За місяць після кадрової перебудови владі вдалося зменшити гостроту протестів навколо звільнення Михайла Федорова з Міноборони. Однак головне питання — навіщо прибрали одного з найпопулярніших урядовців саме під час перебудови оборонних закупівель — так і не отримало однозначної відповіді. Напередодні повернення Верховної Ради кадровий конфлікт перетворився на ширшу дискусію про контроль над оборонним сектором, межі президентської вертикалі та появу потенційного політичного конкурента.
Увечері 14 серпня біля урядового кварталу в Києві знову звучало прізвище Михайла Федорова. На акцію з вимогою повернути колишнього міністра оборони прийшли кілька сотень людей. Це вже було значно менше, ніж на піку протестів у другій половині липня, коли на вулиці виходили тисячі.
Саме з цієї сцени починає свій новий матеріал про українську владу кореспондент Le Monde у Києві Thomas d’Istria. Його висновок стриманий: президентська команда, схоже, змогла взяти кризу під контроль, однак це не означає, що вона її вирішила. Федоров не повернувся до уряду, вулична мобілізація слабшає, новий головнокомандувач уже працює. Але причини найбільш суперечливого кадрового рішення літа залишаються предметом політичної боротьби.
І саме тут історія стає більшою за персональний конфлікт між двома посадовцями. За місяць вона встигла торкнутися оборонних закупівель, відносин між цивільним і військовим керівництвом, повноважень президента, ролі парламенту і навіть майбутньої політичної конкуренції після війни.
Відставка, яку майже ніхто не зміг пояснити
Михайло Федоров очолив Міністерство оборони лише у січні 2026 року. Верховна Рада затвердила його 14 січня, а президент визначав серед його першочергових завдань протиповітряну оборону, постачання фронту, технологічні рішення та зміни в системі мобілізації. Сам Федоров говорив депутатам про необхідність змінювати не окремі процедури, а саму організаційну модель армії та Міноборони.
Через пів року він опинився поза урядом.
Формально важливо уточнити механізм: у липні відбулася відставка уряду Юлії Свириденко, а відставка прем’єр-міністра відповідно до Конституції має наслідком відставку всього Кабінету Міністрів. Тобто політичне рішення щодо Федорова полягало передусім у тому, що його не повернули до нового складу уряду.
Саме це й викликало найбільше запитань.
15 липня Reuters писав, що майбутня заміна Федорова стала центральною проблемою всього переформатування Кабміну. Депутати, зокрема й представники президентської партії, публічно заявляли про нерозуміння такого рішення. Голова парламентського комітету у закордонних справах Олександр Мережко нагадував, що Федоров мав добру репутацію серед міжнародних партнерів і асоціювався з очікуваннями реформ у Міноборони.
Проблема для Банкової полягала не лише у популярності міністра. За шість місяців він встиг стати символом конкретного напрямку трансформації оборонної системи — технологізації війни, масштабування безпілотних систем, зміни процедур закупівель і спроб перенести управлінські підходи з цифрової держави у значно більш інерційну військову структуру.
Тому кадрове рішення було сприйняте частиною суспільства не як звичайна ротація міністра, а як можливе згортання певного курсу.
Перша версія — конфлікт Федорова із Сирським
Початкове пояснення влади зводилося передусім до суперечностей між Міністерством оборони та тодішнім головнокомандувачем ЗСУ Олександром Сирським.
16 липня конфлікт уже став публічним.
На зустрічі з журналістами Федоров різко розкритикував Сирського, заявивши, що військове керівництво блокувало частину ініціатив міністерства. Сирський у відповідь закликав концентруватися на війні та нагадав про свою роль у захисті Києва у 2022 році. Reuters описував цей обмін як вихід назовні давно накопичених суперечностей між двома центрами управління обороною.
Йшлося не просто про особисті відносини.
За словами самого Федорова, пізніше це був радше конфлікт бачення війни. Міністерство намагалося прискорити технологізацію, змінювати закупівлі та систему управління, тоді як між ним і військовим командуванням виникали розбіжності щодо реалізації цих змін. Водночас колишній міністр заперечував, що Міноборони блокувало рішення Генштабу або головнокомандувача.
У перші дні ця версія могла пояснювати логіку Банкової: якщо два ключові керівники оборонного сектору не здатні працювати разом, президент має обрати одного з них.
Але за шість днів пояснення перестало працювати.
21 липня президент звільнив і Сирського.
