Росія не полишає максималістських планів щодо України, але дедалі гостріше впирається у власні ресурсні межі. На Донбасі ціна її просування різко зросла, оперативного прориву немає, а українська армія поступово знаходить способи нівелювати чисельну перевагу ворога — насамперед через технології, дрони та кращу адаптацію до реалій сучасної війни. Водночас сама війна не наближається до швидкого перелому: фронт залишається важким, мобілізація — чутливим питанням, а зовнішні фактори, від Близького Сходу до єдності Заходу, прямо впливають на українські шанси вистояти.
Інтерв’ю заступника керівника Офісу президента, бригадного генерала Павла Паліси — це не про гучні обіцянки швидкої перемоги. Навпаки, у його словах звучить тверезе визнання: війна зайшла у затяжну фазу, де вирішальними стають не символічні заяви, а здатність держави масштабувати військові рішення, утримувати фронт, поповнювати армію, зберігати підтримку партнерів і водночас виснажувати ворога швидше, ніж він може відновлюватися.
Головний висновок із цієї розмови простий: Росія зберігає агресивні наміри, але її наступ уже не виглядає таким невідворотним, як вона намагається показати. Ціна кожного квадратного кілометра для неї зростає, а це означає, що війна дедалі більше перетворюється на боротьбу ресурсів, технологічної швидкості й політичної витривалості.
Війна без швидкого перелому
Одна з найважливіших тез Паліси полягає у тому, що найближчим часом не проглядається умов для радикального перелому на фронті ні з українського, ні з російського боку. Це твереза оцінка, яка контрастує з двома крайнощами публічного дискурсу: або очікуванням блискавичних змін, або апокаліптичними прогнозами про неминучий обвал.
За його словами, Росія має амбітні плани не лише на 2026 рік, а й на перспективу наступних років. Але між політичним бажанням Кремля і військовою спроможністю існує дедалі глибший розрив. Москва може формулювати максималістські цілі, погрожувати захопленням цілих регіонів і висувати ультиматуми в переговорному процесі, однак реальна ситуація на полі бою цього не підтверджує.
Це важливий момент. Кремль традиційно поєднує військовий тиск із психологічним та дипломатичним шантажем. Коли російська сторона говорить про “терміни”, “дедлайни” і нібито невідворотне захоплення нових територій, це часто є не свідченням сили, а ознакою того, що їй потрібно компенсувати дефіцит реальних успіхів інформаційним тиском.
Донбас залишається головною ціллю Росії
Паліса підтверджує: у 2026 році основна увага ворога зосереджена саме на Донбасі. Якщо для росіян складуться сприятливі умови, вони також намагатимуться посилити активність на межі Дніпропетровської та Запорізької областей, а також на південних напрямках.
Це означає, що Донеччина для Москви й надалі залишається не просто символічною, а політично й військово центральною ціллю. Саме там Кремль прагне показати хоч якийсь результат, який можна було б подати як доказ “успіху” війни — як для внутрішньої аудиторії, так і для зовнішнього тиску на Україну та її партнерів.
Однак у словах Паліси є ще один важливий акцент: навіть якщо росіяни концентрують головні зусилля на Донбасі, це не означає, що їхні амбіції обмежуються лише цим регіоном. У довгострокових планах, за його словами, присутні буферні зони у Харківській, Сумській, Чернігівській областях, спроби створити умови для захоплення Запоріжжя й Херсонщини, а в ще ширшій перспективі — претензії на Миколаївщину та Одещину. Особливо показовою виглядає згадка про Вінницьку область і фактор Придністров’я: навіть якщо наразі це не має під собою достатнього ресурсу, сама поява таких задумів демонструє масштаб російського мислення.
Мало того, у них у планах навіть з’явився пункт щодо створення буферної зони у Вінницькій області зі сторони невизнаного Придністров’я. Це вперше зафіксовано у них плани такого характеру. Відверто кажу, що панікувати тут не варто, тому що на даний момент я не бачу у них сил для реалізації усіх цих намірів.
Іншими словами, Донбас для Росії — не фінальна межа, а лише поточний пріоритет у межах значно ширшого ревізіоністського проєкту.
Чому Росія не здатна швидко захопити всю Донеччину
Окрема частина інтерв’ю стосується питання, наскільки реалістичними є погрози Росії щодо захоплення всієї Донецької області у близькій перспективі. Відповідь Паліси однозначна: у найближчому часі вийти на адміністративні межі області росіяни не зможуть.
Найсильніший аргумент тут — статистика втрат. Якщо минулого року загалом по фронту росіяни втрачали близько 120 убитими та пораненими на один окупований квадратний кілометр, а на Покровському напрямку — приблизно 160, то у першому кварталі 2026 року в межах Донецької області цей показник зріс до 316 убитих і поранених на квадратний кілометр.
