Михайло Жирохов, військовий експерт і дослідник історії авіації, — про потенціал України у виробництві власних систем та засобів протиповітряної оборони.
Із перших хвилин повномасштабної війни Україна потерпає від повітряних атак Росії — ракетних, бомбових та дронових. З часом ці удари стали масованими та комбінованими.
Союзники надають Україні західні засоби протиповітряної та протиракетної оборони (ППО та ПРО), і за три роки війни ЗСУ отримали зенітний ракетний комплекс (ЗРК) Patriot, SAMP/T, NASAMS, IRIS-T, MIM-23 HAWK та інші.
Окрім цього, Україна намагається виробляти й власні засоби ППО:
Ще у липні 2023-го тодішній міністр стратегічної промисловості Олександр Камишін говорив, що країна розробляє два проєкти вітчизняних ЗРК.
NV звернувся до Михайла Жирохова, військового експерта й дослідника історії авіації, з проханням оцінити, чи здатен український оборонно-промисловий комплекс виробляти зенітні ракетні комплекси та інші засоби ППО, а також проаналізувати, на які системи варто робити ставку та яких виробників брати за взірець.
— Почнімо з того, чи Україна взагалі має досвід із виробництва систем і засобів протиповітряної оборони та боєприпасів до них?
— Абсолютно точно можна сказати, що досвіду з виробництва засобів ППО в України немає. Є тільки досвід із доопрацювання наявних на озброєнні зенітних засобів.
І тут варто сказати, що на озброєнні української армії є зенітні ракетні комплекси трьох типів — малої, середньої та великої дальності. До малої дальності насамперед належать переносні зенітні ракетні комплекси [ПЗРК Ігла-1, Стріла-2, FIM-92 Stinger] та ЗРК типу Стріла-10. Якщо йдеться про середню дальність, то це один із найпоширеніших у Повітряних силах України ЗРК С-300. Коли мова про велику дальність, то тут уже мова про американський ЗРК Patriot. І з огляду на це, можна зазначити, що можливостей виробництва в Україні систем Patriot або комплексів великої дальності наразі немає.
А тому, якщо й говорити про виробництво власної системи ППО, то мова може йти тільки про комплекси середньої дальності, про які вже більш-менш широко відомо. Насамперед мова може йти про зенітний ракетний комплекс Кільчень від конструкторського бюро (КБ) Південне та про перспективний ЗРК СД-300 від КБ Луч. Обидва мають мобільну колісну базу. Ще до початку повномасштабної війни демонструвалися їхні макети, комп’ютерні зображення, рекламні буклети тощо.
Роботи за цими двома проєктами з перервами ведуться ще з середини 2010-х. Тому при певних фінансових вкладеннях та умовах Україна могла б їх виробляти. До того ж з’являлися повідомлення про те, що два проєкти вітчизняних зенітних комплексів уже проходять військові випробування.
Макет пускової установки перспективного українського ЗРК СД-300 / Фото: УкрОборонПром
— Але до ЗРК потрібні ще й боєприпаси. Які ракети можна використовувати у цих комплексах і де їх брати: купувати вже готові чи розробляти й виробляти власні?
— До великої війни КБ Луч планувало виробляти універсальну зенітну ракету Корал, яка може використовуватися як у наземних ЗРК, так і використовуватися як протикорабельна. До речі, як приклад можна навести протикорабельну ракету Р-360 Нептун, яка нині може використовуватися ще й для ударів по наземних цілях.
До того ж передбачалося, що розроблювані КБ Луч зенітні ракети запускатимуться з вертикального положення із транспортно-пускових контейнерів, як радянські С-300 та більшість ЗРК.
— Коли вже мова зайшла про С-300, то, здається, за часів СРСР Україна виробляла на підприємствах оборонно-промислового комплексу ракети до цих ЗРК чи ні?
— Було лише виробництво певних компонентів до цих ракет, але закритого повного циклу виробництва точно не було.
Цифровий прототип перспективного українського ЗРК Кільчень / Фото: УкрОборонПром
— Як мені відомо, Україна виробляє ще й авіаційну керовану ракету класу повітря-повітря Р-27. Її можна якимось чином використовувати в засобах ППО?
— Так, але в цьому випадку мова може йти про засоби малої дальності. У цьому напрямку, до речі, розвивалася спільна з Польщею програма зі створення перспективного ЗРК Narew, де планувалося використовувати українські Р-27. Але той спільний проєкт так і не увінчався успіхом. Згодом з’явилися плани самостійно створювати комплекс на здобутих напрацюваннях. Але все, що змогли, це поки оснастити ракетами Р-27 та Р-73 декілька пускових установок радянського ЗРК Оса-АКМ.
Хоча взагалі у світі Р-27 використовуються у зенітних системах досить широко. Навіть хуситам свого часу так вдалося збити кілька винищувачів F-15 ВПС Саудівської Аравії.
— Повернімося до згаданих українських розробок середньої дальності. Проти яких повітряних цілей вони можуть бути ефективними?
— Проти крилатих ракет, літаків тактичної авіації та гелікоптерів на невеликих висотах. Але точно не проти балістичних ракет чи стратегічних бомбардувальників.
Але крім самих ракет, постає ще й питання радіолокаційних станцій до ЗРК. Виробництвом радіолокаторів займалися в Запоріжжі. І тут проблема в тому, як усі складові зенітного радіолокаційного комплексу звести в єдину систему. Виникає чимало питань щодо методик ефективного й злагодженого використання.
— У такому разі, можливо, варто звернути увагу на простіші системи? Скажімо, для протидії шахедам чи іншим ворожим безпілотникам?
