Після тридцяти років дії Конституція України знову опинилася в центрі політичної й правової дискусії. Повномасштабна війна показала її силу як запобіжника від територіальних поступок, але водночас оголила питання, на які Основний Закон 1996 року не дає вичерпних відповідей: що робити з довготривалим воєнним станом, як розподіляти повноваження між Президентом, парламентом і урядом, яким має бути статус Криму після деокупації та чи потребує Україна нової Конституції після війни.
28 червня Україна відзначає День Конституції. У 2026 році ця дата має особливий символізм: Основному Закону виповнюється 30 років. Зазвичай у цей день згадують ніч із 27 на 28 червня 1996 року, коли Верховна Рада після майже доби безперервного засідання ухвалила документ, який остаточно закріпив правову основу незалежної держави.
Але після анексії Криму, окупації частини Донбасу та понад чотирьох років повномасштабної війни розмова про Конституцію вже не зводиться лише до історичної пам’яті. Сьогодні вона дедалі частіше звучить як питання майбутнього: чи витримує чинна Конституція виклики війни, чи потрібно після перемоги змінювати Основний Закон і де проходить межа між необхідною модернізацією та небезпечною спокусою переписати правила держави під політичну кон’юнктуру.
Відповідь правників переважно обережна. Більшість із них не бачать підстав для повного переписування Конституції. Навпаки, війна радше підтвердила її життєздатність: держава продовжує функціонувати, органи влади мають правові рамки, а ключові положення Основного Закону стали одним із найважливіших аргументів проти будь-яких спроб легалізувати російську окупацію.
Водночас майже ніхто не заперечує: після завершення воєнного стану Україні доведеться повернутися до конституційної дискусії. Але йдеться не про швидке «перезаснування» держави, а про складну розмову — про баланс влади, децентралізацію, Крим, Конституційний Суд, права людини, надзвичайні режими та майбутнє членство в ЄС і НАТО.
Конституція як запобіжник від територіальних поступок
Одним із головних уроків великої війни стало те, що Конституція України — не лише символічний документ, а реальний юридичний бар’єр проти політичних домовленостей, які могли б поставити під сумнів територіальну цілісність держави.
Саме Основний Закон закріплює неподільність і недоторканність території України. Саме він визначає, що питання зміни території може вирішуватися лише всеукраїнським референдумом. І саме це робить неможливим легітимне «передання» Криму, Донбасу чи будь-якої іншої частини України в обмін на політичні обіцянки, перемир’я або зовнішньополітичні домовленості.
У цьому сенсі нинішня війна — це не лише війна армій, економік і дипломатій. Це також війна конституцій.
З одного боку — Конституція України, яка закріплює міжнародно визнані кордони, перелік областей, Автономну Республіку Крим і міста зі спеціальним статусом. З іншого — російська конституційна конструкція, до якої Москва після псевдореферендумів намагалася вписати окуповані українські території.
Ця «війна конституцій» почалася не у 2022 році й навіть не у 2014-му. Її передумови закладалися ще у 1990-х, коли Російська Федерація створила правові механізми для можливого «прийняття» до свого складу інших держав або частин держав. Українська Конституція 1996 року, навпаки, стала запобіжником від таких зазіхань: вона чітко зафіксувала територіальний склад України та позбавила будь-які регіональні органи права укладати міжнародні угоди чи вирішувати питання суверенітету.
Саме тому російські «референдуми» в Криму, Донецькій, Луганській, Запорізькій і Херсонській областях не мають і не можуть мати правової сили для України. Вони суперечать не лише міжнародному праву, а й українській Конституції, яка не залишає простору для легального відчуження територій під тиском сили.
Показовою у цьому контексті стала дискусія довкола так званих «Анкориджських домовленостей» і повідомлень про те, що США нібито могли погодитися на російський контроль над Донбасом. Навіть якщо зміст таких неформальних розмов ніколи офіційно не розкривався, сама поява цієї теми показала: будь-яка зовнішня «мирна формула», яка передбачала б примус України до відмови від територій, упирається в Основний Закон.
Українська влада не може просто підписати політичну угоду, яка суперечить Конституції. Президент, уряд чи парламент не мають повноважень легалізувати втрату частини території без конституційної процедури. І саме це перетворює Конституцію на один із ключових інструментів державної стійкості.
Як народжувалася Конституція 1996 року
Щоб зрозуміти, чому Конституція й сьогодні має таке значення, варто повернутися до обставин її ухвалення.
