Після звільнення Михайла Федорова Міністерство оборони опинилося у перехідному стані: постійного міністра немає, частина рішень відкладена, майбутня конфігурація керівництва невизначена, а головна боротьба точиться навколо системи оборонних закупівель. Історія з можливими перебоями постачання води військовим показує, наскільки швидко політична пауза нагорі може перетворитися на цілком матеріальну проблему на рівні підрозділів. Але вода — лише один симптом. На кону значно більше: контроль над мільярдними закупівлями, майбутнє Агенції оборонних закупівель, правила фінансування українського ОПК, інноваційний сектор і здатність Міноборони працювати незалежно від прізвища керівника.
Україна вже не вперше змінює міністра оборони під час великої війни. Кожна така ротація супроводжується політичними дискусіями, переглядом команд, появою нових пріоритетів і неминучою паузою, поки нове керівництво входить у справи.
Але цього разу проблема гостріша.
Міноборони 2026 року — це вже не лише адміністративне відомство, яке забезпечує армію формою, харчуванням і пальним. Через нього проходять величезні закупівельні бюджети, міжнародні оборонні домовленості, контракти українського ОПК, програми безпілотників, технологічні проєкти, забезпечення війська та частина реформ, від яких безпосередньо залежить здатність України воювати у довгій війні на виснаження.
Тому навіть короткий період управлінської невизначеності тут має значно більшу ціну, ніж звичайна урядова кадрова перестановка.
Після відставки Михайла Федорова тимчасове керівництво відомством перейшло до Євгена Хмари. Його називають найбільш імовірним кандидатом на посаду повноцінного міністра, проте остаточне рішення має ухвалити Верховна Рада.
До цього моменту Міноборони фактично живе між двома управлінськими циклами.
Стара команда формально ще працює. Нова — ще не сформована.
І саме ця пауза починає ставати окремим фактором ризику.
Міністерство, яке не може дозволити собі «режим тиші»
Співрозмовники LIGA.net описують нинішній стан Міноборони як «режим тиші»: офіційні комунікації мінімізовані, частина робочих процесів сповільнилася, рішення, які потребують політичної відповідальності нового керівника, зависають.
Для звичайного міністерства кілька тижнів такого перехідного періоду могли б бути неприємною, але керованою проблемою.
Для оборонного відомства держави, яка щодня веде війну, це набагато небезпечніше.
Міноборони працює з процесами, які не можна просто поставити на паузу до формування нової політичної команди. Закінчуються контракти. Потрібно оголошувати нові закупівлі. Підприємствам необхідні замовлення. Партнери очікують переговорів і підписання документів. Підрозділам потрібне безперервне забезпечення.
Тому кадровий вакуум дуже швидко переходить із політичної площини в операційну.
Характерний приклад — вода.
За словами заступниці голови Громадської антикорупційної ради при Міноборони Тетяни Ніколаєнко, контракти на постачання бутильованої води, укладені навесні, почали завершуватися, тоді як нові угоди своєчасно не з’явилися.
В окремих підрозділах наприкінці липня виникли проблеми з постачанням.
Саме по собі це ще не означає масштабної кризи забезпечення ЗСУ водою. Але показовим є механізм.
Попередня закупівля приблизно на пів мільярда гривень не відбулася. Її скасували, пославшись на непереборні обставини. Наступну закупівлю оголосили вже з вищою очікуваною вартістю.
Поки нові договори не укладені, військовим, за словами Ніколаєнко, пропонували використовувати воду зі свердловин.
Це важлива деталь не стільки через конкретний товар.
Вода в цій історії — індикатор.
Якщо навіть відносно стандартна та прогнозована закупівля може потрапити в управлінський розрив між старим і новим керівництвом, значно складніші процеси — закупівля озброєння, боєприпасів, безпілотних систем, укладання довгострокових контрактів з виробниками — потенційно є ще вразливішими.
Проблема не в Хмарі і навіть не у Федорові
Було б надто просто пояснити ситуацію невдалим моментом для зміни міністра або особистостями людей, які очолювали відомство.