Це означає кілька речей одночасно.
По-перше, російське просування стало набагато дорожчим.
По-друге, навіть там, де ворог має тактичні успіхи, вони не перетворюються на оперативний прорив.
По-третє, сам темп наступу більше не відповідає масштабу витрачених ресурсів.
Тобто Росія платить дедалі вищу ціну за дедалі менший результат.
Фраза Паліси про те, що середньостатистичні втрати росіян на Донбасі зросли майже втричі, а просування залишаються мінімальними, по суті описує головну зміну цієї фази війни: Москва все ще може тиснути, кидати сили в бій і досягати локальних тактичних результатів, але не може конвертувати це у стратегічний ефект.
Що змінилося на полі бою на користь України
Паліса прямо визнає: нинішнє ускладнення для російського наступу — це не лише наслідок проблем ворога, а й результат змін у самих Силах оборони України. Найпомітніше це видно на прикладі дронів.
Ще в першій половині минулого року, за його словами, Україна помітно поступалася Росії в застосуванні ударних БПЛА, особливо FPV. Це суттєво впливало на темпи російського просування. Особливо небезпечною була перевага ворога у дронах на оптоволокні, які давали йому додаткові можливості під час операцій.
Тепер ситуація змінилася. За словами Паліси, співвідношення застосування ударних дронів становить 1,3 до 1 на користь України. Тобто Сили оборони використовують на 30% більше ударних дронів, ніж противник. Крім того, частка дронів на оптоволокні в українському арсеналі становить 32% від загальної кількості ударних дронів, тоді як у росіян — 24%.
Ці цифри важливі не лише самі по собі. Вони свідчать про те, що Україна змогла пройти надзвичайно важливий шлях — від реакції на нову загрозу до масштабування технологічної відповіді. Це і є, по суті, нова логіка війни: не той сильніший, у кого просто більше людей чи техніки, а той, хто швидше адаптується, нарощує виробництво і вбудовує технологію в тактику.
Водночас Паліса не малює ідеальної картини. На окремих ділянках росіяни все ще зберігають перевагу в “малому небі”, концентрують дронові ресурси і намагаються за рахунок цього забезпечити успіх піхоти на землі. Тобто український прорив у сфері БПЛА не означає остаточного розв’язання проблеми — це радше доказ того, що технологічна гонка триває щодня.
Російський терор: від енергетики до ударів посеред дня
Ще один важливий блок інтерв’ю — зміна російської логіки обстрілів українського тилу. Паліса припускає, що ворог може змінювати пріоритети й бити не тільки по великих енергетичних об’єктах, а й по розподіленій генерації, водозабезпеченню та транспортній інфраструктурі.
Це виглядає цілком логічно: якщо масштабні атаки по енергосистемі вже не дають того ефекту, на який розраховував Кремль, він намагатиметься шукати інші вразливі точки, удари по яких створюватимуть максимальний суспільний і економічний ефект.
Особливо показовим є пояснення денних обстрілів. За словами Паліси, комбінування денних і нічних атак переслідує дві цілі: завдати більше втрат цивільному населенню та паралізувати бізнес. Це не просто зміна графіка ударів, а трансформація самого підходу до терору. Якщо раніше акцент робився на виснаженні через темряву, холод і перебої з енергопостачанням, то тепер росіяни намагаються бити по нормальному ритму життя країни — в робочий час, у момент максимальної економічної активності.
Паліса також додає важливе пояснення щодо розтягування атак упродовж доби: українські удари по російській інфраструктурі запуску дронів та ретрансляторах у Криму знижують можливості ворога одночасно піднімати у повітря дуже великі групи БПЛА. Тобто розосередження російських ударів — це частково й наслідок української контрдії.
Чи справді Росія готується до конфлікту з НАТО
Тема можливої агресії Росії проти країн НАТО давно вийшла за межі теоретичних дискусій. У словах Паліси немає категоричної заяви про неминучість такого сценарію, але є інше: перелік ознак, які свідчать, що Росія не виключає конфлікту із Заходом і готує відповідну інфраструктуру.
Йдеться про розгортання наступальних систем ближче до західних кордонів, інфраструктуру для масованих авіаційно-дронових ударів, можливості запуску безпілотників із території Білорусі та характер стратегічних навчань, де відпрацьовувався конфлікт двох блоків.
Найважливіше в цій частині інтерв’ю те, що Паліса не сприймає все це лише як елемент залякування. Так, у пропагандистському вимірі Москва безумовно використовує такі сигнали як інструмент тиску. Але будь-які великі навчання і реальне розгортання інфраструктури мають і практичний сенс: вони готують систему до сценаріїв, які вважаються хоча б потенційно можливими.