Після проголошення незалежності Україна ще кілька років жила за зміненою Конституцією УРСР 1978 року. Новий Основний Закон готували довго — майже п’ять років. Це був період економічної кризи, політичних конфліктів, боротьби між президентською вертикаллю та парламентом, а також гострих суперечок щодо форми правління, державної мови, символіки, статусу Криму та повноважень глави держави.
Конституцію часто називають документом «однієї ночі», але це радше міф. Ніч із 27 на 28 червня 1996 року була кульмінацією тривалого процесу, а не моментом, коли текст раптово з’явився з нічого. Депутати роками працювали над різними редакціями, вносили поправки, шукали компроміси й фактично трансформували пострадянську правову систему у фундамент незалежної держави.
«Конституційна ніч» тривала майже 24 години. Депутати голосували за окремі статті, поверталися до спірних положень, долали спротив комуністів і президентського табору. Статтю про українську мову голосували багато разів. Не менш гострою була боротьба за державні символи — прапор, герб і гімн.
Одним із головних конфліктів був баланс влади. Президент Леонід Кучма прагнув сильнішої президентської моделі й навіть готував власний проєкт Конституції для референдуму. Парламент натомість ухвалив свій варіант — компромісний, але менш авторитарний.
Саме тому Конституція 1996 року стала не лише юридичним документом, а й результатом політичного зіткнення двох моделей держави: президентської вертикалі та парламентського конституціоналізму.
Через три десятиліття експерти оцінюють цей документ переважно позитивно. Вони наголошують: Конституція не є ідеальною, але вона достатньо якісна, сучасна й досі не вичерпала свого потенціалу. Вона закріпила базові права і свободи, територіальну цілісність, єдину державну мову, символи, принципи організації влади та механізми дії в умовах воєнного й надзвичайного стану.
Чому війна знову відкрила конституційну дискусію
Повномасштабне вторгнення не створило дискусію про зміну Конституції з нуля. До 2022 року правники вже говорили про судову реформу, Конституційний Суд, децентралізацію, статус Криму, повноваження президента й уряду, а також адаптацію української правової системи до європейської інтеграції.
Але війна різко розширила цю дискусію.
Держава працює в умовах, яких автори Конституції 1996 року не могли повністю передбачити: тривалий воєнний стан, неможливість проведення виборів, багаторічна мобілізація, мільйони внутрішньо переміщених осіб, окуповані території, військові адміністрації, величезна роль міжнародної допомоги, майбутня відбудова та переговори про вступ до Європейського Союзу.
Конституція передбачає воєнний і надзвичайний стан. Але вона не була написана під сценарій війни, яка триває роками. Це не недолік лише українського документа. Будь-яка конституція передусім описує нормальний порядок функціонування держави, а не всі можливі екстремальні сценарії.
Одне з найчутливіших питань — вибори. Конституція й закони не дозволяють проводити вибори під час воєнного стану. Це логічний запобіжник: у таких умовах неможливо гарантувати рівність політичної конкуренції, безпеку виборців, доступ до голосування для військових, переселенців і громадян на окупованих територіях. Але що робити, якщо війна триває не один рік, а п’ять, десять або більше? Чинна Конституція не дає повної відповіді на цей сценарій.
Інше вразливе місце — тимчасове виконання повноважень президента у разі втрати глави держави під час війни. Конституція передбачає, що обов’язки президента виконує голова Верховної Ради, але з обмеженим набором повноважень. У мирний час це мало запобігти узурпації влади на період до виборів. У воєнний час така модель може виявитися недостатньою, адже держава потребує швидких рішень у сфері оборони, дипломатії та безпеки.
Ще один блок — військові та військово-цивільні адміністрації. Частина експертів вважає, що їхнє запровадження було тактичним рішенням, але не завжди випливало з логіки Конституції. Натомість для територій бойових дій доречнішою могла б бути модель військової комендатури, а на інших територіях — збереження звичайного цивільного управління в межах режиму воєнного стану.
Отже, проблема не в тому, що Конституція «не працює». Вона працює. Але війна створила ситуації, які потребують або чіткішого законодавчого врегулювання, або післявоєнного конституційного уточнення.
Чи потрібна Україні нова Конституція
Найгостріше питання — чи потрібно Україні після війни ухвалювати нову Конституцію.
Більшість правників, чиї позиції звучать у нинішній дискусії, відповідають: ні, підстав для повного переписування Основного Закону немає. На їхню думку, Конституція витримала кілька політичних криз, дві революції, анексію Криму, початок війни у 2014 році та повномасштабне вторгнення. Вона продовжує встановлювати рамки для влади й гарантувати базові принципи державності.
