В Україні готують нову житлову програму для внутрішньо переміщених осіб — “Будиночок у селі”. Її ідея проста: громади викуповуватимуть порожні приватні будинки у сільській місцевості, переводитимуть їх у комунальну власність і передаватимуть переселенцям для тривалого проживання. Але за яскравою назвою стоїть не “безкоштовна роздача нерухомості”, а спроба створити новий інструмент соціального житла — із суворими критеріями, обмеженим бюджетом і великою кількістю запитань до практичної реалізації.
Житлова проблема ВПО заходить у нову фазу
Після понад чотирьох років повномасштабної війни житлова проблема внутрішньо переміщених осіб перестала бути тимчасовою гуманітарною кризою. Для сотень тисяч родин питання вже не в тому, де переночувати кілька тижнів або місяців, а в тому, як жити роками: де працювати, де навчати дітей, як інтегруватися в нову громаду і чи є шанс отримати хоча б мінімальну стабільність.
Багато переселенців досі орендують житло на комерційному ринку. Частина живе у родичів, гуртожитках, модульних містечках або місцях тимчасового проживання. Для людей старшого віку, осіб з інвалідністю, багатодітних родин чи сімей із малими дітьми навіть пільгова іпотека часто залишається недосяжною: потрібен стабільний дохід, кредитна історія, здатність обслуговувати борг і впевненість у майбутньому.
Саме тому держава поступово переходить від короткострокових рішень до створення фондів соціального житла. “Будиночок у селі” — один із таких інструментів. Його задум полягає в тому, щоб поєднати дві проблеми: з одного боку, потребу ВПО у житлі, з іншого — наявність у багатьох громадах порожніх або малозаселених будинків, які можуть отримати нове життя.
Для контексту: за даними UNHCR/IOM, в Україні обліковували близько 3,712 млн внутрішньо переміщених осіб.
Читайте також: “Кабмін виділив 7,7 млрд для ВПО: кому дістанеться житло і чому цього замало”
Суть програми “Будиночок у селі”
Головне: це не “роздача будинків у власність”, а пілотна програма соціального житла для ВПО. Громади викуповуватимуть порожні приватні будинки, переводитимуть їх у комунальну власність і надаватимуть переселенцям для проживання. На першому етапі приватизація не передбачена.
Як це має працювати
| Параметр | Що відомо |
|---|---|
| Для кого | ВПО без власного житла на підконтрольній Україні території |
| Формат | Безоплатне користування / соціальна оренда |
| Оплата | Люди платять лише комунальні послуги |
| Строк | До 3 років із можливістю продовження |
| Власність | Будинок залишається на балансі громади |
| Ліміт ціни | До 500 тис. грн за будинок |
| Бюджет | На 2026 рік заявлено 1 млрд грн |
| Масштаб | Орієнтовно до 1000 осель у 2026 році |
Договір можуть розірвати достроково, якщо родина придбає або отримає інше житло.
Що таке “Будиночок у селі”
Попри популярне формулювання “українцям почнуть роздавати будинки”, програма не означає передачу житла у приватну власність. Йдеться про соціальну модель: громада купує будинок, оформлює його як комунальне майно і надає родині ВПО у безоплатне користування або соціальну оренду.
Тобто переселенці не сплачують ринкову орендну плату, але оплачують комунальні послуги. Житло залишається на балансі громади. Договір користування, за оприлюдненими умовами, укладатиметься на строк до трьох років із можливістю продовження за згодою сторін.
Це принципова відмінність від компенсацій за зруйноване житло, житлових сертифікатів або пільгових кредитів. “Будиночок у селі” не дає родині актив у власність. Він дає дах над головою і шанс на більш стабільне життя — але в межах соціального договору з громадою.
Як має працювати механіка програми
Механізм виглядає так. Спершу громади аналізують свій житловий фонд і ринок нерухомості: чи є в них порожні приватні будинки, які можна викупити; чи придатні вони для проживання; чи відповідає населений пункт базовим умовам для життя переселенців.
Потім громада формує пропозиції. ВПО зможуть обирати житло із запропонованих варіантів. Після цього будинок має пройти обстеження спеціальною комісією. Вона перевірятиме технічний стан, придатність для проживання, наявність необхідних умов та відповідність вимогам програми.
