести долари в потужність? Аналітики використали умовну середню ціну ~$1,1 млн за 1 МВт, що дає ≈1,6 ГВт “потенційно нових” генерувальних потужностей (арифметично це близько 1,55 ГВт — різниця пояснюється округленнями та “середніми” припущеннями).
Але тут і головний біль: потенціал на папері не дорівнює потужності в розетці.
“Завезли” не означає “працює”: де губляться мегавати
Між ввезенням обладнання та фактичним запуском часто минає значний час — склади, монтаж, сертифікація, приєднання.
А далі — контраст оцінок того, що реально працює:
- Колишній очільник Укренерго Володимир Кудрицький говорив, що станом на січень 2026 реально побудовано та функціонує ≈500–600 МВт децентралізованої генерації.
- Паралельно Юлія Свириденко повідомляла: до мережі вже приєднано понад 1 ГВт когенераційних потужностей, але частина установок “технічно готові” і простоюють у громадах.
На перший погляд — суперечність. Насправді це часто різні бази порівняння:
- “приєднано до мережі” ≠ “постійно працює на номіналі” (може не бути газу, контрактів, режимів, може бути тестовий режим);
- “децентралізована генерація” ширша або вужча за “когенерацію” залежно від методики;
- частину потужності можуть рахувати “введено в експлуатацію”, але вона ще не дає системного ефекту в пікові години.
В сухому залишку: якщо орієнтуватися на імпортний “потенціал” ~1,6 ГВт і реальну роботу 0,5–0,6 ГВт, то конверсія “долар → працюючий мегават” виглядає як приблизно третина від теоретичного потенціалу.
Інвентаризація та “центр когенерації”: чому уряд втрутився саме зараз
Симптоматично, що держава запускає не чергову “програму закупівель”, а механізм виштовхування вже завезеного обладнання в роботу.
Кабінет Міністрів України утворив Координаційний центр з розвитку когенерації. Логіка проста: якщо частина когенераційних установок уже є, але вони не підключені та не запущені — це “швидкі” мегавати, які можна отримати без нового імпортного циклу.
У повідомленнях акцент зроблено на:
- інвентаризації установок (включно з непідключеними);
- спрощенні приєднання;
- контролі та дашборди;
- персональній відповідальності за затримки.
Це важливий зсув: держава визнає, що головний дефіцит — не тільки “залізо”, а швидкість процедур і координація на рівні громад та областей.
“Проєктів багато, гігават теж багато” — але що з цього реальне
Дані з DREAM (держпортал інвестпроєктів):
- на початок 2025 року — 115 проєктів, 2,6 ГВт, 93,1 млрд грн;
- до лютого 2026 — 144 проєкти, 3,68 ГВт, 143 млрд грн;
- значна частина потужності (2 390 МВт) — під координацією Міністерство енергетики України та держкомпаній Укрнафта і Укрзалізниця.
Ці цифри звучать оптимістично, але тут є два “але”:
- Проєкт у реєстрі — це не завжди проєкт із фінансуванням, контрактом EPC (договір підряду на будівництво «під ключ»), землею, приєднанням та строками. Реєстр показує “наміри та структуру портфеля”, а не гарантований ввід.
- Навіть якщо 3,68 ГВт “у портфелі”, це не означає 3,68 ГВт у найближчу зиму: частина — на 2027+, частина — забуксує на приєднанні, дозволах або логістиці.
Ці плани поступаються приблизно 4 ГВт, які потрібні для “стійкої роботи енергосистеми”, але водночас виглядають реалістичнішими.
Не лише імпорт: як банки фактично фінансують нову генерацію
Імпорт — це “залізо на кордоні”. Але друга половина історії — хто платить за проєкти, монтаж, підключення та інтеграцію.
Національний банк України повідомляв (за результатами опитування банків), що з 1 червня 2024 до 1 грудня 2025 банки профінансували:
- проєкти бізнесу на розбудову 1,3 ГВт електрогенерації,
- а також 540 МВт потужностей зі зберігання енергії та генерації тепла,
- на суму 33,5 млрд грн (понад 2,5 тис. кредитів бізнесу та кредити населенню).
Це критично з двох причин:
- Банківська статистика — один із найкращих “проксі-індикаторів” того, що проєкти рухаються не тільки в презентаціях, а й у реальних платежах.
- Тут видно структуру: генерація, накопичення та тепло, тобто комплексний підхід до стійкості, а не ставка на одну технологію.
Чому імпорту стало так багато: роль пільг і правил
Окремий фактор, який пояснює “вибух” завезення — податково-митні стимули.
