Повномасштабна війна входить у затяжну фазу, де перемогу визначають уже не лише героїзм і локальні тактичні рішення, а й здатність держави вибудувати сталу, керовану, передбачувану військову систему. Саме про це йдеться в інтерв’ю Павла Паліси — заступника керівника Офісу президента та полковника Збройних сил України.
Його розмова — не про гучні декларації, а про те, що в умовах четвертого року великої війни стає критично важливим: як комплектувати бригади, як зменшити виснаження піхоти, як запустити ротації, що робити з проблемою СЗЧ, чи може контрактна модель частково змінити мобілізаційну логіку, як просувається корпусна реформа, і чи здатна Україна побудувати армію, яка буде сильною не лише під час війни, а й після неї.
У цьому інтерв’ю Паліса фактично окреслює дві паралельні лінії. Перша — оперативна, тобто спроба стабілізувати нинішній фронт і зробити армію менш хаотичною в кадровому сенсі. Друга — стратегічна, де йдеться про майбутню модель ЗСУ, розраховану на роки вперед, з огляду на те, що навіть завершення активної фази війни не означатиме зникнення російської загрози.
Справедливий розподіл особового складу: спроба зламати хаос у поповненні бригад
Однією з центральних тем інтерв’ю стала ініціатива, яку Паліса ще в грудні описував як «справедливий розподіл людей між підрозділами». Її головна ідея — зробити поповнення для бойових бригад не випадковим і нерівномірним, а прогнозованим і частково гарантованим.
За його словами, до запуску цієї моделі командири бригад часто опинялися в ситуації, коли вони не могли нормально планувати навіть власну оборону, не кажучи вже про активні дії. Причина проста: ніхто не розумів, коли саме надійде поповнення, яким воно буде за чисельністю, чи зможе командир заздалегідь готувати людей під конкретні задачі та чи вистачить їх хоча б на елементарну стабілізацію лінії.
Тепер, як пояснює Паліса, рішенням ставки Верховного головнокомандувача запроваджено механізм, за яким підрозділи переднього краю отримують мінімально фіксовану кількість мобілізованих напряму, з можливістю для бригад самостійно проводити частину підготовки.
Це, на його думку, дає одразу кілька переваг.
По-перше, бригади отримують стабільність, хай і не в тих обсягах, яких вони хотіли б. Для війни на виснаження навіть обмежена, але регулярна передбачуваність — це вже величезна перевага.
По-друге, така модель частково розвантажує навчальні центри, бо значна частина бригад отримує можливість проводити базову загальновійськову підготовку у себе. Це означає, що новоприбулі не просто проходять абстрактний курс, а одразу включаються в логіку конкретного підрозділу.
По-третє, Паліса акцентує на дуже важливому психологічному й практичному аспекті: коли людей навчають їхні ж майбутні командири, між особовим складом і керівництвом швидше формується довіра. А ще новобранців одразу готують під конкретну місцевість, конкретне озброєння, конкретну тактику і навіть під наявний рівень дронової підтримки в цій бригаді.
Фактично йдеться про спробу перейти від моделі, де люди були радше «ресурсом на розподіл», до системи, де вони стають частиною заздалегідь продуманої бойової структури.
Читайте також: “Від хаосу до системи. Що змінять нові принципи розподілу бійців, які готують Павло Паліса та Генштаб”
Піхота на межі: як проблема виснаження впирається в нестачу людей
Окрема і, мабуть, найгостріша частина розмови — це питання піхоти, яка перебуває на позиціях не тижнями, а місяцями, а подекуди й майже рік. Паліса не заперечує проблему і прямо визнає: це одна з найболючіших тем для фронту.
Він пропонує дивитися на неї у двох вимірах.
Перший — це ротація бригад як бойових організмів, тобто виведення хоча б частини з’єднань для відновлення. Але тут він говорить максимально тверезо: в нинішній ситуації на фронті у визначені терміни повністю виводити цілі бригади на відпочинок часто неможливо. Це не питання політичної волі, а банально ресурсів і поточної бойової обстановки.