Якщо будинок підходить, громада викуповує його у власника, переводить у комунальну власність і надає родині ВПО у користування. Формально це не приватна угода між переселенцем і продавцем. Ключовим покупцем і власником стає громада.
Це важливо, бо саме громада відповідатиме не лише за придбання, а й за довгострокову логіку програми: кого поселити, як обслуговувати житловий фонд, як контролювати використання будинків, як діяти, якщо родина виїде або втратить право на користування.
Хто зможе претендувати на житло
Участь у програмі передбачена не для всіх ВПО, а для тих, хто справді не має альтернативного житлового рішення.
Серед базових умов — відсутність власного житла на підконтрольній Україні території. Також людина або родина не повинні вже отримати компенсацію за знищене житло чи житловий ваучер. Логіка проста: держава намагається не дублювати різні форми допомоги для одних і тих самих домогосподарств, а спрямувати ресурс туди, де житлового рішення немає взагалі.
Пріоритет мають найбільш вразливі категорії. Це багатодітні сім’ї, люди з інвалідністю, люди похилого віку, сім’ї з дітьми з інвалідністю, діти-сироти, діти, позбавлені батьківського піклування, а також повнолітні особи, які раніше мали такий статус.
Такий перелік показує, що програма орієнтована насамперед не на економічно активних переселенців, які можуть самостійно орендувати чи купити житло, а на тих, хто найсильніше залежить від соціальної підтримки. Водночас у проєкті є й інша ідея: нові мешканці мають не просто отримати будинок, а інтегруватися в громаду — працювати, користуватися місцевою інфраструктурою, віддавати дітей до школи чи садочка, ставати частиною місцевого життя.
Читайте також: “2 млн грн на нову оселю: як ветерани-ВПО з окупованих територій можуть забронювати житловий ваучер у «Дії»”
Чому саме село
На перший погляд, фокус на сільській місцевості може здатися вимушеним: у містах житло дорожче, а порожніх квартир або будинків, які можна швидко придбати за бюджетні кошти, значно менше. Але в цій логіці є й ширший соціально-економічний розрахунок.
У багатьох українських селах і малих громадах є порожні будинки. Частина власників виїхала, частина житла роками не використовується, частина будівель поступово занепадає. Для громади це не лише естетична чи майнова проблема, а й втрата потенційних мешканців, податків, робочих рук, учнів у школах і клієнтів для місцевого бізнесу.
Якщо такі будинки викупити, привести до належного стану і заселити родинами, громада може отримати нове населення. Для сіл, які роками втрачали людей, це шанс частково оживити соціальну інфраструктуру.
Але цей аргумент працює лише за однієї умови: село має бути придатним для життя. Сам будинок не вирішує проблеми, якщо поруч немає школи, амбулаторії, аптеки, магазину, транспорту або роботи. Тому серед критеріїв участі громад — наявність базової інфраструктури: освіти, медицини, транспортного сполучення, соціальних послуг і можливостей для працевлаштування.
Чому відбір громад такий суворий
За публічними повідомленнями, інтерес до участі у програмі виявили десятки громад, але первинний відбір пройшла лише невелика частина. Це свідчить про високий поріг входу.
Програма не для будь-якого села. Громада має мати базову інфраструктуру: школи, садочки, медицину, транспорт і робочі місця. Саме через суворі критерії з 25 громад первинний відбір пройшли лише 5.
Держава фактично намагається уникнути ситуації, коли переселенців поселяють у дешеві будинки в депресивних селах без роботи й сервісів. Такий підхід міг би створити нову хвилю соціальної ізоляції: формально люди отримали б житло, але фактично опинилися б у місці, де неможливо нормально жити, лікуватися, навчати дітей чи заробляти.
Тому програма має оцінювати не лише ціну будинку. Важливіше — якість середовища. Чи є транспорт до райцентру? Чи працює школа? Чи є дитячий садок? Чи доступна первинна медицина? Чи є вакансії? Чи готова громада супроводжувати нових мешканців? Чи не стане родина ВПО заручником дешевого, але соціально ізольованого житла?
Саме ці питання визначатимуть, чи стане “Будиночок у селі” житловою програмою, чи просто статистикою придбаних квадратних метрів.