Новим головнокомандувачем став Михайло Драпатий. Офіційно президент пояснив зміну необхідністю оновлення підходів до ведення війни. Драпатий належить до молодшого покоління командирів і ще до призначення публічно говорив про потребу технологічного розвитку армії, відповідальність командирів і більшу адаптивність військової системи.
Таким чином виникло очевидне запитання: якщо головною перешкодою для роботи Федорова був Сирський і самого Сирського усунули, чому Федоров не повернувся?
Саме ця суперечність стала однією з центральних у реконструкції Le Monde. Французьке видання вважає, що конфлікт між міністром і головнокомандувачем був лише частиною історії.
Друга версія — оборонні закупівлі
Наприкінці липня сам Федоров запропонував інше пояснення.
В інтерв’ю «Українській правді», яке переказував Reuters, він пов’язав свою відставку насамперед із реформуванням військових закупівель.
За його словами, команда почала перебудовувати тендерні процедури та систему управління Міноборони. Це створило невдоволення серед людей, інтереси яких зачіпали зміни. Федоров стверджував, що навколо президента поступово формувався негативний інформаційний фон щодо його роботи.
Le Monde, посилаючись на власні джерела та політолога Володимира Фесенка, також пише про невдоволення частини оборонної промисловості та військового керівництва змінами у закупівлях і суперечки щодо контролю над ресурсами. За оцінкою Фесенка, навколо Федорова могла сформуватися впливова коаліція його противників усередині системи влади.
Проте й це — аналітична реконструкція, а не доведена схема.
У відкритому доступі немає документів, які дозволяли б встановити прямий причинно-наслідковий зв’язок між конкретними тендерами та рішенням не повертати Федорова в уряд.
Тому коректніше говорити про кілька факторів, які могли накластися один на одного: конфлікт із військовим командуванням, боротьбу за розподіл ресурсів, зміни в закупівлях, невдоволення частини системи новими процедурами та власну політичну вагу Федорова.
Третій фактор — Федоров став надто помітним
Le Monde додає ще один вимір — політичний.
За версією видання, швидке зростання публічності Федорова дедалі гірше вписувалося у президентську модель влади, де ключові політичні рішення сконцентровані навколо глави держави.
Доказати, що саме популярність стала причиною відставки, неможливо. Але після кадрового рішення проблема, якої до того фактично не існувало, стала реальною: Федоров перетворився на самостійну політичну фігуру.
Причому зробила це значною мірою сама його відставка.
Опитування Rating Group 20–21 липня показало різкий стрибок довіри до колишнього міністра: з 35% перед кризою до 65%. Водночас 72% опитаних заявили, що не підтримують його звільнення, і лише 5% схвалили його. У гіпотетичному першому турі президентських виборів Федоров отримував 13,4% і виходив на третє місце після Зеленського та Валерія Залужного.
Пізніше емоційний ефект дещо послабився. За опитуванням Rating Group 5–6 серпня, Федорову довіряли вже 58% респондентів. Але це все одно було значно більше за 35%, які дослідники фіксували до початку конфлікту. У президентському рейтингу він зберігав третю позицію із 12,5%.
Це принципова зміна.
До липня Федоров залишався насамперед технократом — колишнім керівником цифрової трансформації, міністром оборони, менеджером технологічних проєктів.
Після липня його почали вимірювати вже як потенційного національного політичного кандидата.
Сам Федоров при цьому дистанціювався від протестів і не намагався очолювати їх. Le Monde звертає увагу, що він уникав появи на мітингах, аби не створювати враження політичної кампанії.
Але парадокс ситуації полягає в тому, що для появи політичного капіталу йому поки що навіть не знадобилася політична партія.
Вулиця змусила владу реагувати
Протести почалися практично відразу після кадрового рішення.
16 липня Reuters повідомляв про сотні людей у Києві та інших містах. За два тижні масштаб акцій зріс: 31 липня кілька тисяч людей пройшли центром столиці до Хрещатика. Серед учасників були цивільні та ветерани, а вимога повернути Федорова поєднувалася із ширшим запитом на прозоре пояснення кадрових рішень і продовження військових реформ.
Саме тому протести не варто описувати просто як кампанію персональної підтримки міністра.
Для частини учасників Федоров став символом проблеми: чи може під час війни суспільство розуміти логіку рішень, що безпосередньо впливають на обороноздатність?
Reuters наводив позицію аналітика Маттео Мекаччі, який трактував протести як прояв вимоги цивільного контролю над державним управлінням і довіри до інституцій.
