Російські удари пошкоджують найбільші металургійні підприємства України саме тоді, коли їхній головний зовнішній ринок стає дорожчим і складнішим. Вуглецевий механізм CBAM та нові імпортні квоти ЄС можуть не просто скоротити експорт — вони ставлять під питання економічну доцільність відновлення частини заводів. Галузь попереджає про ризик втрат, що через суміжні сектори можуть перевищити 6% ВВП. У ЄС оцінюють потенційний ефект значно скромніше.
Українська металургія входить у новий етап війни одразу з двома системними проблемами.
Перша — фізичне руйнування виробничих потужностей. Росія дедалі активніше атакує великі промислові підприємства, енергетичну інфраструктуру та логістику, без яких неможливе стабільне виробництво сталі.
Друга проблема виникає вже за межами України. Європейський Союз, який після початку повномасштабної війни став головним ринком для українських металургів, посилює правила доступу для імпортної продукції.
З 2026 року повноцінно запрацював європейський механізм вуглецевого коригування CBAM. А з липня змінилися умови безмитного доступу української металопродукції на ринок ЄС.
Для мирної економіки такий тиск міг би стати стимулом прискорити модернізацію підприємств. Для країни, де заводи обстрілюють ракетами, а доступ до капіталу обмежений воєнним ризиком, ситуація виглядає інакше.
Металургійні компанії фактично мають одночасно знайти сотні мільйонів доларів на відновлення пошкодженого виробництва і мільярди — на його технологічну перебудову.
І все це без гарантії, що після реконструкції заводи матимуть достатній ринок збуту.
Війна дісталася до найбільших заводів
Серпень 2026 року став одним із найважчих місяців для української металургії за останній час.
11 та 16 серпня внаслідок російських атак зупинилися два найбільші підприємства галузі — «Запоріжсталь», що входить до групи «Метінвест», та «АрселорМіттал Кривий Ріг».
27 серпня «Запоріжсталь» зазнала повторного удару балістичними ракетами.
Точні строки повного відновлення підприємств поки що невідомі. Але йдеться про інфраструктуру такого масштабу, де навіть окреме серйозне пошкодження може потребувати складних ремонтів, нового обладнання і тривалого простою.
За оцінкою президента об’єднання «Укрметалургпром» Олександра Каленкова, відновлення виробництва може вимагати десятків або навіть сотень мільйонів доларів.
Проблема, однак, полягає не тільки у вартості ремонту.
Для власника підприємства будь-яка інвестиція під час війни має подвійний ризик: відновлений об’єкт може бути атакований повторно, а продукція після запуску може втратити конкурентоспроможність на головному ринку.
Саме цей другий фактор дедалі більше непокоїть металургів.
Європа стала для української сталі критично важливою
Після втрати частини традиційних маршрутів і ринків значення ЄС для української металургії різко зросло.
За оцінкою «Укрметалургпрому», останніми роками на Європейський Союз припадало до 80% реалізації української металопродукції.
Тобто питання доступу до європейського ринку фактично перетворилося з торговельного на питання виживання значної частини галузі.
Перші ознаки погіршення вже помітні у статистиці.
За січень–липень 2026 року виробництво сталі в Україні скоротилося на 5,6%.
Експорт металопродукції за той самий період знизився на 11,5% у річному вимірі. Валютна виручка від продажу металів за кордон впала на 7,8% — до приблизно $1,67 млрд.
Для економіки воєнного часу це особливо відчутливо. Металургія залишається одним із джерел експортної валютної виручки, великим роботодавцем та споживачем продукції інших секторів — від залізорудної промисловості до залізниці й енергетики.
Тому падіння випуску сталі не залишається проблемою лише металургійних комбінатів.
Перший бар’єр — вуглецевий механізм CBAM
Один із ключових викликів для української металургії — європейський Carbon Border Adjustment Mechanism, або CBAM.
Його логіка проста: виробники за межами ЄС не повинні отримувати конкурентну перевагу лише тому, що в їхніх країнах немає настільки ж дорогого регулювання викидів CO₂, як у Європейському Союзі.
