Інтерв’ю Федора Веніславського про “вихід у космос під час війни”, повітряний космодром і майбутній захист від російських частково орбітальних ракет прозвучало як заявка на нову воєнну епоху. За цими словами про Космічні сили — не лише політична сенсація, а й ознака глибшої трансформації: Україна поступово переходить від моделі виживання за рахунок партнерів до моделі побудови власного стратегічного суверенітету в небі, на орбіті й у даних.
Космос перестав бути метафорою
Ще кілька років тому розмова про Космічні сили України звучала б або як технократична мрія, або як спроба оживити риторику про “велику космічну державу”, яка залишилася в минулому разом із радянською промисловою спадщиною. Після 2022 року ситуація змінилася кардинально. Війна зробила космос не предметом престижу, а питанням безпеки, розвідки, зв’язку і, зрештою, виживання.
Саме тому інтерв’ю голови підкомітету з державної безпеки, оборони та оборонних інновацій Федора Веніславського не варто сприймати лише як набір гучних заяв про секретні операції. Значно важливіше інше: в українському політичному і військовому дискурсі космос остаточно перестав бути “віддаленою перспективою”. Він увійшов до переліку середовищ, у яких держава мусить не просто бути присутньою, а мати власні спроможності.
Те, що ще недавно видавалося гіпотезою, тепер описується мовою державної політики: окремий вид Збройних сил, супутникове угруповання, раннє попередження про ракетні запуски, власний захищений супутниковий зв’язок, можливість діяти в новому воєнному домені, який не закінчується на державному кордоні. Якщо відсіяти яскраву оболонку, саме це і є головним повідомленням інтерв’ю Веніславського.
І це повідомлення значно серйозніше, ніж може здатися на перший погляд.
Читайте також: “Космос як зброя: новий фронт української оборони”
Чому тема Космічних сил виникла саме зараз
Війна з Росією давно стала війною не тільки артилерії, піхоти і дронів. Це війна розвідки, часу реакції, глибини бачення поля бою і стабільності зв’язку. Хто раніше бачить запуск ракети, хто точніше відстежує переміщення військ, хто має захищений канал передачі даних, той і отримує перевагу.
Україна протягом усієї великої війни значною мірою покладалася на партнерські або орендовані космічні спроможності. Це стосується і супутникового зв’язку, і доступу до супутникових знімків, і частини систем попередження. Така модель працює, коли союзники діють швидко, послідовно і в одному політичному ритмі з Києвом. Але вона стає вразливою, коли виникають затримки, паузи, зміна політичних пріоритетів чи залежність від рішень приватних компаній.
Українська держава вже проходила через цей досвід. Саме тому питання космічного суверенітету більше не є абстракцією. Воно прямо пов’язане зі здатністю армії діяти автономно.
Веніславський фактично озвучує те, що в оборонному середовищі дозрівало давно: без власних космічних інструментів Україна залишатиметься залежною від чужої політичної волі. А у війні проти Росії така залежність є не просто незручною, а стратегічно небезпечною.
“Орєшнік” як каталізатор нового мислення
Окреме місце в інтерв’ю посідає російський “Орєшнік”. І не лише тому, що ця система використовується як символ нової загрози. “Орєшнік” у логіці української дискусії став аргументом, який виправдовує вихід за межі традиційного розуміння ППО.
Класична система протиповітряної оборони працює в межах атмосфери та на визначених висотах ураження. Але якщо йдеться про траєкторії, що виходять за умовну межу атмосфери і наближаються до космічного простору, постає питання іншого рівня. Не лише технічного, а й юридичного та організаційного. І саме тут виникає аргумент на користь створення окремого виду військ, який буде відповідати за новий домен.
Веніславський формулює це максимально прямо: якщо ракета летить за екзоатмосферною траєкторією, то звичайні уявлення про повітряний простір і традиційну відповідальність Повітряних сил вже не дають повної відповіді. І якщо Україна хоче не просто фіксувати пуски, а з часом вийти на спроможність раннього перехоплення до розділення бойових блоків, вона мусить мислити значно ширше, ніж у межах наявної моделі ППО.
Чи означає це, що Україна вже завтра зможе “збивати ракети в космосі”? Ні. І саме тут важливо зберігати тверезість.