Насправді нинішня криза оголює старішу проблему української оборонної системи: занадто багато процесів залежать від персонального політичного центру управління.
Коли приходить сильний міністр зі своєю командою, політичною вагою та власним баченням, система прискорюється.
Коли міністра звільняють, частина цієї системи починає гальмувати.
Для зрілої інституції все мало б працювати навпаки.
Політичне керівництво визначає стратегію, розставляє пріоритети та несе політичну відповідальність. Але поточні закупівлі, забезпечення, конкурси, контракти та стандартні процедури повинні продовжуватися незалежно від того, хто саме сидить у кабінеті міністра.
Саме тому нинішній перехідний період — тест не лише для Хмари.
Це тест для самого Міноборони.
Наскільки воно вже є інституцією, а наскільки залишається системою, де багато ключових рішень тримаються на конкретних посадовцях та неформальних домовленостях?
Головна битва — не за крісло міністра
Одним із центральних сюжетів після відставки Федорова залишається майбутнє системи оборонних закупівель.
Джерела LIGA.net описують ситуацію як боротьбу різних груп впливу за контроль над закупівлями та Агенцією оборонних закупівель.
Ці твердження базуються переважно на анонімних співрозмовниках і самі по собі не дозволяють встановити точну конфігурацію політичного протистояння.
Проте важливіший інший факт: суперечка навколо закупівель справді має системне значення.
Йдеться про один із найбільших фінансових потоків держави.
Оборонні закупівлі визначають не лише те, які дрони, ракети чи боєприпаси отримають військові. Вони фактично визначають, які компанії українського оборонного сектору виростуть, хто отримає державні замовлення, які технологічні напрями отримають шанс на масштабування і яка структура українського ОПК сформується на роки вперед.
Тому боротьба за правила закупівель — це водночас боротьба за модель української оборонної економіки.
За час роботи Федорова Міноборони намагалося дедалі більше прив’язувати закупівлі до фактичної результативності систем на полі бою.
Ідея виглядає логічною: держава повинна купувати не просто те, що виробник може запропонувати, а те, що демонструє ефективність у реальних бойових умовах.
Для цього використовувалися дані цифрових систем, зокрема Delta та Mission Control.
Але тут виникає принципова проблема.
Якщо правила існують лише у вигляді наказів міністерства або політичних рішень конкретного керівника, вони можуть змінитися разом із міністром.
Те, що сьогодні є політикою держави, завтра може стати лише політикою колишньої команди.
Саме тому наступний етап реформи закупівель має бути не стільки технологічним, скільки інституційним.
Критерії вибору озброєння, оцінювання його ефективності, визначення потреб військ та механізми конкуренції між виробниками мають бути закріплені так, щоб їх було складно змінити одним адміністративним рішенням.
АОЗ стає головним тестом для нового міністра
У центрі цієї конструкції опинилася Агенція оборонних закупівель.
Саме через неї проходить значна частина закупівель озброєння.
Проблема полягає в тому, що АОЗ сама перебуває у стані інституційної невизначеності.
Влітку частина її наглядової ради припинила роботу. Міноборони мало розпочати новий конкурс.
А наглядова рада, своєю чергою, відіграє ключову роль у формуванні керівництва агенції.
Якщо цей процес зависає, виникає ланцюгова реакція.
Немає повноцінної наглядової ради — ускладнюється формування стабільного керівництва.
Немає стабільного керівництва — зростає залежність агенції від політичного центру.
Зростає політична залежність — слабшає сама логіка реформи оборонних закупівель, яка полягала у відокремленні політичного міністерства від операційного закупівельника.
Тому перші рішення Хмари щодо АОЗ будуть значно важливішими, ніж кадрові перестановки у самому апараті Міноборони.
Треба буде відповісти на кілька питань.
Чи буде оголошено прозорий конкурс до наглядової ради?
Якою буде процедура відбору керівника агенції?
Наскільки автономною залишиться АОЗ?
Чи збережеться розмежування між політичною відповідальністю міністра та операційними рішеннями закупівельної агенції?