Криза продемонструвала ще одну особливість української політики воєнного часу: формальна партійна конкуренція та виборчі кампанії практично заморожені, але суспільний тиск нікуди не зник.
І він здатний впливати на кадрову політику.
Звільнення Сирського стало найочевиднішим таким прикладом. AP прямо пов’язувало рішення президента з днями протестів і вимогами змінити військове керівництво.
Однак Банкова виконала лише частину вимог протестувальників.
Сирського замінили.
Федорова — не повернули.
Чому Драпатий допоміг загасити кризу
Призначення Михайла Драпатого стало, ймовірно, найефективнішим кадровим рішенням Банкової за весь цей період.
На відміну від інших перестановок, воно не викликало масштабного спротиву.
Драпатий мав бойову репутацію, досвід командування на ключових напрямках і публічно асоціювався з потребою модернізації армії. Ще перед призначенням головнокомандувачем він наголошував, що ЗСУ мають навчатися, розвивати технології та давати командирам можливість відповідати за результат.
Соціологія також показала високий стартовий рівень довіри: на початку серпня Драпатому довіряли 56%, не довіряли 12%, хоча майже чверть респондентів тоді ще взагалі не знали, хто він.
Для Банкової це дозволило частково змінити предмет дискусії.
Якщо в перші дні після відставки Федорова конфлікт виглядав як перемога старого військового управління над реформатором, то після призначення Драпатого ця схема стала менш переконливою.
Новий головнокомандувач сам уособлює частину запиту на оновлення армії.
Саме тому Le Monde вважає його призначення одним із рішень, які дозволили президенту зменшити гостроту кризи.
Хмара замість Федорова: сильний військовий досвід, але інша роль
Другим елементом нової конструкції став Євгеній Хмара.
16 липня президент оголосив, що Хмара виконуватиме обов’язки міністра оборони. До цього він очолював Центр спеціальних операцій «А» СБУ та був пов’язаний із технологічними й далекобійними операціями. Президент окремо наголошував, що Хмара має продовжувати роботу над long-range capabilities та координувати відповідний напрямок.
17 липня Кабмін оформив його заступником міністра і тимчасово поклав на нього виконання обов’язків очільника відомства.
Однак профіль Хмари принципово відрізняється від профілю Федорова.
Його головний актив — бойовий та спеціальний досвід. Питання, яке виникає перед парламентським голосуванням, — чи достатньо цього для керування міністерством, яке одночасно відповідає за величезні фінансові потоки, закупівлі, міжнародні контракти, цивільний демократичний контроль і складну бюрократичну систему.
Reuters окремо нагадував, що посада міністра оборони в Україні є цивільною.
Le Monde також звертає увагу: саме відсутність у Хмари масштабного політичного й управлінського досвіду породжує запитання щодо того, чи зможе він продовжити реформування міністерства.
Станом на 16 серпня остаточне рішення парламенту ще попереду. Повернення депутатів очікується 18 серпня, і саме тоді кадрове питання Міноборони має знову опинитися в центрі політичної уваги.
Парламентська проблема нікуди не зникла
Зниження протестної активності не означає відновлення повної політичної рівноваги.
Незадоволення кадровою процедурою було помітним у Верховній Раді ще в момент переформатування уряду.
У стенограмі засідання 15 липня зафіксовані прямі вимоги депутатів пояснити, навіщо взагалі змінюється Кабмін і чому Федорова не планують залишати міністром оборони. Звучала й теза, що парламент опинився в ситуації, коли депутати мають голосувати за кадрові рішення, мотивів яких їм належним чином не пояснили.
Це важливий аспект, який виходить далеко за межі історії Федорова.
Українська конституційна модель не передбачає, що Кабінет Міністрів є лише адміністративним продовженням Офісу президента. Верховна Рада призначає уряд і має власну політичну відповідальність за його склад.
Але в умовах повномасштабної війни центр ухвалення стратегічних рішень значною мірою перемістився до президентської вертикалі.
Кадрова криза липня показала межі такої моделі: коли президентська команда не пояснює рішення достатньо переконливо, депутати — включно з представниками більшості — починають дистанціюватися від них.
Le Monde пише, що у Раді й через місяць зберігається невдоволення масштабом та логікою перестановок. Опозиційні політики трактують їх як спробу посилити контроль президента над системою, хоча це залишається політичною оцінкою, а не встановленим мотивом кадрових рішень.
Чи справді Зеленський вийшов із кризи слабшим
Le Monde формулює свій висновок досить жорстко: президенту вдалося повернути контроль, але він вийшов із кризи ослабленим.