Але означає інше: в Києві на рівні політичних і військово-політичних рішень визнають, що майбутня архітектура оборони не може обмежуватися лише землею, морем, повітрям і кіберпростором. Космос стає п’ятим виміром безпеки.
Де межа між реальністю і політичною заявою
Найгучніша частина інтерв’ю — твердження про те, що під час повномасштабної війни українські підрозділи двічі вивели ракетоносії в космос: спершу на висоту понад 100 кілометрів, а потім на 204 кілометри. Ще один резонансний епізод — запуск ракетоносія з транспортного літака на висоті близько 8 тисяч метрів, який Веніславський описує як тест “повітряного космодрому”.
Ці слова звучать без перебільшення історично. Якби вони були повністю підтверджені публічно і незалежно, йшлося б про одну з найважливіших технологічних новин воєнного часу. І саме тому до них слід ставитися дуже обережно.
На сьогодні це насамперед заява високопоставленого українського політика, пов’язаного з оборонним комітетом. Вона може відображати реальні напрацювання, частково відкривати існування секретних програм або бути елементом ширшого політичного сигналу — партнерам, парламенту, росіянам і власному суспільству. Але в будь-якому разі без незалежної технічної верифікації такі твердження не можна сприймати як остаточно доведений факт у публічному просторі.
Втім навіть якщо залишити за дужками питання верифікації, важить інше. Україна вже говорить про себе як про державу, здатну не просто користуватися космічними сервісами, а створювати носії, запускати апарати і будувати власну військову космічну логіку. І саме це — ключова новина.
Космічні сили як інструмент суверенітету, а не розкоші
У традиційній політичній оптиці тема космосу часто сприймається як щось надто дороге, надто складне і занадто далеке від нагальних потреб фронту. Така логіка працювала б у мирний час, коли космічна галузь оцінюється переважно з точки зору престижу, науки чи економіки майбутнього.
Але для України 2026 року питання стоїть інакше.
Космічні сили — це не про “красива назва для дорогого проєкту”. Це про те, щоб перестати бути повністю залежними від чужих очей, чужих супутників і чужого зв’язку. Це про можливість бачити глибше, реагувати раніше і координувати дії в умовах, коли будь-яка зовнішня пауза може коштувати життів.
Український воєнний досвід показав: навіть найкраще партнерство не скасовує потреби у власному ядрі спроможностей. Союзники можуть допомагати, передавати дані, підтримувати технологіями. Але якщо держава не має власного мінімального фундаменту — розвідувального, комунікаційного, навігаційного, — вона завжди залишається вразливою.
Саме в цій точці космічний вимір стає питанням суверенітету.
Що вже зроблено на законодавчому рівні
Тема Космічних сил в Україні вже вийшла за межі політичних декларацій і перейшла у формальну державну площину. Передусім це підтверджує законопроєкт №13255 “Про внесення змін до Закону України “Про Збройні Сили України” щодо уточнення структури Збройних Сил України”, зареєстрований у Верховній Раді 2 травня 2025 року. 10 лютого 2026 року документ було включено до порядку денного парламенту, а ще раніше, 25 вересня 2025 року, профільний комітет з питань національної безпеки, оборони та розвідки рекомендував ухвалити його за основу і в цілому. У матеріалах до законопроєкту окремо зазначено, що його реалізація потребуватиме додаткових видатків державного бюджету на створення, утримання та забезпечення діяльності Космічних сил ЗСУ. Водночас станом на 14 квітня 2026 року законопроєкт ще очікує розгляду, тож юридично процес не завершений.
Паралельно держава вже розпочала інституційну підготовку. 30 березня 2025 року Міністерство оборони оголосило про створення Управління космічної політики, яке має займатися напрацюванням нормативної бази, пошуком і інтеграцією космічних технологій та координацією співпраці з українськими й міжнародними партнерами. У травні МОУ уточнило, що йдеться насамперед не про зброю на орбіті, а про розвиток супутникових і космічних систем для оборонних потреб. Міністерство прямо назвало три ключові пріоритети: супутниковий зв’язок, розвідку та раннє попередження про ракетні запуски. Отже, навіть попри те, що окремий закон ще не ухвалений, правова й інституційна рамка майбутніх Космічних сил уже формується.
Що реально можуть дати Україні Космічні сили
Поза гучними формулами відповідь доволі конкретна.