Державна митна служба України повідомляла, що податкові пільги на ввезення енергообладнання продовжено до 1 січня 2029 року на підставі законів, ухвалених на початку грудня 2025 року.
Це автоматично:
- зменшує “вхідний чек” для бізнесу й громад;
- прискорює рішення “купити зараз”, поки діє пільговий режим;
- стимулює імпорт навіть тоді, коли проєкт приєднання ще не до кінця готовий, а отже, частина обладнання закономірно “осідає на складах”.
Великий імпорт генераторів і акумуляторів: “резерв” як нова норма
Поки когенерація — це довший цикл (проєктування, приєднання, газ, сервіс), сегмент “генератори та перетворювачі” відпрацьовує швидше — особливо для бізнесу.
За даними Цензор.НЕТ, імпорт електрогенераторів і перетворювачів у 2025 році зріс у 2,3 раза — до $1,69 млрд, а імпорт акумуляторів — до $1,48 млрд.
Це не “нова генерація для системи” в класичному сенсі, але це:
- зменшення економічних втрат від відключень;
- можливість бізнесу тримати критичні процеси;
- часткове “зняття” навантаження з мережі в піки, коли частина споживачів іде в автономію.
Чи вистачить у 2026 році: чесна відповідь через сценарії
Питання “чи вистачить?” завжди залежить від того, що саме ми хочемо “вистачити”:
- “вистачити”, щоб взагалі не було дефіциту;
- “вистачити”, щоб менше падала економіка;
- “вистачити”, щоб критична інфраструктура була захищена.
Тому — три сценарії.
Сценарій А. “Конверсія складів у кіловати”
Найкращий кейс — якщо Координаційний центр реально скорочує цикл “обладнання → підключення → виробіток”. Тоді країна може “добрати” сотні мегават без нових імпортних хвиль, просто запустивши те, що вже готове.
Сценарій B. “Гроші є, вузькі місця залишилися”
Навіть за наявності фінансування (банківського й донорського) система може буксувати на:
- проєктуванні приєднання,
- погодженнях,
- дефіциті підрядників та персоналу,
- вузьких місцях у мережах розподілу.
Тоді імпорт і кредити ростуть, а “пікові” мегавати додаються повільно.
Сценарій C. “Резерв перемагає систему”
Якщо швидше ростиме сегмент автономних генераторів та накопичувачів, ніж системної маневреної генерації, країна отримає вищу життєздатність бізнесу й міст, але не вирішить “системність” (баланс, частота, передача). У такому сценарії “вистачить” для виживання й економіки, але не для стабільності як норми.
7 кроків, які реально підвищують шанс, що “вистачить”
Це не про “як підключати генератор” — а про те, що прискорює появу реальних мегават:
- Єдиний реєстр установок і статусів (склад → монтаж → сертифікація → приєднання → тест → робота) з відповідальними. Саме на це натякає логіка урядового “центру” та інвентаризації.
- Стандартизовані техумови й типові проєкти приєднання для когенерації та газових установок, щоб не “винаходити велосипед” у кожній громаді.
- Фокус на точках найбільшого системного ефекту: там, де генерація одночасно дає тепло і підтримує електрику.
- Паралельне підсилення мереж: трансформатор та вузол інколи важливіший за ще одну установку, бо без мережі мегават “не проходить”.
- Фінансування “останньої милі”: приєднання, автоматика, облік, захист — те, що часто не входить у “красиву” ціну обладнання. Тут банки вже показують, що ринок фінансування живий.
- Прозорі правила пільгового імпорту і контроль того, щоб пільга не стимулювала “закупити й покласти”, а стимулювала “закупити й запустити”.
- Окрема увага до накопичення (сучасні системи акумуляторного накопичення енергії) як прискорювача: воно не замінює генерацію, але підсилює її ефект і зменшує пікові провали, що видно вже з банківських даних про фінансування проєктів “зі зберігання енергії та генерації тепла”.
“Вистачить” — це про швидкість, а не лише про гроші
За останні роки в Україну зайшли мільярди доларів енергообладнання, а імпорт когенерації зріс кратно. Але вузьке горло 2026 року — конверсія імпорту у працюючу потужність: підключення, дозволи, мережі, сервіс, координація. Саме тому з’являється Координаційний центр і публічна риторика “припинити простій готових установок”. Якщо 2026-й стане роком, коли складські мегавати перейдуть у реальний виробіток, тоді відповідь на “чи вистачить?” буде ближчою до “так — принаймні для стійкості й критичних потреб”. Якщо ж ні — країна й далі житиме в режимі, коли “заліза багато”, а системної стабільності менше, ніж хотілося б.
За матеріалами dengi.ua