Другий — ротація на передньому краї, тобто здатність змінювати людей безпосередньо на позиціях, не допускаючи, щоб особовий склад «прикипав» до нуля на сотні днів. І саме тут нова система прогнозованого поповнення, за задумом Паліси, має дати перший реальний ефект.
Його логіка проста: якщо командир знає, що він регулярно отримає підкріплення, він починає мислити не лише категорією «втриматися будь-якою ціною», а й категорією планування замін, нормалізації циклів перебування, створення хоча б мінімальних резервів.
Паліса при цьому не романтизує ситуацію. Він нагадує, що сама ротація на сучасному фронті — теж небезпечний процес, бо так звана «кілзона» постійно зростає. Тобто навіть заміна людей на передовій — це вже не тилова рутина, а окрема ризикована операція.
Проте його головний меседж полягає в тому, що виснаження піхоти не можна усунути без вирішення кадрового питання. І нова модель розподілу людей — це не косметична реформа, а спроба дати командирам інструмент, без якого будь-які розмови про «нормальну ротацію» лишаються теорією.
Читайте також: “«Кілзона»: що відбувається в смузі, де люди постійно грають у хованки зі смертю”
Коли чекати ефекту: чому Паліса прив’язує зміни до кінця весни
На запитання про терміни Паліса відповідає обережно, але досить конкретно. Він пояснює, що цикл базової загальної військової підготовки триває 51 день, а визначене поповнення бригади отримують кожні 26 діб. Звідси й його прогноз: реальний, відчутний ефект система може дати через два-три цикли.
Інакше кажучи, мова не про негайний результат «завтра», а про поступове накопичення кадрового ресурсу, який почне змінювати ситуацію. За оцінкою Паліси, це може стати помітно десь у середині або в кінці весни.
У цій тезі є важлива управлінська логіка. Українське військо зараз працює в умовах, де будь-яка зміна часто оцінюється через призму моментального ефекту. Але Паліса фактично підкреслює: армійські процеси мають інерцію, і навіть правильне рішення не трансформується на фронті за добу.
Водночас він наголошує, що система постійно моніториться і коригується, тобто не йдеться про разове рішення, яке запустили і залишили працювати саме по собі.
СЗЧ: між проблемою дисципліни, ухиленням і запитом на легальні переведення
Ще одна складна тема — самовільне залишення частини. У суспільстві й у самому війську давно триває дискусія: для когось СЗЧ стало способом втекти від системної несправедливості, для когось — способом обійти формальні бар’єри для переведення, а для когось — симптомом глибшої кадрової кризи.
Паліса в цьому питанні займає жорстку позицію. Він прямо говорить, що не хоче розглядати СЗЧ як інструмент переміщення між військовими частинами. При цьому визнає: кожен випадок індивідуальний, і у кожної людини можуть бути свої мотиви.
Але його ключова теза звучить так: за статистикою, основна маса СЗЧ — це не історії про людей, які тікають з переднього краю через «поганого командира». Значна частина таких випадків, за його словами, трапляється з навчальних центрів та поза бойовими підрозділами, і тому він трактує це насамперед як форму ухилення від мобілізації, а не як реакцію на фронтову несправедливість.
Це важлива і, безумовно, дискусійна позиція. Вона показує, що з погляду державного управління в ОП і військово-політичному керівництві на проблему дивляться не як на «внутрішній протест», а передусім як на загрозу мобілізаційній спроможності.
Водночас Паліса не заперечує сам запит на легальні механізми переведення. Він згадує, що «Армія+» загалом працює, хоча наголошує: переведення, особливо з бойової частини в тилову чи забезпечення, — це завжди дуже індивідуальна історія.
Читайте також: “Як подати рапорт про зміну місця служби між ЗСУ та НГУ у Армія+: інструкція”
Фактично в його словах читається така логіка: проблему переведень треба вирішувати не через толерування СЗЧ, а через розширення й удосконалення легальних інструментів.