Читайте також: “Порожні будівлі стануть соціальним житлом: стартує пілот у трьох областях”
Гроші: скільки коштуватиме один будинок
Один із ключових параметрів програми — гранична вартість будинку. У публічних повідомленнях фігурує сума до 500 тис. грн за один об’єкт. Це означає, що програма орієнтована на дуже недороге житло у сільській місцевості.
З одного боку, такий ліміт дозволяє за обмежений бюджет придбати більше будинків. Якщо мета — швидко забезпечити житлом якомога більше родин, дешеве сільське житло виглядає привабливим варіантом.
З іншого боку, саме ця сума створює один із головних ризиків. За 500 тис. грн у багатьох регіонах можна купити будинок, але далеко не завжди він буде у доброму стані. Часто дешеве житло потребує ремонту: заміни даху, вікон, системи опалення, електрики, водопостачання, каналізації. Якщо ці витрати не врахувати, формально придбаний будинок може виявитися непридатним для комфортного проживання.
Тому комісійне обстеження має стати не формальністю, а ключовим фільтром. Держава й громади повинні оцінювати не лише ринкову вартість, а повну вартість житлового рішення: скільки коштуватиме купити будинок, довести його до стандартів, утримувати, ремонтувати і забезпечувати доступ до послуг.
Соціальна оренда: переваги і слабкі місця
Модель соціальної оренди має очевидну перевагу: вона дозволяє швидко допомогти людям, які не можуть купити житло. Родина не бере кредит, не шукає велику суму на перший внесок, не залежить від орендодавця на приватному ринку і не ризикує бути виселеною через підвищення орендної плати.
Для громади це теж вигідно: будинок залишається у комунальній власності. Якщо одна родина згодом виїде, отримає компенсацію або придбає власне житло, об’єкт можна передати іншим людям, які потребують підтримки. Так формується довгостроковий житловий фонд, а не одноразова виплата.
Але є і слабкі місця. Перше — мотивація родини вкладатися в будинок. Якщо люди не є власниками, вони можуть не хотіти робити дорогий ремонт власним коштом. Друге — відповідальність за поточне утримання. Хто ремонтуватиме дах, котел або водогін: мешканці чи громада? Третє — психологічна невизначеність. Жити три роки з можливістю продовження краще, ніж не мати житла взагалі, але це все одно не повна стабільність.
Саме тому в майбутньому може постати питання приватизації або викупу такого житла. Наразі це не є частиною першого етапу, але дискусія майже неминуча. Якщо родина роками живе в будинку, працює в громаді, діти ходять до місцевої школи, а люди власними силами покращують житло, логічно виникне питання: чи може ця родина отримати право на викуп або приватизацію?
Для громад це не тільки соціальна, а й економічна політика
“Будиночок у селі” може стати не лише житловою програмою, а й інструментом локального розвитку. Для громад із демографічним спадом поява нових мешканців — це ресурс.
Нові родини означають більше дітей у школах і садочках, більше клієнтів для місцевих магазинів, більше працівників для підприємств, фермерських господарств, комунальних служб або соціальної сфери. У громадах, де бракує кадрів, переселенці можуть закрити частину вакансій.
Але це можливо лише тоді, коли громада мислить програму не як “поселити людей у порожні будинки”, а як інтеграційний проєкт. Потрібен супровід: допомога з документами, працевлаштуванням, школою, медициною, соціальними послугами. Потрібна комунікація з місцевими жителями, щоб уникнути напруги. Потрібні прозорі правила відбору, щоб програма не стала джерелом конфліктів або звинувачень у несправедливості.
Для успіху важливо, щоб ВПО не сприймалися як “отримувачі допомоги”, а як потенційні нові члени громади. Інакше програма ризикує залишитися суто адміністративним проєктом.
Чому це не вирішить житлову проблему всіх ВПО
Навіть якщо у 2026 році вдасться придбати близько тисячі будинків, це буде лише невелика частина від загальної потреби. В Україні залишаються мільйони внутрішньо переміщених осіб, і значна частина з них має складнощі з доступним житлом.
Тисяча будинків — це важливо для тисячі родин або домогосподарств, але не є системним вирішенням проблеми. Радше це пілот, який має показати, чи може така модель працювати: чи знайдуться якісні будинки за встановлену ціну, чи зможуть громади швидко оформлювати купівлю, чи буде попит серед ВПО, чи захочуть люди переїжджати саме в сільську місцевість.