Тому імпортер має фактично компенсувати різницю у вуглецевій вартості продукції.
Для української металургії це проблема через технологічну структуру галузі.
Близько 90% сталі в Україні досі виробляється за доменно-конвертерною технологією. Вона значно вуглецево інтенсивніша за виробництво сталі в електродугових печах.
Єдиним великим прикладом сучаснішої електрометалургії в Україні залишається «Інтерпайп Сталь».
За оцінкою «Метінвесту», додаткове навантаження через CBAM для частини української продукції може сягати приблизно €50–100 на тонну.
У сегментах із невисокою маржинальністю цього достатньо, щоб експорт до ЄС став економічно сумнівним або взагалі невигідним.
Особливо небезпечно те, що українські виробники конкурують не лише з європейськими заводами.
Турецькі, китайські та інші компанії протягом попередніх років активно інвестували в електрометалургію. Відповідно, їхня продукція може мати значно нижчу вуглецеву інтенсивність.
За оцінкою «Укрметалургпрому», за цим показником окремі конкуренти України вже мають приблизно втричі кращі результати.
Другий бар’єр — квоти на імпорт
CBAM — не єдина проблема.
З 1 липня ЄС також скоротив обсяг української сталі, яка може постачатися на європейський ринок без додаткового тарифного навантаження.
За оцінками української металургійної галузі, встановлена квота виявилася приблизно на 60% нижчою за фактичний обсяг українського експорту до ЄС у 2025 році.
Для продукції, яка перевищує квоту, передбачено 50-відсоткове мито замість попередніх 25%.
Для більшості виробників це практично ліквідує економічний сенс поставок понад встановлений ліміт.
Після зміни правил, за даними «Укрметалургпрому», виробництво сталі в Україні скоротилося більш ніж на 21%, а металопрокату — приблизно на 30%.
Зрозуміло, що ці показники не можна автоматично пояснювати лише європейськими квотами: на роботу заводів одночасно впливають обстріли, енергетичні проблеми та загальна воєнна ситуація.
Але галузь розглядає торговельні обмеження як один із ключових факторів падіння.
Чому перейти на інший товар не так просто
На перший погляд, підприємства могли б адаптуватися до нових правил, змінивши структуру виробництва.
Наприклад, замість більш складної сталевої продукції можна було б збільшити експорт чавуну, який не потрапляє під частину квотних обмежень.
Саме такий варіант розглядала «Запоріжсталь».
Але ця схема створює іншу проблему.
Чавун — продукція з меншою доданою вартістю. Його виробництво приносить менше доходів, потребує меншої кількості працівників і зменшує економічний ефект від роботи всього підприємства.
Крім того, чавун уже підпадає під CBAM.
Тобто завод може втекти від квоти — і потрапити під вуглецеве обмеження.
За оцінкою старшого аналітика GMK Center Андрія Глущенка, протягом наступних років український чавун також дедалі сильніше конкуруватиме на європейському ринку з гарячобрикетованим залізом — сировиною, яка краще відповідає переходу світової металургії до низьковуглецевих технологій.
Є й ще одна проблема.
У «Метінвесті» звертають увагу, що український чавун уже програє частині бразильського імпорту через різні дефолтні значення викидів CO₂, які використовуються при розрахунках CBAM.
У результаті для українських заводів виникає своєрідна пастка.
Виробляти складнішу металопродукцію стає важче через квоти. Переходити на простішу — невигідно через CBAM та нижчу додану вартість.
Чому заводи не можуть просто модернізуватися
Теоретично вихід очевидний — перейти до менш вуглецево інтенсивного виробництва.
На практиці це означає фактично перебудувати значну частину української металургії.
«АрселорМіттал Кривий Ріг» повідомляє, що від 2006-го до 2025 року інвестував у модернізацію свого українського підприємства $4,172 млрд. На 2026 рік компанія планувала ще понад $108 млн інвестицій.
«Метінвест» також декларує проєкти переходу до «зеленої» металургії, включно з виробництвом гарячобрикетованого заліза.