Читайте також: “Уряд спростив переведення в ЗСУ й Нацгвардії та визначив терміни реагування для командирів”
Мобілізація, яку не показують у цифрах: позитивна динаміка без публічної статистики
Паліса окремо пояснює, чому держава не відкриває детальну статистику щодо мобілізації і СЗЧ. Його аргумент — військова необхідність: у розпал війни публічне розкриття таких даних, на його думку, прямо допомагало б ворогу оцінювати українські спроможності.
Проте загальну динаміку він усе ж окреслює. За його словами, в останні вісім місяців Україна має позитивну динаміку мобілізації, а рівень СЗЧ залишається приблизно стабільним, хоча на нього впливають сезонні коливання.
Ще одна характерна теза Паліси — він відмовляється говорити про «деградацію» Сил оборони. Так, четвертий рік війни важкий, люди втомилися, але, за його оцінкою, панічних настроїв немає, а загальна динаміка, хоч і не без проблем, радше позитивна.
Це дуже показовий політичний сигнал. Паліса намагається тримати баланс між визнанням виснаження і демонстрацією того, що керівництво не вважає ситуацію незворотно кризовою.
«Контракт 18–24» і нова контрактна логіка: не заміна мобілізації, а тест майбутньої моделі
Окремий блок інтерв’ю присвячено програмі «Контракт 18–24». Паліса відразу знімає головне спрощення: ця програма, за його словами, не є альтернативою мобілізації.
Читайте також: “Міноборони запустило “Контракт 18-24”: мільйон за рік, пільги та підготовка за стандартами НАТО”
Її призначення інше. Вона має дати можливість молодим людям, які ще не підлягають мобілізації, долучитися до Сил оборони на добровільній основі та отримати мотиваційний пакет. Але ще важливіше — ця програма є технічним і процедурним тестом для ширшої контрактної системи.
Паліса фактично описує перспективу, за якої держава хоче перейти від суто мобілізаційної моделі до змішаного формату, де буде місце і для контрактів із чіткими строками служби, і для додаткової мотивації.
Читайте також: “Нові контракти для військових: фіксований термін служби та збільшення щомісячних виплат”
Він говорить, що раніше вже напрацьовувався законопроєкт щодо нових контрактів, однак після кадрових змін його взято на доопрацювання. Головна суспільна вимога тут зрозуміла: людям потрібна прогнозованість, а питання строків служби стає дедалі чутливішим.
Таким чином, у словах Паліси проглядається спроба відповісти на один із найсильніших суспільних запитів: армія не може нескінченно спиратися лише на мобілізаційну невизначеність, їй потрібен контрактний горизонт.
Читайте також: “Як уряд хоче зробити армію професійнішою: мотиваційні контракти, іноземні офіцери й нові правила для студентів-медиків”
Армія не лише для війни, а й після війни: концепція Future Forces і цифра 800 тисяч
Найбільш стратегічна частина інтерв’ю стосується того, якою має бути українська армія в майбутньому. І тут Паліса формулює засадничу річ: навіть якщо завтра настане мир, Росія нікуди не зникне.
Саме тому, на його думку, вже зараз потрібно думати, які Збройні сили Україні потрібні через 5, 7, 10, 20, 30 років. Не в моменті, не лише для утримання поточного фронту, а як система гарантованого стримування.
У цьому контексті він підтверджує орієнтир у 800 тисяч як цільову концептуальну чисельність. І важливо, що він подає це не як суто політичну цифру, а як результат спільної роботи українських військових і країн-партнерів, побудованої на аналізі, цифрових інструментах, моделюванні та військових іграх.
Фактично йдеться про концепцію Future Forces — майбутніх сил, здатних не лише воювати зараз, а й стримувати РФ після завершення активної фази війни. Разом із тим Паліса визнає: ця концепція залежить від ресурсів, міжнародної підтримки та гарантій безпеки.
У політичному сенсі це означає, що Україна вже думає не лише про виживання, а про нову архітектуру власної оборони.