І, зрештою, хто реально визначатиме, що саме купує держава?
Саме за відповідями на ці питання можна буде оцінювати не декларації нового міністра, а реальний напрям його політики.
80% перевіреним, 20% новим: що буде з реформою дронів
Ще одна потенційно вразлива зона — фінансування української індустрії безпілотників.
На початку 2026 року Міноборони запровадило модель, за якою близько 80% відповідного закупівельного бюджету мали спрямовувати на серійні рішення, що вже довели свою ефективність на фронті.
Ще 20% планувалося залишати для інновацій, експериментальних технологій і конкурентних процедур.
Логіка такого розподілу зрозуміла.
Армія потребує величезної кількості вже перевірених систем.
Але якщо фінансувати лише переможців сьогоднішньої війни, через рік можна залишитися без технологій наступного покоління.
Саме тому 20% для нових розробок — не благодійність для стартапів, а стратегічний резерв.
Війна технологічно змінюється за місяці.
Дрон, який сьогодні демонструє високу ефективність, завтра може втратити її через новий комплекс РЕБ, зміну частот, нові засоби перехоплення або іншу тактику противника.
Тому держава повинна одночасно масштабувати успішні серійні системи та фінансувати ті рішення, які поки що перебувають на стадії випробувань.
Невизначеність полягає в тому, чи буде ця модель збережена після зміни керівництва.
Якщо інноваційна частина бюджету фактично зникне, це може пришвидшити консолідацію ринку навколо кількох великих виробників.
Для держави це створює неоднозначний результат.
З одного боку, великі компанії здатні забезпечити масштабне серійне виробництво.
З іншого — занадто сильна концентрація може знизити конкуренцію та поступово витіснити невеликі інженерні команди, з яких часто й виникають технологічні прориви.
Тому майбутнє цих 20% стане ще одним індикатором того, чи продовжить Міноборони будувати конкурентний оборонно-технологічний ринок.
Кадри Хмари: хто насправді формуватиме нову команду
Поки що кадрова конфігурація нового Міноборони лише формується.
До відомства повернувся Сергій Боєв, який раніше відповідав за міжнародний напрям і встиг перейти до «Укроборонпрому».
Його повернення виглядає прагматичним рішенням.
У сфері міжнародного оборонного співробітництва навіть кількатижнева пауза може бути дорогою: переговори з партнерами, програми спільного виробництва, фінансування закупівель, поставки та політична координація потребують постійного супроводу.
Ще одне важливе призначення — Любов Галан, яка має відповідати за людський капітал, армійські реформи та мобілізаційний напрям.
Обидва кадрові рішення джерела LIGA.net оцінюють позитивно.
Але головне питання ще попереду: наскільки власною буде команда Хмари.
Якщо новий міністр приходить без сформованого кадрового ядра, значна частина його перших заступників може бути результатом компромісів між Офісом президента, урядом, парламентськими групами, військовим керівництвом та різними середовищами всередині самого Міноборони.
Це не обов’язково погано.
Міністр не повинен особисто знати кожного професіонала державної системи.
Проблема виникає тоді, коли політичне представництво різних груп стає важливішим за функціональність команди.
Для Хмари тому критичним буде не те, хто запропонував конкретного заступника, а чи зможе він перетворити різнорідний склад керівництва на єдину систему управління.
Міноборони і Генштаб: старий конфлікт, який не можна успадкувати
Окремим викликом стане взаємодія нового міністра з головнокомандувачем Михайлом Драпатим та Генеральним штабом.
В Україні давно існує структурна напруга між політичним і військовим управлінням обороною.
Міноборони відповідає за політику, ресурси, закупівлі та цивільний контроль.
Військове командування — за застосування сил і безпосереднє ведення війни.
Але на практиці межа між цими сферами постійно перетинається.
Військові формулюють потреби.
Міністерство їх фінансує.
Виробники намагаються вплинути на формування замовлень.
Політичне керівництво визначає стратегічні пріоритети.
І саме тут особисті конфлікти можуть трансформуватися у системні затримки.