Після першого етапу стане зрозуміло, де програма має найбільший сенс. Можливо, найкраще вона працюватиме у громадах біля середніх міст, де є робота й транспорт. Можливо, у західних і центральних областях, які прийняли багато переселенців. А можливо, попит буде нижчим, ніж очікується, якщо родини не захочуть переїжджати туди, де немає перспектив для працевлаштування.
Ризики: від якості будинків до корупційних спокус
Головний ризик програми — якість житла. Якщо громади купуватимуть найдешевші будинки лише для виконання плану, люди можуть отримати проблемні об’єкти, що потребують значних вкладень. Це швидко дискредитує ініціативу.
Другий ризик — непрозорий відбір. Якщо критерії поселення будуть нечіткими, виникатимуть конфлікти: чому житло отримала одна родина, а не інша; хто оцінював потреби; як перевіряли документи; чи враховували реальну вразливість.
Третій ризик — завищення цін. Щойно держава оголошує готовність купувати будинки до певної суми, на локальних ринках може виникнути спокуса підганяти ціни під бюджетний ліміт. Тому потрібна незалежна оцінка вартості, відкриті реєстри придбаних об’єктів і контроль громадськості.
Четвертий ризик — відсутність роботи. Якщо родина не зможе знайти джерело доходу, вона залишатиметься залежною від соціальних виплат. У такому разі житло не стане стартом для інтеграції, а лише формою довготривалої бідності.
П’ятий ризик — інфраструктурне навантаження. У деяких громадах кількість ВПО вже суттєво збільшила населення. Якщо поселити нових людей без посилення шкіл, медицини, соціальних служб і транспорту, громада може не витримати додаткового навантаження.
Що має бути в ідеальній моделі
Щоб програма спрацювала, вона має бути максимально прозорою. Потрібен відкритий перелік громад-учасниць, критерії відбору будинків, інформація про вартість кожного придбаного об’єкта, технічний стан, кількість поселених людей і підстави для надання житла.
Окремо варто передбачити стандарти мінімальної якості. Будинок має бути не просто “придатним”, а безпечним, енергоефективним настільки, наскільки це можливо, доступним для людей з інвалідністю або маломобільних мешканців, якщо саме такі люди претендують на житло.
Також потрібен механізм ремонту. Якщо будинок купують за 500 тис. грн, але він потребує ще 200 тис. грн вкладень, має бути зрозуміло, хто і з якого бюджету це фінансує. Без цього програма може перекласти приховані витрати на самих переселенців.
І нарешті, потрібна стратегія після трьох років. Що буде з родиною після завершення договору? Чи може вона залишитися? Чи матиме право на продовження? Чи буде можливість викупу? Чи переселятимуть її в інше житло? Відповіді на ці питання визначать, чи сприйматимуть люди програму як реальний шанс, чи як тимчасовий компроміс.
Маленький будинок як тест великої житлової політики
“Будиночок у селі” — це не масова роздача нерухомості й не швидке вирішення житлової кризи ВПО. Це пілотний інструмент соціальної оренди, який має перевірити, чи здатні громади перетворити порожні сільські будинки на якісне житло для переселенців.
У програми є сильна ідея: не будувати все з нуля, а використати те, що вже існує; не просто розмістити людей, а дати їм шанс укорінитися в новій громаді; не передавати житло у приватну власність одразу, а створювати комунальний фонд, який може працювати роками.
Але успіх залежатиме від деталей. Від того, які саме будинки купуватимуть. Від того, чи буде поруч робота. Від того, чи вистачить у громад шкіл, лікарів і транспорту. Від того, чи буде чесним відбір родин. І від того, чи стане ця програма частиною ширшої житлової політики, а не одноразовим експериментом.
Для переселенців “будиночок у селі” може стати не подарунком, а шансом на перепочинок і стабільність. Для громад — можливістю оживити порожні оселі й отримати нових мешканців. Для держави — тестом на здатність будувати соціальне житло не лише на папері, а в реальному житті.
Саме тому головне питання звучить не “скільки будинків куплять”, а “чи стануть ці будинки справжнім домом”.