Його висновок обережний: напад Росії на країни Балтії чи інші держави НАТО залежатиме від дуже багатьох факторів, зокрема від того, як для Москви розвиватиметься війна в Україні та наскільки єдиним залишатиметься Захід. Це, по суті, ще один аргумент на користь того, що допомога Україні — не лише про українську безпеку, а й про стримування ширшої загрози для Європи.
Російська мобілізація: прихована триває, відкрита потребує приводу
У блоці про мобілізацію Паліса проводить важливе розмежування. Він наголошує: прихована мобілізація у Росії триває фактично весь час повномасштабної війни. Тобто Москва безперервно підтягує резерв, вузьких спеціалістів, контрактників, засуджених та інші категорії людського ресурсу.
Інша справа — відкрита, класична мобілізація, масштабна і публічна. Для неї, на думку Паліси, російській владі потрібна не лише адміністративна машина, а й консолідуюча ідея, яка б виправдала такий крок перед суспільством і мінімізувала політичні ризики, подібні до тих, які виникли у 2022 році.
Це дуже точне спостереження. Авторитарний режим може посилювати контроль, обмежувати свободи, “закручувати гайки” у соцмережах і месенджерах, але навіть він прагне знайти формулу легітимації непопулярних рішень. Саме тому посилення цензури та контролю Паліса трактує швидше як підготовку до різних сценаріїв і спробу тримати суспільство в керованому стані, а не як однозначний доказ близької великої мобілізації.
Українська мобілізація: ситуація краща, але проблема не знята
Щодо української мобілізації Паліса дає обережно позитивну оцінку. За його словами, уже приблизно десять місяців спостерігається краща динаміка, ніж торік. Покращився рекрутинг, покращилися самі мобілізаційні процеси, були усунені частина операційних прогалин.
Це важливий сигнал, бо публічний простір часто перебуває між двома полюсами: або повне заперечення проблем, або переконання, що мобілізаційна система повністю розбалансована. Оцінка Паліси показує більш складну реальність: певний прогрес є, але роботи попереду ще дуже багато.
Окремо він прямо говорить, що зниження мобілізаційного віку нижче 25 років і зміна правил виїзду за кордон для чоловіків 18–23 років наразі не розглядаються. На тлі постійних чуток у суспільстві це, безумовно, одна з найрезонансніших тез усього інтерв’ю.
Корпусна реформа: правильний напрямок, але повільний процес
Ще одна центральна тема — перехід українського війська на корпусну систему. Паліса не приховує: створення до 20 армійських корпусів — надзвичайно складна задача навіть у мирний час, а в умовах повномасштабної війни, коли частини безпосередньо воюють, вона в рази важча.
Та водночас він називає цю реформу критично необхідною. І це, мабуть, ключове. Українська армія не може нескінченно воювати в режимі тимчасових конструкцій, імпровізації та ручного управління. Сучасна війна потребує стійких контурів командування, власної розвідки, аналітики, засобів ураження на відповідну глибину і спроможності контролювати “мале небо”.
Інакше кажучи, корпус — це не просто нова табличка на штабі. Це спроба створити самодостатню бойову одиницю оперативного рівня, яка має інструменти для управління значно складнішим полем бою. Паліса визнає, що збір повноцінного “корпусного комплекту” рухається повільно, залежить від активності ворога, укомплектованості частин і поточної обстановки. Але сам процес, за його словами, поступово просувається.
Стабільне поповнення для бригад як засіб проти виснаження
Окремої уваги заслуговує позитивна оцінка механізму, за яким підрозділи переднього краю почали отримувати мінімально фіксовану кількість мобілізованих, а бригади — змогу самостійніше організовувати їхню підготовку.
Паліса каже, що командири вже бачать позитивний ефект: системність поповнення дозволяє краще планувати оборону, надає гнучкість і знижує рівень виснаження. Це дуже важливо, адже одна з головних проблем тривалої війни — не лише нестача людей як така, а нерівномірність, непередбачуваність і хаотичність поповнення.
Якщо бригади знають, що підсилення буде не випадковим, а регулярним, вони можуть ефективніше розподіляти навантаження, готувати людей під конкретні задачі та розвивати власну навчальну інфраструктуру. Це — перехід від “латання дірок” до більш системного управління людським ресурсом на війні.
Контракти з чіткими термінами служби: ідея жива, але ще не оформлена
Щодо майбутньої системи контрактів із чіткими термінами служби, які зможуть укладати й уже мобілізовані, Паліса підтверджує: концепт існує, він обговорювався ще наприкінці минулого року, але через зміну керівництва Міноборони його повернули на доопрацювання.