Корпусна реформа і кінець «розсмикування» бригад: чому без цього немає нормального управління
Паліса позитивно оцінює перехід на корпусну систему, хоча й визнає: темпи набору спроможностей корпусів могли б бути кращими.
Читайте також: “Перепрошити армію. Як ЗСУ почали перехід на корпусну систему і хто може очолити перші подібні зʼєднання — детальний аналіз”
Логіка цієї реформи полягає в тому, щоб з’єднання воювали своїм комплектом військ, а не були тимчасовими конструктами з фрагментів різних підрозділів. Це критично важливо для:
- планування операцій;
- підготовки;
- логістики;
- управління;
- відповідальності командування.
Окремо він зупиняється на добре відомій фронту проблемі — «розсмикуванні» бригад, коли батальйони та інші підрозділи перекидають на різні напрямки для латання дір. Паліса визнає: інколи це військова необхідність і спосіб швидкого реагування на кризу. Але в довгостроковій перспективі це руйнує боєздатність.
Читайте також: “Велика реформа ЗСУ: як армійські корпуси можуть змінити війну”
Чому? Бо командир втрачає цілісність власної бригади. Підрозділи воюють не в його смузі, але він усе одно часто змушений забезпечувати їх людьми, дронами, матеріальними засобами, підготовкою. У результаті руйнується сама ідея бригади як єдиного бойового організму.
Тому Паліса прямо говорить: краще, коли колектив бригади збитий на одній ділянці і працює як цілісна структура. А для цього знову впираємося в те саме — потрібен час і стабільне поповнення.
Його позиція щодо дискусій про скорочення частини бригад теж показова: він прихильник доукомплектовувати те, що вже є, а не руйнувати наявні організми в надії швидко «перелити» людей в інші частини. Він наводить приклад новоствореної бригади, яка за рік значно виросла в боєздатності, — як доказ того, що нові структури можуть дозрівати, якщо їм дати час.
Оборонка: Україна вже робить більше половини того, чим воює фронт
Одне з найсильніших тверджень Паліси стосується українського ОПК. За його словами, понад 50% номенклатури, якою користуються Сили оборони на передньому краї, виробляється в Україні — повністю, спільно з партнерами або за їхньої допомоги.
Це, безумовно, подається як ознака величезного стрибка, який оборонно-промисловий комплекс зробив за чотири роки великої війни. Але Паліса не створює ілюзії повної самодостатності. Він прямо каже: є напрями, де Україна поки не здатна виробляти потрібну кількість або якість.
Серед стратегічних пріоритетів він називає:
- власну балістичну ракету;
- ефективні засоби протиповітряної та протиракетної оборони;
- засоби для глибоких ударів.
Тобто йдеться не просто про нарощування випуску дронів чи боєприпасів, а про спробу зайти в ті сегменти, які визначають суверенність у війні високої інтенсивності.
Дрони, ракети, НРК: війна настільки швидка, що техніка старіє за місяці
У розмові про озброєння Паліса неодноразово підкреслює: сучасна війна змінюється дуже швидко. Якщо у 2022–2023 роках відчутні зміни могли накопичуватися раз на кілька місяців, то зараз, за його словами, динаміка пришвидшилася настільки, що рішення, ефективне ще влітку, вже зараз може бути застарілим.
Це добре видно на прикладі дронів. З одного боку, Україна досягла масовості у виробництві FPV. З іншого — самі військові постійно скаржаться на неуніфікованість, різну якість, несумісність компонентів. Паліса визнає цю проблему й погоджується, що шлях до уніфікації необхідний.
Але при цьому він відмовляється від спрощеної дихотомії «або кількість, або якість». За його словами, Україні потрібні і масовість, і якість, а ОПК у таких масштабах має одночасно працювати над стандартизацією, контролем якості і зниженням ціни.
Та сама логіка стосується і наземних роботизованих комплексів. Ситуація, коли частину виробів військові фактично змушені переробляти на місці, Паліса не заперечує, але пояснює це швидкістю змін на полі бою. Ключовим він називає постійний зворотний зв’язок між фронтом і виробником, щоб держава закуповувала не просто «формально сучасні» системи, а справді актуальні для поточного етапу війни.