Тому головним завданням Хмари буде не досягнення абстрактної «гармонії» з Генштабом, а створення механізму, за якого суперечки вирішуються процедурно.
Армія повинна мати можливість чітко формулювати спроможність, якої вона потребує.
Наприклад, не вимагати закупити конкретну модель певного виробника, а визначати завдання: дальність, точність, стійкість до РЕБ, вартість застосування, необхідний обсяг виробництва.
А вже закупівельна система повинна знаходити оптимальний спосіб отримати цю спроможність.
Це наближає Україну до підходу НАТО, де закуповується передусім військова спроможність, а не обов’язково конкретний виріб.
Європейські гроші можуть стати наступною перевіркою
Ще один процес, який легко загубити на тлі кадрової ротації, — інтеграція української оборонної промисловості у європейські програми.
Наприкінці роботи Федорова Україна зробила важливий крок до участі в механізмах європейського оборонного фінансування.
Але підписана політична домовленість сама по собі не означає автоматичного надходження грошей.
Необхідні подальші юридичні та парламентські процедури.
Для українського ОПК це принципове питання.
Європейські оборонні програми поступово стають одним із головних джерел довгострокового фінансування промисловості.
Якщо українські компанії отримають системний доступ до цих ресурсів, вони зможуть менше залежати від коротких державних контрактів і планувати виробництво на кілька років наперед.
Тому ратифікація та імплементація домовленостей з ЄС — ще один процес, який не повинен стати жертвою кадрової паузи.
Що покаже, чи Міноборони справді вийшло з кризи
Головна помилка в оцінці нинішньої ситуації — звести все до питання: «Чи буде Хмара хорошим міністром?»
Набагато важливіше інше.
Чи зможе система працювати так, щоб наступна зміна міністра не створювала аналогічного паралічу?
Саме тому в найближчі місяці варто дивитися не стільки на заяви нового керівництва, скільки на кілька конкретних процесів.
Перше — безперервність забезпечення.
Історія з водою має залишитися локальним збоєм, а не стати моделлю для інших категорій постачання.
Друге — майбутнє АОЗ.
Конкурс до наглядової ради, процедура визначення керівництва та реальна автономність агенції покажуть, чи зберігається логіка інституційної реформи.
Третє — правила закупівель озброєння.
Критерії бойової ефективності мають перейти з рівня рішень окремого міністра на рівень стабільних державних процедур.
Четверте — інноваційне фінансування.
Необхідно зрозуміти, чи залишиться ресурс для нових виробників та експериментальних технологій.
П’яте — відносини з військовим командуванням.
Між Міноборони та Генштабом потрібна не персональна дружба, а зрозумілий механізм визначення потреб і прийняття рішень.
Шосте — міжнародні програми.
Зміна команди не повинна зупинити домовленості з ЄС та партнерами про спільне виробництво й оборонне фінансування.
Вода як попередження
На перший погляд, історія з постачанням води може виглядати другорядною на тлі ракет, дронів, мільярдних контрактів і великих кадрових конфліктів.
Насправді вона дуже точно показує головну проблему.
Армія залежить від тисяч рутинних рішень, які повинні ухвалюватися незалежно від політичних криз.
Військовому на позиції байдуже, яка саме група контролює те чи інше відомство. Йому потрібні вода, боєприпаси, дрони, транспорт, зв’язок і ремонт техніки.
І якщо зміна одного посадовця здатна порушити цей ланцюг, це означає, що інституція все ще недостатньо стійка.
Саме тому головним спадком нинішньої кадрової кризи може стати не прізвище нового міністра.
Вона ставить значно фундаментальніше питання: чи здатна українська оборонна система перейти від управління через людей до управління через правила.
Федоров міг започаткувати певні реформи. Хмара може їх продовжити, змінити або відмовитися від частини підходів.
Але справжня реформа відбудеться лише тоді, коли наступна зміна міністра перестане означати, що десятки критичних процесів одночасно завмирають в очікуванні нового політичного центру.
У країни, яка веде війну на виснаження, такого часу просто немає.