Це означає, що тема не зникла, але ще не перейшла у стадію остаточного політичного рішення. І хоча конкретних умов Паліса не називає, сам факт продовження роботи над концептом показує: держава шукає модель, яка допоможе зробити службу більш прогнозованою і менш руйнівною з точки зору довгострокової мотивації.
У соціальному сенсі це може бути однією з найважливіших реформ. Бо питання справедливості та передбачуваності служби прямо впливають і на довіру до мобілізації, і на суспільну стійкість загалом.
Patriot, PAC-3 і Близький Схід: головний ризик для України
У частині про ППО Паліса говорить доволі прямо: найбільш дефіцитною номенклатурою залишаються ракети PAC-3 до Patriot, і повноцінної альтернативи їм наразі немає. Попередні версії SAMP/T, за його словами, хоч і є дуже хорошими системами, однак не забезпечують того результату, який дає Patriot із PAC-3 проти балістичних загроз.
Це важливе уточнення, бо у публічних дискусіях часто створюється враження, що різні західні системи ППО можна безболісно взаємозамінювати. Насправді ж ідеться не просто про “систему ППО”, а про конкретну здатність перехоплювати конкретний тип цілей — насамперед балістику.
Конфлікт на Близькому Сході в цій логіці справді створює для України ризик: фокус уваги партнерів частково зміщується, а дефіцитні ракети можуть перерозподілятися на інші театри напруження. Паліса визнає цю проблему, але водночас наголошує, що зобов’язання партнерів здебільшого виконуються.
Нафта, Іран і стратегічна витривалість Росії
Ще один важливий пласт — вплив близькосхідної ескалації на ціни на нафту. Якщо нафта дорожчає, Росія потенційно отримує додатковий фінансовий ресурс для продовження війни. Паліса не заперечує цю загрозу, але дивиться на ситуацію ширше.
З одного боку, послаблення Ірану, який є союзником Росії, для України вигідне. З іншого — зміщення міжнародної уваги і перерозподіл озброєнь працюють проти Києва. А отже, Близький Схід для України є не другорядним сюжетом, а фактором, який прямо впливає і на постачання, і на стратегічну економіку війни.
Особливо важливо, що у відповідь на ризики зростання нафтових доходів Москви Паліса апелює до українських ударів по російській енергетичній інфраструктурі — зокрема по вузлах, критичних для експорту. Це логічно: якщо не можна повністю контролювати світовий ринок, слід підвищувати для Росії ціну отримання цих доходів.
Я впевнений, наприклад, що у 2022 і 2023 році росіяни навіть не могли собі уявити, що ми матимемо спроможності впливати на такі речі. Це теж показник постійного розвитку та зростаючих спроможностей.
Я не прихильник того, щоб ідеалізувати або все малювати в рожевих фарбах. І я зовсім не хочу недооцінювати ворога. Він жорстокий, він агресивний. І його риторику ви теж бачите. З того, що ми бачимо на полі бою – вони не збираються зупинятися найближчим часом. І ви бачите їхню поведінку під час переговорів. Тому з їхньої сторони особливого бажання припиняти війну я не бачу.
Головне політичне повідомлення інтерв’ю
Якщо звести всю розмову до одного ключового сенсу, то він звучить так: Росія не втратила агресивних планів, але дедалі більше втрачає здатність реалізовувати їх у тому темпі й обсязі, який сама декларує. Україна ж не має підстав для самозаспокоєння, але має аргументи проти фаталізму.
Паліса не обіцяє швидкого перелому. Не говорить про легкі рішення. Не створює ілюзії, що ситуація під контролем настільки, що можна розслабитися. Але він окреслює рамку, в якій Україна не виглядає стороною, приреченою лише на оборону без перспектив. Навпаки: якщо зберігається західна підтримка, якщо продовжується технологічне масштабування, якщо армія отримує більш системне управління, а ворог платить дедалі більшу ціну за мізерне просування — тоді стратегія виснаження Росії має сенс.
Інтерв’ю Павла Паліси показує війну такою, якою вона є насправді: довгою, виснажливою, складною і без простих розв’язок. Росія залишається небезпечною і не відмовляється від масштабних цілей, але її наступ уже не виглядає непереборним. На Донбасі вона платить за мінімальні просування дедалі страшнішу ціну, тоді як Україна поступово посилює свої позиції завдяки дронам, адаптації війська та точковому ураженню критичних спроможностей ворога.
Головне питання тепер не в тому, чи можливий “великий перелом” завтра. Головне — хто довше збереже ресурс, швидше адаптується і не дозволить противнику нав’язати свою логіку війни. Саме в цій боротьбі на витривалість і формується реальна перспектива України.
За матеріалами rbc.ua