Соціологічні дані дозволяють зробити цю картину точнішою.
Немає підстав говорити про обвал довіри до президента.
Rating Group у дослідженні 5–6 серпня зафіксувала 59% довіри до Зеленського і прямо зазначила, що істотної зміни цього показника за попередній місяць не було. У гіпотетичному президентському рейтингу він також залишався першим із 25,2%.
Тому політичні втрати президента наразі проявилися не стільки у різкому падінні його власного рейтингу, скільки у появі нового центру популярності.
Федоров після відставки перестав бути просто членом президентської команди.
Саме це може виявитися довгостроковим наслідком липневої кризи.
Людина, яка ще на початку літа була політично залежною від свого місця в уряді, через місяць отримала високі показники довіри, власну групу активних прихильників та потенційний електоральний рейтинг.
Для влади виникла складна дилема.
Повернути Федорова на його умовах означало б продемонструвати, що вуличний ультиматум може змусити президента скасувати кадрове рішення.
Не повернути — означає залишити популярного політика поза вертикаллю влади, де президент уже не контролює його майбутню траєкторію.
Саме тому компромісні пропозиції не спрацювали.
Чому Федоров відмовився від іншої посади
Після звільнення президент пропонував Федорову інші варіанти роботи в державній системі, зокрема напрямок, пов’язаний з оборонними інноваціями.
Федоров відмовився.
23 липня він публічно заявив, що не бачить для себе іншої урядової посади, яка давала б достатньо реальних повноважень для впливу на перебіг війни, закупівлі та трансформацію армії. За його логікою, необхідний рівень влади мають президент, головнокомандувач і міністр оборони.
Це суттєво змінило характер конфлікту.
Федоров більше не просив просто залишити йому місце в системі. Він фактично заявив, що посада без достатнього обсягу повноважень його не цікавить.
З одного боку, це посилило його позицію серед прихильників.
З іншого — різко ускладнило можливість компромісу з президентом.
Повернення саме у Міноборони після публічної відмови від альтернативних пропозицій означало б очевидну політичну перемогу Федорова.
Тому, як зазначає Le Monde, такий сценарій зараз виглядає малоймовірним.
Криза вщухла — але її головні питання залишилися
За місяць Банковій вдалося досягти кількох важливих результатів.
Масові протести скоротилися до акцій у кілька сотень учасників. Заміна Сирського на Драпатого прибрала один із головних подразників. Міноборони отримало тимчасового керівника. Уряд Сергія Корецького почав працювати, а кадрова перебудова перестала бути щоденною центральною темою політичного порядку денного.
Але це стабілізація, а не остаточне вирішення.
Щонайменше чотири питання залишаються відкритими.
Перше — чому насправді Федорова не повернули до Міноборони. Версія про конфлікт із Сирським уже не є достатньою, а версії про закупівлі, оборонні інтереси та політичну конкуренцію не доведені остаточно.
Друге — що буде з реформами оборонних закупівель. Саме тут проходить межа між персональною історією та інституційною. Якщо процеси продовжаться незалежно від прізвища міністра, значення кадрової зміни буде одним. Якщо частину реформ відкотять — зовсім іншим.
Третє — якою буде модель відносин між новим головнокомандувачем Драпатим і цивільним керівництвом Міноборони. Конфлікт двох вертикалей уже один раз переріс у загальнодержавну кризу.
І четверте — що робитиме сам Федоров.
Поки він залишається поза урядом, не створює партії та дистанціюється від протестного руху. Але соціологія вже зафіксувала те, чого до липня фактично не було: його сприйняття як одного з можливих учасників майбутньої загальнонаціональної політичної конкуренції.
Саме тому кадрова історія, що починалася як чергове перезавантаження уряду, виявилася значно небезпечнішою для президентської вертикалі.
Проблемою стала не лише відставка популярного міністра.
Вона оголила конфлікт між різними моделями управління обороною, поставила питання про прозорість кадрових рішень під час війни, показала здатність суспільства чинити політичний тиск навіть без виборів — і дала Федорову політичну суб’єктність, якої до його звільнення він не мав.
18 серпня парламент може закрити кадрову частину цієї історії, визначившись із керівництвом Міноборони.
Але закрити політичну — значно складніше.
Саме тому висновок Le Monde про те, що криза вщухла, але не завершилася, виглядає точним. Її вулична фаза слабшає. Інституційні й політичні наслідки лише починають проявлятися.