Щодо ракетного напрямку він теж говорить про поступ. За його словами, робота триває, ОПК активно вдосконалює вже наявні засоби ураження, враховуючи й досвід партнерів, і реалії протидії російській ППО. Звучить головна думка: не все виходить швидко і не все гладко, але процес іде, і зупинятися не можна.
Партнери, санкції і «коаліція охочих»: дипломатія як частина військової стійкості
Паліса досить чітко окреслює і свій підхід до роботи з міжнародними партнерами. За його словами, головний пріоритет у спілкуванні з представниками інших держав — це:
- донесення реального безпекового стану навколо України;
- протидія російській пропаганді;
- артикулювання критичних потреб у зброї;
- пришвидшення бюрократичних процедур, які впливають на підтримку України.
Важливо, що він говорить і про тему можливого іноземного контингенту як частини системи гарантій безпеки. Остаточного рішення, за його словами, немає, але підготовка триває, а сам процес не зупинений.
Окремий блок — санкції й західні компоненти в російському озброєнні. Паліса пояснює, що Україна системно передає партнерам інформацію про знайдені деталі іноземного виробництва, про експортерів і ланцюги постачання. За його оцінкою, це не здатне повністю перекрити Росії доступ до компонентів, але вже:
- ускладнює закупівлю;
- змушує РФ переходити на гірші аналоги;
- здорожчує виробництво.
Інакше кажучи, навіть там, де неможливо миттєво «обнулити» противника, санкційний тиск для України має значення як інструмент повільного виснаження російської військової машини.
Чи збирається Росія зупинятися: Паліса не бачить ознак готовності до завершення війни
На запитання про те, чи бачить він ознаки, що Росія готується припиняти війну, Паліса відповідає однозначно: ні, не бачить.
Навпаки, він говорить про збереження амбітних планів Москви — від повного захоплення Донеччини до створення буферної зони на північному сході та спроб створити передумови для загрози південним містам.
Він перераховує цілі, які, за його словами, Москва не зняла:
- повне захоплення Донеччини;
- буферна зона в Харківській і Сумській областях;
- просування в Дніпропетровській і Запорізькій областях;
- створення передумов для загрози Запоріжжю, Херсону, Миколаєву й Одесі.
Разом із тим його оцінка не є апокаліптичною. Він вважає, що в найближчі шість місяців у Росії немає реальних можливостей повністю реалізувати ці цілі. Аргумент — надзвичайно висока ціна наступу. Паліса наводить приклад: за минулий рік, за його словами, Росія захопила менше відсотка території України, але заплатила за це колосальними втратами.
Його фінальна теза теж важлива: у січні 2026 року, як він стверджує, росіяни втратили майже на 10 тисяч більше, ніж змогли рекрутувати. Тобто, на його думку, виснаження працює в обидва боки — і ворогу теж важко.
Інтерв’ю Павла Паліси — це не просто набір відповідей на поточні питання фронту. Це, радше, спроба окреслити нову управлінську логіку війни.
Його ключова ідея звучить так: Україна більше не може дозволити собі жити в режимі суцільної кадрової імпровізації. Якщо армія воює вже четвертий рік і готується до ще довшого протистояння, то їй потрібні:
- передбачуване поповнення;
- реальні механізми ротацій;
- зрозумілі умови служби;
- контрактна перспектива;
- цілісна корпусна система управління;
- промислова база, здатна швидко адаптувати зброю під зміну війни.
Фактично Паліса говорить про перехід від армії, яка екстрено тримається в умовах надзвичайної загрози, до армії, яка має навчитися воювати довго, відновлюватися, модернізуватися і планувати майбутнє.
І це, можливо, головний висновок з його інтерв’ю: на четвертому році великої війни питання стоїть уже не лише так — як вистояти зараз, а й так — якою має стати українська військова машина, щоб вистояти і після цієї війни, і в наступному циклі загрози з боку Росії.
За матеріалами unn.ua