1. Раннє попередження про ракетні запуски
Для країни, яка живе під постійною загрозою балістики й аеробалістики, кожна секунда попередження має значення. Якщо національна система здатна самостійно виявляти запуск на ранньому етапі, це змінює не лише реакцію ППО, а й систему цивільного захисту.
2. Власна супутникова розвідка
Йдеться про оптичні та радіолокаційні супутники, які можуть давати картину поля бою не в режимі запиту до партнерів, а в режимі власного циклу управління. Для армії це означає швидкість, для держави — незалежність, для планування операцій — іншу якість прийняття рішень.
3. Захищений супутниковий зв’язок
Одна з найбільших слабкостей воюючої держави — залежність від зовнішнього провайдера в критичний момент. Власний супутниковий зв’язок не усуває потребу в союзниках, але зменшує стратегічну крихкість.
4. Формування нового оборонного домену
Створення Космічних сил — це не лише про техніку. Це про кадри, доктрину, юридичну рамку, міжвідомчу координацію, нову культуру мислення. В сучасній війні інституція не менш важлива за залізо.
5. Післявоєнний ефект
Космічні спроможності не обмежуються війною. Супутники дистанційного зондування, геологічна розвідка, телекомунікації, моніторинг інфраструктури, аграрний сектор, кліматичні сервіси — все це потенційний цивільний ресурс. Іншими словами, військовий космос у перспективі може стати й економічним двигуном.
Чому це не можна зробити “швидко і дешево”
І тут ейфорія закінчується.
Веніславський говорить про 3–5 років на створення повноцінних Космічних сил. І це, схоже, ще доволі оптимістичний сценарій. Бо проблема не лише в законі і не лише в політичній волі.
Потрібні люди. Потрібна інституційна архітектура. Потрібна система взаємодії між Міноборони, Генштабом, ГУР, промисловістю, науковими центрами, виробниками електроніки, зв’язківцями, розвідниками. Потрібні пускові рішення. Потрібні апарати. Потрібні наземні станції. Потрібні захищені канали передачі і центри обробки даних. Потрібна інтеграція в бойове управління.
Тобто Космічні сили — це не один закон і не кілька супутників. Це екосистема.
До цього додається головне обмеження: війна вже зараз поглинає величезний обсяг ресурсів. І навіть якщо політична еліта усвідомлює важливість космічної компоненти, вона постійно буде змушена конкурувати за фінансування з артилерією, ППО, дронами, мобілізаційними потребами, ремонтом техніки і боєприпасами.
Саме тому без партнерської кооперації та зовнішнього фінансування такий проєкт навряд чи може бути розгорнутий у потрібному темпі.
Українська космічна спадщина: ресурс чи ілюзія
Ще одна важлива лінія інтерв’ю — наголос на тому, що Україна належить до вузького кола держав із космічним промисловим і науковим потенціалом. У цьому є правда.
Україна справді успадкувала одну з найсильніших інженерних шкіл на пострадянському просторі. Конструкторські бюро, виробничі майданчики, школа ракетобудування, наукові кадри — все це не виникає з нуля. Так само не випадково саме українські підприємства і фахівці десятиліттями залишалися видимими в міжнародній космічній кооперації.
Але є і зворотний бік. Спадщина — це не готова сучасна система. Багато чого втрачено, фрагментовано, недофінансовано або не адаптовано до нових вимог війни. Тому апелювання до історичного потенціалу саме по собі не вирішує проблему.
Україна має космічну школу. Але перетворення цієї школи на сучасну оборонну спроможність вимагає не ностальгії, а нового циклу інвестицій, управління і технологічної інтеграції.
Інакше “країна з космічною спадщиною” ризикує залишитися країною з космічними спогадами.
Повітряний космодром: фантастика чи прагматична ідея
Окремо варто зупинитися на тезі про “повітряний космодром”. На слух це може звучати як сюжет із військово-наукової фантастики. Але сама ідея повітряного старту не є абсурдною.
Запуск із літака дає низку переваг: економію енергії на найщільніших шарах атмосфери, мобільність платформи, зміну профілю пуску, меншу залежність від стаціонарної інфраструктури. Для держави, що перебуває під постійною загрозою ударів, логіка мобільного запуску виглядає особливо привабливо.
Інша річ, що від демонстрації технологічної можливості до створення надійної, серійної, інтегрованої системи — величезна дистанція. Саме її українській стороні ще належить пройти.