Але повноцінна декарбонізація галузі передбачає передусім заміну доменної моделі на значно ширше використання електродугових печей і нових технологічних ланцюгів.
За оцінкою «Укрметалургпрому», це могло б скоротити середні викиди приблизно з 2,4 тонни CO₂ на тонну сталі до близько 0,6 тонни.
Ціна такого переходу величезна.
«Метінвест» оцінює загальну потребу української металургії в інвестиціях у декарбонізацію приблизно у $12 млрд протягом 20–25 років.
У мирний час це був би складний, але потенційно реалізований інвестиційний цикл.
Під час війни компанії мають значно дорожче фінансування, високі страхові ризики і постійну загрозу фізичного знищення нового обладнання.
Виникає замкнене коло.
Щоб зберегти європейський ринок, завод потрібно модернізувати. Щоб виправдати багатомільярдну модернізацію, підприємству потрібна впевненість у майбутньому ринку збуту.
А саме такої впевненості зараз немає.
Скільки може втратити економіка
Ще до серпневих атак на підприємства в Запоріжжі та Кривому Розі GMK Center прогнозував, що за результатами 2026 року виробництво сталі в Україні може впасти приблизно до 6,5 млн тонн.
Це лише приблизно на 200 000 тонн перевищувало б історичний мінімум 2022 року.
«Метінвест» оцінює прямі втрати українського експорту лише від квот приблизно в $1 млрд, а втрати бюджетів усіх рівнів — більш ніж у 17 млрд грн.
Проте найбільш дискусійним є питання довгострокового ефекту CBAM.
Металургійна галузь посилається на дослідження, за якими вуглецевий механізм до 2030 року може зменшити український ВВП приблизно на 2,6%.
Якщо врахувати мультиплікативний ефект — втрати в гірничодобувній промисловості, транспорті, енергетиці, машинобудуванні, сфері послуг та інших пов’язаних секторах — негативний ефект, за оцінкою Олександра Каленкова, потенційно може перевищити 6% ВВП.
Однак цю цифру потрібно сприймати саме як оцінку галузі, а не як беззаперечний прогноз.
Європейська комісія наприкінці 2025 року оцінювала потенційний макроекономічний вплив CBAM на Україну зовсім інакше — приблизно у 0,1% ВВП.
Різниця між оцінками величезна.
І саме навколо неї фактично проходить одна з головних ліній майбутніх переговорів.
Українські виробники виходять із того, що металургію не можна оцінювати лише через прямий експорт сталі. Зупинка комбінату означає падіння попиту на руду, кокс, електроенергію, залізничні перевезення, ремонтні послуги та робочу силу.
Європейська оцінка, натомість, дала значно менший макроекономічний ефект і стала одним із аргументів проти окремого режиму для України.
Чому Україна вимагає винятку
Головний аргумент Києва та металургійного бізнесу полягає в тому, що Україна фізично не перебуває у рівних умовах з іншими торговельними партнерами ЄС.
Підприємства мають виконувати ті самі кліматичні вимоги, що й виробники з країн, де немає війни, ракетних ударів, систематичного руйнування енергетики та надвисоких ризиків для інвестицій.
Регламент CBAM містить механізм, який дозволяє ЄС враховувати форс-мажорні обставини у третіх країнах.
Саме це українська сторона намагається використати як правову основу для особливого режиму.
Окремі претензії виникли і до методики визначення квот.
За словами представників української галузі, одним із орієнтирів для розрахунків став 2022 рік — найгірший для української промисловості після початку повномасштабного вторгнення.
Тоді частина підприємств була втрачена або зупинена, логістика зруйнована, а «АрселорМіттал Кривий Ріг» певний час використовував лише близько 10% потужностей.
Якщо такий аномальний період стає базою для визначення майбутнього доступу на ринок, Україна фактично отримує квоти, розраховані не з нормального виробничого потенціалу, а з масштабів воєнного обвалу.
Осінь може стати критичною для переговорів
Нинішній режим квотування має тимчасовий характер і діє до 1 січня 2027 року.
Це створює для України переговорне вікно вже восени.