Аргумент прихильників обережного підходу простий: нову Конституцію зазвичай ухвалюють тоді, коли держава радикально змінює політичний лад або укладає новий суспільний договір після фундаментального зламу. Україна після війни справді зміниться, але це не обов’язково означає потребу в повному обнуленні конституційної системи.
Ба більше, спроба «переписати все» може бути небезпечною. Під гаслами модернізації до Конституції можна закласти норми, які послаблять стримування і противаги, розбалансують владу або створять можливості для узурпації. Саме тому експерти наголошують: після війни потрібна не революційна заміна Основного Закону, а ретельний аудит того, що справді не працює.
Є й процедурний запобіжник. Конституція прямо забороняє вносити зміни під час воєнного стану. Це важливо, бо в умовах війни повноваження влади природно концентруються, частина політичної системи працює в обмеженому режимі, вибори не проводяться, а суспільство перебуває під тиском безпекових загроз. За таких обставин зміна Основного Закону могла б стати інструментом надмірної концентрації влади.
Тому нині можлива лише підготовка дискусії: експертні напрацювання, моделювання різних сценаріїв, аналіз слабких місць. Реальні зміни — лише після завершення воєнного стану, у межах конституційної процедури та після широкого суспільного обговорення.
Баланс влади: президент, парламент і уряд
Одним із головних напрямів майбутньої дискусії буде розподіл повноважень між Президентом, Верховною Радою та Кабінетом Міністрів.
Це питання супроводжує Україну від моменту ухвалення Конституції. У 2004 році політична реформа обмежила повноваження президента й посилила парламентсько-урядову складову. У 2010 році Конституційний Суд повернув сильнішу президентську модель часів Леоніда Кучми. Після Революції гідності у 2014 році Україна знову повернулася до парламентсько-президентської редакції.
Повномасштабна війна ще більше змінила практику влади. Президент як Верховний Головнокомандувач об’єктивно отримав центральну роль у питаннях оборони, міжнародної підтримки, санкцій, військової дипломатії та комунікації із суспільством. У кризових умовах це природно. Але після війни постане питання: чи має така практика залишитися, чи Україна повинна повернутися до чіткішого розмежування повноважень.
Частина правників вважає, що проблема чинної моделі — у двох центрах виконавчої влади. З одного боку, уряд відповідає за реалізацію державної політики. З іншого — президент має значний вплив на безпеку, оборону, зовнішню політику та кадрові рішення. Така подвійність може розмивати відповідальність і створювати простір для політичних конфліктів.
Звідси ідея переходу до більш парламентської республіки, де президент виконував би переважно представницькі функції, а політична відповідальність за виконавчу владу була б сконцентрована в уряді та парламентській більшості.
Інші експерти обережніші. Вони вважають, що проблема не стільки в тексті Конституції, скільки в практиці її застосування. Навіть найкраща модель не працюватиме, якщо інституції не поважають межі своїх повноважень, Конституційний Суд паралізований, а політична культура дозволяє обходити Основний Закон через звичайні закони.
Тому майбутня реформа балансу влади має відповідати не одному запитанню — «сильний чи слабкий президент», — а ширшому: як зробити владу відповідальною, контрольованою і здатною діяти під час криз.
Децентралізація: успішна реформа без конституційного завершення
Другий великий блок — децентралізація.
Цю реформу часто називають однією з найуспішніших в Україні за останнє десятиліття. Громади отримали більше повноважень, ресурсів і відповідальності. Вони стали ближчими до людей, краще розуміють місцеві потреби й у багатьох випадках довели свою ефективність під час війни.
Повномасштабне вторгнення посилило роль місцевого самоврядування. Саме громади організовували евакуацію, допомогу переселенцям, підтримку критичної інфраструктури, гуманітарну логістику, взаємодію з військовими адміністраціями та міжнародними партнерами. Після війни вони будуть ключовими учасниками відбудови.
Проблема в тому, що децентралізація значною мірою просунулася на рівні законів, але не була завершена в Конституції. Фактична модель місцевого самоврядування випередила конституційне регулювання.
Після війни це питання майже неминуче повернеться. Серед можливих тем — чіткіший розподіл повноважень між державою і громадами, нова система адміністративно-територіального устрою, державний нагляд за законністю рішень місцевої влади та можливе запровадження інституту префектів.
Однак і тут баланс буде складним. З одного боку, громади довели свою життєздатність і потребують ширших гарантій. З іншого — держава після війни матиме справу з деокупованими територіями, безпековими ризиками, можливими колабораційними мережами та необхідністю відновлювати управління там, де українська влада була зруйнована або витіснена.