Але навіть сама постановка питання показує, що в Києві шукають не лише “класичні” рішення, а асиметричні моделі, пристосовані до війни і нестачі ресурсів.
Політична функція цих заяв
Інтерв’ю Веніславського працює не лише як інформування. Воно виконує очевидну політичну функцію.
Передусім це спроба легітимізувати законодавчо і публічно саму ідею Космічних сил. Коли політик говорить про конкретні загрози, називає технічні цілі, посилається на вже нібито досягнуті результати і пояснює, навіщо Україні окремий вид військ, він формує суспільне поле підтримки.
По-друге, це сигнал партнерам. Україна фактично каже: ми не просимо нескінченно закривати наші прогалини, ми намагаємося побудувати власну систему, але для цього потрібна кооперація. Така риторика важлива для залучення і технологій, і політичної довіри.
По-третє, це сигнал росіянам. Навіть якщо частина заяв є елементом інформаційного тиску, вони все одно формують уявлення про те, що Україна шукає способи виходити на новий рівень асиметричної відповіді.
І нарешті, це сигнал власній оборонній індустрії: держава готується створювати ринок майбутнього, де космічні рішення перестануть бути екзотикою.
Чи не зарано думати про космос під час війни
На перший погляд це питання звучить логічно. Коли країна щодня втрачає людей, коли фронт потребує боєприпасів, коли ППО бракує ракет, чи не є космічні сили передчасною амбіцією?
Насправді ні. І причина проста: сучасна війна не ділить технології на “потрібні зараз” і “занадто футуристичні”. Якщо певна технологія дозволяє раніше побачити загрозу, точніше вдарити або зберегти керованість військ — вона вже належить до поточних потреб.
Проблема не в тому, що Україна думає про космос. Проблема була б у протилежному — якби вона цього не робила.
Інше питання, що космічні сили не повинні ставати красивою оболонкою без наповнення. Якщо проєкт зведеться до символічної назви без ресурсів, кадрів і плану реалізації, він перетвориться на політичний декор. Але якщо його збудувати як довгу, послідовну державну програму, він може стати однією з найрозумніших інвестицій у післявоєнну безпеку.
Найголовніше: Україна починає мислити категоріями майбутньої сили
Можливо, головний сенс цього інтерв’ю не в “секретних пусках” і не в гучному словосполученні “Космічні сили”. Він у тому, що Україна нарешті починає мислити не лише категоріями термінового латання фронту, а категоріями майбутньої архітектури сили.
Кожна велика війна змінює державу не тільки через втрати, а й через нові інституції, нові пріоритети, нові технології, які раніше здавалися другорядними. Для України космос стає саме такою сферою. Не романтичним горизонтом, а практичним продовженням оборонної політики.
І в цьому є історична логіка. Країна, яка живе поруч із Росією, не може дозволити собі розкіш бути лише наземною державою. Її безпека вирішується на різних рівнях: в окопі, в дроні, у штабі, в кабелі зв’язку, в супутниковому каналі, у траєкторії ракети, яка ще не досягла атмосфери.
Саме тому розмова про Космічні сили — це не про космос як такий. Це про новий рівень державної зрілості. Про усвідомлення, що суверенітет у XXI столітті вимірюється не лише кордонами на карті, а й здатністю бачити, з’єднувати, попереджати і діяти раніше за ворога.
Інтерв’ю Федора Веніславського можна читати по-різному.
Як сміливу заявку на майбутнє. Як політичну підготовку до нового рішення. Як елемент інформаційного впливу. Як спробу переконати парламент, суспільство й партнерів у необхідності великого оборонного проєкту. Можливо, в ньому є частка перебільшення. Можливо, найгучніші деталі ще чекають підтвердження. Але головне не в цьому.
Головне в тому, що Україна вперше за довгий час говорить про космос не мовою втраченої спадщини, а мовою майбутньої сили.
І якщо цей задум отримає закон, ресурси, кооперацію і системне управління, то Космічні сили можуть стати не лише новим видом війська, а й символом того, що країна вийшла з логіки вічного наздоганяння і почала формувати власну технологічну стратегію безпеки.
У час великої війни це не розкіш. Це один із найтверезіших способів думати про завтрашній день.
За матеріалами rbc.ua