Представники металургійної галузі пропонують Києву не обмежуватися технічними консультаціями з Єврокомісією, а залучити уряди держав-членів ЄС та Європарламент.
Аргумент полягає в тому, що питання виходить далеко за межі звичайної торговельної суперечки.
Йдеться про здатність одного з ключових секторів української промисловості пережити війну і профінансувати післявоєнну модернізацію.
Один із компромісних варіантів, який пропонує «Метінвест», — не скасовувати CBAM для України повністю, а дозволити протягом війни та певного періоду після її завершення спрямовувати сплачені кошти на декарбонізацію самих українських підприємств.
Компанія пропонує такий режим на час війни та ще сім років після її завершення.
Фактично це означало б, що вуглецевий платіж не просто погіршував би конкурентоспроможність українського металу, а перетворився б на джерело фінансування переходу до європейських екологічних стандартів — наприклад, через закупівлю обладнання і технологій у компаній ЄС.
Для Брюсселя така модель могла б бути компромісом між двома цілями: не руйнувати сам принцип CBAM, але врахувати виняткові умови країни, яка веде війну та одночасно рухається до членства в ЄС.
Що станеться, якщо домовитися не вдасться
Для української металургії існує кілька можливих сценаріїв.
Перший — ЄС переглядає квоти і знаходить для України спеціальний механізм у межах CBAM. Це могло б дати підприємствам прогнозованіший доступ до ринку та полегшити рішення про відновлення заводів.
Другий — правила залишаються майже незмінними, але великі групи самостійно продовжують модернізацію. У такому разі перехід буде повільним, а частина старих потужностей може виявитися економічно нежиттєздатною.
Третій сценарій — подальші російські удари поєднуються зі скороченням європейського ринку.
Це найгірший варіант.
У такій ситуації компаніям доведеться вирішувати не лише, як відновлювати завод, а й чи варто його відновлювати взагалі.
Саме тут торговельна політика ЄС безпосередньо перетинається з післявоєнною реконструкцією України.
Будівництво сучасної електрометалургії потребує мільярдів доларів. Жоден великий приватний інвестор не витрачатиме такі кошти без розуміння, кому підприємство продаватиме сталь у наступні десятиліття.
Металургія стає тестом для економічної інтеграції з ЄС
Суперечка навколо української сталі має значення далеко за межами одного сектору.
ЄС одночасно виступає головним торговельним партнером України, основним джерелом фінансової підтримки, майбутнім ринком для післявоєнної економіки та політичним простором, до якого Україна прагне інтегруватися.
Але дедалі глибша інтеграція означає не тільки переваги спільного ринку. Вона означає і поступове поширення на українську економіку європейських екологічних, конкурентних та промислових правил.
Металургія першою відчула масштаб цієї трансформації.
Європейські вимоги до декарбонізації навряд чи зникнуть. Навпаки, у довгостроковій перспективі вони лише посилюватимуться.
Тому стратегічно для України питання полягає не в тому, чи потрібно робити металургію «зеленою». Потрібно.
Головна суперечка — хто заплатить за перехід і за який час його реально здійснити в країні, де промислові підприємства залишаються військовими цілями.
Українські металурги фактично просять у ЄС не звільнення від модернізації, а час та фінансовий простір для неї.
Для Брюсселя це теж непросте рішення. Надто широкі винятки можуть послабити саму логіку CBAM і створити прецедент для інших держав.
Але для України ціна жорсткого застосування однакових правил може виявитися значно вищою, ніж просто падіння експорту сталі.
Під загрозою можуть опинитися робочі місця у промислових регіонах, валютна виручка, бюджетні надходження, залізничні вантажопотоки, видобувні підприємства та інвестиції у післявоєнне відновлення.
Саме тому майбутні переговори з ЄС фактично визначатимуть не лише те, скільки української сталі потрапить на європейський ринок у 2027 році.
Вони значною мірою визначатимуть, якою взагалі буде українська металургія після війни — модернізованою галуззю, інтегрованою в європейську промисловість, чи сектором, що втратить значну частину виробництва ще до того, як отримає шанс на повноцінне відновлення.