Тому післявоєнна децентралізація не може бути просто продовженням довоєнної. Вона має враховувати досвід війни, потреби відбудови й реінтеграції, але не руйнувати місцеве самоврядування під приводом безпеки.
Конституційний Суд і проблема виконання Конституції
Окрема тема — Конституційний Суд.
Він має бути арбітром у конфліктах між органами влади, захисником Основного Закону і запобіжником від неконституційних рішень. Але в Україні ця інституція роками перебуває у кризі: неповний склад, проблеми з кворумом, політична недовіра, спірні рішення та загальне відчуття напівпаралічу.
Це одна з причин, чому конституційні конфлікти часто не отримують якісного вирішення. Якщо немає дієвого арбітра, політичні гравці починають трактувати Конституцію на власну користь або обходити її через закони.
Саме тут проявляється одна з головних проблем українського конституціоналізму: слабкість не завжди в тексті, а часто — у невиконанні вже наявних норм.
Прикладом експерти називають статтю про державні символи, яка передбачає окремий закон, але його досі не ухвалено. Інший приклад — інститут присяги посадових осіб, який існує в Конституції, але майже не має реального механізму відповідальності за порушення.
Ще гостріша тема — спроби змінювати засадничі положення через звичайні закони. Автори Конституції критикують, зокрема, підхід до множинного громадянства. Адже Конституція закріплює принцип єдиного громадянства, і це положення міститься в розділі, який має особливий захист. Його не можна змінити простим законом — для цього потрібна складна конституційна процедура, включно з всеукраїнським референдумом.
Тому після війни Україні може знадобитися не лише зміна окремих статей, а й відновлення поваги до Конституції як до документа прямої дії. Інакше навіть найкраще написані нові норми залишаться на папері.
Крим: автономія, область чи кримськотатарська модель
Одним із найскладніших питань післявоєнної конституційної дискусії буде статус Криму.
Чинна Конституція визначає півострів як Автономну Республіку Крим у складі України. У 1996 році це було одним із найважчих компромісів. Сьогодні частина правників вважає саме територіальну автономію Криму однією з помилок Основного Закону — не головною причиною подій 2014 року, але одним із факторів, який створив простір для російського впливу.
Є кілька можливих підходів.
Перший — трансформація Криму у кримськотатарську національно-територіальну автономію у складі України. Цю ідею підтримують представники кримськотатарського народу, зокрема Мустафа Джемілєв і Рефат Чубаров. Її логіка полягає в тому, що особливий статус Криму має випливати не з територіальної окремішності півострова, а з права кримськотатарського народу на самовизначення як корінного народу України.
Такий підхід, на думку його прихильників, не має обмежувати права інших жителів Криму. Навпаки, він мав би гарантувати рівність усіх громадян, але водночас створити правові умови для збереження мови, культури, представництва й самобутності кримських татар.
Другий підхід — перетворення Криму на звичайну область із широкими гарантіями культурної автономії кримськотатарського народу. Його прихильники вважають, що після деокупації Україна має уникнути відтворення моделі, яка колись дозволила Росії використовувати автономний статус півострова як політичний інструмент.
Третій варіант — збереження автономії, але з істотним переглядом її повноважень, інституцій і механізмів державного контролю.
У будь-якому разі статус Криму не можна буде вирішити просто політичною заявою. Потрібні зміни до розділу X Конституції, широка дискусія, новий парламентський мандат і розуміння реальних умов деокупації. Важливо й те, що офіційна позиція України щодо територіального статусу Криму залишається незмінною: півострів є невід’ємною частиною України.
Питання не в тому, чи належить Крим Україні. Це визначено Конституцією і міжнародним правом. Питання в тому, якою буде модель управління Кримом після повернення українського суверенітету.
Права людини, безпека і повернення з воєнного стану
Ще одна велика тема — баланс між безпекою і правами людини.
Під час воєнного стану держава може тимчасово обмежувати окремі права і свободи. Це передбачено Конституцією і відповідає логіці надзвичайних режимів. Але після війни постане питання повернення до повного обсягу конституційних гарантій.
Йдеться не лише про формальне скасування воєнного стану. Потрібно буде відповісти на практичні питання: як відновлювати політичну конкуренцію, як проводити перші післявоєнні вибори, як гарантувати права переселенців, військових, жителів деокупованих територій, ветеранів, людей, які втратили житло, і громадян, що тривалий час жили під окупацією.