— Для протидії дронам зараз реалізуються щонайменше дві спільні програми: із бельгійською оборонною компанією Thales Belgium та з естонською Frankenburg Technologies. І в них, як мені відомо, використовуються американські 70-мм частково керовані авіаційні ракети Hydra 70.
— А яку країну чи підприємство вітчизняні виробники зенітних комплексів могли б узяти за взірець?
— Гадаю, що певним чином можна спиратися на Ізраїль. Скажімо, їхні ЗРК Spyder від компанії Rafael, де використовуються авіаційні керовані ракети класу повітря-повітря Python. Їх, до речі, експортують і навіть Грузія збивала цими ракетами повітряні цілі під час війни 2008-го.
По друге, британці днями представили ЗРК Gravehawk, який створено на основі морського контейнера, де використовуються адаптовані ракети класу повітря-повітря Р-73. І вони можуть бути ефективні для прикриття окремих об’єктів.
— І які об’єкти можна було б прикривати українськими системами середньої дальності?
— З упевненістю можна сказати, що до повномасштабної війни об’єктова ППО була сконцентрована на прикритті АЕС, електростанцій Дніпровського каскаду, аеродромів, інших стратегічних об’єктів та комплексу урядових будівель.
— На яке виробництво варто робити ставку: повністю власна розробка з нуля, спільне виробництво чи локалізоване в Україні виробництво іноземних систем?
— Усе залежить від того, наскільки швидко нам це потрібно. Самостійна розробка це — час і гроші.
Якщо є можливість скооперуватися з західними компаніями, скажімо, французькими, ізраїльськими чи американськими, то результат буде швидше. Але у цьому разі буде суттєва залежність від західних комплектуючих.
Втім, залежність від іноземних компонентів буде за будь-яких умов. Тому що, наприклад, системи керування ракетами українська промисловість переважно не виробляє. Навіть якщо головка самонаведення вважається вітчизняною, у ній все одно використовуються західні елементи.
Щодо локалізації іноземного виробництва в Україні, то західні компанії вкрай рідко йдуть на локалізацію в інших країнах високотехнологічних продуктів. Тому що це їхні гроші, які вони втрачають.
— До речі, на розробку з нуля згаданого вами ЗРК Gravehawk британці витратили 18 місяців і 6 млн фунтів стерлінгів, а заявлена вартість одного комплексу становить близько 1 млн фунтів стерлінгів. За вашими оцінками, як швидко Україна могла б запустити серійне виробництво власних зенітних комплексів та скільки це може коштувати?
— Про ціну, на жаль, нічого сказати не можу, тому що ціна на озброєння це окрема тема. Там є собівартість, ціна, за якою зброя постачається за кордон, тощо.
Але тут насамперед питання державних коштів і системи пріоритетів, на що саме Міністерство оборони направлятиме бюджет. Інакше кажучи, залежно від того, скільки коштів буде вкладено, настільки швидко й отримаємо результат. Тим більше, що у нас уже є напрацювання і потрібно вкладатися тільки в те, щоб довести все до ладу. Тобто у нашому випадку це відбуватиметься не з нуля, а тому й вкладення можуть бути меншими.
— Я б хотів поговорити ще й про американсько-українську програму створення гібридних ЗРК FrankenSAM, яка передбачає переобладнання радянських ЗРК під західні ракети. Наскільки це перспективна програма та досвід? Чи це радше перехідна ланка між радянськими та західними системами?
— Абсолютно точно можна сказати, що це — перехідна ланка. Тому робити на неї ставку не варто. Це спеціальна мобілізаційна програма для вирішення проблеми, коли у країни є значна кількість різних радянських зенітних комплексів, але до них немає відповідних ракет. Тому такий підхід саме зараз нам необхідний. Але якщо Україна будує систему ППО за західним зразком, то ці гібридні ЗРК в неї просто не вписуються. Тому після закінчення війни вони будуть виведені з бойового стану й на них робитиметься ставка.
І Україна не перша у цьому. Схожу проміжну ланку мали й ті країни, що переходили із радянських зразків озброєння на західні.
— На ваш погляд, зважаючи на сьогодення, у який бік взагалі рухається розвиток систем протиповітряної оборони? І чи має Україна шанси посісти своє місце в цій сфері?
— Поступово системи ППО на основі зенітних ракетних систем відходять з першого плану. Тому що це дуже дорого. Будь-яка ракетна технологія чи ракетна система — вкрай дорога. А тому провідні країни намагаються вкладати кошти в розробку перспективніших засобів ураження повітряних цілей.
У першу чергу, йдеться про лазерну зброю. Річ у тім, що у променевої зброї собівартість одного пострілу мінімальна. Так, зараз є певні труднощі із забезпеченням енергією таких систем та інші проблеми, але поступово все це вирішується. Тому провідні західні країни роблять ставку на розробку цього виду зброї. А ракетні системи — радше перехідна ланка, і в майбутньому, до 2030−2035-го, їх планують замінити саме на лазерні системи ППО.
— Україна, до речі, теж уже робить кроки в цьому напрямку.
— Саме так. Україна вже вкладає в це кошти і є напрацювання.
Але тут теж постає питання пріоритетів. Куди саме необхідно вкладатися? Чи розробляти вкрай дорогі зенітні ракетні системи, які через 10−15 років відійдуть у минуле, чи вкладатися в перспективні лазерні розробки, які ще довго будуть актуальними?
Надто важко сказати, що нагальніше нині для України. З одного боку, українським захисникам зараз необхідно збивати російські ракети, шахеди й інші ворожі повітряні цілі, а з іншого — планів на післявоєнне майбутнє ніхто не скасовував.
За матеріалами nv.ua