Окремим напрямом стане перехідне правосуддя. Після деокупації держава муситиме розмежувати відповідальність за воєнні злочини, колабораційну діяльність, вимушене виживання під окупацією та адміністративну участь у структурах, створених окупантами. Частину цих питань можна врегулювати законами, але загальні принципи можуть потребувати конституційного осмислення.
Так само після війни постане питання статусу ветеранів, соціальних гарантій, реабілітації, інтеграції військових у цивільне життя. Не все це має бути записано в Конституції. Але Основний Закон може визначити рамку, в якій держава визнає свою відповідальність перед тими, хто захищав її існування.
ЄС, НАТО і нові надзвичайні режими
Після війни Україна, ймовірно, продовжить рух до членства в Європейському Союзі та НАТО. Конституція вже містить положення про стратегічний курс на ЄС і НАТО, але майбутнє членство може потребувати додаткової адаптації.
Йдеться не лише про політичні декларації. Вступ до ЄС означає передачу частини регуляторних повноважень на наднаціональний рівень, участь у спільних інституціях, пріоритет окремих норм права ЄС і зміну багатьох процедур державного управління. Це може вимагати точніших конституційних формулювань.
Окремо експерти говорять про можливість створення спеціального розділу Конституції щодо функціонування влади в умовах екстраординарних режимів. Деякі європейські країни мають детальніше прописані моделі надзвичайного стану, воєнного стану, стану загрози чи інших кризових ситуацій. Україна після досвіду великої війни може потребувати подібного уточнення.
Але тут важливо не створити «конституцію постійної надзвичайності». Надзвичайні режими мають бути винятком, а не способом нормального управління. Тому будь-яке розширення таких положень повинно містити чіткі запобіжники: парламентський контроль, строки, судовий нагляд, перелік прав, які не можуть бути обмежені, та механізм повернення до нормального режиму.
Що можна робити вже зараз
Оскільки Конституцію не можна змінювати під час воєнного стану, нинішня дискусія має підготовчий характер. Але це не означає, що її треба відкладати.
Навпаки, правники пропонують уже зараз створювати експертні майданчики, конституційну комісію або інші формати для аналізу майбутніх змін. Їхнє завдання — не писати нову Конституцію в закритому режимі, а провести аудит проблем, які війна виявила в державному управлінні.
Такий аудит міг би охопити кілька напрямів:
- чи достатньо врегульовані довготривалі надзвичайні режими;
- як має працювати влада, якщо воєнний стан триває роками;
- які повноваження повинні мати президент, уряд і парламент після війни;
- як завершити децентралізацію;
- яким має бути статус Криму;
- як відновити дієздатність Конституційного Суду;
- які норми Конституції досі не виконані через відсутність законів;
- як адаптувати Основний Закон до членства в ЄС і НАТО;
- як гарантувати права громадян після завершення воєнних обмежень.
Головний принцип — не поспіх, а легітимність. Конституційна реформа після війни буде прийнятною лише тоді, коли її обговорюватимуть не вузькі політичні групи, а суспільство, експерти, парламент, громади, ветерани, представники деокупованих територій, кримськотатарський народ і громадянський сектор.
Не нова Конституція, а нова відповідальність
Після тридцяти років дії Конституція України не виглядає документом, який втратив сенс. Навпаки, велика війна показала її силу. Вона стала бар’єром проти територіальних поступок, рамкою для функціонування влади й доказом того, що українська державність має не лише політичну, а й правову основу.
Але війна також показала, що окремі положення потребують осмислення. Конституція 1996 року не могла повністю передбачити довготривалу війну, багаторічний воєнний стан, масштабну окупацію, післявоєнну реінтеграцію, членство в ЄС і потребу відновлювати країну після руйнувань такого масштабу.
Тому після перемоги Україна майже напевно повернеться до питання конституційної реформи. Але найімовірніший і найбезпечніший шлях — не ухвалення нового Основного Закону, а точкові, добре підготовлені зміни до чинної Конституції.
Це можуть бути зміни щодо надзвичайних режимів, балансу влади, децентралізації, Конституційного Суду, статусу Криму, європейської інтеграції та гарантій післявоєнного відновлення. Але всі вони мають відбуватися лише після завершення воєнного стану, відповідно до конституційної процедури та після широкого суспільного обговорення.
Україні потрібна не Конституція, написана під емоцію війни. Їй потрібна Конституція, яку поважають у мирі, захищають під час війни й не обходять тоді, коли вона заважає політичній доцільності.
Бо головний урок тридцяти років простий: сила Конституції не лише в тексті. Вона — у готовності держави й суспільства жити за ним.
